Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Термін для невільника в Руській Правдї — «холоп», для жінки — «роба», «раба», для властителя раба — «господин», повертати в неволю — «робити», «поработи»; также і в иньших памятках.

Правні дороги до невільництва Руська Правда вказує такі: Купно при сьвідках і в присутности самого холопа, хоч би за найменьшу цїну (хотя и до полугривны); женячка з невільницею без застереження своєї свободи (безъ ряду); вступленнє без застереження своєї свободи в двірську службу — тивуном або ключником, каже Рус. Правда, але треба розуміти мабуть ширше — про всяку двірську службу[934]. Далї, сюди-ж належить те, що ми вже знаємо: продажа збанкрутованого купця по конкурсу, право повертати в неволю закупа за втїкачку і за крадїж у третьої особи. По всякій правдоподібности попадали в неволю й люде, що не могли заплатити судових кар. Нарештї дуже важною — може найбільш звичайною дорогою в холопи було забираннє в неволю під час війни.

Дїти холопів, що родили ся під час неволї, ставали теж невільниками; противно — ті що родили ся перед неволею, зіставали ся свобідними[935]. На якесь вигасаннє неволї з часом, як про се кажуть старші звістки про Словян[936], в наших джерелах нема слїду: очевидно сей звичай, коли й був, то минув ся, і неволя стала дїдичною, вічною. Вона переставала тільки з спеціальних причин: коли холоп викупив ся на волю; коли його господин пускав на волю; раба підложниця ставала свобідною, з дїтьми своїми, коли помирав її господин-чоловік; могли бути ще й иньші спеціальні причини[937].

В очах права невільник не був правною особою; він не може бути анї суб'єктом анї об'єктом карного учинку, і всї постанови права обертають ся коло тієї матеріальної шкоди, яку він може зробити третїй особі або яка в нїм може бути зроблена його «господину». В відносини холопа до господина право не входить зовсїм: як і над всякою иньшою річею, так і над холопом пан має повне і нїчим необмежене право. Таке властиве становище давнього руського права що до холопа, і тільки з часом, під впливом християнства і поступів у суспільній орґанїзації воно робить в оцїнцї холопа деякі ріжницї в порівнянню до иньших предметів власности.

Що холопи не відповідають перед публичною властию за свої вчинки, каже Руська Правда виразно в цитованій уже нами постанові: коли вкрадуть що холопи княжі, або боярські, або монастирські, то князь їх не карає продажею, бо вони не свобідні, — за них відповідає перед третьою особою їх господин[938]. Що до самої відповідальности господина, то тут є дві ріжні норми: по одній він платить тільки вартість шкоди, зробленої холопом, по другій — платить подвійно[939]; очевидно, тут маємо постанови з ріжних часів, і котра з них старша — не знати. Але що шкода зроблена холопом може перевисшати вартість самого холопа, то господар має право скинути ся самого холопа, коли він робив на власну руку: коли холоп, втїкши від господина, що небудь украв або вишахрував гроші і не міг вернути, то господин або має «викупити» холопа — заплатити шкоду, або «лишити ся єго» (вирікти ся). Коли-ж господин сам поручив холопу вести для нього торговлю або взагалї робити якісь грошеві операції, то не може вирікти ся холопа, а мусить платити за нього в разї його нестійности.

Що холоп не міг бути предметом карного вчинку, видко з того, що за убийство холопа третьою особою «без вини» платила ся його вартість господарю, а князю «продажа», як за всяку иньшу матеріальну шкоду: «за холопа й рабу нема вири, за убитого без вини або рабу платить ся урок, а князю продажі 12 грив.» (стільки-ж що й за украденого холопа, або за знищені знаки власности). «Урок» — вартість холопа, була не однакова: за вищі катеґорії княжих холопів платило ся, як ми знаємо вже, 40 і до 80 гр., за середнї катеґорії княжих і боярських холопів — по 12 гр., за звичайних княжих і «смердїх» (не княжих) — по 5 гривен за чоловіка, по 6 за жінку; се мабуть і було нормальною цїною невільника[940]. За убийство свого власного раба, очевидно, нїхто не відповідав, бо кождий мав право робити з своєю власністю, що схотїв. Майно холопа мусїло по праву все належати його пану[941].

Горожанських прав холоп нїяких не має. Він не може бути сьвідком; правда, на підставі сьвідоцтва холопа можна розпочати процес, але відвічальність такого процесу приймає на себе той хто позиває, і як би не довів свого, платить обжалованому, «зане по холопьи рЂчи ялъ и». Доказової сили сьвідоцтво холопа не має: він не може присягати[942] і тільки в крайности (по нужи) суд може прийняти сьвідоцтва вищих катеґорій холопів, як нпр. «боярського тиуна дворьскаго»[943]. Нїяких умов і контрактів холоп правно робити не може: коли холоп вишахрує де небудь гроші і показуєть ся, що третя особа дала йому ті гроші знаючи, що має до дїла з холопом, то вона не може мати нїяких претензій — тратить свої гроші[944].

