Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Мої бояри кажуть, — звернувся до василіків Володимир, — що часом челядь з Візантії утікає до Русі, а наша буває у Візантії... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Візантії, і про ту челядь, яка може ускочити з Русі до вас, — восп’ятити[152] мусимо їх.

— І про татьбу та розбой, — стиха гомоніли вже купці.

Це була правда — в Константинополі траплялось не раз,

що в руських купців викрадали товари, — що говорити — і в Києві, на подольському торзі, є доста татів між голодними смердами.

— Гаразд, — згодився князь, — і про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека — показнені будуть по закону грецькому і по уставу руському; аще уб’є гречин русина або русин грека — да уб’ємо їх.

Тоді василіки схопились.

— Ми згодні, — сказали вони, — і запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городі Києві купця-гречина Феодора з сином, а за двір його і всі скарби нехай тать заплатить.

Князь Володимир довго й пильно дивився на василіків, а тоді суворо сказав:

— Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головників і повернув Візантії всі його добра, але він — не купець, а послух Візантії, що продавав Русь, і карали його з сином усі руські люди... Хочете викуп за нього мати — говоріть з усією Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам’ятайте, василіки, й перекажіть імператорам: коли присилатимете до нас послухів, зрадників, татів — смертю будемо карати їх, як і патрикія Феодора... Тільки цього не будемо писати в нашому ряді: шкода вас!

Якби це робилось не в Херсонесі, а в Константинополі чи іншому городі Візантії, василіки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не сміли рота розкрити.

Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого — якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.

Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит хал-кидонський.

— Ми, василіки, — сказав він, — приймаємо твій ряд, княже, будемо молити Бога й певні, що божественні васи-левси його підпишуть. Проте це — ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу...

— Чого ж хоче митрополит?

— Ми дамо Русі те, що зрівняє її з іншими могутніми державами світу... християнство, що дасть Русі істинну віру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварів.

Князь Володимир посміхнувся.

— Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми — темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають кни-жиці, слов’янськими знаками писані... Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев’яним богам? Ні, не так, у нас є багато людій, що моляться дерев’яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.

— Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, — підхопили гречини.

— Чув таке, — посміхнувся Володимир, — але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали. Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте...

— Так, — швидко сказав митрополит Роман, — ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.