Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Київська Русь: початки української держави»

Сусідній краківський князь Лешек Білий, занепокоєний тим, що Галицькі землі дістануться Угорському королівству, вирішив увійти в згоду з Ендре II. Він домовляється з королем у містечку Спіші, що заручать Коломана з трьохлітньою дочкою Лешека — Саломеєю. Лешек Білий за цією угодою діставав у посаг своїй доньці Волинські землі. Незабаром його війська окупували всю територію Волині.

Тож боротьба молодих Романовичів — Данилка і Василька — за повернення своїх земель була досить тривалою, напруженою і тяжкою. Зрештою, Данило утвердив себе у волинських володіннях. А в 1221 р. у Галичі утвердився, після вигнання угорських військ князь Мстислав Удатний (покликаний із Новгорода), який вибив угорські війська з допомогою свого тестя хана Котяна.

Проте цей князь не зміг виборсатися із сітей галицької боярської еліти, яка тримала його під контролем і не допускала посилення його влади. Бояри змушували цього “безрадного князя”, як називає його літописець, воювати навіть зі своїм зятем — волинським володарем Данилом Романовичем. Тесть воював проти свого зятя, отже, батько — проти дочки.

У 1238 р. галицькі бояри, зрештою, вигнали Мстислава із Галича. Він подався до тодішнього київського князя Рюрика. Але в дорозі помер. А ремісники і торговий люд Галича закликали до себе волинського князя Данила. Під його рукою знову з’єднались землі двох великих західноукраїнських князівств. Із цього часу починається тривала багаторічна боротьба Данила Романовича зі свавільним галицьким боярством за утвердження своєї держави в розгойданому хисткому світі між двома збуреними регіонами Східної Європи — ординською навалою монголо–татар та зазіханням західних держав на землі його країни. Все свідоме життя Данило Романович поклав на олтар цієї боротьби, аби його держава вистояла між двох мечів, що шматували тіло українців–русів і їхнє державницьке існування. Самовіддана боротьба цього великого державця викликала до нього любов і повагу сучасників, які прозвали Данила — Галицьким (1202–1264).

У XIII ст., у часи князювання Данила Галицького, його Галицько–Волинська держава опинилася в надзвичайно складному становищі. Ніби сам сатана послав у це нещасливе XIII ст. найбільші в історії випробування українцям–русам, аби вони довели свою спроможність залишитися в історії. Жодна країна світу не пережила такої всезагальної кривавої драми, яка випала на долю нашої держави і народу.

З одного боку — нищівна монголо–татарська навала. З іншого — західні країни, вони ніколи не поціновували й не були вдячними українцям–русам, які першими брали на себе основний удар кочівників. Більше того, європейці намагалися скористатися з ослаблення східнослов’янських князівств, щоб урвати для себе шматок її землі, її багатств. Уже в 1238 р. Данило змушений був відбивати агресію із заходу рицарів–тевтонців із Добжинського ордену, які захопили частину волинських земель. Це була битва з хрестоносцями під містом Дорогочином. Магістра ордена Бруно було узято у полон. Князь Данило, за словами літописця, тоді сказав: “Не гоже є держати отчину нашу крижевникам–тепличам, тобто, соломоничам” (криж — хрест, тевтонські хрестоносці мали білі плащі з чорним хрестом; теплич (лат. templus) — храм, Єрусалимський храм святая святих, покровитель хрестоносців, який був побудований на місці Соломонового храму).

Галицько–Волинська держава зуміла вистояти. Вона перейняла державотворчу традицію, політичний досвід і духовну культуру від Київської держави — без будь–якої історичної паузи. За політичною структурою це була також монархічна держава, як і в київську добу. Але була й певна відмінність: в останні роки у Київській державі посилилась роль віча, особливо в період роздрібнення країни. У Галицько–Волинській державі в часи її найбільшої могутності віча фактично не існувало. Побіля князя стояла численна група радників із прибічників і сподвижників реформаторської діяльності Данила Галицького. Основними законами суспільного життя були “Руська Правда” і “Правда Ярославичів”. Навіть спосіб формування військ, управління боєм, грошова одиниця — залишались тими самими. Православна релігія була основною ідеологічною опорою князя–самовладця.

Галицько–Волинська держава повністю перейняла і продовжила державно–політичну традицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галицько–волинський. Хронологічно цей період обіймає час від виникнення Подніпровської держави, від Кия (середина VII ст.) до падіння Галицько–Волинського королівства (середина XIV ст.).

Данилові Романовичу випало вести боротьбу з новим великим завойовником, що прийшов зі Сходу — монголо–татарською ордою. Перша зустріч відбувається в 1223 р. на річці Калці. Це була вкрай драматична битва.

Перед тим полководці великого войовника монголів Чингісхана пройшли через Дербентські ворота й увірвались на територію Північного Кавказу. Тут вони розгромили стійбища кочового народу аланів, а також їхніх спільників — половців. Половецький хан Котян, який був тестем галицького князя Мстислава Удатного, примчав до Галича й закликав руських князів до боротьби з новим, ще невідомим нападником. Саме за наполяганням Котяна Мстислав Удатний переконав багатьох руських князів піти в степи та розгромити нового ворога.

На цей заклик пристало небагато князів. Наймогутніші, найсильніші з володарів не приєдналися до цього походу.

