Розділ «IV. Побут і культура»

З сих декораційних манєр спіраль була спадщиною ще бронзової культури й її початки виходять за всякі хронольоґічні границї. В сих часах вона широко уживала ся в срібних виробах — особливо в нашийниках і наручниках; маємо тут або просту спіраль — себто грубий срібний дріт кручений, або зложену — з кількох звинених разом дротів, часом перевитих ще тоньшим — філїґрановим; такі спіральні наручники, нашийники, а також і перстенї (сї рідше) були широко росповсюднені й належать до характеристичнїйших типів. До річи буде додати, що незвичайно широко розповсюднена була спіраль в шкляних обручках-наручниках, але чи виробляли ся вони у нас, чи все зіставали ся екзотичним предметом, годї сказати; тим часом тубильна технїка срібних спіральних виробів не підлягає найменьшому сумнїву.

Різьба теж головно уживала ся до орнаментовання срібних предметів. Найдавнїйшою і заразом найцїкавійшою памяткою її зістали ся два оковані сріблом роги з чернигівської Чорної могили, що судячи по знайденим монетам мусїла бути насипана в 2-ій пол. Х в. Срібна бляха сих рогів має низькорізблений орнамент — на однім арабески, на другім — дуже схематично зроблену сцену, що представляє двох ловцїв і ріжних дивоглядних зьвірів. Була піднесена гадка, що маємо тут арабський, взагалї орієнтальний виріб[1326]; се можливо, хоч треба признати, що справа ся зістаєть ся не досить виясненою, і зовсїм не виключена можливість, що се робота місцева. Пізнїйше різьбу (ґравірованнє) на сріблї особливо стрічаємо на наручниках: вони складали ся з двох половинок, злучених шарнїром, і робили ся з срібних бляшок — з середини гладка бляшка, а на нїй (зверху) різблена: звичайно се зроблені з срібла рамцї в видї трох аркад, а в сих аркадах вставлені срібні різблені бляшки; часом же цїла зверхня поверхня наручника складаєть ся з одної різбленої бляшки. Звичайний орнамент — схематичні фіґури голубів, сирен, часом лїлїї або плетені арабески[1327].

Перлистий орнамент і особливо філїґран належать до найбільш інтересних явищ нашої давньої технїки; вони уживали ся і в сріблї і в золотї; найбільш інтересне поле їх уживання — се характеристичні ковтки з трома галочками, т. зв. київського типа, і про сї ковтки я на сам перед скажу тут кілька слів.

Сї ковтки представляють три великі галки, насаджені на дротяний каблук. Прототип їх маємо в ковтках з київських могил (з Кирилівської улицї), датованих монетою VIII в.: тут на металїчний каблук насаджено дїйсно по три камяні або шкляні коралини. Сей тип імітують потім коралини зроблені з металю, порожні в серединї, насаджені на дріт; щоб вони не їздили по дротї, сей дріт обмотуєть ся тоненьким дротиком, що тримає галки на місцї; форма і технїка галок робить ріжницї і варіяції в сїм типі, що зветь ся київським, тому що головна маса таких ковтків знаходить ся на території Київа.

Найпростїйший варіант дають зовсїм круглі гладкі галочки — такий маємо в одній смоленській могилї, датованій монетами Х в.[1328] Звичайно-ж маємо галочки орнаментовані ріжним способом, а то головно філїґранові або перлисті. Філїґранові бувають або ажурні, або масивні, орнаментовані філїґраном по поверхнї. Перлистим орнаментом галки або бувають покриті густо, по цїлій поверхнї, або він служить до декорації разом з філїґраном. Рідше стрічають ся иньші способи орнаментовання. Взагалї галочки визначають ся значною ріжнородністю в орнаментації; можна таких варіацій нарахувати кільканадцять[1329]. Такі ковтки бувають золоті й срібні, більші й меньші; меньші могли носити ся в ухах, більші, як і ковтки-мошонки — навішувати ся до шапочки; найбільші такі ковтки (як нпр. молотівський) мають в дияметрі до 5,5 цм. Крім того маємо такоїж форми і технїки аґрафи.

Інтересно б було здати собі справу — який початок мав сей самий трохгалочннй тип ковтків і так тїсно звязані з ним технїки — філїґран і перлистий орнамент? На основі того, що звісно до тепер, можна дати правдоподібну (хоч завсїди ще не остаточну) відповідь, що мабуть і вони прийшли до нас зі сходу. Що до самих трохгалочних ковтків, то вони вже й давнїйше були відомі в старих осетинських могильниках і в поволзьких нахідках, тільки ті трохи відмінні від наших, бо мають галочки подовгасті, форми жолудя, гладкого, часом орнаментованого[1330]; але минї удало ся переконатись, що на північнім Кавказї жінки й досї носять ковтки з галочками ажурними, зовсїм подібними до деяких київських[1331]. Припустити перенесеннє їх з Візантиї, тии більше з Руси на Кавказ було б досить ризиковно, і я думаю, що таки треба прийняти орієнтальний початок і сих кавказьких і наших ковтків, і то не тільки їх простїйшої форми — гладких галочок, але й ажурових, філїґранових.

Філїґран взагалї був технїкою орієнтальною; його вітчиною уважають Фінїкию або Сирію, й передня Азия була все головним огнищем сеї технїки[1332]. Вона була розвинена і в візантийських землях, але Русь так близько стояла до орієнтальної культури, що могла перейняти сю технїку просто зі сходу.

