Жиґимонт на початках свого пановання думав скористати з того, що Москва була тодї сильно занята в східнїх (казанських) справах, і на початках 1507 р. проєктував війну з Московою та шукав з нею зачіпки. Але Москва встигла упорати ся з своїми східнїми справами, а тим часом повстаннє Глинського змусило Жиґимонта залишити всякі аґресивні пляни й думати над обороною.
Повстаннє Глинського
Повстаннє Глинського було останнїм пароксизмом боротьби руського елєменту, властиво руських князїв і панів, з ворожою їм системою в вел. кн. Литовськім, тому на нїм треба застановити ся близше. Явище се анальоґічне з конспірацією 1481 р., тільки придбало більші розміри й лїпше нам звісне, хоч завсїди сї звістки наші не так богаті, як би могли ми собі бажати[684].
Героєм його був князь Михайло Львович Глинський. Рід Глинських не належав до значнїйших. Виводили вони себе від якогось малозвісного татарського виходня (буцїм Мамаєвого сина), що прийшов в вел. князївство Литовське за Витовта й охрестивши ся, дістав маєтности в давнїй Переяславщинї, м. и. Глинськ на Ворсклї — звідти й пішло їх імя[685]. Протягом цїлого XV ст. рід сей нїчим не визначав ся, й тільки завдяки Михайлови, одному з молодших синів кн. Льва, здобули Глинські значіннє: вийшовши на ширшу арену, сей Михайло повитягав на визначні посади й своїх братів, і надав блеск і значіннє перед тим незначному родови[686].
Всї звістки, які ми маємо про Михайла, ідуть з джерел йому неприхильних, але й вони признають, що була се талановита й взагалї визначна індивідуальність. «Князь Глинський, чоловік сьміливий, визначних здібностей, тїлом кріпкий і в небезпечностях відважний» — характеризує його оден сучасник — Поляк. «Великих здібностей і високої вдачі чоловік», пише про нього другий[687]. Такі похвали ворогів щось значать!
Попередня діяльність Глинського
За молоду виїхав він на Захід на науку, і там перейшов на латинство. Перебував довго на дворі цїсаря Максимілїяна, що звав його потім своїм вихованцем і просив за нього, коли Глинський сидїв у московській вязницї. Потім служив на дворі курфірста саксонського Альбрехта, з його військом ходив підчас війни в Фризії; побував в Італїї й Гіспанїї, і по тій довгій европейській школї з славою знавця воєнної штуки і вишколеного европейця прибув в остатнїх роках XV в. на двір Олександра[688].
Тут Глинський скоро став улюбленцем в. князя й найблизшим йому чоловіком. В осени 1500 р. він уже дістає недовго перед тим заснований важний уряд «маршалка дворного» — мінїстра двору й начальника двірської ґвардії, на місце взятого в московську неволю Гр. Остиковича. Така швидка карієра й двірські впливи звернули на нього увагу руських панів. Глинський, не вважаючи на своє европейство й зміну релїґїї, лишив ся вірним своїй руській народности[689], і тепер руська партія, упослїджена й розбита, побачила в нїм свого вожда — впливового, талановитого, енерґічного. Глинський дїйсно користав з своїх впливів у Олександра, аби виносити на гору Русинів[690], і сим, а також і иньшими причинами здобув велику популярність серед Руси. Найблизшою підпорою служили йому свояки, котрим він здобув визначні посади: так брат його Іван дістав маршалківство, а в 1505 р. став київським воєводою; другий брат Василь дістає староство Берестейське, і т. и.[691] Пізнїйше казали, що Глинський держав «трохи не половину Литви» (очевидно — з своїми свояками й прихильниками). Се було, розумієть ся побільшеннє, але воно віддає нам память про незвичайну силу Глинського й його фамілїї.
Серед старших панів блискуча карієра Глинського та його впливи на в. князя мусїли, розумієть ся, розбудити заздрість, а його роля провідника руського елємента мусїла підняти проти нього все литовське панство. На чолї його ворогів стає Ян Заберезинский, маршалок земський і воєвода троцький, оден з найстарших панів. Уже в 1503 р. Глинський обжаловував Заберезинского перед судом, що він насилав на нього убійників; але процес скінчив ся на нїчім.
