Глинський почав ширити повстаннє з своєї Туровщини в лютім 1508 року. Сусїднїй Мозир піддав ся йому, й як оповідає Ваповский, тутешнї Русини «показували йому божеські почести, наче володареви: православне духовенство й монахи вийшли йому на зустріч зі сьвятощами». Потім він попробував приєднати або здобути Слуцьк — замок Олельковичів. Близький до Олельковичів Стрийковский се толкує так, що Глинський сватав ся до тодїшньої властительки Слуцька, вдови кн. Семена Михайловича, аби з її рукою дістати скарби Олельковичів і дїдичні права на Київщину. Скільки тут дїйсної правди, се друге дїло[704]. Але здобути Слуцька Глинському не удало ся, так само не піддав ся й Минськ, лише кілька другорядних міст на Білій Руси.
Брат Глинського Василь разом з тим орудував в Київщинї — обложив Житомир і Овруч. Стрийковский оповідає, що Василь Глинський «намовляв руську шляхту й бояр, аби добровільно пристали до його брата, що постановив — і в тім йому поможе Бог, що на те його подвигнув! — відібрати в. князївство з рук Литви й вернути Руси, як перед тим бувало з поконвіку, та відновити Київську державу; тими обіцянками він звів дуже багато київських бояр, так що декотрі йому й присягали». Але значнїйших успіхів повстаннє не мало й тут; навіть Овруча й Житомира, видно, здобути не удало ся.
Московська поміч
Головну вагу Глинський покладав на поміч заграничну. В. кн. Василь дїйсно прислав до нього в Мозир свого дядька Ґубу-Моклокова, і тут стала ся якась близше нам незвісна умова між ними. Жиґимонт писав Менґлї-ґераєви, що Глинський зложив московському князеви служебну присягу й обіцяв здобути йому «Київ і иньші граничні замки». Можна прийняти на певно, що московський князь приобіцяв Глинському свою поміч, і він дїйсно прислав йому якесь військо, але видно — досить невелике[705]. Воно брало участь в походах Глинського на Білій Руси, де він нищив те, чого не надїяв ся здобути, роспускаючи свої ватаги аж в околицї Вильна. Але для якихось важнїйших кроків сили його були за слабі. Головне московське військо, вислане на весну, мало йти двома дорогами — одно на Смоленську землю, друге на Полоцьку, отже зовсїм в иньші, інтересні для Москви землї, де повстання не було. До того ще воно й не спішило ся, і Глинський даремно просив в. кн. Василя наказати своїм воєводам, «аби на одному мЂстцу безь потребы не лежали», та використали принагідний час, поки ще Литва була безборонною. В. кн. Василь не показав потрібної енерґії, щоб піддержати Глинського, й відповідний час був опущений.
Не удало ся Глинському подвигнути й Менґлї-ґерая, що уложивши перед тим перемирє з Литвою, не рішав ся на якийсь відкритий виступ. З свого боку Жиґимонт просив його напасти на московську Сїверщину; Менґлї натомість казав, що вишле військо в Київщину, — мовляв боронити її від Москви; в дїйсности, мабуть, се татарське військо посилало ся з тим, аби стати по тій сторонї, яка буде мати більше щастя. Але поки се татарське військо вибрало ся, справа Глинського була програна[706].
Жиґимонт від кінця 1507 р. був у Кракові. Коли прийшли вісти про повстаннє, він з одного боку старав ся дипльоматичною дорогою ослабити Глинського — в Москві і в Кримській ордї, а заразом почав ладити військо. На Литву він, видно, не покладав ся: мабуть не здавав собі справи, як глубоко захопило її повстаннє. З кінцем цьвітня він вислав 5.000 кінноти під проводом люблинського воєводи Фірлея на Берестє, а в перших днях мая рушив за ним слїдом з своїм двірським полком. Сей прихід в. князя з військом вплинув від разу на ослабленнє повстання. В Новгородку до Жиґимонта прилучило ся литовське військо під проводом гетьмана Конст. Острозького, і вони разом рушили на Глинського. Той покинувши облогу Минська, відступив до московського війська, що стало над Днїпром під Оршею. Коли зблизило ся польсько-литовське військо, московські воєводи з Глинським відступили за Днїпро, але Жиґимонтове військо пішло за ними, розбило за Днїпром, і змусило до утечі, Глинський разом з своїми одномишленниками утїк до Москви (липень 1508 р.)[707].
Тим властиво повстаннє й скінчило ся. В жовтнї (1508) уложено між Москвою й Литвою вічну угоду. Москва зрікла ся претензій на руські землї в. кн. Литовського (спеціально вичислені тут місця, що були театром повстання: Овруч, Житомир, Туров, Мозирь і т. и.); Жиґимонт признав право свобідного виходу до Москви сторонникам Глинського[708]. Тодї окрім його роду еміґрувало кілька княжих і панських родин — кн. Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі, й т. и. По їх виходї роспочали ся в вел. князївстві слїдства про участь в повстанню[709]. Цїлий ряд визначних аристократів арештовано з початком 1509 р. по ратифікації московської згоди. Між ними були воєвода новгородський Ольбрахт Гаштовт, великокняжий конюший Мартин Хребтович — шваґер Глинського, його брат Федько, підскарбій вел. князївства, маршалок Олександр Ходкевич і и. Їх тримали до весни 1511 р. В якій мірі дїйсно були вони скомпромітовані, годї сказати[710].
