Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

12 червня [800] велів гетьман Запорозькому війську вчинити з Поляками бій, а кримський хан мав помагати гетьманові і військові своїми людьми. Та як козаки почали битися з Поляками, то кримський цар з усіми своїми людьми відступив від козацького табору версти за три, і гетьман поїхав з табору ще з двома до кримського царя і домагався щоб він велів своїм людям іти в бій з Поляками, в поміч Запорозькому війську. Кримський цар відповів гетьманові, що на нього і на його військо від Поляків та їх стрільби напав якийсь дивний страх і вони не хочуть іти битися з Поляками, тому що на них напав великий страх; а він, кримський цар, порадиться з гетьманом і завтра пішле своїх людей в поміч Запорозькому війську против Поляків. І потім він, писар, двічі приїздив з обозу до кримського царя, просив у нього людей і то йому оповідав тільки, що Запорозьке військо богато побило Поляків і в бою над Поляками має перемогу. Кримський цар і йому, писареві, відповів так само як гетьманові.

Тоді писар, побачивши, що кримський цар помагати їм не хоче, вернувшися до табору звелів Запорозькому війську для кращої охорони викопати вал наоколо, а сам поїхав до кримського царя, щоб він пустив гетьмана до обозу. Та як він приїхав, кримський цар почав гетьманові і писареві говорити, щоб вони їхали з ним до його царського намету на пораду Кримський цар поїхав з усіми своїми людьми і взяв з собою гетьмана і писаря, та як вони доїхали до намету, приїхали Татари і сказали йому, що наступає велике польське військо. Кримський цар не зібравши свого намету, взяв з собою гетьмана й писаря й побіг з усіми людьми, і бігши всю ніч завіз гетьмана й писаря від козацького обозу більше як за 30 верст.

Коли розсвіло і кримський цар і його військо почали годувати коней, писар почав кримському цареві говорити, що він не добре поступає: в чім гетьманові і війську Запорозькому присягав, все те для своєї користи переступив: явна річ, що хоче гетьмана і писаря віддати королеві. Та в гетьмані і писарі крови не богато, і та користь, що він у польського короля за них візьме, не піде в добро, коли він на те гетьманові присягав, що буде йому і війську Запорозькому сприяти, против Поляків разом стояти і всяко помагати, а не то щоб королеві продати: за се його Біг покарає і військо Запорозьке за гетьмана буде мститися. На се кримський цар писареві говорив, що се не так! На що він гетьманові присягав, в тім присягу держить. Коли б він присяги не памятав і переступити хотів, то не ходив би з Криму з усіми людьми в поміч гетьманові і військові; а що він прийшовши не поміг їм, того він сам не знає як сталося: з чого на нього і його військо напав від Поляків великий страх. Самі ж вони бачили, що то вони зробили ненавмисно, а покидавши шатри і всяке добро, забувши себе тікали не знати від кого. А він, кримський цар, на чім гетьманові присяг, того тримається і далі йому помагатиме, а нічого лихого на гетьмана і військо не замишляє.

Тоді писар став його просити, аби післав з ним, писарем, війська свого тисяч десять в поміч війську Запорозькому, і кримський цар зараз велів іти чотирьом мурзам і з ними тисяч 20. Ті мурзи і Татари йшли з ним верстів 20 з лишком, і невідомо, чого ті Татари злякались і побігли назад, покинувши його. З ним, писарем, лишилося тільки двоє Татар і три козаки, і він, побачивши, що йому до обозу не проїхати, спіхом поїхав на Україну до війська, що там було полишене для охорони пограничних городів [801].

