Розділ «I. Галицько-волинська держава (XIII–XIV в.)»

Данило пробув у Бату три тижнї й дістав потвердженнє своїх прав на всї свої землї, але за те мусїв признати себе «холопом татарським», підручником татарського хана. «І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тїшили ся, що вернув ся цїлий»[146].

Гірке почутє «обиди» дїйсно мусїло наповнити серце Данила, коли він, осягнувши мету свого житя: злучивши нарештї в своїх (з братом) руках свою отчину, як раз мусїв схилити ся перед «поганином», признати себе «холопом» татарського хана. З сею ролею він не міг помирити ся і користаючи з тимчасової згоди з Татарами, постановляє приготовити ся до боротьби, «будує городи против безбожних Татар»[147], а з другого боку надїєть ся знайти опертє против Татар в західнїй Европі.

Та хоч як тяжко було для Данила понижати ся перед Татарами, але ся покора, як то часто буває на сьвітї, принесла для нього ріжні матеріальні користи. Його подорож до Бату і признана йому протекція Татар незмірно підняла значіннє Данила в очах західно-европейських володарів, що тремтїли, чекаючи нового татарського походу на захід, заповідженого уже на лїонськім соборі устами загадкового «руського епископа Петра». Сам галицький лїтописець зовсїм правдоподібно толкує наглу зміну в відносинах угорського короля до Данила його подорожею до Бату. Він каже, що скоро по поворотї Данила Беля прислав свого посла до нього й сам тепер запропонував йому, аби Лев оженив ся з його донькою, котрої відмовив, як ми бачили, пять лїт тому; «він бояв ся Данила, поясняє лїтописець, бо той був у Татар, побідив Ростислава і його Угрів»[148]. Перший мотив, безперечно, був рішучим, хоч можна навести ще й иньший: увага Белї звернула ся в иньший бік — на боротьбу з Австрією, з котрою розпочав він війну весною 1246 р. Під впливом сих обставин Беля залишив свій плян — посадити Ростислава в Галичу, зробив його баном Славонїї, потім Мачви, утворивши для нього осібний банат тут, між рр. Дунаєм, Дриною, Савою й Моравою, й на сїм скінчила ся полїтична карієра Ростислава. Тільки титул «князя Галичини» лишив він собі на памятку минулого[149].

Союз з Угорщиною

Але Данило, як оповідає Галицька лїтопись, сим разом стрінув пропозицію Белї дуже здержливо. Лїтописець каже, що він не вірив Белї, бо той не додержав уже перед тим слова: «порадивши ся з братом, не повірив його словам, бо він уже перед тим обіцяв видати свою доньку (за Льва) й зрадив». Се обясненнє і взагалї гадка лїтописця, що переговори Белї з Данилом крутили ся коло самої справи шлюбу Льва, здають ся трохи поверховними, але за браком всяких иньших звісток і ми не можемо йти далї простих здогадів. Можемо нпр. здогадувати ся, чи війна Угорщини з Австрією не насувала Данилови инакших, некористних для Угорщини плянів, як то було вже в 30-х рр., або чи не утрудняли переговорів претензії Белї, аби Данило став його васалєм, яким був Ростислав, і т. и. Треба запримітити, що Беля й по згодї з Данилом носив титул короля Galiciae et Lodomeriae, хоч з сього ще не можна виводити, що він задержав якісь дїйсні права над Галичиною. Взагалї ми не можемо нїчого певного сказати про те, на яке становище став до Белї Данило, уложивши з ним згоду.

Вкінцї знаємо тільки, що Данило отягав ся з відповідею на пропозиції Белї, але з другого боку гадцї помирити ся з Угорщиною не противив ся. Лїтопись оповідає, що в сїй справі посередничив Кирило, вибраний Данилом на митрополита й висланий на посьвященнє до Царгорода через Угорщину (може бути — власне з порученнєм по дорозї навязати дальші переговори з Белею). Кирило мав переговори з Белею і довів їх до кінця: Данило після того поїхав на з'їзд з Белею й уложив з ним згоду. Льва при тім оженено з королївною Констанцією, а Данило вернув Белї угорських панів взятих в неволю під Ярославом (1247)[150].

