Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Тому вже другий раз відписуючи п. ректорові, видаю сей універсал, остерігаючи, в нім, що мині се доручено королем й. м., а ніяким (иншим) універсалам віри не давайте, хочби вони були з печатю і підписом короля й. м.: бо він їх мусить видавати боячися шляхти. Робім як найскорше, що мусимо робити, а на св. Яна підемо на Краків. Я вже всюди порозсилав універсали до хлопів, і вони радо ставляться — і в Новотарґськім панстві всі, п. Станислав Маршалок буде там їх полковником. Прошу тільки аби йдучи повз Новий Тарґ не чіпали п. Здановского і тих усіх сіл, де побачите вінки на тиках. Прошу також, аби всюди була охорона костелам — бо за Бога і кривду людську і непослушність королеві будемо воювати. Дано в Чорштині 20 червня 1651 р. [771].

Пущено також універсал Хмельницького умисно тут сфабрикований, чи може справді розношуваний тими “підпалячами”, котрі мандрували по ріжних краях:

Богдан Хмельницький — відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я за щастєм і благословеннєм від Господа Бога нам даним підбивши під міць і владу нашу панства тої ж Корони Польської, обіцюю увільнити вас усіх від тягарів і роботизни. Будете на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так як шляхта була. Тільки абисьте віру нам дотримали, як руські піддані наші! Панів своїх абисьте покидали, против них повставали і до нас в купах як найбільших збиралися” [772].

Все се викликало чималу рухавку між місцевим селянством — “немало хлопів порушив по селах в старостві Новотарґськім і Чорштинськім, в Мисленичах і старостві Лянцкорунськім: почали хлопи бунтуватись, відмовлятись підданства, а його (Напєрского) за пана брати”, як каже Ґоліньский . Так що як би Напєрскому удалось протриматися трохи довше, і не зайшла Берестецька катастрофа, а Хмельницький з Ракоцієм післали хоч маленьку поміч сюди — як того боялися в польськім таборі, Хмельниччина могла б війти в цілком нову фазу селянської війни української, польської, а може й словацької й угорської! “Міг бути з Напєрского Хмельницький, коли б не запобігли швидко його успіхам”, справедливо заважує панеґирист краківського біскупа Ґембіцкого, що в ролі старшого сенатора взяв на себе зверхній провід в операціях против повстання. Але дійсно “запобіглося швидко”, і через 2 дні після видання наведеного вище універсалу Напєрского, його товариство обложене військом зібраним Ґембіцким, видало йому своїх провідників — Напєрского і Маршалка, купуючи тим собі пробаченнє, і афера скінчилася. Частина повсталого селянства перейшла угорську границю, і звідти повела розбійничі наїзди на панські двори, але небезпека минула. Але поки се стало відомим, справа виглядала дуже грізно і для польської кампанії небезпечно.

Перші відомости про сей хлопський рух наспіли до королівської кватирі від краківського біскупа Ґембіцкого вечером 23 червня, одночасно з трівожною відомістю про емісарів Хмельницького, що прийшла від біскупа познанського кн. Чорторийського і з инших місць. Шляхта була сильно розтрівожена ними, і королівська кватира не менше. Привид хлопських розрухів, нищення шляхетських дворів, побивання шляхетської рідні не міг не трівожити їx в високій мірі — і ся трівога могла повести за собою розтіч шляхетських полків і повний розвал воєнної сили Польщі. Як я вище зазначив, саме в сім часі закінчувалося розташуваннє під Берестечком; польське військо відірвалося від своєї бази, заглибилося в українські землі, і почуло таку небезпеку в своїм запіллю! Ситуація була незвичайно грізна, — особливо коли за першою вістю біскупа Ґембіцкого прийшли від нього другого дня ще трівожніші вісти про повстаннє селянства, що вже почалось і загрожує всій країні і самому Кракову, полишеному без відповідної охорони.

