Поки Володимирською волостию так самовільно роспоряджав собі Лєшко, піддержуючи то того то сього супроти безрадних Романовичів і їх бояр, в Галичинї ярили ся боярські партії. Роман, опанувавши Галич за помочию Угрів, підняв на себе бояр. Розпочали ся якісь замішання — «безаконьє галичкое и мятежь», як каже лїтопись. Маємо не підозрілу звістку, що Роман Ігоревич був вигнаний підчас сих замішань: вигнав його Ростислав Рюрикович, очевидно — спроваджений боярами, але потім Романови удало ся вернути собі Галич[62]. Нарештї король Андрій, не знати — чи з власної інїціятиви, чи може намовлений галицькими боярами[63], постановив зробити кінець нездалому князюванню Романа і вислав у Галич воєводу Бенедикта. Той ухопив Романа, заставши його в лазнї («в бани мыюща ся») та вислав на Угорщину, а Галич обсадив знову угорською залогою.
Ся залога і сам Бенедикт одначе дали ся дуже в знаки Галичу: лїтописець згадує, що якийсь славний галицький книжник Тимотей з Київа доводив «притчею», що сього Бенедикта треба уважати антіхристом, і лїтописець згоджуєть ся з такою непохвальною характеристикою Бенедикта, признаючи що він був «томитель боярам і горожанам». Невдоволені ним Галичане звернули ся з початку до Мстислава пересопницького, підбивши його на Угрів, але що Мстислав, видко, вибрав ся з дуже малими силами, тож Галичане не піддержали його й він, осьміяний, мусїв нї з чим вернути ся; галицький лїтописець оповідає, що Іля Щепанович, один з «великих бояр», мабуть висланий галицьким боярством на зустріч Мстиславу, коли той прийшов під Галич, на глум вивів його на «Галичину могилу» і з усьміхом сказав: «от княже, ти посидїв на Галичинї могилї, то так як би княжив у Галичи» — поглузували з нього, додає лїтописець[64]. Потім прийшла вість, що Роман утїк з Угорщини. Галичане вислали посольство до нього й до Володимира[65], перепрошували їх та просили увільнити від угорської окупації. Ігоревичі, котрих нещастя привели знову до згоди, вибрали ся спільно походом на Галичину. Сили їх мусїли бути значні, і супроти загального незадоволення людности угорська залога не відважила ся відсижувати ся в Галичу: Бенедикт забрав ся з своїм полком на Угорщину, й Ігоревичї наново опанували Галичину. Володимир сїв на ново в Галичу, Роман у Звенигороді, а Сьвятослав замість утраченого Володимира дістав Перемишль. Супроти можливої опозицїї угорського короля Володимир звернув ся до давнійшого, випробованого вже способу: вислав великі дарунки на Угорщину з своїм сином Всеволодом і дїйсно тим осягнув бажаний невтралїтет Угорщини[66].
Боярська різня. Упадок Ігоревичів
Але бояре, закликаючи Ігоревичів, зовсїм не мали наміру капітулювати перед ними в своїх змаганнях; з другого боку Ігоревичі, вже перед тим спробувавши боярської опозиції, тепер, видко, були особливо дражливі на неї. Обопільне роздражненнє закінчило ся дуже прикрою подїєю: Ігоревичі, аби зломити боярську опозицію, задумали вирізати противних собі бояр. Нїяких близших подробиць лїтопись не дає, каже тільки, що при нагодї (по прилучаю) сей плян виконано, і в ріжних місцях Галичини убито пятьсот бояр, між ними кілька «великих бояр»; иньші повтїкали. Сю цифру пятьсот, розумієть ся, не можна вважати докладною: так кругло рахували сю різню, може й значно побільшаючи число її жертв як то часто буває. Але у всякім разї число побитих мусїло бути дуже значне[67]. Майно побитих і утїкачів сконфісковано[68]. Але результат сеї різнї був зовсїм для Ігоревичів несподїваний. Недобитки боярські завзяли ся відомстити ся Ігоревичам за смерть своїх братів і постановили порушити для того все — навіть виставити кандидатуру Романовичів та постягати їх свояків. І їм се удало ся.
