Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Вся людність мусїла брати участь в будові «города», мостів, гребель, доріг. Се не підлягає сумнїву, хоч з сих часів маємо тільки такси мостникам і городникам, себто означеннє, скільки мають платити люде княжому городнику і мостнику, що доглядали будови, та давати на удержаннє його. Очевидно, що коли люде мусїли се давати, то мусїли також достачити і будовляного матеріала і робітника (або власноручно взяти участь в роботї). Дуже можливо, що вже в сї часи, як пізнїйше на Українї(в XVI в.), певні громади мали розложені між собою певні частини укріплень, мостів і т. и.: така громада мала будувати таку «городню» (частину укріплення), иньша — иньшу[706]; такий порядок бачимо ми в старій новгородській уставі про будову мостів і уличних хідників (що зачисляєть ся деякими до Ярославових часів)[707], і зовсїм правдоподібно, що він практикував ся й на тодїшнїй Українї.

Городники по таксї мали поберати від городнї по кунї й по ногатї, мостники — від 10 локтів мосту нового по ногатї, а від поправлювання старого — по кунї від городнї, окрім того мали удержаннє від громади. Як переводила ся будова нових замків, описує Волинська лїтопись[708]: князь Володимир; задумавши поставити замок на північній границї, і більше меньше призначивши для сього певну місцевість, посилає свого городника — «мужа хытра именемь Алексу, иже бяше при отцЂ єго многи городы рубя», на ґрунт, разом з місцевими людьми (c тозЂмьци) вибрати близше місце. Олекса, вибравши місце, доносить князю, і той виїздить з своїм двором на місце, і «улюбивши його», «отереби»- вирубав лїс, «и потомъ сруби городъ». «Срублено» його, правдоподібно знов таки силами тих «тозЂмець», але може й не без участи робітників, постачених князем. Обовязок людности «рубити город» об'ясняє нам і заяви Ятвягів Данилови, при своїй покорі: «работЂ быти єму и городы рубити в землЂ своєй»[709].

Згадуєть ся раз «повоз»[710], але неясно, чи був се обовязок перевозити людей і предмети для урядової потреби (як звичайно приймають), чи тільки — відвозити свою дань в певне місце (в противність дани даваній при полюдї на місцї).

Нарештї, судячи з пізнїйшого, уже в сих часах могли появити ся практики притягання селянської людности до сїльських робіт на сусїднїх княжих дворах (пізнїйший характеристичний термін: «пригон»), розумієть ся лише в формах легких, як кількаденна толока — робота на княжім хлїбі, з частованнєм робітників, або обовязок взяти участь в кошенню сїна, й т. и.[711].

З спеціальних оплат маємо близші відомости про судові. Князь дістав при убийствах вири, дуже великі: 40 гривен, себ то до 20 фунтів серебра[712] за голову звичайного свобідного, і 80 гривен за голову «княжого мужа», а при иньших карних справах «продажі» — грошеві кари. Значна частина сих кар ішла княжим аґентам, решта князю; так знаємо, що вирник, збираючи вири, діставав з 80 гривен собі 16 гривен, 10 кун і 12 білок, значить коло 20 %· Окрім того платили ся ріжні оплати судовим урядникам — мечникам при ордалїях, «метальнику» (писарю) і самому вирнику при виплатї вири. Судові оплати взагалї були дуже високі. В Київщинї 1093 р. скаржили ся, що земля «збіднїла від ратей і продаж». Безперечно сї судові оплати давали князям значний дохід.

Мито зберало ся на торгах, правдоподібно взагалї при купнї-продажі, що вимагала присутности митника (або сьвідків)[713] і на торговельних шляхах та мостах: митник сидить на зводнім мостї в Білгородї, збераючи оплати при переїздї через нього; мито зберають в c. Городлї на мостї або на перевозї через Буг. Грамота Андрія Юриєвича з 1320 р. чужоземним купцям (торунським і краківським) знижає давнїйшу оплату трех грошей, що брали ся в Володимирі від кождої худобини (коня чи вола), до одного гроша і забороняє митникам брати від купцїв які небудь тканини і взагалї товари[714].