Для задавлення повстання стільки ж як і для заспокоєння всеї шляхетської братії рішено зараз же післати на місце краківських діґнітарів, Зебжидовского і Лянцкороньского з тамошніми шляхтичами і з королівськими листами до місцевої людности. Король оповіщав відомости одержані від краківського біскупа про сей “інструмент Хмельницького” — “якогось Олександра Костку-Напєрского, що побунтував против короля і вітчини не малу частину хлопства в староствах Чорштинськім і Новотарґськім, розпускає універсали Хмельницького, писані руською мовою, і через підставні особи підбиває до непослуху і повстання против своїх панів, прикладом козацької ребелії, а для заохоти тамошнього хлопства до сеї сваволі обіцяє всякі вільности, свободи і богату здобич в домах шляхетських”. Закликав краківську шляхту — так само як зробив се місцевий підстароста кілька день перед тим, зібратися під проводом Зебжидовского для охорони Кракова і погамування повстання, і т. д. [773].

Одночасно дуже трівожні вісти прийшли також з Білоруси, від смоленского підвоєводи: козаки зробили діверсію на Смоленщину, перейшовши через Брянський повіт Московщини, і раптовим нападом захопили Рославль, викликавши паніку серед шляхти і всіх звязаних з польським пануваннєм елєментів, з другого боку — масовий рух серед тутешнього селянства. Се був зручний і сміливий хід, який міг би мати дуже серьозні наслідки для всього дальшого розвитку кампанії, поли б був відповідно підтриманий козацькими силами, а в польсько-литовських кругах мусів зробити особливо сильне вражіннє тому що стався за московською згодою і поміччю, і міг виглядати як початок московської інтервенції.

Ми знаємо, що військо козацьке просило у Москви діверсії на границях в. кн. Литовського. Москва не могла на се зважитися, натомість згодилося перепустити козацьке військо через свою територію. Такої добросусідської чемности просила для себе Польща через своїх послів Вітовского і Обуховича, але Москва їм сього не дозволила, а дозволила козакам. 11 травня післано про се наказ з московського розрядного приказу брянському воєводі кн. Долгорукову: коли козаки з пограничних городів будуть просити, щоб їх пропустити через Брянський уїзд на Рославль, то вчинити їх волю, обовязавши їх, щоб Брянським уїздом ішли спокійно, людей не грабували, збіжа і фуражу дурно не забирали, а місцевій брянській людности гостро наказати, щоб вони до козаків не приставали, з ними за границю не виходили і ніяких зачіпок в ними не робили [774]. Про се Долгоруков повідомив козацьке військо, що стояло в Стародубськім повіті, під проводом полковника Шохова (!) і воно приготовилось до сеї діверсії через Брянський повіт, але потім його затримано, з огляду що в Москві саме готовилися відправляти польське посольство: очевидно вважали в сім часі таку операцію незручною, і фактично козаків пропустили вже після того як посольство відправлено, в середині н. с. червня [775]. В супроводі московських людей козаки перейшли 15 червня границю, в скількости 4000 тис. бойового війська, а разом з ріжним обозовим людом до 7000, з сьома гарматами. “Всі на добрих конях в білих свитках (siermiеgach)”, під проводом Тарасенка, при тім 6000 Татар. В Брянську зробили їм перегляд, по московському “смотр”, і вони того ж дня рушили під Рославль, що зараз же їм поддався, 16 червня: “Жидів і Поляків порубали, а руських людей не рубали”.

Се викликало страшенну сенсацію і рух на Смоленщині. Козацькі чати розійшлися в ріжних напрямах, і селянство почало підійматись і приставати до козаків. Шляхта втікала до Смоленська, і звідти посилала на всі боки свої ґвалти і лементи, бо не почувала можливости боронитись [776]. Країна була зовсім не приготована до оборони, і коли б козацький штаб енерґійно підтримав сей рейд, ся операція могла б дати великі наслідки. Але для того треба було не 4000, а 40000; те що пішло на перед — се була тільки розвідка, більше сил в сім напрямі козацький уряд не рішився післати, коли Радивил рушив на Україну, і все скинчилось тільки на страху і трівогах в королівськім таборі й на місцях.