На другий рік розгоріла ся між ними нова справа, що прибрала загальнїйший характер. За намовою Глинського Олександр відібрав намісництво лїдське від Ілїнича, зятя Заберезинского, й дав свояку Глинського Дрожджі. За Ілїничом обстала цїла рада вел. Князївства й покликуючись на приреченнє Олександрового привилею 1492 р., що в. князь не відберати ме урядів без рішення ради, скасувала се роспорядженнє Олександра. Прийшло до конфлїкту між королем і радою. Олександр таки віддав Лїду Дрожджі, дав кілька нових держав Глинському, а від Заберезинского відібрав троцьке воєводство.
Коли на поч. 1505 р. скликано сойм до Берестя, рознесла ся чутка, що на сїм соймі приготована засідка на чільнїйших литовських панів — ворогів Глинського; мовляв мали їх поскидати в воду з мосту на Бугу. Пани ті наслїдком тої поголоски на сойм не прибули, і се дало привід до нового роздражнення короля: він заборонив сим панам приїздити на двір без спеціального покликання. Усїм сим рада, розумієть ся, була в високій мірі роздражнена на Олександра й ще більше на Глинського[692].
Тим часом Олександр почав сильно хорувати. В литовських кругах пущено поголоску, що Глинський за помічю Русинів сподїваєть ся по смерти Олександра захопити вел. князївство. Друга поголоска обвинувачувала Глинського в хоробі Олександра й її нещасливім кінцї. Дїло в тім, що Глинський з свого маршалківського уряду й особистої близькости до в. князя доглядав його лїчення. Коли лїкарі не помагали, спроваджено до в. князя якогось знахоря, «пророка балинського» з під Олькуша, і тому що Глинський обставав за ним против лїкарів, виросла поголоска, що Глинський в змові з сим пророком позбавив Олександра віку. Розумієть ся, з становища Глинського, що все завдячав ласцї Олександра, се був би крайнїй абсурд — бажати собі смерти Олександра, і сї поголоски на Глинського мусимо відкинути без вагання, хоч не вагав ся висловити се обвинуваченнє сам вел. князь Жиґимонт. Але не більше певна й та поголоска про пляни Глинського на великокняжий стіл[693]. Вона по всякій правдоподібности була навіяна обставинами в момент смерти Олександра. Але Глинський в них нїчим не показав, що він дїйсно хотїв з сих обставин скористати для того, щоб стати самому великим князем. Той факт, що його пізнїйше повстаннє толковано не якимись такими плянами, а простим роздражненнєм на інтриґи ворогів, що позбавляли його всяких впливів і значіння, показує, як не глубоко в дїйсности сидїли в самій суспільности ті підозріння Глинського в плянах на великокняжий престіл.
Упадок Глинського і конспірація
Перед смертию Олександра велике татарське військо впало в землї в. кн. Литовського, заганяючи ся аж на Литву. Сам Олександр вибрав ся против нього, але що хороба погіршала ся, мусїв вернути ся з дороги й вислав військо під проводом гетьмана Кишка й Глинського. Кишка одначе захорував підчас походу, й провід перейшов до Глинського. Йому пощастило під Клецьком сильно погромити Татар і зробити кінець їх походу. Два тижнї по тім Олександр умер. Глинський був героєм дня і маючи в своїх руках військо, був фактичним паном Литви. Дуже можливо, що литовські пани побоювали ся з його боку якогось рішучого виступу, може й плянів на великокняжий стіл. Кажу навіть і тут: можливо, бо те що ми знаємо про се, все або писало ся пізнїйше, під впливом пізнїйших обвинувачень на Глинського, або могло бути подиктоване иньшими мотивами в дїйсности — як виправдування литовських панів перед польськими панами, коли вони свій спішний вибір Жиґимонта на вел. князя толкували своїм страхом перед Глинським. Не можна отже навіть на певно сказати, що сучасники дїйсно серіозно бояли ся з сторони Глинського плянів на великокнязївство. Сам же Глинський з своєї сторони не допустив нїякої нельояльности: він перший повитав Жиґимонта, виїхавши йому на зустріч з своїм двором, коли той переїхав литовську границю і між першими зложив йому присягу по проголошенню вел. князем. Ся льояльність одначе не виратувала Глинського — його днї були пораховані[694].
