Розділ «СИН РАБИНІ»

— О, так, так... Я боюсь, боюсь княже...

Вона простягла до нього свої руки, він узяв їх і відчув, які холодні в неї пальці. Пальці царівни стиснули його руки, він міцно стиснув їх.

— Княже! Проведи мене, побудь трохи зі мною в палаті.

Володимир одірвав від неї погляд, подивився в глибину переходів.

— Тут нікого немає, — зовсім тихо шепотіла вона, — ніхто не почує, не побачить... Благаю, пожалій, проведи мене.

Вона розчинила двері, переступила поріг світлиці. Там у свічнику горіла свіча. Крізь розчинене вікно з Дніпра долітали голоси воїв, у кутку водяний годинник вів лік часу: «Кра-ап... кра-ап».

— Іди, княже, іди!

Володимир зайшов до світлиці, зупинився, Юлія зачинила на засув двері.

— Бачиш, — легко зітхнувши, промовила вона. — Отака моя палата...

— А тіні? — запитав сміючись Володимир.

— Княже Володимире! — ледь посміхнулась і Юлія. — Які можуть бути тіні, коли ти тут?! Тіні залишились там, у переходах... Сідай, княже, — ти мій бажаний гість, шкода тільки, що не маю чим тебе почастувати.

— Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж після тризни.

— Так, тризна закінчилась, усе закінчилось тепер, княже... — На її очах заблищали сльози.

— Не говори так, Юліє! І не плач! Закінчилося все зле, недобре, кожен з нас має якісь втрати, в кожного болить серце, але нам, живим, тільки жити й жити...

— Спасибі тобі, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нині до мене!

Обоє замовкають. Настає тиша. Горить свіча. У палаті спокійно, тіні зникли. Є таке просте, звичайне життя.

— Спи, княгинє!

— Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самітна тут, на Горі.

...Наступного дня князь Володимир їде з дружиною в Білгород над рікою Ірпенем, оглядає там древню фортецю, радиться з воєводами, як слід її перебудувати, де воздвиг-нути нові стіни, де покопати вали, щоб до Києва ніхто не міг підступити із заходу.

Але не тільки через це їхав Володимир до Білгорода. Після всього, що сталось, перед великими справами, які слід було звершити, він хотів бодай один день побути на самоті, в полі, над Ірпенем-рікою, що струмувала серед зелених лук на схід, до Дніпра.