Так здобув Данило уже одного союзника для евентуальної боротьби з Татарами. Але незмірно ширші перспективи відкривали перед ним тодїж розпочаті зносини з папою[151].

Проект церновної унїї

Першу гадку про них піддали Романовичам папські посли до Татар — Пляно-Карпінї з товаришами, що їдучи до Татар стріли Василька в Ленчицї у Конрада мазовецького, потім на запрошеннє Василька гостили у нього десь в перших днях 1246 р. і при тім намовляли самого Василька й руських епископів до унїї, читаючи їм якусь папську булю про злуку церков[152]. Василько відповів одначе, що без Данила не може сеї справи рішати. Тому можна з усякою правдоподібністю думати, що стрівши Данила в його поворотї з Орди в мартї місяцї, десь на Подоню[153], Карпінї й з ним мав переговори. Заінтересованнє, яке збудили в обох князях сї розмови, каже нам здогадувати ся, що мова йшла не про саму лише унїю, про котру згадує Карпінї. Ся стара історія нїякого заінтересовання не могла викликати, натомість оповідання його про те, що папа хоче орґанїзувати союз европейських народів против Татар і з тим зберав собор в Лїонї, що він наміряєть ся двигнути против них хрестоносний похід, — мусїли зробити сильне вражіннє на Романовичів, перейнятих гірким почутєм «обиди» від татарської кормиги. Прилучити ся до сього европейського союза проти Татар, дістати собі з заходу поміч за цїну унїї було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім пожитю з католицькими народами, при тім браку всякої релїґійної виключности, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західнїх земель[154].

Коли Пляно-Карпінї, вертаючи з Орди, знову пробував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідав ся, що вони навязали зносили з папою — вислали до нього свого посла[155]. Маємо серію папських буль з 3 мая 1246 р.[156], що були мабуть результатом реляцій Пляно-Карпінї про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути[157]. Папа заявляє тут «руському королеви», що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотїв його скривдити, грозить гнївом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього «прошення» говорить він загально, обіцюючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм лєґатом поручає порозумівати ся в справах релїґійних і висловити йому свою гадку що до Татар[158].

Зносини з Римом

Чи наслїдком отсих буль вислали Романовичі свого посла до папи, чи ще перед ними, але потім заходить малий застій в сих зносинах і тільки та друга гостина Карпінї, лїтом 1247 р., відігріла їх. Мусимо здогадувати ся, що відповіди прислані папою й ті устні пояснення, які могли дати Данилови його власні посли, розчарували Романовичів і прохолодили їх запал. Инакше воно й не могло бути: в головній справі, що займала Данила й піпхнула його до сих зносин, — про боротьбу з Татарами, вони не могли сказати йому нїчого реального, натомість папа дуже горячо заберав ся до реформовання руської церкви, до викорінювання грецьких «звичаїв і обрядів» (лист папи до лєґата), чого собі анї Романовичі анї їх епископи не бажали. Відгомін незадоволення в сїй справі знаходимо і в пізнїйших папських листах (нпр. в дозволї правити службу на просфорах) і в замітцї лїтописця, що згадуючи про коронацію Данила, підносить прихильність папи до руського обряда: «Некенти бо кленяше хулящимъ вЂру грЂцкую правовЂрную»[159]; тут маємо, мабуть, відгомін пізнїйших пояснень папи, що мусїв відступити від перших, занадто великих вимагань своїх в справах обряду.

Зносини були урвали ся, і тільки Карпінї, що з поворотом знову загостив у Данила, своїми винесеними з подорожі до самого великого хана гадками про потребу спільної боротьби з Татарами, про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочати ся в найблизшім часї, потрапив знову розбудити давнїйші надїї й пляни Данила: він вислав разом з Карпінї своїх послів і грамоти до папи[160].