Полк. Савич оповідав про сю утечу инакше:

Як Хмельницький побачив, що хан побіг, він поїхав на-здогін за ханом, разом 18 чоловіка, щоб догонити хана і умовити. Гонив за ним усю ніч, аж до Ямполя — а Ямпіль до Берестечка верст 20 або й більше. Насилу гетьман Богдан Хмельницький знайшов хана, їздячи за ним в полі, і почав йому говорити з серцем: “Найясніший хане, чи то твоя присяга, шерть [802] і умова з нами, коли ти прийшовши на бій наче на спокусу і приману Полякам то зробив? Адже знаєш, ваша ханська милость, що військо Запорозьке на послугу вам не раз ставало, а ніколи вам не зрадило! Коли в. ханська милость так поступаєш: видаєш військо Запорозьке, не памятаючи своєї шерти та укріплення, то знай же то певно, що я війду в спілку з усіми християнами і буду твою землю воювати і тобі мститися!” І хан на се став всяко божитися, що то він не тікав, а гонив за своїми Татарами, щоб їх перейняти і намовити, аби вони назад вернулись до козацького обозу: тут він своє військо догнав, тут став, і кримське військо зупинив. І тоді хан і нуреддін і мурзи присягли Хмельницькому, що вони зараз вернуться всім військом назад під Берестечко, до запорозьких козаків, до обозу.

А тоді з гетьманом у тій погоні був полковник Іван Лукіянів — що тепер приїхав післанцем до царя (московського). То Хмельницький написав універсал і післав до обозу і післав з тим Іваном — було се в неділю вечером [803]. Писав у тім універсалі, щоб військо було готове на бій з Поляками ві-второк в 10-12 годин, й Іван з товаришом з тим універсалом приїхав в понеділок до обозу, і як війську його універсал прочитано, набрало військо духу на ново (“стало весело”), Ві-второк військо приготовилося, згідно з універсалом, та 12 година дня прийшла і гетьмана з ханом в війську не було. Бо як хан з своїм військом і гетьманом пішли назад до запорозького обозу, йшов дощ, і військо татарське все перемокло; стало між собою і до хана говорити: Чи бачиш, що Бог нам не велить іти — дощ пустив? Куди нам тепер мокрим у болоті йти на бій з Поляками — самі мокрі й коні перетомлені й голодні. І так наговорили ханові, що він знову повернув назад з військом, — а то був уже підійшов близько під козацький обоз. А як повернули — утікали не чекаючи один одного, і все добро своє по дорозі покидали: такий на них напав страх. І гетьман Б. Хмельницький з ханом поїхав: бігли аж під Константанів, миль за 12, і тут хан став та почав з Хмельницьким говорити: “Сам собі не придумаю, що такий на нас страх напав, — чи не наслали Поляки чарів на нас?” [804].

Пок. Костомаров шукав реальніших мотивів поведінки хана і вказував на такі можливости: хан не забув, що Хмельницький розбив його план походу на Москву і призвів до нарушення Зборівського трактату, догідного для хана; він був невдоволений, що гетьман через султана старався розпоряжатися ханом; між татарськими беями були вороги гетьмана, які вели свою політику против помочи козакам .

Я б додав ще одно, більш правдоподібне: що ханові й Татарам, коли вони стали на віч перед перспективою великої, рішучої розправи козаків з Поляками, здалось зовсім неінтересним своєю участю — кровю своїх вояків — послужити на знищеннє котрого небудь з сих противників, коли в їх інтересах була певна рівновага і ворожнеча між собою Польщі й України.

Як сам хан об'ясняв сей інцідент, показує його реляція Отоманському диванові — вона була, очевидно, переслана господареві молдавському, а від нього польському дворові і заховалася в сучасній збірці, спорядженій відомим нам королівським секретарем Піноччі. Вона не викликає в мині сумнівів що до автентичности [805], хоча видимо й перероблена для польських читачів (може котримсь з секретарів господаря — Поляків), і кольорит ориґінала через се затратився.

