Розділ «I. Галицько-волинська держава (XIII–XIV в.)»

Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340

«По короткім часі, оповідає лїтописець, почав потому Доброслав обмовляти Григория перед Данилом, що він йому не вірний — він рив під Григориєм, бо хотїв сам оден взяти в свої руки цїлу Галичину. Потім вони пересварили ся й приїхали до Данила, дуже пишні: Доброслав їхав у одній сорочцї, запишаний, що анї на землю не дивив ся, а Галичане бігли коло його стремени. Данило з Васильком, бачучи його пиху, ще більше зненавидїли його; тож коли Доброслав і Григорий почали себе обопільно обмовляти, Данило, слухаючи їх говореннє й бачучи, що то все не щире, і що вони не хочуть його слухати ся, а землю раді б иньшому князю віддати, подумав з братом і таки мусїв, видячи їх беззаконнє, казати їх увязнити»[132].

Отже тільки заїла суперечка між двома проводирями боярства осьмілила Данила до такого рішучого кроку. Дїйсно, боярство, хоч уже значно ослаблене довгою боротьбою, все ще було досить сильне і не тратило духу й відваги до боротьби з княжою властию.

По кількох нещасливих пробах заволодїти Галичом, зроблених спільно з боярством й вищим духовенством в 1242 р., Ростислав, як уже сказано, втїк на Угорщину. На дворі Белї тепер стала ся користна для нього зміна. Беля, що останнїми часами, як ми бачили, тримав ся дуже здержливо, а навіть і неприязно супроти Ростислава, постановив рішучо підперти його. Він видає нарештї за нього свою доньку[133] й рішаєть ся помогти йому в плянах на Галичину. Джерела наші не подають мотивів сеї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати. Найбільше правдоподібне об'ясненнє, яке подав я вже вище — се те, що погром Руси Татарами давав Белї надїю легко приборкати Данила і взяти Галичину під свою зверхність, посадивши там Ростислава; могли бути й иньші причини, нам незвістні, що могли лежати в полїтиці Данила.

Останнї походи Ростислава. Битва під Ярославом

Досить, що скоро по своїм весїлю Ростислав випросив від тестя «Угоръ много» і з ними рушив на Перемишль. Тут він, очевидно — за помочию місцевого боярства, зібрав військо з селян. — «смерды многы пЂшьцЂ». Данило, зачувши, вислав на нього військо під проводом свого братанича Всеволода, та Ростислав побив його над Сїчницею, «бо мав богато пішого війська» — з тих смердів. Але коли Данило потім рушив на нього сам з великим військом, Ростислав уступив ся на Угорщину[134].

По роцї Ростислав зібрав ся до нового походу, і на сей раз окрім угорського війська вистарав ся собі поміч і з Польщі, від вдови Лєшка, реґентки малого Болєслава (т. зв. Стидливого). Лїтом 1245 р. він знову рушив на Перемищину, маючи війська угорські, польські й руські — правдоподібно полки бояр, своїх прихильників. На сей раз, обминувши Перемишль, він приступив під Ярослав і почав ладити ся до облоги. На сю вість Данило вислав наперед полк з Андрієм дворським для скріплення ярославської залоги, а сам з Васильком поспішив ся слїдом; післав також за помочию до Мендовга і до Конрада мазовецького, але їх помічні полки прийшли вже по скінченню кампанїї, що перейшла дуже скоро.

Коли військо Романовичів зближило ся до Ярослава, Ростислав полишив піше військо під містом: «аби звідти не вийшли в поміч Данилови та не порубали пороків» (таранів), а сам з рештою війська пішов на зустріч Данилови. Тут стала ся сильна битва[135], широко і місцями роскішно, пишною риторикою описана галицьким лїтописцем. Сей епізод має чималий інтерес для характеристики і сучасного житя і лїтературної манєри галицького лїтописця, і я виберу з нього дещо.

Лїтописець взагалї неохочий до зарозумілости й похвалок, і тут подає насамперед антітезу пишного Ростислава і смирних Романовичів. Ростислав хвалить ся перед своїм військом: «як би я довідав ся, де Данило і Василько, поїхав би зараз на них: хоч би з десятьма вояками а поїхав би на них!» Данило ж і Василько, довідавши ся, про його похід, молять ся покірно Богу. І Бог являє їм свою поміч — помічні полки не наспівають до них, a вони все таки побивають Ростислава, бо «побіда не від людської помочи, а від Бога». Знамення віщують їм усьпіх. Ростислав урядив перед Ярославом турнір, «игру», з якимсь Воршем, і в тім турнірі упав під ним кінь, і він вивихнув собі плече — «не на добро трапило ся йому се знаменнє». Коли ж військо Романовичів зблизило ся до Сяну і вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменнє над полком: «налетїло богато орлів і богато круків, як велика хмара — птицї грали, орли клекотїли і плавали на крилах своїх і кидали ся в повітрі, як нїколи иньшим разом не трапляєть ся, і се знамення було на добре,» і т. д.

Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: «дътску сущу» (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькови, храброму боярину, аби його стеріг під час битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не позволити залозї Ярослава вийти з міста й знищити його машин (праковъ), сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив ся наперед і ударив на Ростиславів полк: «зломили ся списи, і був гук як від грома; з обох сторін богато упало з коней і вмерло, а иньші були ранені від кріпости копійного удару». Данило поспішав післати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він устояв ся. Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи «керьлЂшь» (кіріе елеісон), — сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднїм полку з хоругвою і казав: «Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву»[136]. «Але Бог не послухав похвалки його», додає лїтописець, що ще при давнїх похвалках Філї припімнув, що «Бог не потерпів йому того, і иньшим разом убив Данило Романович колись то прегордого Філю»[137]. Ся хвиля наспіла в Ярославській битві.

Данило ударив на полк Філї і сам замішав ся в горячу битву — його ухопили вже вороги, але він вимкнув з їх рук і виїхавши з бійки, ударив на якогось Угрина, що спішив ся на поміч Філї — збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломив ся, і Угрин згинув на місцї. А Лев, хоч малий, зломив о самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філї, розбив його і його корогву роздер. Побачивши се, Ростислав кинув ся тїкати, і Угри побігли. Данило погнав ся за ними через глубокий яр, і Русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили Ляхи. Ляхи «лаяли ся, кажучи: поженемо великі бороди!» Василько ж сказав на те: «даремне ваше слово! Бог наш помощник!» Він погнав коня на них, і Ляхи не витримавши побігли від лиця його. Данило в своїй нагінцї побачив, що корогва Василькова жене Ляхів і дуже утїшив ся. Він став на могилї против міста і Василько приїхав до нього. Данило хотїв гнати ся за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Данило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землї, і його теж «убито» того ж дня, і богато Угрів побито «за гнЂвъ». Подібне роз'яреннє було теж і по другій сторонї; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви Угри зловили й привели перед Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав казав на місцї відрубати йому голову[138].

«Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місцї битви, серед трупів, на знак своєї побіди для війська; ще о полуночи приганяли й приїздили вояки, ведучи з собою ріжну здобичу, і цїлу ніч не переставав крик — однї однїх шукали». Спалено укріпленнє, що поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утїк до Польщі, де була його жінка, й звідти на Угорщину. «Мышляше во умЂ своємь взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслиє єго не створи того, єже тъ мысляше», моралїстично кінчить лїтописець своє оповіданнє про сю славну в історію Галичини битву[139].


Відносини в 1240-1250-х рр


Участники битви, розходячи ся з під Ярослава, мабуть не уявляли собі, що вона буде остатньою в історії галицьких заворушень по смерти Романа. В дїйсности так стало ся. О ярославські мури розбили ся змагання противників — видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров «злого мятежника землї», пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олїґархії, на котру сї змагання опирали ся. Розумієть ся, сього не осягнула сама по собі анї ярославська побіда над Ростиславом — хоч як важна, анї скараннє одного з боярських олїґархів — хоч сей факт супроти давнїйшої незвичайної вирозумілости Данила для боярських верховодів мав важне значіннє, показуючи, що галицький отчич почув себе вже о стільки сильним, що позволив собі відкинути свою повздержливість супроти боярства. Зробили з Ярославської битви фінал сороклїтньої галицької замішанини ті важні полїтичні зміни, які пішли слїдом за Ярославською битвою, а передовсїм відносини князїв Галичини й Волини до Татар[140]. У всякім разї від Ярославської битви датуєть ся вже певне панованнє Данила в Галичинї.

Внутрішнї відносини уложили ся так, що Василько, мавши перед тим Луцьк, дістав Володимир. З волинських земель Данило задержав в своїх руках далї Белзько-Холмську й Дорогичинську землю. Зрештою подїл земель не мав важного значіння за житя обох Романовичів завдяки їх особливій солїдарности: відносини їх скорше були відносинами соправителїв, вони заступали один другого у всяких справах і уважали ся оба мов би спільними князями Галичини й Волини[141].

Я сказав що йно, що на перелом в галицьких відносинах вплинула передовсїм Татарщина. Під час похода Бату на Руси по всякій правдоподібности надїяли ся, як я вже зазначив вище, що й сей другий татарський прихід буде таким же ефемеричним явищем, як і перший, коли Татари по битві над Калкою также нагло зникли, як несподївано з'явили ся. Тим можна собі пояснити, що руські князї в першій хвилї зовсїм не числили ся з Татарами як чинником полїтичного укладу. Правда, ми знаємо, що декотрі українські громади піддавали ся Татарам і опираючи ся на них, пробували виломити ся з князївсько-дружинного устрою (про се будемо ще говорити далї), та ледви чи й вони бачили в Татарах якийсь чинник будучности. Але Татари, вернувши ся через руські землї з Угорщини, не відходили назад в Азію, а отаборили ся на нижнїй Волзї, з виразним заміром панувати над усею східньою Европою.