Про військо Хмельницького до Берестецького обозу приходили в сім часі вісти, які змушували до перегляду стратеґічного пляну. Ввечері 24 червня полки посполитого рушення, що ще не перейшли Стиру, почули наближеннє Татар, наробили трівоги і виступили против неприятеля. Згодом виявилося, що трівога була фальшива, але в ночи, немов потверджуючи сі спостереження, прийшла відомість від підстарости з Бродів, що шпиги вислідили прихід Орди до Хмельницького. Другого дня навпаки — оголошено оповіданнє язиків, що Хмельницький відступає назад, і се ніби пітверджували відомости з роз'їзду Стефана Чарнецкого — що Хмельницького бачили під Ямполем — що він там направляє переправи для відворотного походу. Се викликало в королю й його військових дорадниках охоту йти далі на Україну, слідами козацького війська [777].

Серед сих суперечних вістей радили, що його робити, і рішили вислати під Краків кінну експедицію — стільки ж для придавлення тамошнього повстання, скільки, або й більше, для заспокоєння шляхетського табору. А з головним військом постановили спішно йти слідами Хмельницького, щоб не дати йому втікти і загубитися в глибинах України — куди шляхетське військо певно не схотіло б іти (так як то пізніш і сталося). 26 червня кінна експедиція під проводом мечника коронного Зебжидовского скорим маршом рушила на Краків — цілком непотрібно, як слідом виявилося. А головному війську велено готовитись на другий день рушити в похід за козаками. Хмельницький — як потім оповідано, вже приготовився розгромити польське військо підчас сього маршу і притаїв свої сили в догідних місцях, там же під Зборовим [778]. Деякі відомості знов кажуть, що експедицію на Краків, не знаючи в чім справа, він прийняв за перший симптом, що польське військо почало розходитись, і се заохотило його до наступу [779].

Вдосвіта 27 червня польське військо вже рушилося в напрямі на полудне, і Хмельницький приготовив уже против нього наступ — коли до короля прилетів вістун з розїзду звісного нам Забузького з відомістю, що хан таки справді прийшов до Хмельницького, і Хмельницький з татарським військом рушає против Поляків. Він уже вислав в передовім полку Богуна, очевидно — як виходило з польських оповідань — щоб зайняти переходи на Ікві і розложити свої засідки. Супроти того гетьманові Потоцкому вдалося намовити короля, що він згодився затримати похід до вияснення справи, і звелів завернути назад ававґард.

Справді, по сій першій вісти одно за другим наспівали потвердження, що козацьке військо дійсно наступає спішно на зустріч, і вже недалеко Берестечка помітивши, що польського наступу нема, Хмельницький спинивсь і собі та став ладитися до наступу. Здибавши на переправі роз'їзд кн. Вишневецького козацьке військо погромило його, і втікачі принесли до польського табору вночи під 28 вже цілком певну відомість про козацький наступ [780].

Марш Хмельницького в травні 1651 року, відомості про козаків в польськім обозі, козацькі оповідання про берестецькі бої, оповіданнє Семена Савича, оповідання козацьких полковників про берестецькі бої.

Наскільки повні і докладні наші відомости про життє польського табору, настільки ж загальні і недокладні наші вісти з козацької сторони з сих днів і тижнів, що попередили берестецьку катастрофу. Маємо кілька оповідань людей дальших і ближчих до подій, включно до такої визначної особи як Іван Виговський, — але всі вони (а може не так і вони, як ті московські записувачі, що заховали нам сі оповідання в московських актах) мало спинялись на обставинах, які попередили траґічну подію, що стала вузлом ситуації, а всю увагу присвячують тільки їй — зраді хана, його відступленню в рішучий момент, його утечі й полоненню гетьмана та ґенерального писаря. Але як прожила ceй місяць величезна українська маса згромаджена в таборі; які гадки і настрої хвилювали її, старшину, гетьмана й його найближчих повірників і дорадників? Про се даремно старались би ми вибрати щось певне, конкретніше, детальніше з сих оповідань, і з тих донесень, чуток і вигадок шпигів і дезертирів та вириваних тортурами “конфесат” язиків, що приставлялися до обозу і по витягненню всяких можливих інформацій за непотрібністю ліквідувались [781], — а ми тепер виловлюємо їх з ріжних старих збірок [782].

