Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Тимчасом приходили нові полки. В днях 27 травня, 3 і 5 червня король зробив докладний перегляд війську, поділивши його на кілька частин: спочатку пописано кінноту польську (хоругви гусарські й козацькі) — нараховано її 18 тисяч, потім військо чужоземне — нараховано кінноти (райтарів і драґонів) 2.800 і піших 4.700; нарешті оглянено нове військо угорське і польське, нараховано того 54 хоругви, що можна приблизно рахувати на півшестої тисячі, а всього пописано тоді війська на 30 тисяч. Але ріжні маґнати прибували далі, приводячи більші й менші почти війська, а від 7 червня почало приходити посполите рушеннє ріжних воєводств, з припасами, обозами, службою, і т. д. Збиралося військо таке велике, що й старі жовніри польські такого не памятали. Але його орґанізація, утриманнє, дісціпліна лишали дуже богато до бажання. Особливо старе коронне військо, приведене Каліновским, стомлене довгою і тяжкою кампанією, стративши баґаж, коней і зброю і не одержавши не то що спеціяльної нагороди, а навіть і належної за прослужене платні, було до крайнього розжалене і схвильоване, і в початках червня, коли дебатувалися питання про наступ на козаків, воно застрайкувало, заявивши, що не піде на неприятеля, поки не одержить якоїсь значнішої субсидії, щоб полатати свої недостатки. Був се дуже неприємний інцідент, з огляду що як раз була се найбільш досвідчена і випробована частина армії — її ветерани, і їх приклад міг зробити шкідливий вплив на инші частини. Тимчасом державна каса була цілком порожня. По довгих міркуваннях король і його рада рішили піти слідами Єремії Вишневецького, що в 1648 р. так безцеремонно обійшовся з львівськими скарбами: тоді його за се дуже лаяли, “окричащи се як розбій”, завважає Освєнцім — але тепер, не бачучи иншого способу, рішили зробити те саме. В сокальськім кляшторі, покладаючись на міські укріплення, тутешня шляхта поскладала свої скарби — все що мала ціннішого, і королівська рада порішила чи за згодою шляхти, чи хоч би й без неї зревизувати сі депозити, та забрати з них гроші в позику, з тим щоб їх потім вернути. Страшне се викликало обуреннє серед шляхти, але тим не менше комісія зложена з сенаторів занялась “огидною справою розбивання чужих скринь”. Тільки ся огида не оплатилася навіть і матеріяльно: грошей знайшлося дуже мало, і прийшлось звернутись до иншого способу, з котрого властиво годилось і почати: збирати гроші між присутніми маґнатами і шляхтою, хто скільки міг позичити на заплату війську. Але й ся складка дала дуже мізерні результати: стільки що на хоругов припало по тисячі золотих, пілком незначна сума; але кінець кінцем вояки задоволились доброю волею короля, виявленою такими розпучливими, хоч і безрезультатними зусиллями, і згодилися служити на кредит [747].

Другим джерелом незадоволень була непевність ситуації, неясність тактики, вічна змінність в рішеннях, що почасти толкували лихою орґанізацією розвідки, а головно валили на хаос в команднім апараті, що виникав з бажань короля всім самому кермувати і на свою руку рішати.

Воєнні польські історики-спеціялісти виправдують його тим, що маючи на чолі армії таких двох офіціяльних шефів як гетьмани Потоцкий і Каліновский, з котрих кождий по своєму дуже яскраво виявляв нездатність до керування кампанією, король, сам маючи деякий військовий досвід і тримаючи при собі фахових дорадників з заграничних офіцерів, випробованих на досвідах Тридцятьлітньої війни, мав підставу сам усім керувати і у все мішатися, бо його мішаннє гетьмани хоч не радо, ще зносили, але передачі вищих воєнних функцій кому небудь ніяк не потерпіли б [748]. Та незадоволеннє з його розпоряджень все таки було велике, хоч би вже з того одного, що вони розминалися з прийнятими в польському війську звичками й заводили ріжні нові вимоги й обовязки. Освєнцім, що служить добрим інформатором про сю війну, дуже проречисто оповідає про сі нарікання:

