— Який жах! — говорив він. — Нікчемна Феодора! Розумію, вона мене ніколи не любила, не любив і я її... Василіса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склір — невдячний полководець, бездара, вбивця. Так ні ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що їхні божевільні наміри не здійсняться, розсиплються в прах, а самі вони загинуть.
Феофано байдуже нібито сказала:
— Я тобі відкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам’ятай, що Феофано близько, у Влахерні, і допоможе, врятує тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобі ліки.
— Спасибі, Феофано!
Вона схилилась і поцілувала чоло імператора.
— Імператор мусить діяти спокійно, — нахилившись до вуха імператора, прошепотіла Феофано. — У тебе є багато ворогів.
— Я знаю, що в мене і в тебе є багато ворогів, і діятиму дуже спокійно, — також пошепки відповів на це Цимісхій. — Нині ще досить одного мого слова — й усе буде, як я хочу. Спасибі, Феофано. Уже пізно, іди пришли мені ліки, сама жди мого слова.
— Прощай. До побачення, любий василевсе!
5
У ніч перед 6 січня 976 року до спочивальні вмираючого імператора прийшов вселенський патріарх Антоній — сивобородий, старий, але жвавий ще чоловік. Увійшовши туди, він низько вклонився імператорові, а потім сів біля його ложа.
— Помираю я, отче, — почав імператор.
Патріарх смиренно сказав:
— Всевишній благословив тебе, він принесе тобі здоров’я, дасть довгі літа життя на благо Візантії й усього світу.
— Ні, отче, дні мої пораховані, і я покликав тебе, щоб зробити останні земні мої розпорядження.
— Великий василевсе, — говорив патріарх, — церква день і ніч молиться за твоє здоров’я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усіх пільг, коли тобі важко, кличеш до свого ложа не мене — патріарха, а якогось адріанопольського єпископа... Хоч, правда, — закінчив патріарх, підійнявши руки д’горі, — всі ми рівні перед Богом: василевс, патріарх і єпископ такожде, а перед смертю тим більше.
Імператор розумів образу старого патріарха.
— Я кликав багатьох і багатьох осіб, — сказав він, — і готовий покликати сюди всю церкву. Але патріарх у мене один, і тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мій Антонію, що я діяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, — коли імперії було важко, позбавив духівництво багатьох пільг, встановлених попередніми імператорами. Що ж, винюсь, повертаю церкві всі її пільги, які забрані були в неї, передаю їй храми, дам землі в Македонії й Фракії.
— Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навіки.
— Я хочу піти з цього життя, повівши тобі про всі свої гріхи й одержавши перед життям вічним прощення від Бога...
— Говори, василевсе, а я іменем Господа Бога відпущу тобі всі гріхи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 22. Приємного читання.
TextBook