Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.
Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
— Цілий! Цілий! От і прийшов додому! — промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур’янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, — під стіною хижі.
І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
— Не плач! — суворо сказав він Вісті. — Диви, — за-сварився вже він, — своїми сльозами всю твар мені змочила. — Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. — Ти краще скажи, як тут?
— Що повім? — відповіла вона. — Усе, як було. Де ти так забарився?
Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.
— Далеко був, — промовив глухо. — Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...
— Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.
І вони пішли — бігцем по схилу валу, повільніше — двором.
— Чула, чула, — говорила Віста. — Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.
— Ні! — скрикнув Микула. — Я живий, живий, Вісто!
Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.
Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.
І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.
— І як живе рід наш? — запитав, сівши біля очага, Микула.
— Усе, як було... Немає роду.
— А брати Бразд і Сварг?
— Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...
— Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 8. Приємного читання.
TextBook