На се посольство папа відповів знову цїлою пачкою буль: з серпня і з дальших місяцїв 1247 р. та перших місяцїв 1248 р. маємо аж шість буль до Данила і Василька, де папа знову приймає їх в опіку св. Петра, позволяє їм здобувати собі назад відібрані від них землї, дає діспензу Васильку за його шлюб (уже давнїйший), дозволяє в руських землях правити службу на просфорах і т. и. В головній же справі — татарській маємо в них тільки бажаннє, щоб на випадок як Татари рушать ся на християнські краї, Данило повідомив про се пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг лїпше роздумати, як би тим Татарам з божию помочию сильно противстати[161]. Такий був зміст останньої булі; Данило міг з неї як найлїпше переконати ся, що реальної помочи против Татар йому нема що надїяти ся від папи — й залишити дальшу кореспонденцію в сїм напрямі[162].

Чотири роки пізнїйше маємо лист угорського короля до папи, де він хвалить ся, що не пожалував труду й встиг прихилити Данила на ново до зносин, і від нього мають прибути до папи посли[163]. Не знаємо вправдї, чи дїйсно Данило тих послів вислав, але зносини таки були відновлені, і може бути, що в сїм напрямі дїйсно вплинув на Данила Беля. Папа хотїв заохотити Данила до справи унїї королївським титулом. Але Данилови хотїло ся не титула, а реальної помочи: галицький лїтописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого леґата з пропозицією коронувати ся на короля, Данило відповів, що з Татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочи від папи, не може коронувати ся; (очевидно, він сподївав ся, що така коронація роздражнить Татар іще більше).

Мабуть в відповідь на нові обіцянки помочи від папи, Данило повідомив його на початку 1253 р., що Татари рушають на нього, і очевидно — накликав до помочи. Папа пробував притягнути до сеї справи ріжних володарів, видав булю до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанїї, взиваючи їх до хрестоносного похода на Татар, і поручив його провідувати леґату Опізо[164].

Коронація Данила

В звязку з сим очевидно стояло нове посольство до Данила в коронаційній справі: Опізо прибув до нього з королївським вінцем і порученнєм коронувати ним Данила, і привіз запевнення помочи від папи. Він з'їхав ся з Данилом у Кракові. Данило, як каже лїтописець, таки не хотїв прийняти вінця, та впливи Данилової матери, котрій, як католицькій прінцесї, не могла не бути приємна ся перспектива королївського титулу, і намови польських князїв, що обіцяли Данилови також поміч на Татар (мабуть Опізо таки й звернув ся до них, аби впливали на Данила), — перемогли неохоту Данила. Він згодив ся, і казав Опізови їхати з собою з тим на Русь. Але коронація пройшла зовсїм тихо, на краю Данилової держави — в Дорогичинї (правдоподібно, Данило навмисно вибрав сей найдальше від Татар положений город), без особливої паради, без з'їзду князїв, серед походу Данила на Ятвягів. Про саму коронаційну церемонїю не знаходимо нїяких подробиць в нашій лїтописи; вона каже тільки, що Данило «прийняв вінець від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентия і від усїх його епископів»[165].

Але обіцянки Опізо були даремні. Проповідь хрестоносного похода зістала ся безплодною. Анї папа, анї князї, до котрих він звертав ся з зазивом, нїякої помочи против Татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релїґійних справах. Папа скоро переконав ся, що в сїм напрямі нема що числити на Данила. Зносини ще тягли ся[166], але обопільне розчарованнє проступало все сильнїйше. Буля 1255 р., де папа дозволяв Мендовґу воювати руські землї і їх людність, яко невірну, служить уже проявом розчаровання римської курії. На початку 1257 р. папа Олександр II вислав Данилови булю, де вже рішучо докоряє йому, що він відступив від послушности римській церкві, забувши її духовні й сьвітські добродїйства — дану йому корону; папа взиває його вернути ся до римської церкви, инакше загрожує йому клятвою, а в листах, виданих до епископів оломунецького, вроцлавського й иньших, поручає, аби вони клятвами й «зброєю вірних» змусили Данила до його обовязку[167].

