Розділ «IV. Побут і культура»

Як бачимо, реального знання почитаниє книжноє могло дати не богато й не високої якости. Коли ще зважимо, якою незначною частиною в загальнім книжнім запасї були сї ріжні підручники, як вони незначно були росповсюднені супроти загального погляду, що книжноє почитаниє має метою не реальні знання, а морально-теольоґічну науку, то мусимо прийти до переконання, що й школа й лєктура староруська давали реального знання мінїмально[1358].

Далеко поважнїйше виглядає богословська лїтература, що кружила по давнїй Руси чи то в готових перекладах, перейнятих з полуднево-словянських земель, головно з Болгарії, чи то зладжених на Руси на ново. Полишаючи на боцї дрібнїйші уривки або утвори, що заходили на Русь в складї ріжних збірників-хрестоматий, ми знаходимо досить поважний ряд грецьких отцїв, звістних на Руси в перекладах значнїйших частин їх писань[1359].

Перше місце між ними займає Іоан Златоуст, безперечно — найпопулярнїйший з візантийських письменників на Руси. Було кілька збірників його слів як Златоструй, Златоуст, Маргарит, або його слів разом з словами деяких иньших отцїв — як Ізмарагд, Златая ЦЂпь і т. и. Деякі з них перейшли готові з Болгарії — як нпр. знаємо се про Златоструй, зладжений для болгарського царя Симеона. В сумі рахують звиш двіста слів Златоуста звістних в перед-татарські часи на Руси, в дїйсности ж їх мусїли знати ще більше. Окрім того з іменем Іоана Златоуста часто циркулювали слова, що йому не належали.

Далї були переклади значного числа катехитичних поучень Кирила Єрусалимського (переложених в Болгарії), Атанасия Слова на Аріан (теж з Болгарії), Василия Великого Аскетичні поучення (Постническія словеса); Григория Богослова маємо два осібні збірники слів — оден з XI в., другий пізнїйший, але теж старої редакції, і толковання до його поучень Никити Іраклїйського. Дуже популярні були також поучення Єфрема Сирина — з XIII в. маємо чотири рукописи вибірки його слів и. т. Паренесисъ; ся популярність його слів поясняєть ся тим, що монастирською уставою вони були приписані до церковного уживання. Далї звістний був «Стословець» (сто моральних правил) патр. Геннадія, що входить в ріжні збірники, починаючи від Ізборника 1076 р. Витяги з толковань св. Письма Теодорита Кірського в формі популярних питань і відповідей. Готова була принесена з Болгарії «Лїствиця» Іоана Лїствичника, так само як і Богословіє Іоана Дамаскина, переложене екзархом Іоаном. Вкажемо ще Іполїта римського Слово о Христї й Антихристї; збірник проповідей папи Григория Великого, т. зв. Двоєслова; устава і поучення Федора Студійського; «Написаніє о правЂй вЂрЂ Михаіла Сінкеля (в Збірнику Сьвятослава, а взяте і в лїтописне оповіданнє про Володимира); компіляція Антіоха — Пандект (збірник моральних поучень); Пандекти Никона Чорногорця — вибрані з св. отцїв поучения про християнське взагалї й специяльно монаше житє, і його ж «Тактікон», що головно займаєть ся богослуженнєм і зверхнїм порядком церковного житя.

Крім того були переклади толковань сьвятого письма. Так звістні з сього часу кодекси толкованого євангелия, апостола, апокалїпсиса; толкованої псалтири є чотири кодекси з XI–XIII в.; толкованнє на пророків (не всїх) переписав 1047 р. в Новгородї піп Упир Лихий. Завважу, що біблїя, через свою великість, як цїлість не була в уживанню, і навіть не знати, чи була цїла в славянськім перекладї у нас; в кождім разї деякі части біблїї були великою рідкістю, так що в XV в., коли збирано цїлу біблїю в Новгородї, кілька книг не знайшло ся зовсїм. Історичні книги біблїї звичайно заступали ся вичисленими вище історичними компіляціями, і рідко хто знав їх в ориґінальній формі, як печерський монах Никита, котрого спеціальне замилованнє до старозавітних «жидівських» книг і незвичайне очитаннє в них уважали чортівською маною — по словам Патерика він «изъ устъ имЂяше» весь старий завіт: «бытіє, исходъ, левита, числа, судіи, царства и вся пророчества по чину», а нового завіту не знав і не любив[1360].

