Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Київська Русь: початки української держави»

Та “шестибожжям” тільки розпочиналися реформи Володимира.

Ставши керманичем величезної країни, князь Володимир мусив зміцнювати рубежі своєї держави й відбиватись від сусідів, що прагнули розшматувати ту чи іншу її частину. Володимир продовжував закріплювати території своїх володінь, які підбив під свій меч його батько — князь Святослав. Так 981–982 рр. він здійснює походи для остаточного підпорядкування в’ятичів, а також радимичів, на яких наклав податок на плуг. Здійснює походи проти литовського племені ятвягів на північному заході.

Зміцнивши свої порубіжні володіння, Володимир запроваджує важливу адміністративну реформу. Він ліквідовує племінні княжіння й замінює місцевих князів та представників могутніх боярських кланів своїми намісниками. Всю територію країни він ділить на вісім волостей, на чолі яких поставив своїх управителів — волостелів. Пізніше на чолі кожної волості були поставлені його сини. Це підірвало антицентристські угрупування племінної аристократії й зміцнило владу Києва над усією східнослов’янською територією, що визнавала владу київського володаря.

Надзвичайно важливою реформою стала військова реформа Володимира. Вона була спрямована на зміцнення оборонної сили держави, на ліквідацію ролі племінної верхівки в обороні своєї землі та заміну її загальнодержавною системою оборони. Раніше згадувалось про те, що Володимир, щоб позбутися впливу варягів у Києві, був змушений давати варязьким ватажкам землі. Цю ж систему наділення землею за службу, за захист кордонів своєї держави він продовжує й далі. Усім, хто бажав боронити кордони Київської держави, він давав землю. Це викликало великий приплив на військову службу нових сил із середовища народних низів. Нова група служилих землевласників стала опорою Володимира. Вони потіснили стару боярську еліту, бо не були зв’язані з місцевим князівсько–боярським підложжям і стали вірними захисниками не лише кордонів, а й влади самого князя.

З літописів, із переказів і билин ми знаємо таких відданих князеві й своїй вітчизні захисників, як Ян Усмошвець, Олекса Попович, Ілля Муромець. Вони були вихідцями із селян, ремісників, духовенства.

Ця реформа створила могутню земську армію, яка міцно тримала оборону країни. Вона мала велику підтримку серед широких верств населення, про що свідчать народні пісні й перекази. Пізніше подібну реформу провадив у московській державі Іван Грозний, який створив нову земельну аристократію — служиле дворянство.

Ось ця нова земельна й військова аристократія і стала опорою влади князя Володимира. При ньому гуртується тісне коло однодумців, що виконувало роль дорадчого органу, де були і бояри, і селяни, і ремісники, котрі брали участь в обговореннях княжих справ на княжих учтах — “пирах ”. Ці наближені й довірені люди визначали основні напрямки всієї державної політики Києва. До цього варто додати, що князь, розгромивши степові орди торків, берендеїв, чорних клобуків та ін., підпорядкував їх своїй владі й розселив на південному порубіжжі Київської держави. Багато століть ці осілі племена несли військову прикордонну службу — першими приймали на себе удари нових кочівників: печенізьких орд, пізніше — половецьких та інших. І лише монголо–татарська навала змела їхні військові заслони і городки на Сулі, Трубежі та інших територіях сучасної Полтавщини та Переяславщини.

Складовою частиною військової реформи Володимира було будівництво фортець. Це Білгород — на Ірпені, Василів на — Стугні, Берестове — на південній околиці Києва та інші укріплення.

Крім того, Володимир, уже після прийняття християнства, провів судову реформу. Внаслідок цього відбулося розмежування градського суду та єпископського. Доказом цього є церковний статут. Спроба запровадити смертну кару, як вважає М. Брайчевський, зазнала невдачі. Русь була єдиною в Європі державою, де не було узаконеного вбивства.