Данило весь сей час, від коли відослав його туди Лєшко (1207), перебував на угорськім дворі. Король Андрій признавав, очевидно, його законним володарем Галичини; окупація, зроблена Бенедиктом, певно, була вчинена в його імени. Галицький лїтописець оповідає, що двірські угорські сфери (або як він каже — «король АндрЂй и боярЂ угорьстЂи, и вся земля») перед уродженнєм сина у Андрія мали проєкт на випадок, як би не було у короля сина, оженити Данила з донькою Андрія, очевидно — щоб зробити Данила угорським наслїдником[69]; але що син і наступник Андрія Беля родив ся ще в 1206 р.[70], то й тут хиба треба бачити анахронїстичну звістку з часів безпосередно по смерти Романа, або ще скорше — просто якийсь відгомін поголосок про пляни на Галичину, які угорське правительство могло звязувати з своєю опікою Романовичам.
Коли тепер, по різнї, заданій Ігоревичами боярам, з'явив ся на угорськім дворі відвічний ворог Романового рода Володислав Кормильчич з иньшими боярами і попросив, аби король Андрій вислав з ними малого Данила, «отчича Галичу», аби відібрати Галичину від Ігоревичів, король Андрій, як каже лїтописець, прийняв сей проєкт «c великою любовью». Він зібрав сильне військо і під проводом палятина Пота вислав його з Данилом і Володиславом на Галич. Похід розпочав ся звичайною дорогою — від Сянока. Коли угорське військо з'явило ся під Перемишлем, Володислав звернув ся до Перемишлян, властиво — до місцевих боярських родів, умовляючи їx не обставати за Сьвятославом супроти недавнього підступу Ігоревичів: «чого вагаєте ся, братиє! переказує їх слова лїтописець; чи не сї (Ігоревичі) побили ваших батьків і братів, а иньші (Ігоревичі ж) пограбили ваше майно, повіддавали ваших доньок за ваших рабів, і батьківщинами вашими заволодїли ріжні зайди? і ви тепер хочете за них положити душу свою?» Він дїйсно промовив їм до почутя: Перемишляне «сжаливши си о бывшихъ», отворили перед ним місто і видали князя Сьвятослава. Натомість коли приступили під Звенигород, там не удало ся відвести людей від князя: «Звенигородцї люто бороли ся», і облога затягнула ся на довго.
Тим часом наспіли з Волини князї, змобілїзовані, очевидно, також галицькими боярами: прийшли Романові бояре з Белза від Василька з військом, Олександр з Володимира з великим полком, з Луцька від Інгвара полки луцькі й дорогобузькі з його сином, Мстислав з Пересопницї. Се була боротьба волинських Мономаховичів з приходнями Ольговичами, що влїзли їм на ґрунт. Лєшко також прислав помічний полк. Сї полки зійшли ся коло Звенигорода. Роману-ж прибула в поміч половецька орда. Хоч в битві Роману удало ся побити Угрів, але бороти ся з таким переважним ворогом не було що. Роман задумав викрасти ся з Звенигорода, щоб пошукати помочи «в руських князях» — в Київі, де сидїв тодї їх свояк Всеволод Сьвятославич, Але на дорозї, під Шумськом, Романа зловили й привели в табор союзників. Тільки тепер, переконавши ся, що князь їх попав ся в руки ворогів, Звенигородцї піддали ся. Союзні війська пішли під Галич. Володимир з їх наближеннєм утїк звідти, і союзники без перешкоди опанували столицю, в вереснї 1211 р. Тут з великою нарадою, в присутности угорських воєвод бояре волинські й галицькі посадили Данила на столї в катедрі Богородицї. Взятих в неволю князїв Ігоревичів — Сьвятослава й Романа угорські воєводи хотїли відвести на Угорщину, але галицькі бояре задарували їх богатими дарунками і вимогли від них сим, що видали їм сих князїв на пімсту. Тодї бояре повісили їх — факт в історії давньої Руси нечуваний! Одна записка додає ще, що бояре перед тим ще й «били» сих князїв[71].