“Чи було більше — між богатьма иншими — незадоволеннє в війську нашім, як з частої і великої непостійности в постановах, раз уже принятих на радах, пише він. Бо що вже було ґрунтовно постановлено в одній раді, за яким небудь повівом вітру, або за пустим оповіданнєм (розвідки) зараз мішалося, відкликалися попередні розпорядження, ухвалені загальним рішеннєм, і слідували инші, з приватного впливу поодиноких людей, викликаючи загальне замішаннє. Причиною того було перед усім захитаннє військових юрисдикцій, перед тим не бувале. Бо за давніших королів, хоч вони й бували в обозі, при них був королівський маєстат, а при вождях і урядниках військових повна влада і юрисдікція їх урядів без замішання, і тому кождий належно пильнував свого обовязку і все зіставалося в своїм порядку. А тепер, мабуть за порадами чужоземців, що хотіли вдиратися в чужі права і присвоювати собі повагу урядників, здавна настановлених у війську, — а може й за власною побудкою йдучи король став легковажити урядників давнього війська і те що належало до їх обовязків став доручати новим особам. Так гетьмани вже не були гетьмани, обозний не обозний, стражник не стражник, і в усіх инших справах наступило помішаннє урядів, через те що король хотів бути сам і гетьманом і обозним і всім, — або доручав людям, котрим се з права не належало зовсім, а ті (офіціяльні урядники), бачучи, що їх зневажають і відсувають, зовсім не дбали про те що належало до їх урядів, не хотіли виконувати своїх обовязків, і через те настав великий нелад у війську, трохи не що-годинні нові зміни в постановах, велике невдоволеннє серед усіх свідомих воєнного порядку, і нарешті — недбалість в розвідці про неприятельські замисли: одні на других дивились, не було ні шпигів ні певних авізів про неприятельські діла і проґреси, і спускались на самі тільки язики — непотрібно трудячи задля них військо, бо з них ніколи не могли видобути істинної правди. І се теж було не малою причиною частої відміни принятих рад: то ми деревіли, носи вішали й задумували боротися тут проти наступу неприятеля. Коли-ж день-другий не видко його було, і язик оповідав щось протилежне першому — то зараз приступала радість і охота наступати” (с. 303).

Після останнього перегляду війська (5 червня), під впливом відомостей бранця Реснівського про войовничий настрій козацького війська і про готовість його іти на Поляків і без хана [749] — що потверджували й инші звістки, король рішив, що під Сокалем чекати козаків не добре — місце за тісне для битви, треба пересунутися на инше, а власне з Богу на Стир, на схід, де наглянуто догідне місце під самим Берестечком, в віддаленню приблизно 10 миль від Сокаля. Там мовляв було б вигідніше битву прийняти з козаками, коли будуть наступати, і самим відти наступати на них — коли б хан не прийшов. А щоб козаки якось не перебили сього пересунення і не зайняли переправи, вислано наперед частину кінного війська під проводом Конєцпольского, щоб зайняти ті берестейські позиції і місця на переправах [750]. Конєцпольский щасливо виконав се дорученнє, і головне військо мало вже рушитися 11 червня, коли рано отримали вісті, що хана з ордою бачили перед кількома днями [751] під Винницею — з чого можна було міркувати, що хан або зійшовся з Хмельницьким, або дуже близько від нього [752]. Під впливом сеї новини король рішив зістатися під Сокалем — рахуючися з перспективою скорого наступу неприятеля і можливої облоги; рахував, що в такім разі краще триматися готового, добре укріпленого табору, в добрій позиції, над сплавною рікою. Одмінив вихід, покликав назад Конєцпольского з його відділом і дав наказ свому війську запасати поживу (на можливу облогу очевидно) та брати для того свобідно все потрібне. “Се за порядних вождів в військах річ нечувана”, завважає Освєнцім, і додає, що сей дозвіл дав притоку до зруйнування всеї сусідньої Волини — “бо челядь і чужоземці за сим дозволом пішли на чати і не контентувалися худобою, поживою та иншими припасами, що заставали по хатах у убогих підданих (се очевидно — півбіди), а нападали по неприятельськи і штурмом добували двори і укріплення, в котрих позакладалася шляхта з своїми підданими для оборони від неприятеля: наче в неприятельський землі нищили мечем і огнем своїх же, під претекстом віри руської” — (себто проголосивши реліґійну війну против православних. Ще характеристична риска настроїв — уже з загалу війська!

Але й се королівське рішеннє теж стояло не довго. Коли перше вражіннє від козацьких оповідань пройшло, король знову став розважати всі невигоди сокальської позиції — її тісноту, занечищеннє від місячного стояння (“повно смородів в обозі, повітрє через те зіпсоване, а з того причина великих хороб, що під той час панували в війську, найбільше в пішому”). Тут почали радити наново — коли переходити, то куди переходити і як переходити? Одні стояли за Берестечко, бо мовляв, коли Хмельницький стоїть під Вишневцем, то ясно, що хоче наступати на польське військо, а наступаючи мусів би переходити через Берестечко: тому добре завчасу зайняти сю переправу, тим більше що се добре місце для битви, і ріка Стир могла б служити доброю охороною для польського війська. А коли б Хмельницький задумував відступити на Україну (“бо й такі потішні вісти літали”, завважає Освєнцім), то з Берестечка лекше рушити на Київ. Инші доводили, що навпаки — треба пересунутися на полудне під Глиняни — звісне збірне місце військове. Бо там і паша для коней і запріянтованнє для війська було б лекше, а коли у Хмельницького є замір разом з Татарами вислати козацький кінний рейд на Краків, для спільних операцій з Ракоцієм, як то далі домірковувалися з оповідань бранців, що козаки дуже “фундуються в коні” [753], то з Глинян можна б їм заступити дорогу. Коли ж у Хмельницького такого заміру нема, то з Глинян так само можна наступити на нього як і з Берестечка. А були й такі, що вважаючи на небезпеку пересування такого великого і тяжкого обозу, під загрозою неприятеля, при несправности війська і недосвідчености короля, що брався всім керувати і порядкувати, за безпечніш уважали таки нікуди не рухатися й чекати посполитих рушень далі під Сокалем.

Але переважила таки гадка, щоб іти під Берестечко. Тоді й виникло питаннє, як його йти? Одні радили перевести наперед кінне військо, а обоз з челяддю полишити під Сокалєм, під охороною деякої частини кінноти; инші доводили, що при такім розділі може статись велике замішаннє, і сама челядь зіставшися при обозі, може збунтуватись і пограбувати його. Нарешті рішено йти разом кінноті й обозові паралєльно трьома дорогами для скоршого руху. Але коли було начеркнено плян такого поділу, се викликало страшенний вибух обурення в війську на такі “новини”, і гетьман коронний став перший кричати, що він зрікається гетьманства при такім непорядку і замішанню, а коли його пробували заспокоїти, він гукнув: “Дайте мині спокій, бо ножем себе проколю!” Та се не стримало короля, і 16 червня військо рушило під Берестечко. Як справедливо передбачали, сей пятидневний перехід вийшов кошмарним: весь порядок виписаний на папері пішов в нівець, військо помішалося, на переправах приходило до правдивих бійок; король гнівався, доходив до непристойних і образливих виступів: з приводу фальшивої трівоги ним же викликаної, дійшов до матірних лайок, і се підривало не тільки його авторитет і популярність серед війська, але взагалі віру в якийсь лад і плян.

Коли б Хмельницький напав був серед сього переходу, легко зробив би амінь цілій кампанії. Але він пропустив і сей момент, так що весь марш за виключеннєм кількох фальшивих трівог пройшов без перешкоди з його боку, — хоч козаки як раз перед виступом билися з польськими роз'їздами під Бродами, а підчас переходу здобували Олику (на півн. схід від Берестечка), і сей трудний хаотичний марш польського війська відбувався у них, можна сказати, на очах [754].

19 червня королівське військо було вже на місці. “Наше військо як колись Ксерксове, покриває поля і гори, ріки висушує”, пише пів-вдоводено, пів-іронічно галицький стольник Мясковский в день приходу. “Страшний і за людської памяти невиданий натовп людей, але се множество полягає найбільше в возах; полеве військо в шику виглядає мале супроти сього множества — хіба що нас скріпить посполите рушеннє, що тягне за нами в милі або в пів-милі. Неприятель під Вишневцем щось страшне замишляє — щось страшне хоче на нас учинити: дизертир з його війська каже, що хоче напасти на нас або підчас сну, або в переході. Я Бога прошу, аби нас в поході не заскочив, бо не обійшлося б без великої конфузії” [755]. Але козацький гетьман не спромігсь і на се.

Трівожні вісти про емісарів Хмельницького, “підпалячі”, бунт Костки-Напєрского, універсали Хмельницького між польським селянством, козацький похід на Смоленщину через московську границю.

Тільки що польське військо розташувалось на сих нових, далі на схід посунених позиціях, як прийшли грізні вісти з заходу: про селянське повстаннє, підняте в Краківськім воєводстві універсалами Хмельницького, та про його емісарів, розісланих з такими же бунтівничими завданнями, в ріжних инших областях Польщі [756].

Чутки про таких висланців літали вже давніше. Шляхта розуміла, який небезпечний приклад дає українське повстаннє підданим инших провінцій, без ріжниці національности і віри, і з страхом оглядалась на всі боки. “Найгорше що се хлопська війна! Хто може бути безпечним, коли підданство далі завізьметься? Тут уже йде про свободу панів і шляхти! треба в тім великої бачности — бо звідусіль підданство готове вдаватись (ubiegać) до тих зрадників, аби тільки — не дай Боже — могли собі знайти провідника!” — пише варшавський кореспондент в цитованім листі 15 квітня [757]. Якийсь п. Щуцкий одержавши відомість про повстаннє підняте Леоном Косткою між “ґуралями” (гірняками), писав знайомому ротмистрові в сусідньому воєводстві: “Прошу, зволь мати око на тих що маєте по рудах, ломах, гутах, гуральнях [758] — мало що певніших від тих ґуралів, — аби не побачили між собою теж якого небудь дракона замісць Лєона. Прошу вас, пильно вистерігайтесь, аби не давати найменшого повода до бунтів ексторзіями (реквізиціями)... Хмель відтягає битву, аби його шпиги тут тим часом чогось наробили” [759]. Місяць перед тим, в реляції з 27 травня н. с. нунцій, пише що він наслухавсь про тих шпигів в Варшаві: “Не честиве лукавство сього проклятого Хмельницького до того дійшло, що він не вдоволяється повстаннєм проти свого прирожденого володаря, тісним союзом з ворогом хреста Христового і обіцянками та присягами відступити від своєї християнської, хоч і схизматицької віри, та потурчитися. Він висилає, недавно тому, з свого табору 150 пропащих людей, ніби то для випрошування собі на прожиток: дає їм наперед по 5 талярів і обіцяє по 50, коли вони повернуться, виконавши дорученнє. Третина сих пропащих людей була вислана до сього міста (Варшави), щоб спалити його, а инших сто по ріжних инших місцях, аби зробити те саме. Тут їx зловлено шість, і всі вони признались — хоч їх захоплено і допитувано з-окрема. Тепер пильно розшукують і тут і скрізь ще инших, щоб їх відповідно укарати; але схопленнє сих дає підставу думати, що инші повтікали” [760].

Раз пущена в сім напрямі фантазія знаходила все нових і нових участників сеї інтриґи Хмельницького. Біскуп познанський дістав таке звідомленнє з Каліша, з 4 червня. Якийсь арештований заволока, ніби то хорий вояк, що відстав від своєї хоругви, на допиті розповів між иншим, що в тих днях инший такий же заволока, що звав себе Ґржібовским — і ходив та випрошував собі гроші, ніби то на окуп з татарської неволі, — намовляв його в Познані до спілки і обіцяв велику заплату. “А робота мала бути така: просячи милостиню, шпигувати двори і доми шляхецькі, розпитуватися про достатки, бунтувати хлопів против панів, особливо там, де зверхність над підданими тяжка, а саме за Познанєм в напрямі Межирича”. Оповів йому той Ґржібовский, що він тут у Великопольщі має під собою таких аґентів 80, а по всій Польщі 200. “А над ним полковником ніякий Стасенко — як йому Ґржібовский казав”. З сеї компанії Ґржібовского як його допитували, пізнав мовляв кількох, і описав їх вигляд — числом пять. “Всі вони дали собі гасло: коли тепер повіти будуть рушати (в похід) зійтися в селах між Ціонженем, маєтком біскупа познанського, і Лондем опата лондського, і там умовившися, де кому Ґржібовский скаже, йти й палити гумна, села, міста, рабувати доми й двори шляхетські, бунтувати хлопів — одним словом все зле робити”. Арендар, що арештував і представив сього заволоку, доносив за кілька день потім, що в місцевих лісах сі злодії зібралися вже в числі двох тисяч, під проводом Ґржібовского, закладають собі укріпленнє, ставлять окопи; ходять по околиці перебравшися за прочан, жінок і ксьондзів — “вже кілька млинів спалили” [761].

Козак Андрушко Ворожбилович з-під Любачова, зловлений недалеко Бродів, в перших днях червня, на муках розповів, що бувши родом з тих околиць, він побував у Київі перед мобілізацією і попавши до війська, там познайомився з иншими козаками з сього краю, і чув від одного з них, Янка Мутянки з Тішанова, що до Польщі пішло 150 шпигів перебраних за старців до ріжних місць. Андрушко ніби також пристав до сеї кампанії, і з сим Яцком у них бувала розмова про те, як би спалити Тішанів, і Яцко похвалявся спалити і замок і місто. Якісь Андрушко і Хведько з Жабча оповідали Андрушкові Ворожбиловичу, що вони вже двічі палили Белз, і ще будуть. Назвав він ще Івана Вичинського, челядника п. Домарацкого з Жовкви, післаного до Ярослава, Якуба Поляка з Олики — до Люблина, двох з Перемишля — що пішли до Кракова, а він сам з тими двома кумпанами з Жабча був післаний на Мости, коло Белза, і всі потім мали зійтися під Замостєм. Всі вони мали бунтувати людей і палити міста. Керував ними піп Андрій з Тішанова: казав хто куди мав іти, а обійшовши міста і приглянувшися, що скрізь діється, мали вони вертатись до війська Хмельницького [762].

Історики з серьозною міною переказують сі балаканини нещасних, замучених тортурами бранців [763], але розуміється всі сі ймення, числа, прикмети не можна брати серьозно. Сіячів повстання було богато — та малоймовірно щоб вони творили якусь спеціяльну орґанізацію, як се говорилось, і “полковник Стасенко” мабуть просто апокрифічна фіґура. Але сі оповідання будили трівогу, неспокій в краю і в королівськім таборі — особливо коли з-поміж сих балачок вихопилася раптово цілком реальна історія селянського повстання, розпочатого з околицях Нового Торгу (Nowy Targ), на польсько-угорськім кордоні, недалеко від польсько-української етноґрафічної границі [764].

Ініціятором був молодий авантурник, що називав себе Александром-Львом з Штемберґа Косткою-Напєрским, нешлюбним сином пок. короля Володислава, вихованцем двору його дружини і королеви Цецілії Ренати. Хто б він не був, видно було в кождім разі по нім, що він одержав добре вихованнє, володів мовами, і завдяки тому знаходив послух і довірє серед панів-шляхти і духовенства, а в сім часі вів життє авантюриста-паразита, мандруючи від двору до двору і від манастиря до манастиря [765]. Підчас вербовання вояків до коронного війська він став удавати з себе королівського полковника, уповаженого до вербування охотників, роздавав охоронні листи дідичам і манастирям, щоб їх не рушали завербовані, і под. А користаючи з загального обеззброєння сеї країни після того як всі військові сили і здатна до війська шляхта вийшла на Україну, мабуть богато наслухавшися оповідань про пляни скомбінованого походу Хмельницького і Ракоція на Краків, що літали між шляхтою як то ми вже бачили вище, він задумав проробити малу Хмельниччину на ґрунті місцевих шляхетсько-селянських відносин, доста загострених і напружених [766].

Захопив для сього прегарний пограничний замок Чорштин на Дунайці, що стояв порожнем: Старопольським звичаєм його державець Плятенберг виарендував Чорштин, як просте джерело доходу, одному краківському Євреєві “Самуелеві Старому”, що посадив там знов якогось иншого фактора-Єврея, свого свояка, для вибирання доходів. Таким чином чудово укріплений, неприступний пограничний замок стояв без усякої охорони (за се потім видано сьому Плятенберґові політичний процес, коли прийшлось розбиратися в сій історії). Напєрский з невеличкою бандою, зібраною з ріжних авантурників, в середині червня, без перешкоди війшов до Чорштина, заволодів ріжним припасом тут зібраним і замкнувся, приготовившися до можливих штурмів. А маючи широкі знайомости серед місцевого авантурничого люду (Ґолінський каже, що він здобув між ними прихильників, випрошуючи помилуваннє ріжним засудженим на смерть за розбої — “просто виривав їx у ката, доводячи, що королеві пильно потрібні люде, і не треба їх убивати”), він почав через них підіймати доохрестне селянство, називаючи себе спільником Хмельницького і пускаючи в оборот якісь нібито його універсали. Обіцяв винищеннє шляхти, економічне визволеннє селянства, а при тім, за прикладом Хмельницького, удавав з себе не тільки приятеля робочого люду, але і приятеля церкви і духовенства і — вірного слугу короля, з котрого волі і уповаження все се робить. Семянівський солтис так переповідав його агітаційні балачки: “Пристань до мене, бо я тут з волі короля й. м. Зібравшися в кільканадцять тисяч підемо на шляхетські двори, на богатих плєбанів. Адже знаєте як то на Україні добре повелося: убогі хлопки були, а як ся збогатіли! Так і вам поведеться за божою поміччю!” [767].

