Розділ «СИН РАБИНІ»

— Здрав будь, княже! Чолом князеві! — зашуміли всі.

Він зупинився на помості перед кріслами, вклонився, відповідаючи на вітання людей, подивився на заповнену людьми палату, взявся рукою за меч.

— Пощо кликали мене, мужі й дружино? — пролунав його голос. — Я прийшов і слухаю вас...

— Волимо мати князя на Київському столі, — почулась відповідь. — Волимо мати великого князя й на всю Руську землю.

Він помовчав якусь хвилину й сказав:

— Дружино моя, князі, воєводи, бояри, люди Русі! Добро, що зібрались тут з далеких і близьких земель, з усіх україн прийшли сюди і покликали такожде мене, щоб посадити в городі Києві князя й говорити про потреби наші. Не зла хотя городу Києву і землі Руській, з далекого Новгорода ішов я сюди, людіє, не смуту й усобицю хотів вчинити на Русі, відаєте самі, брат мій Ярополк убив брата Олега, сидячи на столі отця нашого в Києві, восхотів піти на Новгород і всю Русь. Тому новгородці, а з ними й землі полунощні, а на великому Дніпрі й усі землі пішли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми — а убійники та зрадники мечами пройняли йому груди.

— Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! — кричали в палаті.

— Що Ярополк, що його дружина, — однакові оба. Відступники вони від віри отців наших, недобрий Ярополк, син Святослава...

Але не всі шуміли одностайно — у палаті було багато людей, які знали долю князя Володимира, та він і сам не міг забути, що в давноминулі важкі дні, коли батько ішов на брань до Дунаю, то, знаючи хижі думки Гори, посадив у Києві князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо він — Володимир — був сином рабині. А хіба зараз змінився Володимир, хіба іншою стала в ньому кров, хіба перестав він бути сином рабині?

— Дякую вам, — промовив він, — за ці слова. Добре, що в Києві утверджені старі закони й покони, а ви згодні їх захищати... На цьому й будемо стояти, мужі, на цьому одвіку стояла Русь. Мусимо, мужі мої, думати й про інше — я зробив своє діло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород і вся полунощна земля, нелегке життя там — мнозі вороги йдуть на нас з півночі.

— Бути тобі, княже Володимире, в Києві-городі, на столі отця.

— Просимо тебе, Володимире, бути нам князем!

— Володимира! Володимира!

Підтримали й новгородці. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усіх:

— Сидіти Володимиру в Києві... Голос його ми почуємо, буде потреба — віче ряд дасть, маємо твого посадника, княже.

І ще дужче в палаті зашуміли, закричали:

— Просимо Володимира! Бути тобі князем! Стіл батька Святослава кличе тебе, княже!

Стіл батька! У саме серце молодого Святославича вцілили ці слова, він пригадав останню з ним розмову, спокійний його голос:

«Запам’ятай, що мати твоя — роба, але ніколи не соромся цього, сила не в тому, що один князь, а один робочич, сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землі... Люби й ти її».

Він ступив крок, кілька воєвод взяли його під руки і посадили на стілець.