TextBook Хронольоґічно першим виступає в рядї «не-фільософів» еп. новгородський Лука, що міг писати в серединї XI в.; від нього маємо поученнє «къ братіи», коротеньке і дуже елєментарне, без текстів, зложене з самих коротеньких наказів, що робити і чого не робити[1379]. В другій половинї XI в. маємо в тім же родї писання Теодосия, славного ігумена печерського († 1074). Є їх чимало, але для декотрих утворів авторство його непевно; найбільш певні шість коротких поучень до монашої братиї, написаних досить складно, хоч і просто, де автор заохочує її витрівати в своїх монаших обітницях, не лїнувати ся до монашого подвигу; своїм тоном і стильом вони пригадують поучения Федора Студийського, що взагалї був взірцем аскетизму для Теодосия. Далї маємо його коротеньке поученнє келарю й дві коротенькі молитви[1380]. Два послания до кн. Ізяслава: одно в відповідь на його запитання про сьвяткованнє сьвят і піст у сьвята, і друге — «про Латинян» або «про віру варязьку» обуджують деякі непевности, як і два поученя до народу: «о казнях божіихъ», внесене і в лїтопись під 1068 р., і про співаннє тропарів на пирах, що стрічають ся і без імени Теодосия. Слово «о казнях» було одначе тільки руською перерібкою слова «Слова о верЂ и казнях божіихъ» з Златоструя, і як така перерібка могло належати й Теодосию.
ЯковТеодосиєвому сучаснику мнїху Якову надаєть ся з значною правдоподібністю посланиє Димитрію (мабуть Ізяславу) «оть многогрЂшнаго чрьнца Іакова», де він у відповідь на його «смиренне й жалісне посланіє», дає йому ріжні моральні поучення (стерегти ся пянства, роспусти, гнїва і т. ин.) і «Память і похвала в. кн. Володимиру», написана досить нескладно, але інтересна деякими звістками[1381]. На основі одного — досить слабого натяку в сїй похвалї[1382] надають Якову і анонїмне «Сказаниє про Бориса і Глїба», але се вже тільки здогад.
МономахСлавний Володимир Мономах теж належить до сеї ж катеґорії письменників: маємо від нього звістну науку синам, о стільки ж інтересну своїми історичними й побутовими звістками, о скільки нескладно написану[1383]. Саму ідею її, дуже правдоподібно, піддали йому подібні науки візантийські, звістні на Руси вже в XI в. Окрім того маємо його лист до Олега, не повний, в дуже умильнім тонї, з текстами, і якусь нїби молитву, досить нескладну теж, про котру одначе не можна напевно сказати, чи вона Мономахова[1384]. Очитаннє, яке можемо вивести з Мономахових писань, кидає досить цїкаве сьвітло на сучасну лєктуру. Се церковно-служебні книги, Пролог, Шестоднев, кілька богословських статей, які звістні були в тодїшнїх збірниках (Слова Василия В., Анастасия Синаіта, візантийські поучення дїтям).
Твори XII вікуЗ XII в. не маємо майже нїчого з сеї катеґорії: безперечно, є тут превелика прогалина в нашім матеріалї. Зі звістного нам на XII в. з усякою правдоподібністю треба покласти два слова, з котрих одно напевно, а друге — мабуть — належать Чернигівщинї: се звістне нам «Слово о князех» — гостра інвектива на князїв, сказана а нагоди сьвята Бориса і Глїба, і Слово в недїлю сиропустну — похвала сьвятим, з закидом Киянам, що забили кн. Ігоря[1385]. Обидва слова написані досить гладко, але просто; перше дуже інтересне з публїцистичного погляду[1386]. Невідомо, котрому столїтю належить «поученіє къ духовному чаду» Григория Зарубського, що звістне в кодексї XIII в. (загальні моральні поучення)[1387].
З XIII в. можемо поки що в сїм напрямі вказати одного письменника: печерського ігумена Серапіона, що закінчив своє житє епископом володимирським (іменований 1274 р., на другий рік умер). До тепер звістно пять його проповідей; з них першу з певною правдоподібністю можна класти на початки його проповідництва, другу і пяту — на часи епископства, про иньші не знати, де й коли вони були написані[1388]. Інтересні вони тим, що проповідник звертав ся до явищ сучасного житя: в однім (І) ударяє на «скверныє и немилостивыє суды», в иньшім (IV) нападає на вірування про відьом і топленнє їх, в третїм (V) — на вірування про волхвів, тепельників і самоубийників; зладжені проповіди складно, але просто, без риторики.
З другої пол. XIII або 1-ої XIV в. маємо анонїмну похвалу Теодосию печерському якогось київського книжника, зрештою мало інтересну (риторичний бомбаст). Автор вгадує про татарську неволю — «в работЂ суще и въ озлобленіи злЂ»[1389].
