Розділ «СИН РАБИНІ»

— Що повім? — відповіла вона. — Усе, як було. Де ти так забарився?

Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.

— Далеко був, — промовив глухо. — Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...

— Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.

І вони пішли — бігцем по схилу валу, повільніше — двором.

— Чула, чула, — говорила Віста. — Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.

— Ні! — скрикнув Микула. — Я живий, живий, Вісто!

Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.

Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.

І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.

— І як живе рід наш? — запитав, сівши біля очага, Микула.

— Усе, як було... Немає роду.

— А брати Бразд і Сварг?

— Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...

— Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?

— Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

— А інші родовичі наші?

— Усе далі й далі люди від людей.

— Чому ж, Вісто?

— У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було.