Перлистий орнамент, в злуцї з філїґраном, виступає на перських нахідках з ахеменадських могил (IV в. перед Хр.), і се вказує на його оріентальний початок. З часів переходу його на Русь важне значіннє мають нахідки c. Ґнєздова в Смоленщинї: тут разом з арабськими монетами Х-XI в. знайши ся срібні бляшки орнаментовані перлистим орнаментом[1333]. Маємо отже і тут до дїла з технїкою оріентальною, яка потім сильно розвинула ся і у нас на Руси, так що спеціальне замилованнє в сїм орнаментї зістаєть ся одною з характеристичних прикмет староруського золотництва.

І філїґран і перлистий орнамент уживали ся, розумієть ся, не тільки для тих «київських ковтків», але взагалї мали широке поле в юбілєрстві. Так філґранові й перлисті окраси стрічаємо на обрамованнях образків і панаґій, на наручниках, намистах, привісках, ковтках иньших типів і т. и. Спеціально піднесу філїґранові галки, що могли зарівно служити й для намист і до пришивання як ґудзики; покриті перловим орнаментом зьвізди, ще служили часом ковтками, часом привісками; срібні привіски-кутаси до кінських уборів чи до наголовних шапочок, і т. и.[1334].

Домашня фабрикація сих виробів задокументована між иньшим також і формочками до виливання, що знаходили ся і в Київі і в ріжних иньших місцях нашої території. Особливо інтересна нахідка на київській Киселївцї (або Флорівській горі) 1893 р.: тут маємо форми для виливання ковтка в формі перлистої зьвізди, для ковтка-мошонки з галочками по хребтї, для аґрафа або ковтка з трома галками[1335], для хрестиків, розеток і ріжних привісок. Цїкаво, що при тім від разу виливають ся такі річи, що властиво мали робити ся вже по відливанню: нпр. дужки до кульчика, різблена фіґурка на ковтку-мошонцї й т. и. З иньших находок маємо форми для виливання перстенїв, ковтків[1336].

На закінченнє сього огляду староруської штуки зіставало ся б сказати ще про музику, але як я вже сказав, майже нїчого про неї сказати не можна.

Що була вона розповсюднена, що сьпів і музика були звичайною приналежністю житя, потребою кождого сьвята, кождого пиру, я вже казав[1337]. Музичні інструменти, згадувані в наших джерелах, я вже теж раз вичислив[1338]: се труба, гуслї, бубен, «замарна» (значіннє неясне). Поетична метафора Слова о полку Ігоревім дає нам зрозуміти, що поети чи взагалї рапсоди сьпівали, акомпаніюючи собі на гуслях — тут іде мова про поета, але очевидно, що так сьпівали й звичайні сьпівцї. Лїтописи говорять нам про сьпіваків-спеціалистів, але тільки церковних: так у Київі згадуєть ся дім «демесників» катедральних, себто провідників хорів (грецьке δoμέστικός); в Печерськім монастирі теж був «демественик», і се було важне становище, бо мусїв він не тільки добре сьпівати, але й знати «устав»: печерський деместик Стефан вийшов просто на ігумена, а потім на епископа. Між такими церковними сьпіваками бували й прихожі — Греки: про епископа смоленського Мануіла лїтопись каже, що він був «пЂвець гораздый» і прийшов з Грециї сам-третий (очевидно — з двома другими такими сьпіваками) до боголюбивого князя Мстислава»[1339].

Ріжно толковало ся оповіданнє галицької лїтописи про сьпівця перемишльського епископа. У нього був на дворі «словутьный пЂвець Митуса», що «за гордість» не хотїв був служити у Данила. Небіжчик Костомаров уважав сього Митусу поетом і вложив йому в уста гарні вирші — пророчество про близький упадок князївського устрою:

Кончились віки, зїллє сухеє огонь поїдає —

Хай поїдає, хай загибає Русь із князями…

але скорше се був тільки сьпівак, і то мабуть церковний[1340].

Що до самої музики тих пісень — ми зістаємо ся й досї в пітьмах. Не вияснено досї, о скільки в сучасній народнїй піснї можемо ми шукати останків старої музики.

Так само зовсїм невиясненими зістають ся відносини між народною й церковною музикою. Зрештою сеї остатньої ми й відреставрувати не можемо. Найдавнїйша нотація (т, зв. кондакарне знамя), що пізнїйше вийшла з уживання, досї не розвязана зовсїм. Назад поза XV вік взагалї дотепер не удало ся піти в читанню нот (так званого знаменного письма, що з певними відмінами задержало ся досї у великоруських раскольників, як і друге старе «письмо» — «демественне»). Здогадують ся, що десь при кінцї XIII чи на початку XIV в. стала ся якась реформа, що зробила простїйшою (чи біднїйшою) стару нотацію, а з тим могла вплинути і на самий сьпів. Таким чином про церковний сьпів XI–XIII вв. досї властиво не можемо мати бодай трохи докладнїйшого понятя. Приймають нпр. звичайно, що староруський церковний сьпів мав в основі грецький, модифікований на болгарськім ґрунтї; але досї тої звязи в нотації і в характері сьпіву винайти не удало ся, і кардинальні ріжницї, які відріжняють нотації руські від полуднево-словянських і грецьких недавно дали привід до гадки, що староруський сьпів стояв тільки в дальшій і слабшій залежности від грецького, або принаймнї — дуже рано з під нього виломав ся[1341].

В кождім разї не підлягає сумнїву, що свійська творчість (о скільки ориґінальна — се иньше питаннє) в сфері церковного сьпіву на Руси розвинула ся дуже рано: так в дуже раннїх рукописях стрічають ся уже стихири на руські сьвята — Теодосия печерського, Бориса і Глїба й т. и., а серед печерських монахів XI в. Патерик згадує Григорія «творця канонів»[1342]. Був се в кождім разї мельодїйний — одноголосний сьпів (полїфонїя була явищем дуже пізнїм, принесеним на Україну в новійших часах); але його характер близше незвістний.

Осьвіта