Так сурово трактувало холопа право, консеквентно переводячи принціп, що холоп — то не людина, а тільки річ, майно. Але на практицї сей погляд, певно, не переводив ся так консеквентно, й незгода сього правного погляду з дїйсністю супроти неможливости перевести його консеквентно на невільнику як на річи, а з другого боку й гуманний вплив церкви — брали своє.

Ми вже бачили, що саме право для вищої катеґорії рабів робило уступки: не кажучи вже, що воно цїнило деяких із них вище навіть нїж свобідних (80-ти-гривенний «урок» за деяких княжих холопів), воно признавало, як ми бачили, їх сьвідоцтвам правосильність на судї.

Далї, у рабів в дїйсности бувало своє майно, і вони вели від себе торговлю, грошеві операції В умові Смоленська з Нїмцями (1229) між иньшим читаємо, коли Латинянин (себто чоловік латинської віри — Нїмець) позичить гроші княжому холопу, або иньшому доброму чоловіку (вар.: боярському чоловіку, себто холопу), а він умре не заплативши, то той, хто бере його спадщину, має заплатити Нїмцю. Таким чином холоп лишав спадщину, і то очевидно — не господарю, а иньшим спадщикам. І се, безперечно, не було виїмкове явище: Руська Правда, як ми бачили, припускає, що можуть бути такі люди, що входять у грошеві операції з холопом, навіть і знаючи, що він холоп; Всеволодова устава, як ми бачили, говорить про холопів, що з холопства викупляють ся — значить самі, своїми грішми; на сеж вказує термін ізгойство — як викупна плата холопа за своє увільненнє[945]. Очевидно, що хоч по праву холоп не міг мати свого майна, в дїйсности холопи, особливо в більших господарствах, як князївські або боярські, per tacitum consensum своїх господарів мали своє майно і ним свобідно роспоряджали, а право й тут, як от у тій умові, робить для них уступку.

Подібний поступ у сїй справі бачать, і на мій погляд — зовсїм оправдано, в дуже заплутанім параґрафі про холопа, що побив свобідного чоловіка: «коли холоп ударить свобідного, і той потім його де знайде, то в. князь Ярослав постановив для нього кару смерти; але сини його се перемінили: або вибити холопа, привязавши, або взяти (з його господаря) гривну грошима за сором. Колиж би холоп, ударивши, втїк у дім свого пана, і той би його не видав, то має заплатити за нього 12 гривен»[946]. Таким чином господин може викупити холопа (заплативши 12 гр., себто суму, яка платила ся за голову лїпшого холопа), инакше він мав бути караний — за Ярослава смертию, за його синів — або киями[947] або грошевою карою. Але гривна за сором — се слабий еквівалєнт 12-гривенного викупу, або кари смерти — чи київ (се також мусїла бути тяжка кара, бо заступала смерть). Се треба пояснити так, що холопа, коли він був винен, били, а коли невинен — карали тільки одною гривною, себто — що над холопом провинником був уже суд. Се толкованнє знаходить собі потвердженнє в параґрафі, що за голову убитого холопа, коли він був невинен — платило ся 12 гривен: значить і при убийстві холопа третьою особою був суд. Супроти сього дуже правдоподібно, що й кара смерти для холопа, уставлена Ярославом, мала дїяти ся по суду, замість давнїйшого права побитого — забити холопа самому на горячім учинку. Сей суд над холопом провинником або над убийником холопа був новим виломом в поглядї на холопа як на річ.

Що до постанови про увільненнє з неволї раби-підложницї, що становить теж вилом у такім поглядї на раба, то тут тяжко сказати, чи з'явивсь він наслїдком впливу християнства, що взагалї впливало на зміну такого погляду на раба, чи наслїдком старого, перед-християнського погляду, що підложниця й її дїти мали однакові права з шлюбною жінкою й дїтьми.

Християнство безперечно впливало на полїпшеннє долї невільників, проповідуючи людяність в відносинах до них та уважаючи всякі надужитя власти господина над челядию за гріх. Але впливу сього не треба також і перецїнювати: реальні наслїдки він осягав дуже поволї, і в законодатних памятках (що взагалї до сього впливу близше стояли) в сих часах ми можемо здогадувати ся про такі впливи хиба тільки гіпотетично (як нпр. в тій постанові про увільненнє раби-підложницї).

Взагалї ж обстанови вели не до зменьшення, а до збільшення числа рабів. Правда, зменьшало ся число взятих у неволю із зменшеннєм війн і з розповсюдненнєм може лекших способів війни, але за се зміцняли ся економічні причини, що спріяли рабству. Маса постанов Руської Правди про невільників сьвідчить про се аж занадто виразно.

