Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Київська Русь: початки української держави»

Усунення грека–митрополита й заміна його русином ліквідували будь–який контроль над Києвом з боку Візантійської імперії. Це викликало неабияку напругу в стосунках між Києвом і Константинополем. Візантія не хотіла ні за яку ціну випускати з рук оцей ланцюжок впливу на життя в Київській державі, не хотіла втрачати й джерело збагачення, що надходило через церковні канали до Константинопольської патріаршої скарбниці.

Іларіон, який був поставлений князем Ярославом у 1051 р. Київським митрополитом, створив один із цікавих богословських, філософсько–історичних творів, що звеличують українсько–руський народ і проводять гуманістичну концепцію загальнолюдської історії. Це — “Слово про закон і благодать”.

Тут визначається місце Київської держави серед інших держав світу як провідної. Іларіон говорить про те, що країна Русь, яка прийняла християнство від Візантії, є рівною з усіма іншими християнськими державами, тобто, він заперечує імперську зверхність вселенської держави. Більше того, тут стверджується, виходячи з філософії нового віровчення, що “хто був останнім, той буде першим”. Тобто, оскільки Київська держава пізніше за інших прийняла віру в Христа, то, пророкує він, їй уготована в майбутньому перша роль в історичному поступі. У знаменитому своєму “Слові” Іларіон апологетизує діяльність князя Володимира, показує бурхливу просвітницьку працю його сина Ярослава, якого сучасники прозвали Мудрим і заявляє, що Київська держава тепер “… відома й почута усіма кінцями землі”.

Проте напружені стосунки між Києвом і Константинополем у боротьбі за Київську митрополію закінчилися поразкою Ярослава. До Києва був присланий із Візантії новий митрополит — грек Феопемпт. Іларіон змушений був таємно зникнути, бо новий владика розшукував його, щоб покарати на смерть. Подальша доля Іларіона невідома, проте деякі історики XIX ст., приміром М. Присьолков, вважають, оскільки Іларіон був підданий анафемі (прокляттю) новим митрополитом і був приречений на знищення, тому заховався у Києво–Печерському монастирі, прийняв схиму й нове ім’я — Никон. Там він провадив просвітницьку працю, навчав учнів, вів літописи тощо.

Православна русько–українська церква, підтримувана Ярославом Мудрим і Києво–Печерським монастирем, продовжувала політику незалежності від Візантії. Київські вчені, літописці, державні діячі вимагали канонізації (тобто возведення у ранг святих) подвижників християнського віровчення серед русів. Зокрема, вони вимагали освячення княгині Ольги, князя Володимира, загиблих у громадянській війні братів Бориса і Гліба. Константинопольська патріархія рішуче відкидала такі домагання. Бо це означало, що Київська митрополія дістане ідейну самостійність, маючи своїх святих, здобуде й незалежність.

Тривала багаторічна боротьба за канонізацію видатних русько–українських діячів все ж завершилась перемогою: наприкінці 70–х років XI ст. було висвячено двох руських святих — Бориса і Гліба. Вони швидко завоювали серця віруючих в усьому християнському світі. Згодом вже були висвячені і князь Володимир, і княгиня Ольга, а також і сам Іларіон (під ім’ям Іларіона Святителя).

За Ярослава Мудрого з’являється багато оригінальних літературних та історичних творів — “Повість врем’яних літ”, “Читання про Бориса і Гліба”, збірник–кодифікація юридичних законів “Руська Правда” та низка інших, що свідчило про високу політичну зрілість тодішнього суспільства. Особливо велике значення мала “Руська Правда” та її продовження “Правда Ярославичів”, що на багато століть залишались основним юридичним збірником законів, за якими жила ранньофеодальна держава русів–українців, а також пізніше князівства північно–східних та західних регіонів.

Ярослав залишив після себе могутню й розвинену державу. Але відходячи у світ пращурів (1054), Ярослав Мудрий своїм заповітом розділив Київську державу між трьома старшими синами: Ізяславом, якому віддав Київське князівство, Святославом, котрому дісталась Чернігівська земля, і Всеволодом, що давно вже осів у Переяславському південному порубіжжі. Таким чином витворилась нова форма політичного управління: замість єдиного самовладця — три рівноправних правителі, тріумвірат Ярославичів.

Ці три князі збирали на спільні ради, визначали нові напрямки внутрішньої та зовнішньої політики. Але мир між князями–братами тривав недовго.

Тріумвірат Ярославичів невдовзі розпався. Початок цьому поклала драматична подія в історії Київської держави: навала нового степового агресора — половецьких орд. Це був 1068 рік. Половецькі орди розгромили військо князів, князі повтікали з поля бою та залишили напризволяще населення, селища, міста і ниви.