Брак імен і осіб авторів з XII–XIII і початків XIV в. до певної міри винагороджує нам маса анонїмної учительної лїтератури, на теми моралї, обряду, суспільних відносин, з котрої ми користали вище і схарактеризували загально її теми і напрям, говорячи про відносини християнської муки до житя в давнїй Руси. Що до своєї школи, то вся ся анонїмна лїтература належить до катеґорії простих писань і дуже рідко хапаєть ся якихось прикрас хочби немудрої риторики. Нема сумнїву, що в нїй є чимало творів XII–XIII в., хоч взагалї вона простудійована дуже слабо, й староруське походженнє, й приблизний час написання творів переважно не уставлені[1390]. З більших серій нпр. ориґінальним, староруським продуктом уважають ся дві серії коротких проповідей — одна на великі сьвята, друга на великопостні недїлї. Перша колєкція стрічаєть ся в Прологах, друга в т. зв. Златоустах, де творить основне ядро. Але ориґінальність і як раз приналежність їx якимсь руським (а не болгарським) проповідникам ще не доведена основно[1391].
Письменники греки. Полемічні писанняТут же, говорячи про богословське письменство, треба нам сказати дещо про писання духовних Греків на Руси — вони мають свій осібний характер.
Насамперед одну галузь мали сї письменники своєю спеціальністю- се релїґійна полєміка[1392]. Одинока полємічна лїтература, яка зістала ся нам з давньої Руси, звернена против Латинян і майже вся вона вийшла з під пера Греків, XI і першої половини XII віка. Се був відгомін завзятої полєміки візантийських Греків з папством; застаючи на Українї православних в дуже живих і приятельських зносинах з католицькими народами — Варягами, Нїмцями, Уграми, Поляками, духовні-Греки уважали своїм обовязком остерегати їх від такої небезпечної для їх православности приязни і чи то в загальних трактатах, чи то в посланиях звернених до поодиноких князїв підносили єреси латинників. Не всї писання їх мали популярність; деякі могли навіть зістати ся й непереложеними на руське (нпр. трактат митрополита Лєона досї звістний тільки в грецьких текстах); часте повторюваннє таких писань і деякі вказівки, які знаходимо в них, промовляли би скорше против гадки про їх вплив. Історичні обставини противно втягали Русь все в тїснїйші звязки й зносини з латинським заходом. Проте з культурно-історичного погляду годї проминути сю лїтературу, що будь що будь розвивала ся на Руси й безслїдно таки не минала.
Першим з звістних нам полємістів уважають митрополита переяславського Лєона з його трактатом про уживаннє в латинській евхаристії оплатків (трактат сей кладуть на початки XI в., але властиво час його добре незвістний)[1393]. Іменем митроп. Георгія (з 3-ої чверти XI в.) надписуєть ся полємічний трактат «Стязаніє съ Латиною»[1394], але був висловлений досить правдоподібний здогад, що ми маємо тут тільки пізнїйшу перерібку посланія м. Никифора, фальшиво надписану іменем м. Георгія[1395]. З останньої чверти XI в. маємо посланиє м. Іоана Хрістопродрома до антіпапи Климента III, написане в відповідь на його заклик до унїї, дуже тактовно і здержливо (звісне і в грецькім ориґіналї і в старім перекладї)[1396].
З початку XII в. маємо два послания митрополита Никифора присьвячені полєміцї з латинськими єресями — одно до Мономаха, в відповідь на його запитаннє, друге до волинського князя Ярослава Сьвятополковича, написане мабуть з власної інїціативи митрополита, що мотивує свої науки сусїдством Волини з Лядською землею — отже можливістю впливів католицтва[1397]. Посланія сї мало мають ориґінального, зладжені на основі грецьких трактатів Керулярія і анонїмного περί Фράγγων καί τών λoιπών Λατίνων і визначають ся великою нетолєранцією, головно друге. Такою ж нетолєранцією визначаєть ся посланиє до кн. Ізяслава Теодосия[1398] — він в рукописях зветь ся печерським, але був то мабуть Теодосий-Грек, з середини XII в., звістний иньшими лїтературними працями. В обох посланиях — Никифоровім і Теодосиєвім — поручаєть ся повне відчуженнє від латинників, як від поганих.
Поруч сих полємічних писань Греків одиноке, що знаємо зпід руського пера — се дві полєміки на Латинян, всаджені в лїтописне оповіданнє про охрещеннє Володимира: одна коротка (про уживаннє оплатків), вложена в уста фільософа[1399], друга довша, вложена в уста духовенства при хрещенню[1400], — се скороченнє того, що в повнїйшій формі читаємо в Палєї; латинська віра признаєть ся тут «c нами мало же развращеною» (мало чим відмінною), але з тим усїм дуже згубною для душі[1401]. Степень ориґінальности сих інвентарів зістаєть ся одначе неясною.
