— Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми — темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають кни-жиці, слов’янськими знаками писані... Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев’яним богам? Ні, не так, у нас є багато людій, що моляться дерев’яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.
— Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, — підхопили гречини.
— Чув таке, — посміхнувся Володимир, — але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали. Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте...
— Так, — швидко сказав митрополит Роман, — ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.
Князь Володимир відповів:
— Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві — так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.
Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.
— Боже всесильний, — вирвалось у митрополита Романа, — дякуємо тобі, що просвітив руського князя...
Володимир ніби не почув його слів.
— Я вам повім правду про Русь, — сказав далі він. — Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі... І в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.
— Ми охрестимо тебе, княже! — заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.
— Не про себе думаю, — з посмішкою відповів їм Володимир, — Бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.
Коли б з неба вдарив грім, василіки були б вражені менше, ніж від цих слів.
— Християнин? — переглянулись вони. — Але від кого, звідки?!
— Від болгарських священиків, що живуть у Києві.
У палаті настала незвичайна тиша, крізь розчинене вікно долітав тільки шум розбурханих хвиль Руського моря.
Проте що могли робити василіки?
— Понеже так, — сказали вони, — то ми охрестимо всю Русь.
— Імператор Візантії, — відповів їм Володимир, — є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.
— Тоді ти, княже, стверджуєш нині єпархію, яку заклав Фотій?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 49. Приємного читання.
TextBook