Розділ «СИН РАБИНІ»

Він думав навіть заночувати в Білгороді, в палатах, де під стелями лунко одбивались кроки, дерев’яні стіни терпко пахли живицею й воском, у підземеллях однозвучно падали краплі.

Проте Володимир так і не заночував тут. Увечері, вийшовши на стіну, він довго дивився, як червоно закочувалось, падало в небесну прірву сонце, а над Ірпенем і луками почали вставати, клубочитись схожі на вершників, що, нахилившись у сідлах, поганяють коней, білясті тумани, як швидко посиніло небо, а в ньому запалилась зоря-вечір-ниця, як слідом за нею на півночі й сході озвались-запалах-котіли великі й дрібні зірки.

Чого ж князеві Володимиру стало так неспокійно й тривожно в цю годину? Ні, це не були неспокій і тривога. Дивлячись на небо й зорі, він зрозумів, що йому важко ночувати в цій древній фортеці. Їхавши сюди, він хотів побути на самоті, відчувши тепер свою самотність, боявся вже її.

Рівним шляхом, що тягнувся між високими стінами лісу, чорні вершники гнали коней; за якусь годину вдалині заблимало кілька вогників — то був Київ; стишивши коней, вершники проїхали Подол, передграддя, проминули ворота Гори.

У теремі було порожньо й тихо, внизу, в сінях, горіли два світильники, в промінні яких окреслювались темні постаті гриднів, попрощавшись з ними, князь Володимир пішов сходами на верх терема.

Там у кінці переходів горіла одним одна свіча. Жінка в темному платні, загледівши князя, хотіла начебто зникнути в глибині переходів, але зупинилась, обернулась.

— Княгинє Юліє! Уже пізно. Чому ти не спиш?

У неї було надзвичайно бліде обличчя, в миготливому промінні очі здавались зляканими й розгубленими, уста стиснуті, немов вона затамувала крик.

— Ти приїхав, княже? О, як це добре... Я знала, вірила, молилась, аби ти був тут...

— Почекай, Юліє! Чого ти молилась?

— Мені страшно, княже...

— Чому?

Вона рушила переходами. Князь Володимир пішов за нею. На мить біля дверей своєї палати Юлія зупинилась.

— Ти зайдеш до мене, княже?

— Так, зайду.

У палаті Юлії все було, як і напередодні. Втім, ні, цієї ночі вікно, що виходило до Дніпра, було завішене, на столі стояла корчага з вином, два келихи, страви.

— Нині ти повечеряєш і вип’єш.

— Я вечеряв у Білгороді.

— Невже ж ти не вип’єш за добру пам’ять брата Яро-полка?

— За добру пам’ять брата вип’ю. Налий!