Розділ «III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го»

Так само й на Волини по смерти Свитригайла іменовано на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землї всуміш то Русинів то Литвинів (Монтовт, Петро Монтгирдович)[650], щоб не підтримувати її окремішности.

Відібраннє Київа від Олельковичів і накиненнє Киянам силоміць Гаштовта показувало виразно, що литовські пани не вважали вже потрібним числити ся з руським елєментом. Вони, видко, чули себе досить сильними, аби правити не тільки без Русинів, а й против Русинів. Се було, очевидно, відчуто в українських і білоруських кругах, і характеристика національних відносин Длуґоша малює нам сї відносини. Проявом сих же відносин була конспірація руських князїв 1481 р., інтересна, але на жаль дуже мало нам звісна.

Найбільше докладна звістка, яку ми маємо про неї з сторони прихильної конспірації — в московській компіляції XVI в. (т. зв. 2 Софійській лїтописи), каже, що князї Іван Юриєвич Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович змовили ся, хотячи «відірвати землї по р. Березину й прилучити до вел. князївства Московского». Але змову викрито ще перше, нїж вона проявила ся: князїв хтось обмовив. Більському пощастило ся утечи до Москви, і там він лишив ся. Олельковича й Гольшанського зловлено і стято 30 серпня 1481 р., «вина ихъ Богу єдиному свЂдущу», додає київський лїтописець в короткій, але повній здержаного чутя записцї[651]. Лист хелминського воєводи, писаний до Ґданська по горячим слїдам подїї, переказуючи вісти, які ходили про се в польських кругах, каже, що змову викрито перед самим Великоднем, отже в серединї цьвітня 1481 р. «Князї» задумали вбити Казимира, коли він з своїми синами виїде на лови, а його жінку арештувати; але Казимира остерегли «добрі люде», він на лови не поїхав, і участників конспірації арештовано[652]. Сю поголоску про замір на житє Казимира переказують потім і иньші автори, що черпали з прусько-польських джерел[653]. Нарештї дуже романтичні подробицї про змову й її викритє оповідав ще Нарбут, нїби з рукописи XVI в.: на весїлю Федора Більського з донькою Ол. Черторийського був в гостях Казимир, і тут конспіратори мали намір його убити, але припадком викрито в тім дворі склад всїлякої бронї й донесено про се потайки королеви; почало ся слїдство, й оден з дворян на муках, відкрив змову[654]. Але автентичність сього оповідання дуже не певна, бо Нарбут на тім полї взагалї не має доброї репутації.

Внук Більського в листї писанім з Москви до в. кн. Жиґимонта Августа (1567 р.) закидав Казимирови смерть Михайла так: «відомо всїм, як зрадливо убив твій дїд Казимир нашого свояка Михайла Олельковича і загорнув його вітчину!»[655]. Тут Більський мабуть каже про Київщину, як близшу «отчину» Олельковичів. Але отчиною їх уважає він також і вел. князївство, признаючи більші права на нього своїй лїнїї — Володимира Ольгердовича, яко старшій від Ягайлової, а панованнє сеї остатньої уважає узурпацією: «Ино наша была отчизна великое княжество Литовское, заньже прапрадЂдъ нашъ князь Володимеръ великого князя сынъ Олгердовъ, и какъ князь великій Олгердъ понялъ другую жену Тверянку, и тоє для другой своєй жены прадЂда нашего отставилъ, а далъ тотъ столецъ, великоє княжество Литовскоє, другой своей жены дЂтемъ, сыну Ягайлу»[656]. Сї погляди кидають нам сьвітло і на мотиви та пляни конспірації 1481 р. Близшим мотивом її могло бути відібраннє Київщини від Олельковичів, дальшою метою конспіраторів — винести Олельковича на великокняжий престіл. Такий плян не повинний нас дуже дивувати по кандидатурі Семена Олельковича, проголошеній в вищих кругах вел. князївства[657].

Що Михайло сподївав ся київського стана, й відібраннє його мусїло його прикро образити, се не підлягає сумнїву. Він кинув своє намісництво в Новгородї на першу вість про смерть брата Семена й поспішив ся в Київ, щоб там сїсти[658] — отже розчарованнє мусїло бути гірке, коли довідав ся він про роспорядженнє Казимира. На якусь звязь його конспірації з Київом може вказувати також глуха звістка в листї Ів. Більського до Ходкевича (1567 р.), що предки Ходкевича (а ними були київські бояре, як каже Більський в сїм листї, й иньші еміґранти також) «зрадили Михайла Олельковича в київській справі й виступили з свого підданства»[659].

