Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Київська Русь: початки української держави»

Полоцьке князівство, що займало басейн річки Полоти, де здавна жили кривичі, теж витворило свою самостійність і не залежало від Києва навіть у кращі часи його владарювання. Ще Володимир Великий відступив своїй жоні Рогніді всю Полоччину, і там урядували її сини — по імені старшого з них називали їх Ізяславичами. Бояри полоцькі тримали в своїх руках всю владу, з князями ж тільки укладали “ряд” — угоду для захисту землі від зовнішніх ворогів.

У північно–східних володіннях Київської держави вичленовується у XII ст. Ростово–Суздальська земля. Уже з XI ст. вона підпорядковується Києву. Це були величезні простори, заселені угро–фінськими племенами. Мордва, черемиси, мещера, буртаси, мері, весь, мурома та ін., серед яких розселились із перших віків нової ери прибалтійсько–слов’янські племена, які прийшли, як пише Нестор–літописець, “від ляхів”. Це радимичі і в’ятичі.

Звернімо увагу на те, що цей регіон почав активно розвиватися на два століття пізніше від Подніпровського регіону. Тут не відразу було утворене князівство. Відомий російський історик В. Ключевський називає час початку Ростово–Суздальського державницького існування на ХІІІ ст. Він зауважує, що ще в XII ст. цей край був “більше інородний, ніж руський”. Історик слушно стверджує, що на терені цього князівства витворювалася нова етнічна спільність — пізніша назва — великоросійська. Вона не була, каже він, “наслідком розвитку старих особливостей населення центральної середньодніпровської смуги”, а “була справою нових різноманітних впливів”, які відбувалися в країні, що розташована була поза межами давньої корінної Русі й у XII ст. була більше інородним, аніж руським краєм. Цей історик справедливо вважає, що наслідком русинської, чи руської адміністративної та духовної колонізації Верхнього Поволжя було утворення великоросійської народності, яка консолідувалась спочатку в межах Ростово–Суздальського князівства.

Центрами цього краю були древні міста корінного місцевого населення. Ростов, приміром, був центром племені меря; Муром був центром племені муроми. Очевидно, до місцевих старих городів належить і Суздаль, який уперше в літопису згадується під датою 1024 року. Пізніше тут виникають нові городи, які городять — ставлять — руси, котрі прийшли з Подніпров’я. Так виникають тут Переяслав, Юр’їв, Звенигород, Галич, Володимир та ін. Вони повторюють назви міст, що вже існували в Київській державі в Подніпровсько–Прикарпатському регіоні.

Проте усвідомлення власної самобутності і незалежності цього краю від Києва починається від часу перших Мономаховичів — від Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, які тут першими владарювали як князі. Юрій Володимирович Долгорукий перший заявив про незалежність свого князівства і, більше того, почав підпорядковувати собі блискучу столицю України–Русі — Київ. Велич і могуття Київської держави ще засліплювали його. Він намагався перехопити в свої руки управління всією державою Рюриковичів. Через те, захопивши Київ у 1155 р., вважав себе київським володарем, якому підлягали всі інші князі. Всі землі довкола Києва він роздав своїм синам. Та водночас Юрій Долгорукий активно розбудовував свою першу отчину — Ростово–Суздальську землю. З Києва він переводив туди урядовців, будівельників, книжників, купців, бояр, роздавав їм землі. Але це часто викликало спротив місцевих знатних людей і всього населення, яке час від часу повставало проти русів. Отож ця колонізація північно–східних земель проходила не завжди мирно, як зауважує й російський історик А. Насонов.

Возсівши на великокнязівському столі в Києві, Юрій Долгорукий не зміг, проте, своєю діяльністю, на відміну від свого батька Володимира Мономаха, об’єднати всі руські землі й тим відновити політичний престиж столиці імперії. Адже за своїм політичним світоглядом Юрій не міг піднятися до розуміння важливості такої акції. Для нього володіння Києвом було межею політичних прагнень. Він відзначався жорстокістю, пихатістю, захланністю. Це не сприяло моральному авторитетові цього князя серед київського населення, яке довго згадувало та оплакувало вигнаного Юрієм київського князя — Ізяслава II, Літописець про це пише: “І плакала по ньому вся руська земля і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму. А найпаче же яко по отцю”.

