Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Епископи так само брали «ставлене» від тих сьвящеників і дияконів, яких сьвятили; се був давнїй і загально росповсюднений в Візантиї податок, а що між руськими епископами було чимало Греків, то він мав усї шанси досить скоро перейти й на Русь. Докладнїйші звістки про се маємо в постановах собора 1274 р.; з них довідуємо ся, що епископи брали т. зв. посошне (від «посохъ», жезл), ставлячи ігуменів, і т. зв. уроки від сьвящеників і дияконїв; так само «на мздЂ» ставили намістників і десятинників. Собор в дуже сильних виразах осудивши симонїю, не знїс одначе такси за ставленнє сьвящеників, а тільки обмежив нормою, уставленою митрополитом при його володимирській катедрі: крилошане мали брати за ставленнє сьвященика по 7 гривен, подібно як в Візантиї платили, нїби на покритє «видатків ставлення, по 7 золотих[844]. Иньші оплати собор зносив[845].

Справа сих оплат потім піднята була знову, як я згадував, за м. Петра. Здаєть ся, інїціатором виступив тверський епископ Андрій, що посилав якогось мнїха Акиндіна в Царгород на звіди в сїй справі. Сей Акиндін, діставши відповідь, що всяка, хоч би найменьша оплата мусить уважати ся симонїєю (таку відповідь при звичайній візантийській практицї можна толкувати хиба як софізм, що звичайні оплати ставлення — се нагородженнє видатків, а не плата за ставленнє), звернув ся до тодїшнього в. князя Михайла з посланнєм, де накликує його, аби виступив против митрополита за практиковані ним побори. В. кн. Михайло дїйсно обжалував митрополита в симонїї, і патріарх візвав його на суд, але митрополит, очевидно, оправдав своє поступованнє[846].

Чи була перенесена з Візантиї до нас і реґулярна плата сьвященників епископам (т. зв. έμβατoίκιoν), не знати. Акти тогож володимирського собора згадують про т. зв. соборне, побиране епископами з духовенства, коли воно скликало ся на епархіальні собори, а також про панщинні роботи церковних людей- що їх змушують (насильє дЂюще) ходити на жнива, або косити сїно, або ходити з підводами (провозъ дЂяти). Акти дають знати при тім, що за невиконаннє сих обовязків провинники часом відлучали ся від церкви! Всї отсї надужитя собор заборонив на пізнїйше, але розумієть ся, се зовсїм не значить, що вони від тодї зникли дїйсно.

Страшне потрясеннє суспільного укладу, счинене татарським находом і татарською зверхністю, на церковнім устрою й житю безпосередно відбило ся розмірно дуже слабо. Розумієть ся, при масових нищеннях городів богато загинуло й духовенства, сильно потерпіли церкви й монастирі, але в відносинах до церкви Татари принципіально були дуже толерантні, Чінґізханова яса, себто збірник основних постанов Монґольської держави, наказувала повну толєранцію до всїх релїґій однаково; духовенство всїх релїґій мало бути вільне від всяких оплат і податків. Зрештою Татари, як взагалї погани, мали пошанованнє до кождої релїґії, як з свого боку вимагали від кождого пошановання до своєї релїґії (се й приводило від часу до часу до сумних пригод в родї смерти Михайла Всеволодича, бо християнська релїґія, як така, виключає всяке признаннє для иньшого культу, як неправдивого).

Відносини татарського правительства до руської церкви близше характеризують ханські грамоти (т. зв. ярлики) митрополитам. Найдавнїйший з них даний ханом Менґутемиром м. Кирилу (в р. 1267 або 1279 — дата може вказувати на той або сей рік). Покликуючи ся на постанови «перших царів», себто давнїйших великих ханів, Менґутемир потверджує свободу всього духовенства — «поповъ и чернецовъ и всЂхъ богодЂльныхъ людей» від усяких податків і обовязків супроти татарського правительства й його аґентів, аби вони щиро й без журби молили ся за нього Богу: «не надобе имъ (до них не належить) дань, и тамга (мито), ни ямъ (давати коней), ни подводы, ни война, ни кормъ», «не надобе имъ ни которая царева пошлина (податок на хана), ни царицына, ни князей, ни рядцевъ, ни дороги (на ріжних управителїв), ни посла (на ханських послів), ни которыхъ пошлинниковъ (збирачів)», а хто б з тих аґентів що узяв від духовенства, має за то бути караний смертию. Разом з духовенством увільняють ся від податків їх родини невіддїлені. Їх земель і маєтностей урядники не можуть рушати, анї брати церковних людей і підданих на роботу. Віру руську зневажати забороняєть ся під карою смерти. Пізнїйша грамота Узбека окрім того ще потверджує право митрополита «судити и управляти» своїх людей у всяких справах[847].

