Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

То тільки можемо сказати, що се поставленнє Іларіона не зробило на Руси нїякої сензації, не лишило нїякої традиції в княжих і духовних кругах, так що коли сто лїт пізнїйше Ізяслав Мстиславич задумав поставити митрополита подібним способом як Ярослав, нїхто не згадував про той прецедент, і епископи шукали оправдань такого поставлення в візантийській практицї. Князї-наступники Ярослава не піддержали його почину, й митрополити далї присилали ся з Царгорода, так що коли й можливо ще припустити якісь змагання до церковної автономії у Ярослава, то зовсїм неможливо сього зробити з тодїшнїми князївськими кругами взагалї. В Візантиї, коли ся справа викликала яке напруженнє, то слїдом було воно полагоджене, бо як раз десь по тому Ярослав оженив свого сина Всеволода з візантийською принцесою; се теж не промовляє за великим принціпіальним значіннєм поставлення Іларіона.

Анальоґічний факт повторив ся, як я сказав, аж сто лїт пізнїйше, за Ізяслава Мстиславича. Ставши київським князем, він застав митрополичий престіл порожнїм: попереднїй митрополит Михаіл 1145 р. поїхав до Царгороду, обовязавши епископів, що вони не будуть правити служби в катедрі св. Софії без митрополита. Ся остання подробиця показує, що виїзд митрополита не був припадковим, що се була певного рода демонстрація супроти князїв, чи властиво — київського Всеволода, а те «рукописаніє» епископам, як його називає лїтопись — родом інтердикта, наложеного перед виїздом[725]. Після того м. Михаіл з Царгорода не вертав ся[726], і нового митрополита не прислано, — чи то для пресії на київських князїв, чи то через замішання в самім царгородськім патріархаті (1146 р. вмер патріарх Михаіл, його наступника скинено по короткім часї, й майже цїлий 1147 р. патріарший престіл був порожнїм).

В таких обставинах Ізяслав Мстиславич, наступник Всеволода, задумав поставити митрополита в Київі, без патріарха. Здаєть ся, сю гадку піддав йому чернигівський епископ Онуфрий, доводячи, що собор епископів має право поставити митрополита. Се й було справедливо, тільки що посьвятити митрополита по канонїчній практицї епископи не могли самі. Власне такий закид піднесли проти сього деякі епископи, як смоленський Мануіл, Грек, і Нїфонт новгородський, правдоподібно — Русин (печерський монах), але добре обзнайомлений з візантийською церковною практикою[727]. Онуфрий супроти того пошукав формального оправдання в візантийській практицї: він доводив, що коли в Царгородї патріархів благословлять рукою св. Івана, так вони можуть поблагословити митрополита головою папи Климента[728]. Його доводи знайшли собі прихильника в Ізяславі (зрештою він міг бути навіть інїціатором гадки — поставити митрополита самим, коли з Царгорода не дають), і до них прилучили ся деякі епископи з земель самого Ізяслава. Знайшло ся їх шість, і вони собором посьвятили митрополитом (27/VII 1147) Клима (Климента) Смолятича, монаха Зарубського монастиря (в Київщинї), що мав славу як «книжникъ и философь, такъ якоже в Руской земли не бяшеть»[729].

Але сим справа не закінчила ся. Епископи-противники не признали митрополитом Климента, доки він не дістане благословенства царгородського патріарха. Особливо енерґічно аґітував против нього новгородський епископ Нїфонт, невважаючи на репресії зі сторони кн. Ізяслава, що якийсь час навіть тримав його в арештї[730]. Новгород стояв тодї в сфері полїтичного впливу Ізяслава. За те Нїфонт знайшов прихильників в иньших князях, не тільки в ворогах Ізяслава як Сьвятослав Ольгович та Юрий[731], але і в його братї й вірнім союзнику Ростиславі смоленськім: вірний прихильник всяких осьвячених часом традицій (а може до того й піддаючи ся впливу свого епископа Грека Мануіла), він теж став в рядах противників доконаного Ізяславом розриву з царгородським престолом.