Юрій Долгорукий помер під час всенародного повстання у Києві в 1157 р. І літописець зафіксував, що в цей день багато зла вчинилося в місті, бо кияни “… розграбували його двір красний і другий двір його за Дніпром розграбували, який він називав Раєм, і Васильків двір, сина його, розграбували у місті, і по городах та селах люди вбивали скрізь суздальців”. Таким чином, Юрій Долгорукий, котрому в Москві стоїть пам’ятник як засновникові цього міста і творцеві Московської держави, помер у Києві при всезагальній ненависті й огуді. Тож він і є Долгоруким, бо далеко простягнув руку з далекої сторони — до Києва, але не міг утримати його не міг здобути такого бажаного для нього визнання киян.

Син Юрія — Андрій Боголюбський — також намагався показати над Києвом свою зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що разом зі Мстиславом Андрій Боголюбський “… з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав одинадцять”. 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літописець описав, що робилося тоді в столиці: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими”. Цей погром суздальцями Києва літописець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою “сторону”. І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, “ сповнившись зарозумілості, возгордившись веле”. Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: “Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками”. Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.

Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.

Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єднань на зразок братчин. Ростово–Суздальська земля, яка утверджувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необмежена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.

За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько–Камського регіону з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських князів у Новгородській землі починає зростати. Монголо–татарська навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олександра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.

Таким чином, північно–східний і південно–західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII ст. повністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпровсько–Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово–Суздальський (пізніше Володимиро–Суздальський) — повністю переключається на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно–політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро–Суздальське князівство. Тут формувалася своя самодержавно–монархічна політична система управління, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії “третього Риму”. У пізніші часи ця держава — Володимиро–Суздальське, а згодом Московське князівство — стала основою великого Московського царства, що з початку XVІІІ ст. починає називатись Росією.

Галицько–Волинська держава як продовження державницького життя русів–українців.

Монголо–татарська навала

З середини ХІІ ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав–князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади. Що собою являв тоді Київ?

За сто років, як підрахували історики, тут було 47 князювань. Терміни князювання були дуже короткими. Найдовше правління тривало до 13 років. Київ стає об’єктом численних честолюбних зазіхань з боку смоленських, чернігівських, суздальських та інших князів.

У цей період на західних землях колишньої Київської держави починають підніматись Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об’єднались під рукою волинського володаря Романа Мстиславича в одне утворення.

Роман у 1205 р. загинув. Галицькі бояри, яких перед тим князь Роман досить міцно затиснув не даючи їм права урядувати всією державою, вигнали його дружину, княгиню Анну Романову, дочку візантійського імператора Ісаака II, з двома малолітніми синами — Данилком і Васильком.

Анна спочатку втекла до сусіднього краківського князя Лешка Білого шукати захисту, потім перебралась до Буди, під захист угорського короля Ендре (Андрея) II. Тим часом її Волинські землі захопили польські феодали. Коли підросли сини, вона поступово, разом із прихильниками Романа, волинськими боярами, почала відбирати свої володіння від галицьких і польських феодалів.

Під час цієї боротьби галицькі бояри не раз закликали до себе угорські війська. Угорські ж феодали й сам король, користуючись цим, підпорядкували собі Галичину. Людність цього князівства постійно піднімалась на повстання проти угорських загарбників. Зрештою, вони були вигнані з Галичини. У ході цієї багаторічної угорсько–феодальної інтервенції в Галичину відбувається одна важлива подія. У 1214 р. галицькі бояри, щоб не допустити до влади уже підрослого й змужнілого Данилка Романовича, волинського князя, закликають у Галич п’ятирічного сина угорського короля — королевича Коломана — і вінчають його на галицький престол. (Згодом це стає причиною багатовікових претензій угорських правителів на Галицьку землю. Зокрема, у 1772 р. при розділі Польської держави віденські дипломати використали це коронування, щоб приєднати Галичину до Австрії, у складі якої вже була Угорщина.)