Досить богатий був запас аґіоґрафічних перекладів. Окрім поодиноких житий — як житиє Николая в двох редакціях, Савви Осьвященного, Федора Студита, й т. ин., широко розповсюднені були збірники житий, особливо т. зв. «Прологи» — збірники житий і моральних поучень: їх дотепер з XII–XIII в. рахують до дванадцяти кодексів (що правда, се переважно уривки), а се вказує на широку популярність їх. Маємо також уривки «Міней» — себто житий розложених по дням місяцїв, систематичні збірки — т. зв. «Патерики»: Синайський і Скитський, в рукописях XII–XIII в., Римський (папи Григория В.), звістний в рукописах пізнїйших, але з прикметами дуже архаічними, й иньші збірки житий.

У сих вказівках я вичисляв тільки головнїйше. Зрештою наші відомости про круг писань, які обертали ся в давнїй нашій суспільности, дуже неповні: переважну масу ми маємо в пізнїйших рукописях XIV–XVI в., і між ними є, безперечно, дуже богато відписів з ранїйших кодексів, що для нас не заховали ся. В сїм напрямі дослїди й відшукування серед пізнїйших копій того, що належать давній Руси, що йно ідуть, і то дуже поволї. Тому вказане мною як певне для давньої руської книжности, треба уважати тільки частиною того, чим в дїйсности ся книжність розпоряджала.

Сьвітські твори

Особливо прикро се дає себе відчувати на пунктї тих перекладів сьвітських творів, що могли обертати ся в давнїй Руси і впливати на місцеву лїтературну творчість. Перше місце між ними займає Александрія — перерібка псевдо-Калїстенового романа про Олександра. Вона звістна була на Руси в кількох редакціях, і для XIII в. знаннє її можна напевно констатувати; роман оповідає про походженнє Олександра від єгипетського царя, його походи і побіди і чуда, які він бачив на Сходї. Пізнїйше її витиснула друга редакція, в середновічнім рицарськім дусї, що з'явила ся на славянській мові, як думають, десь в XIII–XIV в. і тодї ж могла стати звістною і на Українї. З значною правдоподібністю можна вже в староруських часах припускати істнованнє перекладів т. зв. Девґенієвого Дїянїя — візантийського героїчного епосу на тлї візантийсько-арабської боротьби Х віка; герой його зветь ся Діґеніс Акріт — відти назва сеї поеми, звістної на Руси в перекладах аж двох редакцій, коротшої й ширшої. Правдоподібне також істнованнє в тих часах перекладу Слова о премудрім Акирі (візантийського первовзору арабської казки про царя Сенхариба з Тисяча і одної ночи) та оповідання про Індийське царство, з західно-европейських оповідань про пресвитера Іоана, в коротшій верзії, що, як догадують ся, прийшла на Русь в сербськім перекладї і увійшла потім в склад Александрії. Всї отсї три оповідання знайшли ся в однім збірнику з Словом о полку Ігоревім. Можна також думати, хоч з меньшою певністю, що вже в сї часи — в XIII і на початках XIV в., були звістні на Руси ще: звістний роман про Варлаама й Йосафата (індийська повість про Будду в християнській перерібцї, що інтересовала численними своїми притчами, вплетеними в роман); Стефанїт і Іхнїлат (візантийська перерібка індийських казок про зьвірів, де героями виступають два шакали, що й дали своє імя книзї — Калїла-ва-Дімна, Щирий і Лукавий); талмудична повість про Соломона і Китовраса, котрої інтерес обертаєть ся коло ріжних загадок; подоріж трох монахів до Макария римського і подоріж Зосими до Рахманів — повісти що стоять в звязку з Александрією й оповіданнями про Індийське царство. В складї Хронїки Манасїї містила ся «Троянська історія» Дареса Фріґійського, але час, коли вона з'явила ся на Руси, лишаєть ся неясним.

