Розділ «СИН РАБИНІ»

Вино! О ні, він був тверезий, пам’ятає кожне слово, яке йому сказала Юлія, твердо знає, що говорив сам.

Пристрасть, нестямний шал, ні, не те, бо і в час тризни, і тоді, коли пішов з гридниці, і навіть з Юлією в її палаті він був смутний і печальний, думав про загиблого брата Ярополка.

А може, це тільки лукавство, зваба темних сил світу? Яке ж лукавство; він ні на крихту не покривив душею, сказав усю правду про себе, і Юлія нібито ні з чим не крилась від нього, говорила правду про себе, благала захисту, ласки, теплого слова на одну тільки ніч...

Одна ніч! Так, людині часом здається, що в довгому житті одну ніч можна забути, жити далі, як і раніше.

Чи зможе князь Володимир забути колись цю ніч, чи зможе жити далі так, як раніше, — вільним, спокійним, — чи буде це єдина й остання ніч?! Жах того, що сталось, вставав перед ним, серце стискалось від невиразної тривоги.

Десь у теремі почувся шум, це прийшла нова зміна сторожів, у сінях збираються бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни і ябетники. От ударили била на городницях, над Києвом починається новий день, зараз постукають у двері — князеві час виходити, спускатись у стравницю, принести жертву богам і вкусити від страв, а тоді прямувати в Золоту палату, де вже збираються мужі градські.

Одинадцятий день червена [91] літа 6486-го[92], — так, у цей день князь Володимир повинен сісти на столі своїх отців, до Києва прибули князі, бояри, мужі нарочиті з усіх земель від Крижаного до Руського моря, він лишився один із Святославичів, мусить виконати заповіт батька, взяти на свої плечі брем’я тяжке.

Близько в переходах чути кроки, ідуть мужі... Князь Володимир схоплюється, одягає біле платно — сорочку й ногавиці, — чіпляє до пояса меч. Накидає на плечі корзно й зупиняється серед палати. Він суворий і замислений, почався великий день, шум у переходах наростає, чути гомін і надворі — це шумить, кличе князя Володимира Руська земля.

Ось стукають у двері.

— Заходьте, мужі! — голосно промовляє Володимир.

Двері розчиняються. Входять кілька воєвод і бояр. Вони прийшли віддати честь князеві, кликати його.

— Чолом тобі б’ємо, Володимире-княже!

— Спасибі вам, мужі мої!

Світає. Вже крізь слюдяні круглі віконця помітно, як примеркають зорі й синіє небо, сяйво нового дня змішується із жовтими вогнями свічок.

Цього ранку в Золотій палаті було набагато більше, ніж звичайно, людей, тут стояла не тільки Гора, а й воєводи, бояри, мужі нарочиті з усіх кінців Русі — від тиверців і угличів на півдні, радимичів і полочан — із заходу, весі, мері, чуді — з північних земель. Посередині ж стояли новгородці — їм належали честь і слава, бо це ж з ними зачинав похід князь Володимир, бились вони достойно, не шкодували життя, а багатьох з них і не стало.

Тут, у Золотій палаті, зійшлися не однодумці люди — тільки вчора багато хто з них бажали один одному загибелі, сходились у боях, рубались на життя і смерть, та й цього ранку не все ще перекипіло в їхніх серцях, вони ще не остигли після войовничого запалу, мужі кожної землі стояли окремо, мужі ж київські поділились навпіл — ті, що ждали Володимира, були попереду, втікачі в Родню — в кутках.

Проте ніхто з них не виказував своїх дум — у палаті було тихо, тільки слуги час від часу проходили попід стінами, знімали нагар з свічок, носили в чашах мед і воду.

У миготливому, примарному сяйві на темних рублених стінах палати виразно окреслювались, граючи золотом і сріблом, доспіхи й зброя князів давніх. У кінці Золотої палати на помості стояло два крісла з різьбленими поручнями й ніжками, над ними сяяло знамено князя Святослава — два перехрещені між собою списи, але поруч із ним стояло ще одно знамено, князя Володимира, — три перехрещені списи із зубцями, що виростали з одного древка, — так велів покон: до списів діда й батька новий князь додавав свій спис.

Порожні крісла на помості! На них, кожен у свій час, сиділи древні князі, а за ними Олег і Ігор, княгиня Ольга й Святослав, зовсім недавно тут сиділи Ярополк і Юлія, — нині одно з крісел уготоване було новому київському князеві.

І от у довгих переходах за помостом заблищали вогні, залунали кроки, з дверей вийшло кілька воєвод, стали обабіч, а після них з темряви виступив князь Володимир.