Посадженнє Данила
На вість про посадженнє Данила в Галичу приїхала до Галича з Белза його мати, аби взяти на себе реґенцію, бо Данило був ще такий малий, як каже лїтописець, що не пізнав своєї матери. Але її прийшло ся сильно розчаруватись: Володислав Кормильчич, що стояв тепер на чолї боярства, зовсїм не на те спроваджував Данила з Угорщини, аби відступити управу Романовій княгинї й її боярам; він противно хотїв забрати реґенцію собі. Тому між княгинею й Володиславом дїйшло до гострих відносин, і в кінцї вона мусїла втїкати з Галича — «Галичане вигнаша Данилову матерь изъ Галича», як каже лїтописець. Малий Данило гірко плакав і не хотїв пускати матери, а коли оден з бояр попробував силоміць відвести його коня, Данило добув меча, й хотїв ударити того боярина, але тільки утяв його коня: лїтописець нотує сей перший «оружний» виступ князя.
Від'їхавши до Белза, княгиня відти, видко, звернула ся з жалями на бояр до угорського короля, і той прийняв дуже до серця кривду своєї своячки. Рішено приборкати бояр; король рушив з військом на Галич, а з Волини прибула княгиня з волинськими боярами і декотрими князями, що піддержали її. Бояре мусїли покорити ся. Головних проводирів їх — Володислава, Судислава і Филипа арештовано. Судислав і Филип викрутили ся грошевими контрібуціями, але Володислава король забрав з собою на Угорщину. Княгиня з своїми боярами взяла знову реґенцію. Але скоро тільки виступили війська її союзників з Галичини, бояре взяли ся на ново до неї й закликали князем у Галич Мстислава пересопницького. Хоч раз уже так сильно надутий боярами, Мстислав дїйсно пішов на Галич. Княгиня на сю вість вислала Василька до Белза, а сама з Данилом виїхала на Угорщину, шукати знову помочи у Андрія. Король дїйсно став ладити ся в похід на Галичину, але в дорозї його задержала страшна катастрофа: смерть його многогрішної жінки Ґертруди, забитої угорськими баронами, обуреними її участию в насильстві, що сповнив її брат над жінкою звістного нам Бенедикта. Андрій залишив похід і вернув ся назад. Мстислав пересопницький тимчасом, настрашений угорським походом, утїк із Галича. Галицькі бояре разом стали повними панами ситуації. Володислав, ще перед тим увільнений Андрієм, вернув ся до Галичини й міг зробити те, чого досї не удавало ся ще нїкому: «воЂха в Галичь и вокняжи ся и сЂде на столї[72].
Але факт сей був занадто нечуваний, аби сучасники могли з ним легко погодити ся. Насамперед Мстислав пересопницький, утративши так нужденно Галич, попробував рушити князїв на Володислава; він спровадив Лєшка, а той понудив до походу Романовичів і Олександра. Володислав виступив на зустріч русько-польському війську з Галичанами і з «своїми» Уграми і Чехами, очевидно — збірною дружиною, яку він собі сформував, аби мати в нїй опору свого князювання. На р. Бібрцї стала ся дуже сильна битва, і Володислава розбито. Але коли союзники приступили під Галич, узяти його не удало ся, й вони обмежили ся тим, що повоювали галицьке Поділє і з тим вернули ся. Володислав виграв справу, але дуже не на довго. В полїтиці приготовляла ся дуже важна зміна супроти галицьких справ, і вона відбила ся передо всїм на Володиславі.
Спишська умова 1214 р.