На границї сьвітської повісти й богословської лїтератури стоїть лїтература апокрифічна. Тут маємо ряд зближених до повістевої лїтератури таких апокрифічних повістий і поем як Откровеніє Авраама, Смерть Авраама, Суди Соломона, евангелия Никодима і Томи, видїннє Ісаії про небо, видїннє ап. Павла — в нїм між ин. плач природи перед богом на чоловіка, Хожденія Богородицї по мукам — поетичні твори, які мають лише дуже слабку опору в св. Письмі; подорож св. Агапія до раю, Житиє и хожденіє св. Отца Нифонта, Житиє Андрія Юродивого, Житиє Теодори — повість про воздушні митарства і т. и

Уставити, які з сих творів уже в XI–XIII вв. були звістними в українських землях, не всюди можливо. Взагалї круг апокрифічної лїтератури, звістний на Руси в тих часах, не можна докладно уставити. Безперечно, вона почала приходити на Русь від перших початків християнства, з Болгарії й безпосередно з Греції, була широко росповсюднена й мала значний культурний і лїтературний вплив на Руси. Але уставити, який запас сеї апокрифічної лїтератури обертав ся на Руси в сих часах, XI–XIII в., поки що неможливо. Бо хоч ми маємо індекси апокрифів (уже в Сьвятославовім Ізборнику 1073 р. і пізнїйше), але сї індекси не наші, а грецькі, потім болгарські, і тільки в пізнїйших індексах XV–XVI вв. можна шукати реальних вказівок на ту апокрифічну лїтературу, яка обертала ся у нас дїйсно. Недавно була зроблена проба сконстатувати, які апокрифи були звістні на Руси в XI–XII в., на підставі Данилового Паломника, але непевним зістаєть ся, що втягнув Данило в свій твір з апокрифічної лєктури, а що взяв з устних оповідань, які чув під час подорожи. Безперечно, що до розповсюднення апокрифічних відомостей, котрими Данилів Паломник незвичайно богатий, сей Паломник через свою популярність дуже причинив ся; безперечно, що взагалї паломники причиняли ся дуже сильно до популяризації апокрифічних мотивів — але запозичували їх переважно дорогою устною. В письменности лишаєть ся констатувати знайомість апокріфів на підставі захованих рукописей. З них до XII–XIII вв. зачисляють: Хождениє Богородицї по муках, Ісаїно видїннє, подорож Агапія до раю, Протоевангелиє Іакова, Посланиє Пилата до Риму, повість Афродитіана про чудо в Перській землї, смерть Авраама. Розумієть ся, се маленька частина того, що дїйсно циркулювало на Руси в тих віках.

---

Ориґінальне письменство

---

Оглянувши той лїтературний запас, який готовим одержала наша Русь, ми поглянемо тепер, як користала вона з нього та як розвивала свою ориґінальну письменну творчість[1361].

Для докладної оцїнки її одначе й тут бракує нам, як і в лїтературі перекладів, потрібної повности відомостей. Те що ми знаємо тепер про ориґінальне староруське письменство, далеко не дорівнює дїйсній його великости, і кождий рік приносить у сїй сфері відкритя. Рукописні збірники пізнїйших віків, де укриваєть ся переважна маса староруських утворів, далеко не вистудіовані. Велика, переважна маса староруських писань полишила ся в сих збірниках анонїмними або з іменами ріжних грецьких отцїв, так що між тою анонїмною або псевдо-епіґрафованою масою збірникового матеріала криєть ся ще богато ориґінального та чекає тільки щасливих находок або комбінацій, які викривають від часу до часу одно по другім такі нові річи.

Але й відкритя в сфері захованого рукописного матеріалу тільки до певної міри зможуть заповнити прогалини наших відомостей. Рукописьменна традиція у нас була перервана в переходові віки XIV–XV. Хоч українські землї були головними огнищами староруського письменства, від нього зацїлїло майже виключно тільки те, що заховало ся в північних землях: або в перенесених туди українських рукописах, або (частїйше) — переписане там. Тим часом культурний рівень, культурні й лїтературні напрями, інтереси й симпатії були не однакові в землях українських і північних, тому не все з української письменської творчости могло числити на популярність на Півночи, й шанси на захованнє в північній рукописній традиції були не однакові для ріжних українських продуктів. Впливали тут і иньші обставини. Правдоподібно нпр. не припадкове се, що з українського письменства переховали ся на Півночи переважно утвори письменників XI в., коли північні землї стояли ще в безпосереднїй залежности, в тїснїйших звязках з Київом, і дуже мало з XII–XIII в., коли північні землї жили вже своїм осібним житєм. Нарештї коли зауважим ще, як слабка взагалї рукописна (північна) традиція, що чимало дуже важних утворів староруського письменства заховала до нас в одній тільки копії, то переконаємо ся, що староруські писання мали дуже богато шансів загубити ся й пропасти на віки, а дуже мало — заховати ся до наших часів.