Прийшовши до війська Запорозького мали ми три дні битви з Поляками: виходили на бій наперед хоругви волоські, потім польські кн. Вишневецького і п. хорунжого коронного (Конєцпольского), й инших богато, і ми на їх сильно натискали. Між тим до хана й. м. прийшла така відомість, що Ногайська Орда вийшовши на бік для здобичи, повертаючи забрала в тилу коней Добрудзьких Татар і погнала просто на Україну, а сі піші зістались. Добрудзька Орда скочила до хана й. м. зі скаргою, що Ногайські Татари, забравши їх коней, погнали назад. Хан розгнівавшися сам пішов у погоню за тими Татарами і догонивши під Животовим (!) велів одних повішати, иншим носи й уха пообтинати, за те що без його відома пішли назад зі здобичею, не докінчивши діла. А Хмельницький побачивши, що хан таким способом пішов назад — гонячи за Татарами, виїхав з свого обозу і поїхав за ханом й. м., і упадаючи до ніг його просив, аби він вернувся на поміч козакам, або Сефер-казі аґу післав їх виручати, бо инакше згинуть від Поляків. Хан й. м. охоче прихилився до його прохання і післав Орду в поміч козакам. Орда йдучи вислала перед собою роз'їзд для язика — аби довідатись, що роблять Поляки. (Поляки) також мали сторожу, і трапилося так, що вона стерегла на високім місці, на горбі, і помітивши наших, зараз скочила до свого обозу, даючи знати, що Татари йдуть знову. Тоді Поляки, що були вийшли на хлопів, ретирувалися назад, а Орда, звільнивши козаків, спокійно пішла за ханом. Забрала при тім повороті не мало польських коней, але бувши зморені в обозі вони як допалися трави, всі поздихали. А що сам хан й. м. не вернув в поміч козакам, тому така причина, що прибувши з військом своїм до козацького обозу, побачив, що Поляки стали в місці такім що його здобути неможна, і добре укріпилися, і сказав козакам: “Поляків нам достати трудно, і їм шкодити не можемо, доки вони не вийдуть в поле. Даймо їм спокій, а пустім загони під Львів і під Замостє — будемо плюндирувати аж до Галича: вони побачать, що ми плюндруємо і вийдуть у поле, тоді дамо їм битву”. Але козаки не хотіли пристати на таку думку і радили, аби хан й. м. поти там сидів, поки не розгромлять польського табору. Потім як прийшлось ханові й. м. гонити за Татарами, він розгніваний бувши на козаків, що його ради не послухали, не хотів іти назад.

Що до мотивів, які так протягли побут Хмельницького і Виговського у хана, варте уваги поясненнє записане Освєнцімом: “Хмель побачивши на що заноситься (по утечі хана) — що табор з військом його вже взято в облогу, і сіном не викрутиться, хіба видачею його (Хмельницького), якщо він зіставатиметься в таборі, поспішив за ханом з Виговським, своїм дорадником, завчасу ратуючи своє життє і свободу. Претекстом було, що він гонив (за ханом), щоб упросити, аби назад до табору вернувся і так марно їх не відступав і на погибіль не віддавав; але то був тільки претекст, щоб викрутитися від козаків і хлопства взятого в бльокаду. Инакше вони б його не випустили і охоче купили б собі життє його головою, коли б він не здурив їx тим зручним претекстом” .

Подібне поясненне сього інціденту подає Ґонсєвский в своїх новинах з України, очевидно на підставі того, що йому довелося почути на Київщині, в липні того року, отже з зовсім иншого театру війни: Хмельницький з Виговським і кількома повірниками втікли з ханом тому, що боялись, аби поспільство їх не видало королеві [806].

Я думаю, що тут до певної міри відгадано ситуацію, але тільки до певної. Не треба забувати що раз вискочивши з ханом з табору з кількома товаришами, випустивши з рук провід військом в такий критичний момент і стративши з ним звязок, Хмельницький через се саме вже мусів себе почувати досить невірно, не кажучи, що йому й фізично не так то легко було проїхати до козацького табору без більшого татарського полку. Виїздив він з табору мабуть не для того щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками. Що йому дійсно вдалось було завернути Татар назад, тільки вони не дійшли табору, про се доносили Полякам язики, і потвердила їх розвідка [807], так що се можна вважати за певне.