Епільоґом повстання була московська війна, роспочата 1511 р. — вона таки, здаєть ся, стала ся не без впливу Глинського. Метою її був Смоленськ, і Герберштайн каже, що Василь прирік, як би удало ся Смоленськ здобути, віддати його Глинському. По тих походах Москві в 1514 р. удало ся дїйсно здобути Смоленськ, і задержати в своїх руках, не вважаючи на страшну катастрофу московського війська під Оршею, де побив його тогож року (1514) Константин Острозький. Але Глинський Смоленська не дістав.
Ся невірність московського князя так роздражнила Глинського, що він розпочав зносини з Жиґимонтом. Але в Москві про се довідали ся, арештовали Глинського й засудили на смерть. Його спасла тільки заява, що він хоче назад вернути ся на православну віру. Але з вязницї його таки не випустили. Не помогло й посольство цїсаря Максимілїяна 1517 р., що уступав ся за своїм вихованцем і просив віддати йому Глинського, аби міг його придати свому внукови Каролеви — в. кн. московський Глинського не пустив[711]. Аж щаслива пригода вивела Глинського з вязницї: в. князь Василь закохав ся в його братаницї Оленї (доньцї кн. Василя) і з нею оженив ся (1527 р.).
Нові перспективи відкрили ся тепер перед Глинським. По смерти в. кн. Василя (1530 р.) за часів реґенства своєї братанницї, Глинський грав першу ролю в управі. Але скінчив він житє таки в вязницї. Його впливове становище викликало інтриґу з боку фаворита Олени кн. Овчини-Оболенського. Глинському закинули, що він отруїв вел. князя Василя (якась лиха доля тяжіла над ним з тими обвинуваченнями!). В серпнї 1534 р. його арештовано й всаджено до тоїж вязницї, де він сидїв давнїйше, і по кількох тижнях (15/IX) там він і умер[712].
Оцінка повстання
Повстаннє Глинського, як я вже сказав, було остатньою конвульзією українсько-білоруської аристократії в вел. князївстві Литовськім. Що се повстаннє мало національний характер, що метою його було — видвигнути руський елємент на перший плян, се виразно вказують джерела. Але з них же видко, як слабкий був сей рух: він мав характер скорше фамілїйної справи, ніж народньої. Звістки про еміґрантів показують, як мало було замішаних людей в се повстаннє. Та й то се люде з родів меньших, другорядних; з властивої руської аристократії нема там нїкого, хиба між арештованими в 1509 р., і то не богато. Що в ширших масах сей рух не знайшов відгомону, про се й казати нема що. Була се панська справа, як і попереднї повстання й конспірації. Розумієть ся, як би вел. князь московський взяв більш енерґічну участь, як би Менґлї-ґерай прислав був своє військо завчасу, такого фіаско Глинський би не мав. Але факт, що в самім вел. князївстві він не знаходив сильного опертя, зістаєть ся фактом. Глинський головно рахував на заграничні держави.
Показало ся, що недобитки руських княжих і панських родів помирили ся з своєю другорядною ролею в вел. князївстві й не мали анї відваги анї енерґії бороти ся з литовською аристократією: піввікове панованнє литовських родів не минуло дурно. В дальшім сей процес мусїв розвивати ся в тім же напрямі. Литовська аристократія, держачи керму в своїх руках і маючи опертє в великих князях, що тримали з нею, як близшою по вірі та більше льояльною, — зміцняла далї своє становище й перевагу. Руська — тратила свої впливи ще більше й переставала творити навіть якусь одноцїльну полїтичну ґрупу.
Галицьке боярство упустило з рук національну справу з Казимировим походом 1349 р., в серединї XIV в., і перестало від тодї бути полїтичною силою. Руська аристократія вел. князївства зробила теж, можна сказати — уже з упадком Свитригайла, 1439 р. Такі факти як змова 1481 р. й повстаннє Глинського — були тільки безнадїйними конвульзіями. Характерно, що Волинь — ся княжо-панська українсько-руська земля par excellence, не бере участи анї в конспірації 1481 р., анї в повстанню 1507 р.: тутешня аристократія жила своїм осібним житєм, задоволена і з того, що полишала їй литовська олїґархія. І коли не бракувало з обох боків недоброго настрою[713]: глухої злоби з сторони руської за упослїдженнє і пониженнє своє в державі, що на зверх далї носила ще прикмети руської стихії (в мові, письмі, культурі), а підозрінь і ворожнечі, наслїдком тих підозрінь з боку литовсько-католицького — то не було нї сил нї енерґії, щоб проявити своє невдоволеннє побідженим, анї серіознїйших поводів, щоб заманїфестувати свою силу й перевагу панам держави, її beati possidentes.
Руську національну справу в Польсько-литовській державі мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тодї, коли догорала руська панська фронда, про них ще не було й передчутя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го“ на сторінці 17. Приємного читання.
TextBook