Ми бачили, що протягом яких двох місяців Хмельницький бездіяльно пересувався туди-сюди на волинсько-подільській границі, виглядаючи хана, чекаючи діверсії московської, угорської (семигородської), може — й турецької. Через простий недогляд, чи може через якісь нам невідомі перешкоди давши змогу Полякам збити свої воєнні сили в доволі серьозний кулак, він не рішався власними силами їх атакувати, і чекав. Чи інтервенції? чи того щоб ся польська сила (добре відома йому в своїй невитрівалости!) сама розпалася від самого часу? Се ж дійсно було неминуче через те що посполите рушеннє не було обовязане стояти в полі довше певного, недовгого часу, а наємне військо теж не могло довго лишати ся незаплаченим — а платитися не мало звідки.

Ті мотиви, якими польські вістуни і бранці пояснюють ті пересування, мало нас переконують — крім одного, вказаного нами вище, і виразно підчеркненого одним з бранців (с. 27) — потреби міняти місце для відживлення свого війська і його великої кінноти. Можемо вірити вістунам, що відживленнє такої маси було дуже тяжке, і реквізіції запасів у селян і міщан викликали роздражненнє (с. 275). Але мусимо вірити також і сим донесенням про настрої війська виявлені радою в червні: бажання “черни” раз довести боротьбу до кінця, не застрягати знову в сітях пів-замирень, і не без впливу сих настроїв може гетьман і старшина більше не відкликались на королівські пропозиції: відновити переговори з комісією. Однаково, не довівши Польщу до останньої крайности, не можна було добути від неї реальних уступок; які могли б дати змогу уставити якісь можливі відносини на Україні: се ясно показали попередні три роки. Але поки що не було можливости так її Притиснути. На Татар була мала надія, судячи з поведення нуреддіна — обережного й ухильчивого. Рішати все силами самого свого війська — Хмельницький не відважавсь, і тягнув -поки прихід хана не змусив його нарешті кинути банк, і програти його — через нову зраду того ж хана.

Як я вже сказав, коло сього моменту — зради хана — обертаються ті оповідання, що ми маємо з старшинських кругів, і для характеристики ситуації перед катастрофою дають дуже мало.

Полковник канівський Семен Савич, що не був сам під Берестечком, а вів туди нові контінґенти з України, і перестрів козацьке військо вже в його утечі, так оповідав сю історію, бувши в посольстві в Москві в місяці вересні:

Гетьман запорозький, побачивши, що король зломив присягу і зборівська згода й трактат за ніщо пішли, розіслав свої універсали по всіх городах до всіх полковників аби були зовсім готові битися, з Поляками. А потім післав грамоту і до кримського хана, щоб згідно з попереднєю умовою прийшов козакам у поміч. Скоро після того стало гетьманові Хмельницькому відомо, що король з усею Річпосполитою вийшов против них, козаків, воювати і прийшов під Сокаль. Гетьман Хмельницький зібравшися прийшов під Зборів, і після того прийшов до гетьмана з Криму нуреддін-султан з мурзами, і було з ними війська приблизно тисяч вісім, а решта Запорізького війська збиралася до гетьманського обозу.

З-під Сокаля король розпустив загони в ріжні місця, і під Зборовом коло обозу невеликі відділи зводили битви (з козаками). Потім король перейшов з усім військом під Берестечко, і гетьман Б. Хмельницький теж з усім військом пішов з-під Зборова під Берестечко. Після сього наспів до Б. Хмельницького і кримський хан і з нуреддіном — самого доброго кінного вояка з 80 тис., не рахуючи хлопців і джур, що їздили на здобич — а таких добичників було до 100 тисяч.