Розділ «СИН РАБИНІ»

Взяти християнство?! У кого його взяти, звідки? Ні, і сам Володимир, і дружина його, та й усі людіє ще не готові до цього, християнство нині — це знамено Візантії, лютих ворогів Русі.

Молитись Перуну? Он він стоїть на требищі за теремом — суворий бог Русі, якого Гора зробила колись богом своїм, якому, може, й нині ладна вклонитись.

Ні, Володимир не буде молитись старим і новим богам Гори, яка вспоїла й вскормила убійника Ярополка, він служитиме Русі, що підтримала й грудьми встала за нього в цю многотрудну годину.

— Хочу, — сказав він, — аби богам нашим молились усі людіє.

І кілька днів і ночей до цього на пагорбі, недалеко від Воздихальниці, рили землю, готували требище; багато де-реводілів, каменотесів, майстрів по золоту й сріблу тесали дерево, карбували постаті, оздоблювали їх, ставили півколом, перед ними зробили кам’яний жертовник.

Посередині всіх богів височів вирубаний з старезного вкритого вузлами й прожилинами дуба Перун. Дереводіли-майстри, які робили його, витесали з дерева довгі, опущені долу руки, широкі плечі й круті, схожі на жіночі, груди, викарбували на його постаті подобу броні, широкий пояс, меч, тул із стрілами, а кузнеці заліза зробили богові велику срібну голову в шоломі, почепили золоті вуси.

По праву руку від Перуна стояв Дажбог — набагато нижчий, але повний, з великим животом, складеними попереду руками; ошую — Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорі, під якою на всі боки світу дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Білобог, злий Чорнобог, Волос.

На требищі були боги не тільки Полянської землі, з князем Володимиром ішли вої верхніх земель, що мали своїх богів, віднині Київ захищатиме всі племена й язики, у кожного з яких свої покони й боги, — на требищі був бог далекої Півночі Мокоша, що мав людську постать і волову голову, Смарагл, якому молились гості із-за Ітиля-ріки, всілякі потвори, на які страшно було дивитись. Суворі, німі, незрозумілі стояли ці куміри, навкруг них на високих кілках біліли черепи тварин, у повітрі над требищем, чуючи поживу, літало вороння.

Коли князь Володимир з воєводами, тисяцькими, боярами вийшов з воріт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли біля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навіть на дерева.

— Слава, слава князеві Володимиру!

На требищі вже палали вогнища, іржали коні, ревіли бики, яких мали принести в жертву; одягнувши страшні личини, жерці били в бубони й ходили біля богів, проміння від вогнищ освітлювало суворі лики кумирів.

Крики численного натовпу не вгавали, і Володимир, дійшовши до требища, обернувся до людей своїх.

— Слава, слава Володимиру! — лунало в повітрі.

Душа молодого князя піднеслась, була задоволена. Кого

думав скорити Ярополк, на кого він надіявся? Ось стоять тисячі ремісників, кузнеців, дереводілів з передграддя, простих роб’їх людей з Подолу й Оболоні, вої з усіх земель Русі, вони берегли й берегтимуть старі покони, пролили за це багато крові і ось зібрались тут, щоб молитись старим богам, дати роту блюсти древні закони й покони.

Він високо підняв праву руку, і цей його рух зрозуміли всі людіє — князь Володимир з ними, зараз він молитиметься разом з ними, син Святослава Володимир ніколи не зрадить закони й покони отців своїх.

А потім він подивився в інший бік — по праву й ліву руку від себе, де мусили стояти князі земель, посадники, мужі ліпші й нарочиті, воєводи й бояри, дружина, — ще одна сила.

Їх було багато — тут були воєводи й тисяцькі, які прийшли з ним від півночі, багато воєвод, посадників, мужів нарочитих, що пристали до них у далекій дорозі, князі земель і мужі, яких прислали до Києва Деревська, Чернігівська, Переяславська землі.

Але князь побачив тут мало бояр та мужів ліпших і нарочитих з Гори, вони сміливо крокували поряд з ним до воріт, а там, очевидь, залишились.

«Не бажають молитись Перуну, — подумав Володимир, — що ж, людіє мої змусять їх шанувати старий закон і покон!»