Що до загального характеру сеї полєміки, то треба взагалї сказати, що вона великої чести авторам їх не приносить. Не кажучи за ріжні абсурдні і неправдиві закиди, пороблені в них подекуди латинникам, що можуть уважати ся, подекуди бодай, і пізнїйшими додатками, — полємісти не вміють відріжнити важних відмін від дрібних, обрядових, і накидають ся на сї остатнї з неменьшим завзятєм, як на доґматичні ріжницї. Визначають ся вони взагалї значною нетолєранцією, доходячи подекуди (у Никифора і Теодосия) до проповіди повного відчуження від латинників — наказів не їсти з ними з одної посудини. У декотрих сї прикмети виявляють ся лекше, нпр. в посланню м. Іоана до папи, але ся повздержливість залежала борше від спеціальних обставин, в котрих виходило посланиє, і не зміняє загального характеру сеї полєміки.
Окрім полємічних писань маємо від наших Греків писання канонїчного характеру: саме становище єрархів приводило їх до сеї письменської дїяльности. І так згаданому вище м. Георгію надаєть ся по деяким прикметам т. зв. «ЗаповЂдь св. отець ко исповЂдающимся сыномъ и дщеремъ», дуже інтересна збірка канонїчних вказівок, в котрій одначе не виріжнено близше те, що з певностию може уважати ся твором XI в. Від м. Іоана, автора згаданого вище послания, маємо вповнї певнї й теж дуже інтересні канонїчні відповіди Якову черноризцю; від Теодосия (правдоподібно — Теодосия Грека) маємо посланиє до Ізяслава в справі сьвятковання недїлї. З них лїтературним утвором може уважати ся тільки се останнє — перші до лїтератури также мало належать як нпр. Руська Правда[1402].
Поза тими полємічними й канонїчними писаннями маємо від наших Греків дотепер ще тільки два инакші твори, а то м. Никифора. Одно — посланиє моралїстичного змісту до Мономаха; воно зачіпає «вищу науку» — говорить про психольоґію, про духові сили, і мабуть наслїдком того, що митрополит в дуже делїкатній формі хоче дати науку князю (здаєть ся він хоче поучити князя, аби не покладав ся на своїх вірників і не давав волї гнїву на підставі їх неправдивих донесень), а також мабуть і через незручність перекладача воно вийшло дуже темне для зрозуміння. Другий його твір — слово в недїлю сиропустну — з проповідею гуманности; цїкава в нїм подробиця: митрополит на вступі поясняє, що не знаючи по руськи, написав своє поученнє, очевидно — для відчитання в перекладї[1403].
Аґіоґрафія
Переходимо до иньших галузей з руської ориґінальної творчости.
Близько підходить до проповідничої лїтератури своїм моралїзаторським тоном наша аґіоґрафічна лїтература[1404]. По формі вона переважно визначаєть ся сильною шабльоновістю: залежністю від форм, тона, манєри візантийських житий, що приходили в великім числї на Русь в Прологах, Патериках і т. и. Що до свого лїтературного приготовання, наші аґіоґрафи належать переважно до низшої школи, і се ще ратує їх по части від перспективи — зовсїм утонути в риторичній балаканинї, хоч само по собі сполученнє «простого» способа писання з візантийськими шабльонами зовсїм не причиняєть до лїтературної красоти їх утворів; виїмків з сього погляду не богато[1405].
Ся аґіоґрафічна лїтература, дотепер напевно нам звістна, не дуже велика. Окрім «Памяти й похвали» Володимиру Якова, що властиво треба уважати не житиєм, а дуже нескладним панеґіриком, з коротким реєстром фактів Володимирового житя, маємо: анонїмне «Сказаниє и страсть и похвала страстотерпцю св. мученику Борису и ГлЂбу», що звичайно уважаєть ся утвором Якова мнїха й увійшло в Найдавнїйшу лїтопись; далї — повість про початок Печерського монастиря (в Найдавнїйшій лїтописи під 1051 і 1074 р.); два утвори Нестора: «Чтениє о житии и погребении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба» і «Житиє Теодосия игумена печерскаго»; анонїмне оповіданнє (в формі проповіди) про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару і декотрі чуда його — все з XI в. З XII в. ми маємо дуже мало: може бути що до сього столїтя належало житиє Антонія Печерського, давно страчене; може деякі чуда св. Миколая; є сказаниє про смерть Ігоря — його маємо в перерібках; є ще деякі записки що до свого часу не зовсїм певні або до України не приналежні. З XIII в. маємо два більші утвори — дві повісти про Печерський монастир і його сьвятих в формі посланий: еп. володимирського Симона до печерського монаха Поликарпа і сього Поликарпа до печерського ігумена Акиндина[1406].
Найбільшою простотою й свободою від візантийських шабльонів визначаєть ся анонїмна лїтописна повість про початок Печерського монастиря, писана якимсь сучасником Теодосия, у всякім разї не Нестором, як надписуєть ся се оповіданнє в пізнїйших патериках. Анонїмне сказаниє про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) теж досить просте і реальне, але вже автор впадає в шабльони мученичих оповідань і попсув свій твір сими шабльоновими вставками, що дуже лихо пристають до його, зрештою досить реального оповідання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Побут і культура“ на сторінці 21. Приємного читання.