Таким чином і се поколїннє князїв не мало нїяких змагань до церковної автономії. Противники Климента повторяли закид Нїфонта, що Климент не має благословенства патріарха[732], але з дальшого видко, що вони так само не мали серця й до того, аби вибороти практику, щоб митрополит виберав ся в Київі і тільки сьвятив його патріарх. Зрештою не знати, чи й у самого Ізяслава був плян — перевести такий порядок, і чи не було посьвященнє Клима в самих його очах виїмковим фактом, викликаним обставинами: до нового поставлення митрополита Ізяслав не дожив.

Супроти такої неохоти князїв і деяких епископів становище Климента на митрополичім столї мусїло бути дуже хистке: йому приходило ся забирати ся з Київа всякий раз, коли його протектор Ізяслав не міг устояти ся на київським столї[733], і він в таких разах перебував, мабуть, разом з Ізяславом на Волини. Коли по смерти Ізяслава Юрий засїв міцнїйше в Київі, з Царгорода прислано нового митрополита Константина, не знати — чи на бажаннє Юрия, чи з інїціативи самого патріарха; полїтичний союз, що був між царгородським правительством і Юриєм, улекшував се зближеннє в церковних справах. Десь лїтом 1158 р. сей Константин приїхав у Київ, і Юрий з епископами-противниками Климента стріли його з честию. На Ізяслава, а очевидно й Климента виголошено клятву, вчинки і «ставлення» Климента — посьвящення в церковні степени, признані неважними: потім, коли поставлені ним сьвященики й диякони подали митрополиту якесь «рукописаннє на Клима», їм вернено їх достоінства[734].

Але інцидент тим не був вичерпаний. Справа Климента знову вийшла на гору, коли Київ опинив ся в руках Ізяславового сина Мстислава. Коли Мстислав післав до Ростислава — кликати на київський стіл, той між иньшими зажадав, аби йому не накидали Клима; ми можемо догадувати ся, що вже в перший прихід Ростислава до Київа, зараз по смерти Ізяслава, через Клима була вже у нього суперечка з Мстиславом. З другого боку Мстислав заявив, що він не годить ся на те, щоб митрополитом зістав ся Константин — бо він кинув анатему на його батька. Вийшла з того сильна суперечка — «рЂчи продолживши ся и пребывши крЂпцЂ межи ими», і нарештї стало на компромісї: віддалити і Клима і Константина та спровадити нового митрополита з Царгорода[735]. Таким чином і Мстислав не піддержав зробленого його батьком почину — виберати митрополита собором епископів.

Митрополит Константин з Київа перейшов у Чернигів, коли Київ опанував Мстислав, і тут умер за кілька місяцїв, здивувавши всїх своїм незвичайним роспорядженнєм: казав по смерти його не ховати, а кинути псам, що й зроблено було[736]. Пізнїйші джерала[737] оповідають про ріжні знамения, які стали ся в Київі по його смерти — на погрозу його гонителям; можливо, що тут зістало ся дещо відгомоном сучасного вражіння його смерти. Але вона улекшила сповненнє уложеного Ростиславом і Мстиславом компромісу: Ростислав вислав в Царгород послів по нового митрополита, і на другий рік приїхав з Царгорода м. Теодор[738].

Сей новий митрополит теж скоро вмер[739]. Ростислав, що за кілька років свого побуту в Київі міг близше пізнати незвичайні чесноти Клима, задумав добути для нього благословенство патріарха і таким чином регабілїтувати його становище, і вислав у сїй справі свого посла до імператора. Але, правдоподібно, в Царгородї не бажали творити собі такого прецедента, акцептуючи вибір Клима. Поки Ростиславів посол їздив, з Царгорода приїхав новий митрополит Іван. Ростислав не прийняв його й сказав вертати ся. Але в Олешу Іван стрів ся з послом імператора, що той вислав у відповідь на посольство Ростислава, разом з його послом. На жаль в лїтописи в сїм місцї пропуск, і ми не знаємо змісту імператорського посольства[740], видко тільки, що імператор умовляв Ростислава прийняти нового митрополита. Для лїпшого переконання він прислав йому дорогі дарунки «оксамиты и паволокы и вся узорочья» і Ростислав згодив ся. Тим інцидент був вичерпаний. Клим не вернув ся на київську митрополію, і давня практика присилання митрополита з Царгорода без всякого порозуміння з руськими князями вернула ся знову. Я докладнїйше спинив ся коло сього епізоду, бо він, не кажучи за інтересні детайлї, показує виразно, що в сих часах на Руси у загалу не було ще змагань до якоїсь більшої самостійности в церковних справах.