При теперішнїм станї наших відомостей маємо в них великі прогалини, так що не можемо судити докладно анї про обсяг староруського письменства анї про його еволюцію. Ми нпр. маємо досить памяток XI в., дуже мало з XII в., майже нїчого з XIII в. Чи значило б се, що письменська робота почала у нас упадати вже по перших початках, з початком XII в.? Се дуже не правдоподібно. Нпр. в сфері штуки як раз в XII–XIII вв. бачимо дальші поступи, дальший розвій; безперечно, і церковне житє, монастирі розвивали ся далї в сих столїтях, чому ж би так тїсно звязане в церковним житєм письменство мало упадати? Правдоподібно, є тут по просту прогалина в наших відомостях, а толкувати її треба мабуть піднесеною вище обставиною: що Україна в сї часи стояла в слабшім звязку з Північю й не висилала туди своїх утворів на консервованнє так богато як давнїйше.

Оглядаючи письменську роботу, я не буду близше спиняти ся на біоґрафіях письменників та на детайльнїйшій аналїзї їх писань — се за далеко б завело мене, та й не входить в круг сеї працї: нас утвори староруського письменства інтересують тут як культурно-історичні документи, памятки осьвіти, культури, суспільних інтересів. З сього погляду для нас важні письменники, що своїм вихованнєм загальним чи лїтературним належать до київської, взагалї української школи, без ріжницї чи вони були Українцями чи нї, або чи свою письменську дїяльність розвивали вони на Українї чи поза Україною; натомість нпр. письменники Греки, що хоч писали на Українї, але репрезентують не українську, тільки візантийську осьвіту й письменську традицію, інтересують нас далеко меньше — лише о скільки їх писання служили лєктурою для Русинів та о ськільки часом кидають сьвітло на сучасне руське житє, або характеризують змагання нашої вищої єрархії.

Лїтература богословсько-моралїстична

Що насамперед треба піднести в ориґінальнім нашім письменстві — се таж перевага церковних інтересів над усїми иньшими, яку ми констатували вище і в перекладаній лїтературі. Було то природним наслїдком неофітського перейнятя християнством, і погляду на книжність взагалї, як на помічницю християнської спасенности. Головна маса староруських ориґінальних утворів належить до проповідничої й взагалї паренетичної лїтератури та до аґіоґрафії. Чисто сьвітських утворів маємо дуже мало — що правда, тут найбільше можна припускати затрачень. Посереднє місце між чисто теольоґічною лїтературою й чисто сьвітською займає досить сильно заступлене історичне письменство: як в однїх руках — духовних, монаших лїтописаннє набирає закраски моралїстично-християнської, так знову в других має воно переважно сьвітський характер.

В теольоґічно-паренетичній лїтературі нема що шукати ориґінального лету гадку, самостійних поглядів. Християнська наука й мораль прийшли в таких готових, вироблених, авторитетами усьвячених формах, що руським авторам полишало ся тільки черпати з готового запасу. Їх писання належить оцїнювати з того становища — скільки доброго розуміння християнського духа показують їх автори, о скільки вміють приложити християнську доктрину й мораль до конкретних явищ житя, о скільки взагалї з її становища орієнтують в сучаснім житї. Про се ми говорим вище й піднесли ріжні спостереження над тим, як форма опановувала й забивала часом християнський дух в розумінню сучасного духовенства та які помилки наше духовне письменство робило часом, орієнтуючи ся в явищах житя.

Друга інтересна точка, з котрої мусимо глянути на сю творчість — який рівень осьвіти й лїтературного приготовання показують нам автори сих теольоґічно-паренетичних писань?

З сього погляду можемо зазначити дві течії в нашім письместві, що відповідають, щоб так сказати — мінїмальній і максимальній осьвітї і з того погляду дуже для нас цїкаві. З одного боку стоїть нечисленна ґрупа «фільософів» як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, сюди-ж додати треба анонїмних авторів; похвал св. Клименту і похвального слова Рюрику з нагоди збудованої в Видубицькім монастирі стїни. З другого боку маємо далеко численнїйшу ґрупу таких письменників як Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і богато незвістних на ймення.