Тому 1068 року у Києві вибухнуло велике народне повстання. Кияни вигнали свого князя Ізяслава Ярославича, витягли з поруба полоненого князями раніше полоцького князя Всеслава Брячиславича, військо якого перед тим тріумвіри–князі розгромили. Всеслав був одним із нащадків князів по лінії першої жони Володимира — Рогніди. Він був улюбленцем народу, його називали чародієм (волхвом). Пізніше його поетично оспівав автор безсмертного “Слова о полку Ігоревім”. Втім, Всеслав не жадав князювати у Києві. Через 7 місяців він утікає зі столиці.

У Київській державі розпочинається смуга міжусобиць, чвар, повстань. Вона триває довго. Кожен із Ярославичів по черзі захоплює Київ і недовго урядує в ньому. Вже після смерті третього Ярославича — Всеволода (1093) —до Києва був запрошений боярами й ченцями Києво–Печерського монастиря старший у роді — син Ізяслава Ярославича, Святополк.

Це був маленький, малопомітний князьок, що сидів у Турові (південна білоруська земля, тодішня земля дреговичів). Святополк не відзначався ніякими державницькими обдаруваннями — ні розумом, ані честолюбством, ані військовими талантами. Це був розбещений, розгульний чоловічок, сріблолюбець, п’яниця. Але традиція вимагала, щоб він узяв кермо влади в державі як старший нащадок правлячої династії.

Святополк сидів на київському столі близько 20 років. Цей правитель не зміг провести жодної внутрішньої реформи, яка б зміцнила державу чи вивела її з міжусобиць. Нічого не робилося й для того, щоб припинити похолоплення ремісничого населення, яке спонукали київські лихварі та купці саме за підтримки князя. Внутрішня діяльність Святополка була спрямована на власне збагачення. Він продав за велику кількість срібла право на соляні торги в Києві купцям Жидівської слободи, яка виникла ще в часи Святослава і Володимира після розгрому Хазарії (звідти й переселилась до Києва зі столиці цієї держави чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віровизнання. У старовину, як і нині в Європі, слово “євреї” не було в обігу документів, як і в мові народів. Тому й торгова слобода в Києві називалась Жидівською. Літопис ще згадує Жидівські ворота, які зруйнувала пізніше монголо–татарська навала в 1240 р. і які вже не відродили).

Віддавши монополію на торгівлю сіллю купцям Жидівської слободи, Святополк призвів до того, що вони підняли ціни на сіль, а також збільшили лихву (процент на позичені гроші) на купу. Купа — це 5 гривень, що становило на той час досить велику суму грошей (Одна київська гривня — це злиток срібла вагою 160 грамів і дорівнювала 25 кунам, 20 ногатам, 50 різанам). Тих, хто брав купу гривень, називали закупами. Якщо закуп не міг віддати боргу, він ставав холопом — рабом.

У Києві за Святополка швидко зростає лихварство й похолоплення людності. Холопів купці продавали як рабів половцям, грецьким, мусульманським та іншим купцям; безкінечні натовпи пов’язаних вірьовками за шиї холопів почали виводити з Києва.

Через те, коли 17 квітня 1113 р. раптово помер Святополк, у Києві вибухнуло величезне народне повстання. Запалала Жидівська слобода, боярські та купецькі двори. Бояри змушені були вдатись до запрошення нового князя. Таким князем, хто вже давно, ще до Святополка, претендував на княжий стіл, був син Всеволода Ярославича, онук Ярослава Мудрого — князь Володимир, прозваний Мономахом. Саме він за князювання бездарного Святополка вміло обороняв Київську державу від половецьких орд. Саме цей освічений князь, князь–письменник, доклав багато зусиль, щоб за Святополка пригасити міжусобні князівські чвари. Володимира Мономаха боялися київські бояри та опиралися його бажанню посісти київський стіл по смерті його батька Всеволода.

Тепер же, перелякані вибухом народної розправи, ці бояри запросили Володимира Мономаха на князювання (1113–1125).

Під час повстання 17 квітня 1113 р. новий київський князь Володимир Мономах змушений був видати “Статут” (доданий згодом до “Руської Правди”), який мав полегшити становище міських низів і знедолених холопів та закупів, принижених і задушених лихварями та феодалами.

З іменем цього князя пов’язаний нетривалий період єдності Київської держави. Володимир Мономах став організатором активної боротьби проти половецької навали. Практично він приборкав половецьких ханів, відтіснивши їхні орди до Причорномор’я і Приазов’я. І слава про ці великі перемоги пішла “… до всіх країв далеких… до греків, і угрів, і ляхів, і чехів, допоки й до Риму не прийшла…” — з гордістю розповідає літописець. Його ім’ям половчанки лякали дітей. У той же час він поклав початок політиці шлюбного родичання з половецькими ханами, що призвело до широкої участі половецької верхівки в князівських чварах. Деякі історики повідомляють, що сам він був одружений удруге з половчанкою куманського племені; свого наймолодшого сина — Юрія — одружив з донькою половецького хана Аєпи (це був той самий Юрій Долгорукий, який згодом з ординською захланністю обдирав Київ і київський люд).