Розділ «СИН РАБИНІ»

Корчениця брата Сварга тільки здалеку здавалась такою, як була. Насправді ж до неї ззаду добудовано було тепер кілька клітей, поряд з корченицею з одного боку Микула помітив землянки, біля яких повзали голі діти, ще кілька землянок було з другого боку, а в самому лісі, сховавшись від людського ока, височів обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нібито гніздо в лісі, не один Сварг жив тут, а багато людей.

Вони й виходили — два кузнеці виринули з чорної пітьми корчениці — старі, чорні від диму, з висхлими блідими обличчями, з дверей виглядало кілька хлопців — також худющих, блідих, із землянок вилізали й дивились жінки.

— Бачу, пізнаєш, — говорив Сварг. — Працюємо, Микуло, що поробиш, колись кували мечі, а тепер рала, колись був сам, а нині людей на поміч кличу. Скільки тієї кузні треба переробити, а літа не ті, сам, скільки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоїмо, ходімо до терема, там і поговоримо.

Проте до терема нелегко було доступитись, бо тільки Сварг відчинив ворота і зайшов на двір, до них кинулись величезні пси.

— А згиньте, прокляті, згиньте! — заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псів, але один із них все ж устиг приловчитись, підскочив до Микули, люто клацнув зубами й одірвав шматок ногавиці.

— Ну й пси! — говорив Сварг у сінях, куди ледь пробивалось через заґратоване віконце проміння. — Аки звірі, єй-єй, аки звірі. Та чого ж ти стоїш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.

Вікна в теремі Сварга також були заґратовані, там був не очаг, а піч, великий стіл, а на ньому корчага з вином, хліб, усяке зілля.

— То як же ти, брате? — запитав Сварг, коли вони сіли до столу.

— Я? — щиро здивувався Микула. — Що мені? Яким вийшов з села, таким і повернувся.

Сварг поставився до слів Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.

— Так я і знав! — промовив він. — Не там була брань, де ти ходив...

Микула здивовано подивився на брата.

— Є й нині, — посміхнувся Сварг, — і хозари, і булгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.

— Хто ж іде і супроти кого? — тихо запитав Микула.

— Оці, — відповів одразу ж Сварг, — Кожема в Острі, Бразд у нашому Любечі і ще багато таких, як вони, взяли в князів і один у одного всякі пожалування: землі й ліси, озера й гони на ріках — усе в їхніх руках.

Микула щиро здивувався, що нині Сварг став ворогом Бразда, і той одразу це помітив.

— Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, — сказав він. — Ти думаєш, чого це Сварг нарікає на Бразда, адже є в нього терем, корчениця, на його дворі працюють смерди? Але, — із жалем крикнув Сварг, — у мене немає того, що має Бразд: земель і лісів, а без них людина ніщо!.. Корчениця, — замислився він, — о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все — золото, срібло. Проте я забув, що до корчениці треба мати ще й руду, ліс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Дніпра, де брав руду, ліси, де стояло древо, — це було моє, твоє, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чиї береги? — князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в ліс — знамена. Чий ліс? — князя, Кожеми, Бразда. Отак князі, Кожема та Бразд обігнали мене, все собі та й собі, а мені... Пам’ятаєш, тієї ночі, коли ми ділили батьківську спадщину, Бразд говорив: «Візьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж її полюбляєш...» Я й узяв кузнь, кую тепер, а всі багатства в Бразда.

Микула розгонисто й голосно засміявся.

— Ти чого смієшся? — запитав у нього Сварг.

— Як же мені не сміятись, — відповів одверто він, — прийшов, походив по Любечу, думав, що тільки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згоді з Браздом...