Прикре, безправне становище холопа супроти самоволї його «господина» мало результатом численну втїкачку. На се натякає вже Руська Правда, де кілька параґрафів присьвячено таким холопам утїкачам, і праводавство щиро старало ся оборонити інтереси панів від таких страт. Коли холоп утїк, господар мав зробити про се заповідь — «закличь» на торзї; коли-б після того хто сьому холопу-утїкачу поміг тїкати — вказав дорогу, або дав хлїба, або инакше якось полекшив дальшу утечу, то мав платити господарю вартість холопа — пять гривен за чоловіка, шість за жінку, коли знав, що се холоп-утїкач; а як нї — мав відприсягтись. Коли-б хто мав такого утїкача у себе і за три днї від заповіди не видав його господину, і потім сього холопа знайшли у нього, той хто перетримав його мав платити три гривни продажі. Хто украв або вивів челядина (останнє — очевидно за згодою самого челядина), мав платити вишу таксу — 12 гривен. Хто переловив утїкача і дав знати «господину», діставав гривну «перейму». Власти повинні були дати господину своїх отроків для арештовання утїкача, коли він зловив його слїд; при тім коли показувало ся, що власть знала про сього утїкача, вона мусїла, очевидно, відповідати перед господином. Здаєть ся, що навіть неприступність приватного помешкання супроти ловлення втїкача не була важною[948]. Взагалї ріжнородна казуістика Руської Правди, яка виникала з холопських утеч, показує, що сї втікачки були дуже часті.

Церковні люде

Про церковних людий не багато можу додати до сказаного вище при оглядї церковного устрою. Як ми бачили вже з сказаного там, ся катеґорія складала ся: з білого духовенства і церковників, з чернцїв, з людей, що властиво не бувши церковними, стояли під опікою й присудом церковним (вони власне й називали ся «церковними людьми», в тїснїйшім значінню) й нарештї — з півсвобідних і несвобідних людей, що сидїли на церковних землях і залежали від церковних властей так само як і від кождого приватного «господина» — про них отже й нема що говорити тут осібно.

Число сьвітського духовенства зростало, очевидно, поволї. Перші кадри його дало при охрещенню Руси те духовенство, що було давнїйше на Руси, й грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитами — й те й друге не могло бути численне. По всякій правдоподібности, для помноження його числа ужито той сам спосіб, що й для розповсюднення осьвіти серед вищих верств[949]: Володимир «пославъ нача поимати дЂти и даяти на учениє книжно», силоміць, невважаючи на неохоту батьків — «матери ж плакали по дїтях, наче по мертвих, бо ще не утвердили ся в вірі»[950]. Правдоподібно, така-ж дитяча конскріпція мала місце й за Ярослава, що теж старав ся про помноженнє церков і по новгородським звісткам теж набирав дїтей у науку «отъ старость и поповыхъ дЂтей 300 — учити книгамъ»; велике число зібраних, а також що мова йде вже не про «нарочиту чадь» — місцеву аристократию, робить правдоподібним, що тут мова йде головно про приготовленнє сьвящеників.

Завдяки сим заходам з першої половини XI в. число сьвящеників зросло дуже значно, так що їх уже в другій половинї XI в, не бракувало. Нпр. про Ярослава оповідаєть ся, що він при своїм дворі на Берестовім тримав «попы многы», а між боярством, очевидно, розповсюднюєть ся звичай мати свої домові церкви й своїх прибічних сьвящеників: так бачимо, що Ян Вишатич в своїх подорожах з дружиною має при собі сьвященика, а звістка про сотки церков у Київі з початку XII в. вказує на перенесеннє на Русь візантийського звичаю домових церков. Із згаданої вище[951] патріаршої грамоти бачимо, що бояри на Руси, бажаючи мати свого сьвященика, часто давали в науку своїх рабів, і вони потім сьвятили ся й були сьвящениками, часом не діставши свободи, противно канонїчним постановам (з рештою, се практикувало ся й на заходї в сї часи). Що така практика не зникла й по тій патріаршій заборонї, видко з пізнїйших соборних актів, де поручаєть ся не сьвятити рабів инакше, аж викажуть ся письменною грамотою увільнення, з означенєм численних сьвідків, аби потім господин знов не повернув такого сьвященика в неволю[952].

Значне намноженнє духовенства поясняєть ся тим, що вимоги до науки й осьвіти ставили ся невеликі — тільки аби кандидат був письменний. На се вказує наведена уже звістка Всеволодової устави, що попів син, не навчивши ся грамоти, ставав ізгоєм: значить, йому треба було тільки уміти грамоти, не більше, аби зістати ся в попівськім станї. Акти володимирського собору 1274 р., що висловляють дезідерати тодїшньої єрархії, також вимагають від кандидатів сьвященичого стану, окрім моральности, тільки доказів «аще грамоту добрЂ свЂдять». З рештою і в тодїшній Візантиї від сьвященика вимагало ся не більше.