Папський післанець Пляно-Карпінї, що звідав Татарську державу в перших роках по походї Бату, оповідає, що під час його побуту на Українї прибули від ханів Куюка і Бату відпоручники, що мали счислити людність і оподаткувати її, а князї дістали візванє ставити ся перед ханом[142]. В його звістках про Татарську державу приходить ся одначе не в однім бачити неоправдану ґенералїзацію фактів, що могли трапляти ся хиба одинично і спорадично, і не знати, о скільки загальний характер мало те завізваннє князїв. Правда, й иньше джерело — житиє Михайла чернигівського, зложене невдовзї по його смерти, представляє так, що князї були візвані Татарами: «Начаша ихъ звати нужею, глаголюще: не подобаетъ жити на земли ханови и БатыєвЂ не поклонивше ся има»[143]; але й тут не виключений сумнїв, що аґіоґрафічний шабьон міг зґенералїзувати або підкрасити ті мотиви, з яких почали ся подорожі князїв до Орди.


Татарська зверхність. Данило в Орді


Перший князь, про котрого знаємо, що він їздив в Орду, був Ярослав суздальський. Він поїхав до Бату безпосередно по повороті його з Угорщини (мабуть іще 1242, або на початку 1243 р.), і одна з сучасних лїтописей каже, що його візвано до того. Иньша додає, що Бату настановив його старшим над всїми князями «в Русскомь язцЂ»[144]. Тяжко сказати, о скільки реальна ся остання звістка, але коли щось подібне стало ся дїйсно, то иньші князї, зачувши про се, і без татарських візвань мусїли поспішити ся в Орду, щоб не стати підручниками Ярослава.

Як би там не було, у всякім разї з р. 1244–5 маємо звістки про цїлий ряд суздальських князїв, що вони їздили «в Татари про свою отчину» і діставали потвердженнє, а в 1245-6 р., майже в однім часї, чуємо про подорожи в татарську орду, до Бату двох визначнїйших українських князїв — Михайла і Данила. Про Михайла Галицька лїтопись каже, що він перед поворотом Бату з Угорщини сидїв у Київі, потім — при поворотї його — утїк на Угорщину, а вернувши ся звідти, сїв у Чернигові (Київ Бату признав уже Ярославу) і відси виїхав до Бату, «прося волости своєя отъ него»; не знати — чи маємо розуміти. тут Чернигівську волость, чи може Михайло їхав головно з тим, аби відібрати Київ від Ярослава. Про мотиви подорожи Данила Галицька лїтопись оповідає не меньше ляконічно: «Коли Данило і Василько були в Дороговську (зараз по Ярославській битві), прислав до них Могучій свого посла з жаданнєм: «дай Галич». Данило дуже тим зажурив ся, бо не укріпив своєї землї городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия». З сього виходить, що мова була тільки про Галич, отже не про признаннє Романовичами татарської зверхности, а про щось иньше. Найбільше правдоподібним буде поясненнє, що на Галич випросив собі право від Бату якийсь з руських князїв, і тепер Могучій жадав, аби Данило з Галича уступив ся для того обдарованого[145]. Правда, західнї українські землї трудно було уважати за підвластні Орді, й Пляно Карпінї оповідає, що Татари в 1246 р. ладили ся до великого походу на західню Русь, Польщу, Угорщину, й далї; але в тім власне могла лежати полїтична інтриґа — напустити на Данила якогось руського претендента, і його руками загорнути західнї українські землї під зверхність Орди, або змусити Данила до піддання під сю зверхність.

У Данила не було иньшого виходу, тільки або боронити ся від Татар, або піддати ся зі своїми землями, галицькими й волинськими, під татарську зверхність і тим попробувати привернути Бату до себе. Про боротьбу з Татарами не було що й думати, маючи против себе й Ростислава з Угорщиною, і боярську опозицію, тож Данило спішно збираєть ся в дорогу до Бату. 26/X 1245 він уже виїхав у сю путь і за кілька день був у Київі, де в Видубицькім монастирі казав відправити службу божу за себе — «видя бЂдy страшьну и грозну». Але Бату прийняв Данила як на свої звичаї дуже ласкаво; лїтописець так переказує слова його: «Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?» Данило відповів: «досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю». Хан сказав: «Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!», але потім прислав вина: «не звикли ви пити молока, пий вино!»

Але цїла ся візита гірким соромом налягла на душу Данила і його прихильників. Показана йому честь в Ордї галицьким лїтописцем була відчута як тяжка обида: «О злЂє зла честь татарьская!» кличе він, «Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати»… З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: «ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє!»

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „I. Галицько-волинська держава (XIII–XIV в.)“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи