Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Поляки оповідають, що після того як у польськім обозі був даний приказ ладитися до штурму на другий день, і сей наказ, зараз перенесений до козацького табору, там дав привід, очевидно, до зміни старшини і постанови відступити з табору оборонною рукою, — в польськім обозі тим часом поширилися вісти, що хан з Хмельницьким спинилися під Вишневцем (або краще мабуть толкувати — повернули назад і прийшли під Вишневець), і Хмельницький іде з трьома полками в поміч берестецькому таборові. Ся чутка страшенно збентежила їх — “аж церу змінили”. Вислано зараз кілька під'їздів на розвідки, а хоч тим часом прибув оден роз'їзд з відомостями, що бувши недалеко від Вишнівця нічого про Татар не чув, проте з огляду на сю відомість відкликано завтрашній штурм, і війська, що мали заходити в тил козакам, не пішли туди. Тільки воєвода Лянцкороньский з невеликим відділом кінноти по довгих відтяганнях пішов замкнути козакам виїзд за фуражом. Від хана потім принесено було листа, писаного нібито 30 червня — він поясняв свою утечу тим, що в берестецьких болотах не міг битись, а викликає короля на бій на широких полях під Константиновим — там він чекає коли не самого короля, то принаймні панят руських. — Але приписка анонімного писаря поясняла, що все се пусті балачки, Татари ані думають битись, і Хмельницький своїм козакам дав знати, щоб помочи не сподівались і утікали; тільки сього листа отримано вже після утечі козаків [832].

Та козаки не знали, що польський наступ відкликано, і тримаючись попереднього далі вели гарячкові приготовання до відступу. Богун, довідавшися від дезертирів про марш Лянцкоронського їм в тил за переправу, за порозуміннєм з старшиною вийшов на світанку з кількома тисячами комонника і гарматами за річку, щоб дати йому відсіч і забезпечити переправу. Лянцкоронський був так збентежений сею відсіччю і великим рухом козаків на переправі, що спішно відступив, і дорога для козацького відступу була відкрита і забезпечена. Але чернь, не знаючи плянів старшини, і дуже підозріливо й трівожно настроєна попередніми поголосками, що старшина хоче кидати табір, зле порозуміла сей марш Богуна, і коли хтось крикнув: “От старшина тікає!” — раптом почалася нестримна паніка [833].

Було се перед обідом. Вся величезна маса народу зібрана в таборі: козаки, селяни, жінки, діти, почали рватися в нестямі і кинулись на всі три переправи. Помітивши се Богун повернув назад до табору, щоб заспокоїти сю масу і стримати її панічний порив, але вже було неможливо стримати несамовиту юрбу. Польська обозова сторожа, запримітивши сей панічний рух, кинулася до козацького табору, і хоч її зовсім було небогато, сього вже було досить, щоб довести до краю безпамятну утечу. Козацька кіннота пробувала охоронити від польського наступу сю безоружну масу; але й вона піддалась сьому псіхозові. Полк Лянцкороньского, розібравши нарешті в чім діло, з відступлення перейшов в наступ, і пішов в погоню за утікачами, побиваючи їх майже без опору — хвалилися потім — так що аж руки заболіли (на що король мав іронічно завважити, що мабуть ноги — натякаючи на попередню їх швидку ретіраду перед Богуновим полком).

Цілий день потім, аж до вечірнього смерку, польське військо займалось полюваннєм на сих утікачів — стріляли, рубали тих що позагрузали в болото, спинилися на переправах то що. “Цілком як качок ловлено по болотах, витягано і бито, нікому не попускаючи, але все під шаблю пускаючи — навіть жінок і дітей їх” [834].

Головно ж кинулись грабувати козацький табор, що стояв отвором як був, з усіми припасами і запасами, з готовою їжею, приладженою до обіду! Вояки і пахолята перед усім заходилися шукати грошей, дорогих річей, коней, харчів. Не було того богацтва як у польськім таборі пилявецькім, але дещо знаходилось, особливо з запасів. Захоплено в цілости шатро Хмельницького з його річами: соболину шубу, і дорогі соболі, привезені з Москви, гроші приготовлені для Татар, секретну шкатулу з усіми дипльоматичними актами — між иншим з останньою султанською грамотою привезеною до Животова — “буде що читати!” завважає оден з кореспондентів.

Одного з грецьких духовних, що нібито привозив Хмельницькому шаблю від патріярха, посвячену на війну, “з благословеннєм на війну від усеї грецької релігії”, схоплено і живим приведено та мабуть потім убито. Другого вбито в замішанню, але його ризу і богослужебні річи принесено королеві [835].

Особливу приємність справило Полякам, що між клейнотами була й корогва, післана Хмельницькому з комісарами 1649 р., і друга — дарована Володиславом (мовляв та що була післана ним 1646 р. для походу на Турок). Грошей сорозмірно було небогато; розповідали, що оден щасливець знайшов в покиненім кафтані півтори тисячі червоних, инші знаходили менші суми [836].

Розуміється, далеко приємніш було займатися такими пошукуваннями в козацькім таборі, ніж гонити за козаками, і міркуваннє козацьких полковників, що козаків властиво більше погинуло в стиску і потонуло на переправах, чим було вбито в погоні, заслуговує повної уваги. Тим більше, що козаки далеко не всюди покірно підставляли голови під польську шаблю, а місцями давали відсіч і громили Поляків.