В реєстрі київських воєвод з р. 1480–3 є прогалина, — не знаємо коли іменовано київським воєводою Ходкевича, і можливо, що ся номінація київського боярина київським воєводою стояла в якімсь звязку з тою «зрадою» Олельковичам[660]. Але за браком всяких відомостей, не хочу бавити ся в здогади[661].

Що конечною цїлею сеї змови в Литві вважали дїйсно великокняжий престіл, потверджує оповіданнє про сю конспірацію сучасного нїмецького компілятора Альб. Кранца († 1517). Він каже, що в Литві були князї (властиво пани — proceres), які признавали собі права на вел. князївство, і надїяли ся, що воно могло б прийти до них, як би вдало ся убити короля. Вони увійшли в порозуміннє з вел. князем московським і приготовили конспірацію, вибравши місце й час, коли сподївали ся мати в своїх руках короля з королевою й кількома синами. Але змову викрито, й головні участники заплатили головою; в. кн. же московський, коли замисел пропав, удавав, що нїчого не знав про нього[662].

На звістки про змову на житє Казимира не дуже можна покладатись, хоч вісти про се носили ся по горячим вчинкам подїї. Знаємо, як то виростають лєґенди про страшні заміри конспіраторів, і коли їх не прихоплено на горячім учинку, для таких чуток треба все мати певну дозу скептицизму[663]. Тут же для таких замірів не було властиво й поводів: мотивів особистої пімсти досить трудно доглянути, а убивати Казимира для полїтичних плянів не було великої потреби. За те цїнним уважаю сей погляд, що змова вела до здобутя великокняжого стола, бо він потверджує висловлений уже вище здогад, опертий на листї внука Хв. Більського, та поясняє нам і династично-родинний характер конспірації. Всї провідники змови, названі нашими джерелами, близькі свояки: Більський стриєчний брат Олельковича, син молодшого брата Олелькового, Івана Володимирича, а Гольшанський — тїточний брат Більського (його мати і його жінка, на весїлю котрої нїби то захопила його катастрофа, були з кн. Гольшанських). Московська династия стояла теж в тїсних родинних звязках з Олельковичами: Михайло Олелькович був тїточний брат вел. князя Івана (його мати була рідною сестрою в. князя Василя) і як раз підчас конспірації шваґер Михайла воєвода молдавський Стефан завів переговори з вел. кн. московським про шлюб своєї доньки з його сином, а посередниками в сїм були кн. Михайло й його сестра Федька, по мужу кн. Пронська: весною 1480 р. в тій справі був післанець кн. Федьки у вел. кн. московського[664]. Як бачимо, обстанова була того рода, що в нїй такий плян — вивести на вел. кн. Литовське князя Михайла Олельковича за помічю вел. кн. московського — а може й воєводи молдавського, зовсїм не виглядав фантастично. В сьвітлї ж такого розуміння — що конспіратори мали пляни на велике князївство, знаходять собі відповідне обясненнє й звістка про їх замір — віддати вел. князеви московському землї по р. Березину, себ то східнє пограниче вел. князївства Литовського. Ті східнї землї мали бути заплатою вел. князеви московському за його поміч. І переговори про шлюб московського престолонаслїдника могли служити доброю нагодою для переговорів в справі задуманого перевороту.

На иньший ґрунт — релїґійно-полїтичної іреденти переносить цїлий епізод пізнїйше офіціальне представленнє його, яке знаходимо в пізнїйшій дипльоматичній кореспонденціи. В. кн. Олександр, заохочуючи брата свого Володислава до участи в боротьбі против Москви в імя інтересів католицтва, загрожного мовляв руською іредентою, давав таке освітленнє й змові князїв 1481 р.[665] Але се очевидне перенесеннє пізнїйших мотивів, пізнїйшого кольориту на епізод 1481 р.; щоб прийняти таке осьвітленнє, на се, не бачимо нїякої підстави.