Таким чином автономія церкви була вповнї забезпечена, й татарське правительство зовсїм не мішало ся в її внутрішнї справи.

Могли бути тільки хиба надужитя й здирства ханських урядників, против котрих, очевидно, були звернені сї грамоти, але розумієть ся, забезпечити від них не могли. Отже безпосереднїй вплив татарського чинника на церковну орґанїзацію був незначний. Посередно впливало загальне пониженнє культурного рівеня під впливом Татарщини в тих землях, що стояли в близькій залежности від Татар, себто у нас — на Поднїпровю, в столїтє між татарським приходом і литовською окупацією. В західнї наші землї сей вплив не сягав майже зовсїм.

На тім кінчу свій огляд устрою руської — православної церкви.

Окрім православних були, головно по більших, торговельних містах, ще громади й церкви католицькі[848]. Одначе орґанїзованої католицької церкви, єрархії за весь сей час на Руси ще не було[849]. Хоч бували католицькі епископи на Руси або для Руси, але вони зіставали ся все епископами in partibus, або мали характер місіонарів, без епархій і резіденцій[850].

З сього погляду особливо звертають на себе досї загадкові претенсії на такі права in partibus біскупів любуських. На чім властиво опирали ся претенсії сих далеких біскупів — з польсько-бранденбурського погранича, се досї пробують розвязати ріжними гіпотезами[851]. Самі вони одначе, підносячи отсї свої «споконвічні» права в 1250-х рр. (перед тим про них не чувати) признавали, що в дїйсности своїх епископських прав в руських землях вони не виконували «через великість сеї землї, невірність її князїв і злобу осадників»[852]. Такий номінальний характер їх єрархічні права мали й пізнїйше, а підносили вони їх лише супроти замірів пап ставити від себе таки епископів для руських земель, коли успіхи католицьких місій на Руси викликали такі пляни.

Католицькі місії на Руси розвинули ся особливо в XIII в. з дїяльністю домінїканів і францішканів. Пізнїйші традиції кладуть початки місіонарства домінїканів на 20-і рр. XIII в. У Длуґоша єсть звістка (під р. 1233), що князь київський Володимир Рюрикович (1223–1235) вигнав з Київа домінїканів, боячи ся успіхів їх проповіди, і заборонив їм вертати ся; при тім сказано, що домінїкани мали там свою церкву Богородицї й при нїй монастир[853]. Ся звістка має загальне довірє в історіоґрафії й дїйсно виглядає так, як би була зачерпнена з якогось сучасного джерела; зрештою ми маємо булю папи з 1234 р. до київських католиків, що обіцяє опіку папську супроти переслїдувань, які вони: терплять[854]. Більше загальна, а тим самим і меньше певна звістка у того ж Длуґоша (під р. 1238) про заснованнє домінїканського конвента в Галичу, хоч в самім фактї нїчого не було б неправдоподібного[855]. Папські булї на адресу домінїканів commorantibus in Russia маємо з рр. 1232-3[856], натомість з другої половини XIII в. звістки про них дуже бідні і непевні. Звістки про францішканів з першої половини XIII в. всї непевні[857]. З середини одначе маємо вже звістку про францішканську «кустодію руську» (custodiam Russiae) в складї боснійського вікаріату, і в другій половинї XIII і першій пол. XIV в. вони безперечно стали тут досить міцною ногою, судячи з того, що 1345 р. був сформований для Руси осібний вікаріат, з осадами (кустодіями) у Львові, Городку, Галичу, Коломиї й Снятинї (Nostin?)[858].

Від сих місіонарів приходили до папи дуже втїшні реляції про успіхи проповіди і охоту Русинів до неї. Може не без впливу їх уже в 1230 рр. XIII в. виринув проєкт засновання епископської катедри на Руси (буля з 1232 р.), і папа звертав ся в сїй справі до домінїканського провінціяла в Польщі, поручаючи йому розслїдити сю справу. Чи прийшла вона до якогось кінця, не знаємо; здаєть ся в звязку з тими плянами стояв факт, оповіджений сучасною Великопольською хронїкою: при цістерсіанськім монастирі в Опатові було засноване біскупство для Руси in partibus, і його абат Ґерард був поставлений «епископом руським для місцевих католиків» (на Руси). Але кн. Генрих Бородатий незадовго прилучив сю катедру, разом з її бенефіціями, до катедри любуської[859]. Се перша історична звістна катедра для Руси in partibus.