Через сім років після запровадження шестибожжя Володимир був змушений провести нову релігійну реформу. Шестибожжя не виправдовувало себе. Об’єднання князівств під рукою Володимира не було міцним. Князь, між тим, бачив поряд зі своєю державою інші країни, де були єдині для всіх релігії, в яких через те центральна влада була сильною і реальною. Це були християнські Візантія, Болгарія Дунайська, мусульманська Булгарія на Волзі й Камі, ще тримались рештки іудейської Хазарії на Волзі. Володимир ретельно знайомиться з різними віровченнями та доходить висновку, що найбажаніші наслідки для ідеологічного зміцнення його держави може дати християнство.

Проте, як мудрий політичний діяч, він розумів, що Візантійська імперія, яка залюбки дає, а то й нав’язує християнство своїм сусідам, намагається водночас підпорядкувати ці країни і народи від своєї політики не лише в релігійному відношенні, але й у політичному. Звичайно ж, така ситуація не подобалась амбітному київському володареві, і він змушений був шукати способів прийняти нову віру таким чином, щоб країна зберегла свою повну незалежність від імперії.

Такий вдалий момент з’явився в середині 80–х років, коли у Східно–Римській імперії — Візантії — спалахнула громадянська війна.

Це був складний період у долі двох константинопольських братів–імператорів — Василія II і Костянтина VIII. Вони ледве не втратили корону імперії. Візантійський хроніст Лев Диякон писав, що в ті часи імперію розхитували “страшні заколоти, нашестя народів, міжусобні брані, переселення міст і сторін, холод і морові язви, жахливі струси і майже суцільна загибель Ромейської імперії”.

Тяжкого удару Візантії завдає Дунайська Болгарія, яка підняла голову після попереднього погрому під час походів Святослава й почала відроджувати свою державність. Саме тоді київський князь Володимир робить переможний похід на Дунай. Про цей похід яскраво оповідає наш літопис.

Утім через неточність літописних повідомлень вітчизняні історики вважали, що цей похід Володимир робить на Волзьку Булгарію. Відомий сучасний український історик М. Брайчевський, уважно досліджуючи літопис, ствердив, що йдеться в літописі саме про похід на Дунайську Болгарію. Він звертає увагу, що в літопису точно повідомляється про традиційний шлях цього походу: “Іде Володимир в лодіях, а торки — берегом приведе на конях. І тако побіди булгари”. Ясна річ, у лодіях Дніпром пливла дружина князева до Руського (Чорного) моря, а берегом Дніпра ішли спільники русичів — торки та інші ординці. Це був здавна відомий полянам–русам шлях до Болгарії Дунайської та Візантії. До Волги ж плисти на лодіях із Києва неможливо так само, як і йти “берегом” кіньми.

Переконливою є думка цього дослідника щодо Дунайської Болгарії висловлена в літопису: “… рече Добриня Володимиру, сгляда колодник: “І суть всі в сапозіх. Сим дані нам не даяти. Поїдем шукати лапотників”. У “сапозіх” — у чоботях — ходили в ті часи у Візантії та в Болгарії Дунайській. “Лапотників” же можна було знайти саме в протилежних сторонах, скажімо, у Поволжі.

Як свідчить наш літопис, Володимир і болгари уклали між собою угоду про тривалий мир, який образно ствердили такими словами: “Толи не буде мира межи нами, оли вже камінь зачне плавати, а хміль грязнути”.

Переможний похід Володимира на Подунав’я показав Візантії, що в особі київського князя вона має могутню й реальну силу, з якою краще дружити, ніж ворогувати. Союз країни Русі і Болгарії був для Візантії небезпечним. А з другого боку, в тяжкі дні, коли проти імператорів постало два колишніх полководці — Варда Фока і Варда Склір — лише Країна Русі могла стати спільником і опорою імператорської корони.

Через те десь із кінця 987 р. й розпочинаються переговори візантійського двору з Києвом щодо надання імператорам військової допомоги. Саме під час цих переговорів у Володимира з’явилась думка відновити добрі стосунки з Візантією, до чого прагнула ще княгиня Ольга, а водночас і закріпити їх прийняттям християнства. Але щоб Візантія не трактувала київського князя неповноцінним партнером, Володимир зажадав, щоб йому в жони дали сестру імператорів — Анну.

Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із володарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій ІІ відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина Роберта з однією з принцес імператорського двору. І раптом — рішуча вимога Володимира!