Не вважаючи на всї старання, Глинському не удало ся придбати прихильности Жиґимонта. Той відібрав йому маршалківський уряд, толкуючись тим, що того уряду не можна було йому надати за житя Остиковича; відібрав і держави, а брата його Івана перенїс на низше ранґою воєводство новгородське. Заберезинский побачив відповідний час відплатити ся Глинському й обвинуватив його в державній зрадї та в стараннях здобути великокняжий стіл. Глинський жадав суду в сїй справі, кликав Заберезинского до поєдинку — дарма. Жиґимонт протягав, відкладоючи суд з часу на час. Даремно Глинський удавав ся по протекцію і до Менґлї-ґерая, з котрим стояв у давнїх і близьких зносинах, і до Жиґимонтового брата Володислава, короля угорського — їх прошення у Жиґимонта нїчого не помагали. Переконавши ся в сторонничости в. князя, Глинський рішив ся перейти на иньшу дорогу. Герберштайн вкладає йому в уста таку грізьбу, коли він відїздив з великокняжого двору, весною 1507 р.: «підійму ся ж я такої справи, що й тобі, королю й минї потім буде її жаль!»[695].
Відїхавши в свої Туровські маєтности, починає тут Глинський орґанїзувати повстаннє і входить в порозуміннє з Москвою й Кримом. В. кн. московський, пишучи до в. кн. Олени лїтом 1507 р. (червень), у відповідь на якусь згадку про зносини з ним Глинського, казав, що до нього присилав «бити челомъ» не сам тільки Глинський, але й богато руських князїв і людей гречеської віри, скаржачи ся, що на них прийшла «нужа велика о греческомъ законЂ» — приневолюють їх до латинства, тож вони «били чолом» московському князю — «чтобы намъ пожаловати ихъ, за нихъ стати и боронити ихъ»[696]. Не ясно, чи тут іде мова про одномишленників Глинського, чи про посольства в Москву руських князїв і бояр анальоґічні з тими, які ми знаємо в попереднїх лїтах. В кождім разі зносини Глинського з вел. князем московським були вже розпочатї — і гаслом виставлено інтереси православної віри. Небезпека православним від литовського правительства служила Глинському і аґітаційним мотивом для ширших мас вел. кн. Литовського. Припадком довідуємо ся, що Глинський в Новгородку, «созвавши многих людей», казав їм, що підняв повстаннє з огляду на релїґію: мовляв йому казав якийсь Колонтай, зі слів маршалка Сопіги, що на найблизшім соймі в Вильнї, «о громницях», будуть Русинів силоміць хрестити «в лядську віру», а хто б не схотїв, того будуть стинати[697].
Орґанїзація конспірації припадає очевидно на лїто 1507 р.[698], але про неї ми нїчого близше не знаємо. З пізнїйшого бачимо тільки, що головними участниками її були свояки Глинського, особливо брат Василь, староста берестейський[699].
Повстаннє Глинського
На осїнь 1507 р. вел. кн. московський вислав своє військо на литовські землї. Похід його не мав особливого значіння, і моськовське військо слїдом відступило, але для Глинського сей похід був сіґналом до відкритого виступлення. Коли Жиґимонт слїдом виїхав з Литви до Кракова, Глинський напав з своїми людьми в ночи під 2 лютого на двір свого ворога Заберезинского під Городном, вхопив його й казав забити. Се було початком повстання. В Новгородку, як оповідає Гаштовт, була нарада Глинського з його партизанами і там рішено було спробувати захопити Вильну і в нїй скарб великого князївства, але литовські пани встигли вже обсадити Вильну, і сей плян прийшло ся закинути[700]. Попробувано ще наглим нападом вихопити з ковенського замку увязненого там хана Золотої орди Ших-Ахмата, Менґлї-ґераєвого ворога: очевидно Глинський хотїв мати його в своїх руках з огляду на Менґлї-ґерая, аби змусити його до помочи[701]. Але ковенська залога оборонилась. Так почало ся повстаннє[702].
Який властиво плян мав Глинський, лишаєть ся не зовсїм ясним. Ваповский каже, що він оголосив себе вел. князем[703]. В сучасній кореспонденції ми, що правда, не знаходимо про се нїякої згадки, але сього не вистане, аби відкинути сю звістку. Звести поступованнє Глинського до самого бажання пімсти трудно, так само тяжко обмежати його до пляну — відірвати пограничні землї від Литви й прилучити їх до Москви. Театр повстанських заходів вказує на зовсїм иньші пляни. Скорше й тут, як при змові 1481 р., треба припустити у повстанцїв надїю за помічю Москви й Татар здобути собі власть — коли не над цїлим вел. князївством, то принаймнї над його руськими землями, хоч би й під зверхністю вел. князя московського. Але брак відомостей не позволяв нам близше сього прослїдити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го“ на сторінці 16. Приємного читання.
TextBook