Отже в цїлій сїй, як бачимо — досить неясній справі[666], важні для нас два моменти. Одно — се незадоволеннє руських князїв з сучасного стану річей в вел. князївстві. Друге — їх надїї на поміч від Москви і нахил в сей бік. Не була се річ нова, і не була вона, певно, особистою річею тих трох князїв-свояків, провідників змови. Литовсько-руський антаґонїзм обіймав широкі круги. Характеристика московського аґента з часів пізнїйшої релїґійної іреденти: «наша Русь (литовська) велми ся съ Литвою не люблятъ»[667], констатує безперечно явище далеко старше й загальне. Се розуміли і в правительственних кругах польсько-литовських. Длуґош, оповідаючи, як Казимир гамував литовських панів, що поривали ся до війни з Москвою, роздражнені успіхами її та зривками з території вел. князївства, вкладає в його уста таку раду[668]; нехай Литва не пориваєть ся до війни з сим князем, бо він сильний, зміг ся великими побідами й богацтвами, а вони не можуть покладати ся на Русинів вел. князївства. «Бо прецїнь знають сами, що вони (Русини) на них (Литвинів) ворогують з причини релїґійної ріжницї, і як дійде до війни з Москвою, вони постарають ся здобути Литвинам не побіду, а погибель»[669]. Отже вже за Длуґошевих часів, то значить в 1470-х рр. (Длуґош умер 1480 р.) сей русько-литовський антаґонїзм і нахил руських елєментів до Москви був у двірських кругах фактом ясним і знаним.

Конкуренція Литви й Москви

Таке іредентське становище Русинів супроти Литви й їх оглядуваннє на Москву було для в. князївства тодї дуже небезпечне. По столїтю більш або меньш спокійних відносин, вел. князївство Московське знову ставало міряти ся силами з вел. князївством Литовським, і тепер доперва показувало ся, як змінили ся протягом сього столїтя сили й шанси противників.

Перед тим сього не можна було так виразно спостерегти. За Витовта Литва тримала ся імпозантно, і вел. князь московський не тільки наслїдком родинних відносин, а і в почутю індівідуальної висшости над собою литовського володаря давав йому перше місце перед собою, приїздив до нього на поклін і перед смертю зробив Витовта опікуном своєї родини. Прилученнє Смоленської землї, довершене в 1404 р. не вважаючи на сильне противленнє місцевої людности і проби боротьби з боку остатнього претендента з смоленської династиї — Юрия Святославича, та ріжні иньші успіхи литовської полїтики в тім нейтральнім поясї, що ще дїлив вел. князївства Московське й Литовське, — могли піддавати гадку, що в. кн. Литовське ще не стратило своєї аґресивної сили на сходї й може успішно витримувати конкуренцію з Москвою на сїм полї. Землї Рязанська й Тверська при кінцї пановання Витовта стояли під виразним впливом Витовта: тутешнї князї обовязали ся Витовту служити і бути з ним «за одно»[670]. В північній Сїверщинї, що була найбільше чутливим показчиком полїтичних виливів обох сусїдів, цїлий ряд «верхівських» князївств переходить тодї під литовську зверхність. Так Витовт в 1427 р. писав до вел. маґістра, що йому зложили васальну присягу князї Новосильські, Одоєвські, Воротинські; до них також треба додати кн. Білевських. В реєстрі Свитригайлових городів, списанім десь з р. 1432, вичислені такі городи вел. князївства Литовського в північній Чернигівщинї: Трубчевськ, Брянськ, Тула, Любутськ, Мещовськ, Серпейськ (обидва між Угрою й Окою, в теперішнїй Калузькій губернїї)[671].

Замішання в Литві по смерти Витовта не захитали становища в. кн. Литовського супроти Москви, бо вел. кн. Московське ще скорше попало в період ослаблення, наслїдком усобиць, що потягнули ся до 1447, ба навіть до 1453 р. Коли вел. князївство Литовське злучило ся з кінцем 1430-х рр. в руках Жиґимонта, а ще більше в часах Казимира — воно все ще виглядало імпозантнїйше від свого східнього конкурента і його сила притягання ще нїби проявляла ся. Чимало князїв підчас московських усобиць переходило в в. кн. Литовське, і тому укладаючи в 1447 р. умову з Москвою, правительство вел. кн. Литовського не застерегало ся против перехода від одної сторони до другої князїв з їх волостями, хоч таке застереженнє здавна істнувало в умовах Литви з Тверию. Литва уважала свою позицію користнїйшою від Москви й не хотїла перешкод для своєї атракційної сили.