Доходи з корчом — «корчмита», себто від продажі меду, звістні в Смоленщинї XII в.[715], і нема нїчого неправдоподібного, що вони були тодї й на Українї.

Осібною катеґорією княжих доходів, дуже важною в воєвничі часи Х-XI в., меньш значною в пізнїйших часах (окрім таких земель, як Волинь і Галичина, що вели часту пограничну війну), була воєнна добича і воєнні контрибуції. Війна часто переходила в лови за добичею, як ми бачили; вона дїлила ся між князем і дружиною, і князю діставала ся львина пайка.

Приватний характер мали доходи князя з його маєтностей — хуторів, стад. Сї маєтности були приватною власністю князїв, що самі розробляли ґрунти або купували готові села; тож вони роспоряджали ними і передавали в спадщину незалежно від своїх волостей. Тому трапляло ся князям мати такі ґрунти і в чужих волостях. Так Ярополк Ізяславич, кн. волинський і туровський, окрім «волостей» — більших маєтностей в своїм князївстві, мав іще села в околицї Київа, й всї свої маєтности віддав Печерському монастирю. Його донька, вдова по Глїбу минському, князю без князївства, мала пять сел і їх по смерти віддала на тойже монастир. Володимир Василькович, передаючи своє князївство Мстиславу Даниловичу, а місто Кобринь своїй жінцї, осібно роспоряджає «своїми селами»: три дає княгинї, а четверте — що він «купив від Ходорка за 50 гривен кун, 5 локтів скорлата та дощаті бронї», дає монастирю св. Апостолів[716].

В сих маєтностях вело ся господарство на широку міру; з ним знайомить нас оповіданнє лїтописи про села чернигівських князїв, пограбовані під час війни 1146 р.: на р. Рахнї в стадах Ігоря і Сьвятослава було 3.000 кобил стадних і 1.000 коней, в однім Ігоревім «сельцї» на гумнї було 900 стогів збіжа, на иньшім — Сьвятославовім дворі було в пивницях 500 берковцїв (тисяча метр. сотнарів) меду і 80 корчаг (посудин) вина[717].

Осібну катеґорію доходів в княжім господарстві давали лови — їм залюбки віддавали ся князї, але вони окрім потїхи давали й більш реальні користи — мясо і шкіри; Данило нпр. забивши з своїми отроками шість вепрів в холмських лїсах, «вдасть мяса воємь на путь» — воякам, що йшли в похід на Татар[718].

Зібрані з сих джерел доходи видавали ся передовсїм на удержаннє княжого двора і дружини, далї на утриманнє аґентів княжої управи, на підмогу церкві. Двір і дружина поїдали найбільше, бо урядники діставали певні доходи з своїх урядів безпосередно, або з тих доходів, які зберали на князя. Зберегати надвишки, заощаджувати з своїх доходів — се не уважало ся для князя добрим тоном і стягало на нього недобру славу[719]. На погляд дружинних кругів, серед котрих обертав ся князь від дитинства і до смерти, добрий князь повинен дїлити свої богацтва з дружиною, бо її він завдячував їх. Слова вложені в уста Володимира: «сріблом і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду срібло і золото» — були виразом тих поглядів, які дружина все піддавала князям. З росповсюдненнєм християнства з'явила ся й друга дезідерата, з боку духовенства: князь повинен уживати свої богацтва також в поміч церкви.

Під впливом того уставляєть ся звичайна, клясична похвальна характеристика для князя в наших лїтописях: «имЂния не щадяшеть и не сбирашеть злата ни сребра, но даяше дружинЂ своєй, овоже правяше души своєй», себ то — на церкви й духовенство, але також і на «убогих»[720].

Церковна орґанїзація

Черга приходить на церковну орґанїзацію[721].