Ми бачили, що досї й угорський король і Лєшко уважали себе наче-б опікунами малих Романовичів і не раз виступали в оборонї їх прав, хоч і не спромогали ся консеквентно й постійно сих прав боронити. Угорський король при тім уважав Романову державу за васальну і з сього становища опікував ся Данилом. Яку користь мав або надїяв ся мати з підтримування Романовичів Лєшко, не знаємо, але підтримував теж. Тепер в їх поглядах на сю справу стала ся переміна: замість аби обороняти права малих Романовичів своїм мечем, Андрій і Лєшко постановили використати ситуацію безпосередно для себе. Галицька лїтопись представляє, що безпосереднїм мотивом до того послужило запанованнє в Галичу Володислава: Лєшко, виступаючи з своїм проєктом перед угорським королем, починає в лїтописи від того: «не єсть лЂпо боярину княжити в Галичи». Можливо, що сей драстичний факт був остатнею кроплею, що переповнив чашу: могло здавати ся, що Романовичам нїяк не удержати своєї отчини, тож Лєшко й Андрій постановили покинути справу Романовичів і взяти Галичину для себе. Автором проєкту, здаєть ся, був краківський каштелян Пакослав: він потім переводив переговори в сїй справі між Лєшком і Андрієм і дістав за комісію волость у Галичинї. Дивно тільки, що лїтописець зве Пакослава приятелем Романовичів, коли проєкт сей був звернений передо всїм против них. Можливо зрштою, що як справа Романовичів здавала ся тодї зовсїм безнадїйною, то й ті охлапи, які вони дістали при переведенню Пакославового проєкту, могли декому здавати ся добродїйством.
Плян був такий, що між Лєшком і Андрієм мав утворити ся тїсний союз, сполучений з подїлом Романової спадщини. Маленька донька Лєшка Сальомея — його одинока тодї дитина, що мала десь зо два роки, або й меньше в тім часї[73], мала вийти заміж за другого Андрієвого сина Кольомана, старшого від неї о яких 2–3 роки, і Кольоман з титулом короля мав дістати Галич. Західня Галичина, з Перемишлем, діставала ся Лєшкови, що окрім того мабуть тодї-ж забезпечив собі поміч угорського короля і в своїх інтересах на Волини: Романовичі, за утрату Галичини мали дістати Володимирську волость, але Лєшко лишав собі все північне Побуже — Берестейщину і північну частину Червенської землї — пізнїйшу Холмщину.
Проєкт сей остаточно прийнято на з'їзді Андрія і Лєшка в Спішу 1214 р. Маленьку Сальомею вислано на двір угорського короля й обвінчано з Кольоманом, а в справі коронації Кольомана Андрій звернув ся до папи (звістного Інокентія III): просив позволення угорському прімасу, архіепископу ґранському, аби міг помазати Кольомана на «короля Галичини», і бажав, аби папа прислав від себе корону на його коронацію. Папа вволив його бажання: Андрій вмів його звабити, заповівши унїю Галицької Руси з римською церквою. Але ся кореспонденція забрала досить часу, так що коронація наступила не скорше як зимою 1215/6 р. Аби тимчасом прийняти Галичину в фактичне володїннє, Андрій вислав на Галич військо, супроти котрого Володислав не міг удержати ся. Його увязнено і вислано в Угорщину, де він і умер, а лїтописець злобно нотує, що його проба княжити в Галичу принесла нещастє всьому його роду: «нашедъ зло племени своему и дЂтемь своимъ княжения дЂля» — всї князї (взагалї володарі) були не ласкаві до дїтей Володислава за його сьміливий учинок. Малий Кольоман засїв у Галичи з невеликою угорською залогою, на чолї котрої стояв уже звістний нам Бенедикт, знову в ролї фактичного управителя Галичини. Перемишль віддано Лєшкови, а Пакослав, правдоподібний автор цїлого сього проєкту, дістав Любачівську волость. Александра Лєшко змусив забрати ся з Володимира і віддав Володимирську волость Романовичам, а собі полишив «Берестий и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину»[74].
Сей подїл Романової спадщини між Угорщиною й Польщою міг би мати дуже далекі й важні наслїдки, коли-б завязаний в Спішу союз Лєшка й Андрія удержав ся. В дїйсности він був зовсїм ефемеричним. Король Андрій, що вже від довшого часу займав ся справами Галичини й уважав себе її зверхником, не міг переболїти уступки зробленої Лєшкови — подїлу Галичини між Кольоманом і ним, і вкінцї відібрав від Лєшка західню Галичину. Можливо зрештою, що в самій Спішській умові були такі спеціальні точки про передачу західньої Галичини Лєшкови, які викликали потім непорозуміння. (Можливо нпр., що сю західню Галичину Лєшко брав з тим, аби дати її в посаг Сальомеї, а відтягав ся з передачою її Кольоману, або що)[75]. Досить, що Андрій невдовзі по Спішській умові відібрав від Лєшка західню Галичину, і наслїдком того Лєшко став з союзника його ворогом.
