Розділ «ВАСИЛЕВС»

Князь Володимир відповів:

— Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві — так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.

Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.

— Боже всесильний, — вирвалось у митрополита Романа, — дякуємо тобі, що просвітив руського князя...

Володимир ніби не почув його слів.

— Я вам повім правду про Русь, — сказав далі він. — Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі... І в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.

— Ми охрестимо тебе, княже! — заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.

— Не про себе думаю, — з посмішкою відповів їм Володимир, — Бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.

Коли б з неба вдарив грім, василіки були б вражені менше, ніж від цих слів.

— Християнин? — переглянулись вони. — Але від кого, звідки?!

— Від болгарських священиків, що живуть у Києві.

У палаті настала незвичайна тиша, крізь розчинене вікно долітав тільки шум розбурханих хвиль Руського моря.

Проте що могли робити василіки?

— Понеже так, — сказали вони, — то ми охрестимо всю Русь.

— Імператор Візантії, — відповів їм Володимир, — є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.

— Тоді ти, княже, стверджуєш нині єпархію, яку заклав Фотій?

— Про єпархію Фотія я вже сказав, — промовив Володимир. — Її не було, то тільки вигадка ваша. І чому ви хочете, щоб київська християнська єпархія підкорялась константинопольському патріарху? Ваш патріарх, як ми знаємо, підкоряється василевсу. Так кому ж підкорятиметься київська єпархія, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу імперії? Ні, ми приймаємо християнську віру, множество людей на Русі, а з ними й я, вже хрещені, у нас буде віднині наша, руська єпархія, і, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу — допоможіть мені охрестити Русь: дайте нам священиків, божественні книги, ікони, такожде науку.

Князя Володимира в цю хвилину не можна було пізнати — гордий, дужий, сміливий, він говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей.

— Ви кажете, що імперія ромеїв всемогутня, що землі її лежать на північ, захід, схід і полудень від Константинополя, що їй кориться безліч народів. Тільки ж вам не кориться Захід, де сидить папа, ви тремтите перед імператором німецьким. Мала Азія повстає проти вас, Болгарія, — горе людям Болгарії! — обливається кров’ю, а однаково не скорена імперією, і її патріарх у Охриді не визнає вашого патріарха.

Василіки розгублено переглядались між собою, київський князь, виявляється, володіє не тільки зброєю, він починає палити їх словом, він говорить ту правду, про яку бояться не тільки говорити, а й думати ромеї.