Поруч неї могли сьвятити ся епископи місійні. Так уже з р. 1246 маємо папську булю (в звязку з навязаними тодї зносинами курії з Данилом), де папа, поручаючи свому лєґату в Прусії справи руські, дає йому право поставляти на Русь епископів з домінїканів, францішканів і иньших монахів, або сьвітських сьвящеників[860], і нїчого неможливого нема в тім, що вже в XIII в. поставляли ся такі епископи з монахів-місіонарів: папи мали звичай давати часом таким місіонарам титул епископів для потреб евентуальних неофитів[861]. Але певних історичних звісток про таких епископів з XIII в. не маємо досї нїяких.

Перший документально звістний факт поставлення такого епископа належить до першої чверти XIV в.: тодї, десь перед 1320 р. любуський епископ Стефан, на підставі згаданих претензій любуських епископів сьвятити епископів в руські землї, поставив домінїканина Генриха, четця церковного в Порвалє (на Поморю) епископом в Київ. Мали сього просити «клир і люде» київські, бо там «місто і епархія за божою помочию почали приходити до правдивої віри» — так оповідає папа в своїх булях[862]. Сей Генрих, не дуже довіряючи в правосильність любуського епископа, удав ся до затвердження свого епископства до папи, і той, застерігши ся против претензій любуського епископа, все таки потвердив Генриха й казав його висьвятити (1320). Кілька місяцїв пізнїйше (1321) папа візвав його, аби він їхав до своєї епархії; але нема слїду, аби новий епископ дїйсно сповнив се бажаннє, противно — виступає потім аж до смерти в Нїмеччинї[863]. Очевидно, він зістав ся таким же епископом in partibus, як і самі епископи любуські.

Орґанїзація латинської церкви на Руси зістала ся для будучности.

Суспільні верстви і кляси

Перейдім тепер до огляду самої суспільности — її верств і їх відносин[864].

Тогочасна руська суспільність подїляла ся на три катеґорії: людей княжих або дружину, людей церковних — духовенство, і просто «людей» — в тїснім значінню слова, людей, що становили властиву суспільність, громаду. Окрім того розріжняли ся люди свобідні, несвобідні й пів-свобідні, а серед свобідних люди «лїпші», або більші, і люди меньші, відріжняли ся також люди міські — «гражани», і люди волостні, селяни. Отже була певна, навіть досить значна діференціація, але виключивши границю, що межувала людей свобідних від несвобідних, ся діференція не визначала ся різкими границями, й поодинокі ґрупи не віддїляли ся неперехідними границями. Були то властиво кляси людности, що розріжняли ся родом занять і економічним становищем, а не стани в властивім значінню слова; станові привілєґії й правні ріжницї істнують тільки в зародках. Тільки невільнича верства відграничена правними прикметами виразно і сильно, по части — й півсвобідна.

Ми почнемо від ґрупи людий княжих. Назва «княж муж» була дїйсно терміном для них (чи властиво для вищої катеґорії їх): так називали ся свобідні й поважні люди, що були на княжій службі, инакше — в його дружинї. Се останнє слово (від друг), як ми вже знаємо, властиво означало «товаришів», «приятелїв»[865], і ся назва підчеркувала ті свобідні відносини, які дїйсно, не тільки в теорії, але в значній мірі й на практицї істнувала між дружиною й князем. Ми бачили, що дружинник (бодай старший, виднїйший) уважає себе не слїпим слугою князя, а його товаришом, що мусить знати пляни князя, бо-ж він не простий наємник, а вірний помічник, якого не купиш злотом і сріблом: йому завдячував князь усе що мав, і з ним тому повинен був усїм добром дїлити ся, а не берегти, не складати. Звязує дружинника з князем свобідна умова; кождої хвилї може він його покинути й перейти до иньшого князя, хоч би й його ворога, не підпадаючи нїякій пімстї або карі. Се був кардинальний принціп староруського державного устрою, тому захований був цїлком і в пізнїйшім московськім устрою, хоч як йому противнім цїлим своїм укладом: «а боярам і слугам вольним — воля», повторяють стару максиму пізнїйші московські умови.

Княжі мужі, як і більші люди громади, инакше звали ся ще боярами. Пізнїйше, коли назва боярина притерла ся, розріжняли ще звичайних бояр від «великих» — бачимо се в Галичинї. Давнїйшою назвою їх було ще «огнищанин» — назва неясна що до свого початку: вона виступає в старших редакціях Руської Правди, тим часом як в новійших заступає її «княж муж». Її виводили давнїйше від «огнища» — в значінню оселї, отже значило б се господарів; але огнище в значінню дому взагалї не звістне в старих памятках; тепер пішло в курс об'ясненнє сього слова від «огнищь» невільник[866], отже — більший господар, що володіє невільниками, але й се об'ясненнє не можна вважати зовсїм певним[867]. Огнищани, про котрих говорить Руська Правда — се старша дружина княжа, а не земська аристократія, як показує їх вира.