Особливо звернув на себе увагу оден епізод, записаний Мясковским і Освєнцімом, спопуляризований Пасторієм, а новішими часами, з його слів, Костомаровим. “Одна ватага козацька, зложена з двох або трьох сот козаків, — оповідає Освєнцім — зробивши засіку на однім острівці, ставила мужний опір так відважно і самовідречено, що Потоцкий велів їм обіцяти життє (коли піддадуться). Але вони не хотіли того прийняти. На знак повної резіґнації викинули з чересів своїх гроші в воду, і так сильно почали відбиватися від наших, що кінець кінцем піхота мусіла на них гурмом наступити. А хоч розірвала (їх укріпленнє) і розігнала з острова (з великими власними стратами, як видко з дальше поданої замітки) — але вони уступилися на болота, не хотячи піддатись, так що там їх кождого приходилося добивати. А оден з них, добившися до човна, на очах короля і всього війська дав докази мужности не хлопської! Кілька годин відбивався він з того човна косою, зовсім не вважаючи на стрільбу — котра чи то припадком його не трапляла — чи такий твердий був, що кулі його не брали. Аж оден Мазур з Ціхановецького повіту, розібравшися на голо і по шию бредучи, насамперед косою вдарив, а потім оден салдат пробив посередині пікою або списом і добив його таким чином — на велику потіху і вдоволеннє короля, що довго дивився на сю траґедію” [837].

Одним з актів вдячности короля за ласку божу, показану йому, мало бути відновленнє уніятського владицтва в Холмі (звідки взято ту чудовну православну ікону, що патронувала польський похід) і загальне скасованнє соромної, на погляд клєрикалів, постанови про поверненнє православних церков забраних уніятами. Рахували їх на 600 [838].

Вражіння берестецької трагедії, вірша про Берестечко, пісні про Берестечко, Нечай і Хмельницький.

“Берестецька траґедія” зробила дуже сильне й глубоке вражіннє в кругах польських і українських. В польських її оцінювали як високо приємний реванш по всіх пониженнях понесених Поляками від козаків. Гірко жалували, що не вдалось, через ріжні недогляди польської старшини (як ми далі побачимо), знищити козаччину як таку, тільки погромлено козацьку берестецьку армію — і ту навіть в певній частині випущено. Але все таки надзвичайно приємно було, що довелось дати добру научку козакам — іще ж і з такими видимими знаками божої ласки і помочи Полякам (бо ніхто — як ласка божа наслала ту паніку на козацьке військо, вирвавши її провідника!)

В козацьких кругах глибоко відчули сю пригоду як конмпромітацію козаччини, козацької старшини, і її голови - самого гетьмана персонально. Декому се було дуже гірко, декому середнє, а деяким кругам навіть і приємно. Сі настрої відбилися почасти і в письменній і в устній творчости, в тих памятках, що від неї заховались.

Що такий тяжкий ворог козаччини як Яким Єрлич оповідаючи про берестецьку катастрофу, ролю і гетьмана і старшини подає в можливо несприятливім освітленню, в тім нема нічого дивного. Коли утікли Татари, “за ними і гетьман розбійницький Хмель разом із Виговським, зіставивши і покинувши військо, втікли за ханом” — повідає він. “А потім старшина, боячись аби чернь не видала королеві, вчинила раду і урадивши посідали на коней і потайки кинули все військо: наготовивши і уробивши кілька гатей через річку Пляшову — сукнями, коцами, кожухами, полотнами і хто чим мав гатили і зробили їх вісім і почали втікати. А чернь побачивши се на старшині й собі кинулася тікати: як котрий став, без усього наго і без сорочок, без суконь і без сідел почали тікати”.

Дуже інтересна вірша — оден з найбільш інтересних віршових утворів, які нам лишилися з сього століття (на жаль не повна) — описує катастрофу ніби то з українського становища, але льояльного для короля і Річипосполитої. Більш здержливо ніж Єрлич, але теж виразно симпатизує з побідним польським рицарством, а не з погромленим козацтвом. Вона не дуже докладна в представленню подій (як і вище наведені українські оповідання), але писана очевидно по горячих слідах подій, може навіть людиною, що сама брала участь в сій війні. Маємо її в двох копіях XVII в., одна з них надписана: “Дума козацька о війні з козаками над рікою Стирем”, має примітку, що стих сей співався на голос пісні: “Ой постил-бим я сім понеділків, осьмую неділеньку” [839]. Розмір: 17 або 18 складовий вірш в двома цезурами, після пятого і девятого складу. Подаю текст скомбінований з обох копій, справляючи сильно польонізовану транскрипцію ближче до сучасної і зазначаючи тільки значніші поправки:

О ріко Стир! що Хміль за віра [840], скажи ти всему миру.

Гди в Дніпр впадаєш, оповідаєш радость з войни чи з миру!

Хан наступаєть, сам помогаєть козакам Ляхов бити:

Под Берестечком малим містечком міл оних кров пролити. —

На перевозі чи пак в дорозі короля погромити,

Ляцкими пани да і гетьмани Татаром заплатити.