Новий інцидент в тім родї мав місце уже по татарськім походї. Під час походу Бату митрополитом був Грек Йосиф з Нїкеї, що прибув саме перед походом (1237)[741]. По тім нїчого про нього не чути, не знати чи загинув він, чи може настрашивши ся вернув в Грецію. Катедра якийсь час мусїла бути порожня. До сього часу привязують звістку Галицької лїтописи, що епископ угровський Асаф хотїв був засїсти митрополичу катедру — «скочи на столъ митрополичь»[742], і для сеї позбавленої всякої хронольоґії звістки дїйсно був би се момент дуже відповідний, хоч твердити того все таки не можна. Так чи инакше, тільки митрополита якийсь час не було. Данило, що в сї часи (1240-2) був зверхником Київа і першою фіґурою в княжих кругах, зовсїм природно зайняв ся справою митрополїї і вибрав митрополитом якогось — близше нам незвісного Кирила, очевидно Русина[743]. Мотивів сього вибору не знаємо: чи може Данило поступив так тому, що з Царгорода довший час не присилали митрополита (там в р. 1240–4 не було патріарха, а й супроти татарського погрому царгородські круги могли уважати ситуацію занадто непевною, аби посилати на Русь митрополита), чи може з особливих симпатий до особи вибраного, чи може бажаючи мати митрополитом свого чоловіка, — не знати. Весною 1242 року вже Кирил згадуєть ся яко митрополит (номінат), але в Царгород його післано до сьвящення тільки в 1246 р.: патріарха, як я сказав, не було до р. 1244, а потім Данило був зайнятий боротьбою з Ростиславом і подорожею в орду. Нїяких подробиць про посьвященнє Кирила ми не маємо, видко тільки, що його таки посьвятили. Коли Іларіон не був апробований патріархом, то се був би перший факт поставлення на митрополїю Русина за згодою патріарха.

Але уступивши сей раз (може — з огляду на виїмкові обставини: татарський погром і спустошеннє), патріархат не мав гадки розривати з давньою практикою. По смерти Кирила († 1281) на митрополїю прислано з Царгорода Максима, очевидно — Грека[744]. Се було познакою, що патріархат не гадав уступати. Але й на Руси з розвоєм полїтичного партикуляризма все сильнїйше проявляєть ся бажаннє мати не тільки на епископських, але й на митрополичій катедрі свого чоловіка, і се як з одного боку дає себе знати в заходах коло засновання місцевих митрополїй, так і в змаганнях проводити своїх людей на сї митрополїї.

Як я сказав, всї землї Руської держави складали до кінця XIII в. одну митрополїю; але були в тім свої відміни.

Окрім Київа, як ми вже знаємо[745], була з початку митрополїя ще в Переяславі. Справа сеї переяславської митрополїї взагалї дуже темна; але в усякім разї певно, що в другій половинї XI в. вона була тільки номінальною, а в XII в. переяславські єрархи звуть ся вже тільки епископами. Поставляв сих номінальних переяславських митрополитів, правдоподібно, не патріарх, а київський митрополит, і вони були підвластними йому, а не патріарху безпосередно[746]. Так само тільки голим титулом, без жадних реальних прав було архіепископство новгородське: титул сей дістали новгородські епископи в 1165 р.[747]

Справа засновання нових митрополїтарних катедр, вже не номінальних, а самостійних від Київа, вийшла на гору в другій половинї XII в, коли супроти підупалого Київа почали висувати ся нові полїтичні центри. Князь суздальський Андрій, що так зручно і далекоглядно будував полїтичну силу своєї волости, захотїв увільнити її і з церковної залежности від Київа, як увільнив від полїтичної, і для того задумав заснувати у себе митрополїю в Володимирі. В звязку з тим стояла мабуть і будова дуже роскішної як на той час катедральної церкви в Володимирі; але митрополїєю її бути не прийшло ся: патріарх рішучо відкинув прохання Андрія. Після того він, як справедливо догадують ся[748], хотїв здобути свому епископу бодай незалежність від київської митрополїї, виславши його сьвятити ся замість митрополита до патріарха; але й сей плян його не справдив ся, а епископ своєю кровию мусив відкупити честолюбні пляни свого князя. Справа суздальсько-володимирської митрополїї після сього була відложена, а знайшла своє фактичне розвязаннє в тім, що по останнїм упадку київського князївства київські митрополити, як ми бачили[749], переїздять в Суздальську землю, з початку перебуваючи тут тільки довше і частїйше[750], а від 1299 р., коли в Київі став ся якийсь татарський пополох, м. Максим, користаючи з сеї пригоди, робить з Володимира на Клязмі вже постійну свою резіденцію.

Але се перенесеннє митрополичого стола до Володимира й рішуче зірваннє старої традиції, що усьвятила для Київа значіннє церковного центра, викликало незадоволеннє в иньших полїтичних центрах і змагання — вийти з під впливу володимирсько-московського митрополичого стола. З сими змаганнями виступили передовсїм галицько-волинські князї, що мали всяке право уважати свою державу полїтичною спадкоємницею Київської. На жаль, брак всяких місцевих джерел з тих часів не дає нам спроможности прослїдити докладнїйше сю справу, а ті відносини, які можна вибрати з чужих джерел — грецьких і північних, лишають іще дуже богато неясного й непевного[751].

Судячи по хронольоґії подїй, вихідною точкою для справи галицької митрополїї став ся той переїзд м. Максима в Володимир 1299/300 р.: мабуть, в сїм переїздї були такі подробицї, що і в очах сучасників надавали йому характер рішучого перенесення митрополїтального осїдку з Київа в Володимир. Се понудило тодїшнього галицького князя постарати ся про вилученнє своїх земель з дотеперішньої єрархічної звязи й заснованнє осібної митрополїї в Галичу; чи був то Лев, чи його син Юрий, не знати, бо рік смерти Льва нам незвісний, а незвісно і те, коли саме піднято справу галицької митрополїї. Подробиць сеї справи взагалї не знаємо зовсїм, бачимо тільки, що заходи Галицького князя свою мету осягнули: 1303 року візантийського, значить 1302/3 нашого числення засновано галицьку митрополїю грамотами цїсаря Андронїка і патріарха Атаназія. Можна догадувати ся, що осягнено се було не так через патріарха, як через цїсаря, котрому пізнїйша патріарша грамота закидала особливу готовість засновувати нові митрополїї[752]. Нова митрополїя дістала 81 місце в ряду митрополїй царгородського патріархату (десять місць низше від київської), і до неї окрім галицької епархії були прилучені катедри: володимирська, перемишльська, луцька, туровська й холмська (в сїм порядку вичисляють їх сучасні урядові акти). Першим митрополитом галицьким висьвячено, судячи по реєстру галицьких митрополитів в пізнїйшій грамотї Казимира, якогось Нїфонта, чоловіка близше нам незвісного[753].