Але з сих візвань і погроз не вийшло нїчого. Данило залишив усякі відносини до римської курії, і його королївський титул зістав ся одинокою памяткою сеї першої — ефемеричної руської унїї. Цїкаво одначе, що хоч сам Данило, як ми бачили, королївському титулу не надавав особливого значіння, його окруженнє, видко, цїнило досить високо сю відзнаку: галицькі лїтописцї почавши від коронації все титулують Данила «королем».

Не знайшов Данило в своїх плянах боротьби з Татарами помочи і в иньших звязках з заграничними державами, на котрі тепер кинемо оком.

В відносинах Данила до Угорщини ми спинили ся на помиренню й союзї Белї з Данилом, уложенім в 1246 р. Беля тодї носив ся з плянами здобути собі Австрію, що по безпотомній смерти остатнього Бабенберґа Фридриха II Воєвничого, як порожній лен, перейшла в управу цїсаря Фридриха II. Наслїдком роз'яреної боротьби між сим цїсарем і папами, папа, що мав сильну партію і в Австрії, змагав ся не допустити, аби такий важний здобуток зістав ся в руках ворога. Коли Беля заявив йому свою охоту здобувати Австрію, папа відізвав ся з найбільшою готовістю на сей плян[168], але Беля не мав під рукою потрібних сил, аби зараз забрати ся до війни з цїсарською партією, й поки він зберав ся, папа, перебравши кількох можливих претендентів, спинив ся на Ґертрудї, братаницї покійного герцоґа, й її чоловіку — маркґрафі баденськім Германї. Завдяки помочи папи й династичній прихильности до Ґертруди в Австрії, Герман встиг незабаром зайняти тут досить сильне становище. Пропустивши таким чином момент, Беля зробив кілька нападів на австрійські землї[169], але без всяких важнїйших результатів. Наша лїтопись оповідає, що він кликав до помочи також і Данила, й той їздив до нього з своїми полками, але вже застав у Белї послів з Австрії[170]. До походу не прийшло, і Данило, здивувавши Угрів й Нїмцїв своїм невиданим убраннєм і узброєннєм своїх вояків, вернув ся до дому. Повне мовчаннє джерел дає здогадувати ся, що Данило взагалї не брав участи в походах Белї на Австрію сих років, і воно зовсїм правдоподібно, що маючи далеко реальнїйші справи під носом, Данило не охотив ся до участи в такій далекій і для нього неінтересній справі.

Тим часом маркґраф Герман умер[171], і барони Австрії вкінцї, знеохочені анархією, вибрали собі герцоґом чеського королевича Отокара, що без усяких перешкод опанував Австрію[172]. Беля, переконавши ся, що власними силами нїчого осягнути не зможе, задумав втягнути Данила й уложити широку коалїцію проти Отокара. Він виступив з проектом оженити Ґертруду з другим Даниловим сином, Романом, з тим що Роман дістане спадщину Бабенберґів. Сей проєкт прийнято прихильно обома сторонами — і у Ґертруди і у Данила. Роман прибув в Австрію, й тут десь весною 1252 р. в замку Himberg[173] під Віднем відбув ся шлюб Романа з Ґертрудою та уложено трактат, де Беля з'обовязав ся помагати Роману здобути собі Австрію.

Кандидатура Романа Даниловича

Втягнувши таким чином в австрійську справу Данила, Беля, в попереднїм роцї спустошивши Австрію й Моравію, на 1253 р. уложив плян великої союзної кампанії на Отокара. Сам Беля мав напасти на Моравію; Данило разом з Болєславом краківським, що за посередництвом своєї жінки Кінґи, доньки Белї, теж був втягнений до коалїції, мали йти на Шлезк; з заходу на Австрію мав напасти иньший союзник — герцоґ баварський, тим часом як зі сходу, очевидно, мали піддержати Романа Угри. Але сей широкий плян скінчив ся на спустошенню Моравії і Шлезка, де руські й польські війська взяли Опаву (Troppau). В Австрії акція союзників була зовсїм слабка: Баварцїв відбито, а в якій мірі підтримало Романа угорське військо, зістаєть ся зовсїм неясним.