Розділ «ВАСИЛЕВС»

Гавриїл не знав і не міг знати, що промине багато літ і цей його брат у злобі своїй уб’є його, жону, осліпить сина...

Імператору Василеві важко було отямитись після поразки в Родопах — чорний від страху повернувся він звідти до Константинополя, висох, ходив як тінь, вночі йому снились і снились ущелини в горах, мечі болгар, кров.

Проте не тільки болгар боявся тепер василевс Візантії, він нагадував звіра, якого заганяють у пастку, навкруг нього й імперії затягувався зашморг.

У Малій Азії був розбитий Вард Склір — він сидів у в’язниці арабських емірів, — переміг Вард Фока.

Вард Фока ждав... Тепер це вже не чернець з Хіосу, — доместик схол, призначений самим імператором Василем, полководець, що переміг лютого ворога імперії Скліра, небіж вбитого імператора Никифора Фоки мав право на найвищу нагороду, хотів повернутись до Константинополя, стати на чолі всіх військ імперії, зайняти місце в синкліті.

Може бути, що Вард Фока вдовольнився б цим, може, став би вірно служити імператору Василеві та ще був би коханцем Феофано — матері імператора, — це ж вона, як знав Вард, вирвала його з келії монастиря, вона, як відчував Вард, ждала його в столиці.

Але марно сподівався Вард Фока — імператор Василь розуміє, кого він випустив з неволі, і тому не тільки не дозволяє йому приїхати до Константинополя, а уперто, і то не раз, велить залишатись у Малій Азії, стояти на сторожі непокірних земель, мечем імперії висіти над Вірменією, Грузією, створювати загрозу арабським емірам, багдадському халіфату.

І сталось те, що повинно було статись, — Варда Фоку оточують найбагатші особи імперії, що втекли з Константинополя, служили Скліру, а нині служать йому, вони, жадаючи помститись Василеві, підбурюють його йти з легіонами на Константинополь, сам Вард Фока налагоджує добрі стосунки з Вірменією й Грузією, з арабськими емірами Мартирополя, Аміди й Хорбота, з багдадськими халіфами.

У Вірменії в будинку Євстафія Мелаїна — родича Никифора Фоки — збираються візантійські динати, вірменські ішхани, вони урочисто проголошують Варда Фоку імператором Візантії, він одягає корону, червоне корзно.

Під рукою Варда кращі легіони імперії, десять тисяч грузин, яких мепет-мепе Давид за проханням імператора Василя й матері його Феофано посилав колись Варду Фоці, щоб розбити Скліра й тим допомогти імператору Василеві, — ці самі десять тисяч грузин за наказом Давида будуть служити Варду Фоці, щоб іти на Константинополь, скинути з трону Василя...

Вард Фока знає, що боротьба з Константинополем буде нелегка, розуміє, що покладатись на своїх спільників — арабів, грузин і вірмен — не доводиться: якщо він стане імператором Візантії, ті одразу перекинуться до ворогів, за спиною в нього лишається ще один імператор — Вард Склір, що сидить у в’язниці.

Він домовляється з емірами, що хоче мати Скліра полководцем, запрошує його до себе, починає переговори, але так і не закінчує їх — кидає Варда Скліра і брата його, патрикія Петра, у в’язницю.

А тоді Вард Фока вирушає на північ, до столиці, — перед ним Сирія й Месопотамія, Коломея й Каппадокія, Пафлагонія й Оптімати — багато фем імперії, але там ніхто не стане супроти Фоки, навпаки, до нього приєднуються нові легіони, з півдня на Константинополь наступає грізна, страшна, гаряча, як аравійські вітри, сила...

Втративши батька, двох братів, покаравши власним мечем зрадника Аарона, коміт Самуїл уже нікому не вірить, він покладається тільки на себе й воїнство. Він знає, що імперія переживає важкі дні, йому відомо, що Вард Фока оголосив себе у далекій Візантії імператором і збирається в похід на Константинополь.

І Самуїл вирушає проти Візантії — після розгрому воїнства імператора Василя біля Средця болгари виходять з Родопів, стоять недалеко від Адріанополя, загрожують столиці імперії, сам Самуїл веде свої полки на захід, бере городи Драч і Леш на березі Адріатичного моря, повертає на південь, захоплює Вер, переходить ріку Вардар, з’являється на околицях Солуні, над Егейським морем.

Так ще один меч нависає над Константинополем, меч Півночі, вал з полудня йде проти валу з півночі, а коли вони зіллються — впаде Константинополь, загине Візантія.

Уночі на небі з’являється комета, вона висить над обрієм, нагадуючи гострий спис з довгим і широким хвостом.

У Константинополі на стінах будинків і на гробницях чиясь невідома рука пише:

«Вгорі комета палить світ, внизу ромеїв нищить коміт...»

Чорна хмара збирається й на заході — у Південній Італії Візантія має клаптик суходолу над Середземним морем — Апулію й Калабрію, але з півночі їм загрожує німецький імператор Оттон, з півдня на ці феми налітають і налітають араби з острова Сицилії.