Так з'явила ся друга руська митрополїя, що, як бачимо — мала обіймати землї Галицько-волинської держави та ще Турово-пинську землю, що від півстолїтя стояла під полїтичними впливами галицько-волинських князїв. Але істнованнє нової митрополїї було дуже непевне. Заснована, як ми догадуємо ся, заходами (або й дарунками) галицько-волинського князя на дворі цїсаря, вона здаєть ся від початку не мала прихильности в патріарших кругах, що взагалї мали нахил до консерватизму в церковній орґанїзації, а до того мусїли числити ся з фактом, що на галицький престіл кандидатів присилали їм з Руси, отже робив ся вилом в давнїй практицї (про Нїфонта не знаємо сього, але дальші кандидати на галицьку митрополїю напевно присилали ся з Руси). Коли ще додати, що й київсько-володимирські митрополити, й князї володимирсько-московські (як то ми бачимо потім з подїй 1347 р., коли знесено галицьку митрополїю) робили всякі заходи і на патріаршім дворі і на цїсарськім, і на ґрунтї — на Руси, аби нову митрополїю знести, то порозуміємо причини того хисткого становища й ефемерного істновання галицької митрополїї, — що вона, як висловила ся грамота 1347 р., «все зараз упадала й касувала ся»[754].

Перший той галицький митрополит Нїфонт мусїв правити дуже коротко. Уже десь коло р. 1305, коли вмер митрополит київсько-володимирський Максим, і до Царгороду прибув володимирський кандидат на митрополїю Геронтий, Нїфонта, очевидно, не було на сьвітї, і в Царгородї Геронтий застав присланого з Галичини кандидата Петра, ігумена Спаського монастиря з над Рати, уже апробованого патріархом[755]. При тім — не ясно, як се стало ся, але факт, що Геронтия патріарх зовсїм усунув, а Петро, поставлений з початку на митрополита галицького (через те бачимо й його імя в рядї галицьких митрополитів), став потім фактично митрополитом «всеї Руси». Повторяю, зістаєть ся неясним, як воно прийшло до сього: чи патріарх скористав з сеї нагоди, аби знести фактично подїл давньої руської митрополїї, чи Петрови самому усьміхнула ся перспектива, скориставши з нагоди смерти м. Максима, стати не тільки митрополитом галицьким, а всеї Руси. Зістаєть ся факт, що Петро висланий в Царгород галицько-волинським князем, очевидно — як кандидат на галицьку митрополїю, по кількох роках (від р. 1309 напевно), став фактично митрополитом всеї Руси, і від того часу перебуває з часта в північній Руси, а з 20-х рр. осїдаєть ся в Москві, новім полїтичнім центрі, що тодї що йно виходив на верх. Але при тім йому, очевидно, удало ся як не цїлий час свого довгого митрополитовання, то бодай часами держати галицько-волинські епархії під своєю управою, судячи з того що на його похоронї був еп. луцький Теодосий[756], і галицька катедра безпосередно по його смерти († 1326) стояла в залежности від нового митрополита Теоґноста.

Новий митрополит був Грек з Царгорода. Сучасники дуже хвалять його побожність і розум[757]. Патріархат, висаджуючи його против бажання митрополитальних кругів (м. Петр, умераючи, призначив був на своє місце якогось Теодора), знав кого посилав у таку трудну ситуацію. Теоґност дїйсно вмів знайти ся. Він приподобав ся в Москві, а заразом пильну увагу звернув на Галицько-волинську державу, з часта перебував тут і очевидно — все робив, аби зневтралїзувати тутешнї змагання до церковної окремішности. Але се йому удавало ся тільки до певної міри.

Грамота Казимира окрім Нїфонта й Петра знає ще двох галицьких митрополитїв перед скасованнєм митрополїї в р. 1347 — Гавриіла і Теодора. Про Гавриіла зрештою не знаємо нїчого більше: не можемо сказати навіть, коли він був митрополитом галицьким — чи за житя м. Петра, чи може по його смерти[758]. Теодор, очевидно, був одною особою з епископом галицьким Теодором, висьвяченим Теоґностом зараз по його приїздї[759]; сю тотожність можна уважати зовсїм певною, бо «галицького епископа Теодора» стрічаємо потому в Теоґностових протоколах, аж до р. 1335, коли вже справа галицької митрополїї вийшла на верх.