Тому неправдивими, можливо — навіть умисно пусканими й сімульованими Хмельницьким й його товариством уважаю чутки про його вязненнє в кайданах і т. д., хоч вони розсівались, можливо, навіть найближчим його окруженнєм. Анонімний писар, що писав лист хана до короля з-під Константинова, з пропозицією битви під Константиновим (“покриваючи такий великий стид своєї утечі”), і користаючи з нагоди положив нібито конфіденціяльну приписку про ситуацію, а в ній такі звістки: “Козакам велено тікати, а помочи не сподіватись; Хмеля в кайданах відіслав до Чигрина по скарби” [808], — міг се зробити з доручення Виговського, або когось з його людей.

І так чутки пішли широко. В дневнику Мясковского, писанім на гарячих слідах, читаємо, що Хмельницького нема, бо хан його зараз же в пятницю велів “взяти за шию” — “Іди, каже, зо мною, зраднику, і віддай мині всі твої скарби на Україні, за те що мене дурно, на стид і сромоту вивів” [809].

В записках Ґоліньского, серед новинок з табору, під днем 7 липня: “хан велів Хмельницького затримати при собі під вартою, кажучи, що через нього так богато війська стратив і сам мало не згинув” .

Так і в офіційній реляції цареві: “Хмельницький побіг за ханом, щоб його вернути, але як він приїхав, хан звелів його затримати й звязати, і його везли за ханом звязаного — підвязавши руки й ноги під коня”.

Королівський гонець оповів при тім, що коли Татари, розбігшися з-під Берестечка, стали збиратись коло Константинова, під Чолганським Камінем, надійшов паволоцький війт з козацьким полком, 6000 чоловіка і 15 гармат, що йшли до табору Хмельницького; отже хан з Татарами тих козаків вибив до ноги, і гармати порозривав, насипавши порохом. А до короля післав гінця просячи обміняти йому на Хмельницького взятих в полон мурз. Він знайшов короля вже у Львові, і той відказав ханові: “Я за свого холопа підданого не дам і простого Татарина, а знайду його і в Криму!”

А Виговський так оповідав Богданову, як він добився визволення гетьмана: Коли він приїхав до першого пограничного міста — Паволочи, повз Паволоч ішли Ногайські Татари, тисяч з десять або й більше, набравши в полон руських людей і всяку здобич. Він, Виговський, велів козакам тих Татар бити і відбирати полонеників і всяку здобич, а при тім Татарам говорити, що коли хан гетьмана не відпустить зараз, то він, Виговський, зібравши козаків, заступить Татарам дорогу, і буде їх побивати на перевозах, і доти не перепускатиме, доки хан гетьмана не пустить до війська. І козаки погромили тих Татар в трьох місцях: під Паволоччю, під Чудновим і на Уманськім шляху. Татарські розбитки стали приходити до хана, скаржитись на Виговського, що він їx побив тисяч вісім або й більше, і відгрожується на самого хана: хоче його підстерігати на перевозах, за те що він затримав у себе гетьмана. Тоді мурзи стали докоряти ханові, що він гетьмана затримує і накликав ворожнечу Запорозького війська. Хан оправдувався, що він тримає гетьмана при собі з любови — бо йому до війська, до обозу тепер проїхати не можна, а він велить гетьмана відпустити і провести до українських городів козацьких. Справді зараз велів гетьмана відпустити з честю, і прощаючись просив гетьмана нічого злого не думати на нього, що він його держав при собі: робив то з любови, тому що йому до військового обозу не можна проїхати, а тепер пускає до його українських городів і велить його провести. І присяг йому, для повної певности, що він, хан, його не відступить і помагатиме своїми людьми на Ляхів, а з королем польським ніякого порозуміння не матиме. І так присягнувши з честю відправив, і Татари провели гетьмана ціло до Паволочи[810].