Ся умова 1447 р. взагалї дуже докладно ілюструє становище обох держав. Виходить, що в дїйсности впливи Литви пішли за останнї десятилїтя не вперед, а назад. Тверь признаєть ся в сфері полїтичних впливів Литви, Новгород і Псков — в сфері впливів Москви; перевага московського впливу признаєть ся також над Рязанею[672]. Таким чином вел. князївство Литовське, не вважаючи на лїпші шанси, в дїйсности понесло вже деякі страти на користь Москви.

Але повне збанкротованнє східньої полїтики в. кн. Литовського і взагалї повне ослабленнє його державного орґанїзму виявило ся доперва кількадесять лїт пізнїйше, коли в. кн. Московське, відпочавши по усобицях і ослабленню, з подвоєною енерґією перейшло до аґресії під проводом талановитого нового вел. князя Івана III Василевича.

На сам перед вел. кн. Литовське понесло цїлий ряд нещасть в тім нейтральнім поясї, що дїлив обидві держави. Новгород, притиснений московськими князями й шукаючи, під проводом родини Борецких, опори против них, звернув ся по поміч до Литви й піддав ся Казимирови. Казимир обовязав ся обороняти його від Москви й посадив тут своїм намістником Михайла Олельковича (1470). Олелькович одначе виїхав звідти слїдом, на вість про смерть брата Семена, а коли прийшло до війни Новгорода з Москвою, Казимир не прислав нїякої помочи[673]. Іван двома заворотами погромив Новгородців і прилучив сю північну републїку до своєї держави (1478).

Ще нужденнїйше видала Литва Москві свого иньшого союзника-васаля, тверського князя. Коли Москва пішла війною на тверського князя за те, що він відновив свій давнїй союз з Литвою, Казимир не поміг йому зовсїм, і 1484 р. Твер мусїла покорити ся Москві й вирікти ся союзу з Литвою. Колиж потім, під впливом роздражнення на московські утиски, тверський князь сю умову нарушив, — се привело слїдом до формального прилучення Тверської землї до Москви (1485 р.). Рязанська земля в 1480-х рр. теж перейшла під фактичну управу московського князя (а формально прилучена була в 1506–1521 рр.).

Таким чином в остатнїй четвертинї XV в. Московська держава присунула ся під саму литовську границю. Всї посереднї землї були притягнені Москвою. Сей факт, в порівнянню з колишньою атракційною силою в. кн. Литовського на сходї, в землях давньої Руської держави, сам уже давав розуміти, що в становищі в. кн. Литовського стала ся якась дуже важна й небезпечна для нього переміна. Нею було, як ми вже знаємо, перенесеннє центра ваги в державі з руського елєменту на литовсько-католицький і нахил сього литовсько-католицького елєменту в сторону Польщі. Наслїдком того був внутрішнїй розлом. Литовські пани тратять зрозуміннє й інтерес для східньої полїтики; для них, в їх боротьбі з руським елєментом навіть не зовсїм безпечним було розширеннє держави в сїм напрямі та зріст руських провінцій вел. князївства. Знов же руський елємент, в своїй боротьбі з литовським і в своїм огірченню на нього, починає звертати очі в московський бік, подумуючи над можливістю помочи звідти. Се ми бачили в змові 1481 р., побачимо знову, ще виразнїйше в повстанню Глинського. І силою своєї державної переваги та завдяки тому розломови в вел. кн. Литовськім, що полекшав її роботу, Москва починає притягати до себе сусїднї землї самого в. кн. Литовського.

І тут показчиком явила ся Чернигівщина — її північні, «верхівські» князївства. Сї князї й переходячи під зверхність в. князя литовського не зривали вповнї своєї залежности від Москви, «служили на обидві сторони». В остатнїй четвертинї XV в. вони зривають з Литвою і з своїми князївствами піддають ся Москві. Коли сей поворот почав ся, трудно означити. Вже в 1470-х рр. бачимо деяких князїв Одоївських в підданстві Москви, тим часом як иньші Одоївські зіставали ся при Литві. В 1480-х рр. оден по другім починають переходити під московську зверхність князї Воротинські, Білевські, далї, уже в 1490-х рр., Мезецькі, Трубецькі, Мосальські і т. и.[674]