Се було о стільки небезпечно для Андрія, що становище Угрів в Галичинї було й без того хистке. Серед галицької людности угорська окупація і давнїйше була непопулярна, а сей раз Андрій вмішав ся до того і в галицькі церковні справи, що від тодї стільки разів були каменем преткновения для всяких окупаторів Галичини. Ми маємо, що правда, тільки досить загальні згадки про се, але безперечно, що ся сторона угорської окупації причинила ся теж до її непопулярности. Одна лїтописна записка посадженнє Кольомана в Галичинї звязує з латинїзацією руської церкви й нагінками за православним духовенством: «епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу»[76]. Се, очевидно, побільшена поголоска, але що повод для неї був, показують листи Андрія до папи: повідомляючи про свій намір посадити Кольомана королем в Галичинї, він заявляє, що галицька людність заявила готовість прилучити ся до римської церкви з захованнєм обряду[77]. Очевидно, в тім напрямі він щось робив або бодай пробував робити в Галичинї, а се не могло не збільшити знеохочення людности до угорської зверхности.
Про дальшу долю тих унїонних заходів ми маємо дуже мало відомостей. Kop. Андрій, очевидно, покладав сю справу на архіепископа ґранського (так виходить з тексту його листу до папи), але папа, видко, дуже заінтересований сею справою, вислав від себе лєґата в Галичину; в плянї його було стягнути руських епископів на заповіджений на р. 1215 собор, що мав зайняти ся справою східньої церкви. Та сього лєґата Андрій до Галичини не пустив, мотивуючи тим, що там підняло ся повстаннє на Кольомана, натомість обіцяв взяти то на себе, аби руські епископи прибули на собор[78]. Але по тім актї про ту участь епископів анї взагалї про ту унїю нїчого не чуємо: хто зна чи сам Андрій, зміркувавши, що ся унїонна справа до улекшення галицької ситуації не причинить ся, не постарав ся її зацитькати[79]. Але ситуація була вже і так основно попсована.
Серед бояр угорська окупація могла мати деяких прихильників, котрим вона давала добрі посади і впливи в управі. Серед них формуєть ся угорська партія, на чолї котрої став один з визначних проводирів боярства, звістний нам ще з часів боярської різні Судислав. Але ся боярська партія тодї мабуть що йно формувала ся і не мала особливої сили в землї. Коли ж додати до сього, що руські князї, серед котрих не було анї одного заінтересованого в угорських плянах, всї мусїли зкоса дивити ся на сю узурпацію та тільки чекали принагідної пори, аби викинути чужинця, і серед них Лєшко кождої хвилї міг знайти собі помічників против Угрів, — то зрозуміємо, що нетакт Андрія взагалї, і спеціально його розрив з Лєшком мусїли привести до наслїдків для угорської окупації дуже некористних.
Кінець польсько-угорської угоди
Уже в листї Андрія до папи Інокентия, писанім ще перед коронацією Кольомана (Андрій в сїм листї просив папу прислати для нього корону), десь під осїнь 1215 р.[80], зазначуєть ся небезпечність для угорської окупації. Король пише, що «останнїми часами галицький нарід не тільки відступив від свого короля (себто Кольомана), нарушивши присягу, але й зібравши військо від сусїдніх Русинів, обложив Галицький замок, де перебував наш син з малою залогою''. Король просить папу вислати свого післанця до Лєшка — пригадати його фамілїйний союз з Андрієм і подвигнути його, аби зайняв ся обороною Галичини против напастників, тим більше, — пригадує він папі, — що «Галичане присягали не тільки на вірність свому королю але й на послушність римській церкві»[81].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „I. Галицько-волинська держава (XIII–XIV в.)“ на сторінці 4. Приємного читання.
TextBook