З церковного погляду землї Руської держави складали з себе з невеликими виїмками увесь сей час одну митрополїю — «руську», що стояла весь сей час в залежности від константинопольського патріарха і входила в число його митрополїй. Невважаючи на те, що ся митрополїя своєю територією далеко перевисшала територію цїлого патріархата, її єрархичне становище було зовсїм не високе: вона займала в рядї царгородських митрополїй з початку шістьдесяте місце, пізнїйше (в XII–XIV в.) сімдесять перше або сімдесять друге[722], і стояла в як найтїснїйшій залежности від патріарха. Патріарх сам, без порозуміння з руськими князями, виберав кандидатів, звичайно Греків або инакших, в кождім разї зовсїм згречених Візантийцїв, сьвятив і посилав їх на Русь, без всяких попереднїх зносин з руським правительством і епископами.

Цїкаво, що з сею практикою була злучена у Греків гадка, що й візантийський імператор, наслїдком церковної залежности руської церкви від Царгорода, має певні права зверхности над Русию, як протектор константинопольського патріарха: сей погляд звістний нам так як вийшов на верх уже пізнїйше, в XIV в., коли московські князї заходили ся коло того, аби придбати руській (чи то московській тодї) митрополїї більшу самостійність. Тодї (1393) царгородський патріарх поясняв московському князю з поводу його заборони поминати візантийського цїсаря в церквах, що цїсар — царь і самодержець (αύτoκράτωρ) Ромеїв і всїх християн, та що «не можна мати церкву і не признавати над собою власти царя (візантийського), бо царська власть і церков мають богато спільного, так що їх не можна роздїлити»[723]. Що правда, реальних проявів сих грецьких поглядів з наших часів і наших країв ми не знаємо, тож нотуємо їх тільки як цїкаві з теоретичного погляду.

Не знати, чи ся абсолютна залежність руської церкви від царгородського патріарха, противна і канонїчному праву (бо в нїм митрополита мають виберати епископи його округа, а патріарх тільки сьвятить його), — будили якесь незадоволеннє в давнїй Руси. Що правда, нам відомо кілька фактів, коли руські князї відступали від принятої практики в ставленню митрополитів, казали ставити їх у Київі, але обставини і подробицї сих фактів так мало відомі, що й не можемо сказати, чи виявляло ся тут змаганнє до заміни сеї практики иньшою, для Русинів більш вигідною, чи се були тільки спорадичні факти, викликані спеціальними, може й особистими обставинами.

Перший факт став ся за Ярослава. Як оповідає найдавнїйша лїтопись, він 1051 р. «поставив митрополитом для Руси — для св. Софії (нової катедри) Іларіона, зібравши (для поставлення) епископів». Близших подробиць лїтопись не дає нїяких, окрім тільки того, що сей Іларіон був перед тим сьвящеником двірської церкви св. Апостолів (на Берестовім), та що він мав славу побожности й учености — «мужь благъ, и книженъ, и постник». Дїйсно, Іларіон як правдоподібний автор славного «Слова о законЂ и благодати» має й нинї славу першорядного богослова й письменника. Судячи по тому, що Ярослав не тільки вибрав від себе кандидата, але й казав його посьвятити в Київі собору епископів, виходить, що поставлено його без всякого порозуміння з царгородським патріархом.

Яка була тому причина, не знати. Полїтичні поводи припускати трудно, бо конфлїкт з Візантиєю 1043 р., по словам тоїж лїтописи, був закінчений угодою по кількох роках, десь 1046 р. Зістають ся можливими иньші здогади: або що Ярослав, як то часто приймають[724], хотїв незалежности від царгородського патріархату і сим посьвященнєм Іларіона робив тому початок, або — що йому конче хотїло ся бачити митрополитом сього Іларіона, котрого міг близько знати й його визначні здібности високо цїнити, а що не надїяв ся осягнути його посьвящення від царгородського патріарха (міг навіть робити наперед старання у патріарха, але мати неудачу), то й казав його посьвятити в Київі. А що се був останнїй митрополит, поставлений за Ярослава, і ми дальшої церковної полїтики Ярослава не знаємо, тож і не можемо розвязати сеї ділєми.