Маємо його зазивний лист з Чорштина, з 18 червня, до солтиса Старого Дунайця, в Новотарґській околиці Станислава Чепца-Лєнтовского — “найпершого бунтівника і розбійника в тім краю”, як його атестує Освєнцім (“хлоп грубий, борода округла, сива, в магерці і брудній сорочці”, описує його Ґоліньский, бачивши як потім його везли до арешту). Очевидно за свою популярність і енерґію одержав він своє характерне призвище “Маршалка”. “Чувши про великі рицарські прикмети вм., м. м. пана”, — писав йому Напєрский — “міг я тільки їх похваляти та Богові дякувати, а при тім унижено просити іменем й. кор. милости, аби в. м. з своїм полком як найскорше і з як найбільшим людом прибував — заохочуючи їх, аби пригадали собі всі кривди, які мають від панів своїх — який то убогий люд замучений і обтяжений, а тепер мають ту гарну нагоду! Нехай же вміють її використати — бо як тепер її упустять, а не вибються з тягару, то зістануться вічними невільниками у панів своїх. Зволь же в.м.п. як найскорше прибути і иншим, кого в. м. будеш уважати, — давай знати. Нехай тільки п. Здановскому [768] дають спокій, всю иншу шляхту нехай беруть і роблять з нею що хочуть. А знак нехай той буде: як в. м. прийдеш з своїм полком, нехай підіймуть вінок з хвої на тичці, по тім пізнаємо. А накажи в. м., щоб брали з собою одні сокіри, а другі лопати. Підем усі на Краків, і далі — через усю Польщу, коли

буде охота. Маємо добру змову з Хмельницьким і Татарами, і німецьке військо прийде нам в поміч” [769].

Таких закликів Напєрский, очевидно, вислав в тім часі чимало, і дехто не залишив зараз же відгукнутись. “Маршалок”, напр., очевидно відізвався зараз же “прийшов до Чорштина і став одним з товаришів Напєрского. Маємо відповідь иншого “полковника” — пцімського “ректора”, властиво сільського учителя, Мартина Радоцкого на ймя, которого Напєрский визначає полковником для району над Рабою, на північ від Нового Тарґу. Відповідаючи на писаннє Напєрского листом 20 червня Радоцкий заявляє свою готовість “інформувати” сусіднє “поспільство”, аби тільки Напєрский як найскорше оповістив про волю або дозвіл королівський на повстаннє против панів, — “бо й. перед тим богато їх говорило: коли б почули голос або дозвіл його корол. милости, то самі б наступили на двори шляхетські й нищили їх, аби їх гордість і пиха з злістю тиранською на землі більш не панувала” [770]. Сповняючи се бажаннє Напєрский видав такий універсал:

Спокій Христов! Всім взагалі і кождому зокрема, вірним підданим короля, пана нашого милостивого, жичу при здоровлю добрім від Господа Бога всемогучого — святої вільности і свободи! Даю знати всім волю божу і короля й. м.: хоче шляхта підняти рокош (бунт) против короля й. м., пана нашого мил., тому хто зичливий й. кор. мил., нехай як скорше горнеться під крила мої під Чорштин, з паном ректором пцімським, яко полковником королівським: він яко вірний королеві приведе вас до мене, буде вами порядкувати даючи вам всяку інформацію. При тім його королівська милость обіцяє всім, хто буде стояти при нім, всякі вільности: двори шляхетські будуть ваші і все що в них зостанеться. Вибивайтеся з тої тяжкої неволі, коли маєте нагоду! Як вони мають вам обернути в-нивець до останку, то краще самі їх оберніть!