Навесні 1223 року галицький князь Мстислав, волинський Данило, київський, пересопницький, курський та деякі інші князі зі своїми дружинами вирушають у степи назустріч невідомим ордам. На річці Калці (сучасному Кальчику) вони зіткнулися з передовими ордами монголо–татар. Невідомі прибульці, невідома їхня тактика бою. Літописець зазначає, як вісім днів ці кочовики заманювали в глибокі степи наївних князів, що намагалися наздогнати ворога та розгромити його.

А монголо–татари робили так: їхній невеличкий загін ішов на зближення з супротивником, тричі пускав густий дощ стріл у вершників і відходив. А коли ворог тікає, природно, за ним потрібно гнатись. І ось ця восьмиденна гонитва привела русинів з їхніми провідниками–князями до того місця, де були основні сили степовиків–ординців. Треба відзначити, що не всі руські князі взяли участь у цій погоні. Київський князь Мстислав та інші залишилися на березі Калки й вичікували в таборі, де укріпилися, чим закінчиться битва, яку провадили з ординцями Мстислав Удатний, Данило Романович і хан Котян зі своїми ратями. Ці князі були розгромлені. Вони добрались до Калки й ледве живими переправилися через річку. Тут їх почали добивати недавні соратники — половці, що відбирали в русів коней і зброю. Все це відбувалося на очах у інших князів, що спокійно сиділи на протилежному березі в своєму укріпленому таборі, але на допомогу не прийшли.

Данило Романович і Мстислав Удатний після поразки повернулися у свої землі. Літописець говорить, що був “плач великий” по всій їхній землі. А до табору князів, що лишалися ще на Калці, був посланий від ординських воєначальників Джебе і Субеде якийсь бродник на ім’я Плоскиня. Він передав князям пропозицію, щоб ті дали великий викуп ординцям і тоді їх залишать у спокої. Звичайно ж, руські князі погодились на це. Гадали, що справа на цьому завершиться.

Та не так сталося. Тільки–но зійшло сонце й освітило місце, де звечора ще був табір руських воїнів, як воно раптом затьмарилось. По всьому полю валялись зламані вози, купи людських трупів та бігали нажахані коні… Увесь табір був розгромлений. Князів забрали в полон, їх пов’язали вірьовками, склали вряд на землі, зверху наклали дошки. Ординські полководці святкували на них свою перемогу. Жахливі крики невдатних князів потонули у реготі сп’янілих переможців. І той крик, і та ганьба, і та зрада були великою пересторогою для всіх руських володарів. Але вони не захотіли того почути. Князі продовжували ворогувати, не жадали об’єднуватись, їх врятувало поки що тільки те, що в 20–х роках Джебе і Субеде не мали наміру заглиблюватись у Подніпров’я — вони повернули своє військо.

У 1237–1238 рр. онук Чингісхана (син його старшого сина Джучі) — хан Бату, який з наших літописів відомий як Батий, зібрав величезну орду й вирушив спочатку в північно–східні князівства — Рязанське і Володимиро–Суздальське. 4 березня 1238 р. у битві з ординцями загинув могутній володимиро–суздальський князь Юрій Всеволодович. Як писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”, цей князь шоломами своїх воїнів міг розплескати Дон.

Це був той самий могутній і гордий володар, який зверхньо поставився до заклику Мстислава Удатного і хана Котяна і, власне, зрадив їх, не пішов з ними до Калки проти ординців. Але історія не прощає зрадникам. У битві на річці Сіті в березні 1238 р. його зрадив рідний брат Ярослав Всеволодович. Літописець пояснив, ніби провидіння, Бог так підказали йому. Після смерті Юрія на річці Сіті Ярослав перший прибіг до хана Бату та випросив у нього ярлик (дозвіл) — на велике князівство Володимиро–Суздальське. Він, Ярослав, виявляється, сам жадав бути великим князем. Тому й зрадив брата.

Історія і йому не простила зради: пізніше князь Ярослав, який з усіх сил гнувся перед ординськими завойовниками і слугував їм в усьому, був отруєний великою ханшею Туракіною–ханум у Каракорумі — у столиці Монгольської імперії.

У 1238–1239 рр. орди хана Бату, хана Менгу та інших ханів, що вели за собою величезну, небачену на ті часи воєнну силу — більше 200 тисяч тільки монгольських воїнів та ще більше воїнів, набраних серед завойованих народів, рушили на північ, у Новгородському напрямку. Втім, орда повернула невдовзі на південь, бо монгольські керманичі збагнули, що взимку вони пройшли б по снігах і замерзлих річках до багатих городів Новгорода і Пскова, але повернутись назад їм би не довелося: цей час випадав на велику весняну повінь, коли розливалися ріки й затоплювали безкінечні лісові та болотяні рівнини. Вони опинились би в пастці. Монголо–ординські полководці повернули на південно–західні руські князівства — Чернігівську, Київську, Переяславську землі.

У 1239 р. була сплюндрована Чернігівщина. Далі хан Менгу повністю розорив Переяславщину і підійшов до Києва з лівого берега Дніпра. Звідси він міг спостерігати за гомінким торговим Подолом, бачити людні пристані на Почайні. У цей час у Києві вокняжився після боротьби за престол чернігівський князь Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Через свого посланця Товрула хан Менгу запропонував, щоб Київ здався на милість переможця.