Розділ 5 Суспільно-політичні відносини на Русі ІХ-ХІІІ ст.

Практика князівських з’їздів-снемів була започаткована у зв’язку з необхідністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді “Правду Ярославичів”, приурочивши цю законодавчу роботу до церковного свята.

Наступний з’їзд князів був більш представницький. Він зібрався у Любечі 1097 р. Цей з’їзд, детально описаний в літопису, дає зриме уявлення про коло питань, що розглядатимуться на всіх наступних з’їздах. Це насамперед — “строение мира”. Незважаючи на те, що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше — юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію “отчина” оголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено і загальноруський судово-правовий кодекс.

Князівські з’їзди 1101, 1103 рр. під Києвом продовжили тему Любецького. На них вирішувалися питання розподілу володінь, миру і війни з половцями.

Питання внутрішнього устрою Русі розглядалися на з’їзді 1155 р., детально описаному В.М. Татищевим. Згідно з Б.О. Рибаковим, який дав джерелознавчий аналіз статей цього року, на з’їзді зіткнулися дві концепції політичної форми правління: перша обстоювала єдинодержавність, друга — непорушність “отеческих наследий”. Відмінність позицій Юрія Довгорукого — захисника першої точки зору — і його сина Андрія — прихильника другої — не викликає сумніву, проте очевидною є позиція, що їх єднає, — для досягнення того й іншого потрібен мир. “Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем же подданным есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется”. Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: “Отче, почто хочешь на братию твою воевать и их отеческих наследий лишить?”. Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, “прия их в любовь, обесчая их охранять”[420].

Друге важливе питання, яке виносилося на загальноруські з’їзди князів, пов’язане з необхідністю консолідації сил для боротьби з половцями. Половецьке питання, як видно із літописів, постійно стояло перед руськими князями. Боротьба з половцями вимагала об’єднаних зусиль багатьох князівств.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути компетенцією винятково князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і укладати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії із загальними інтересами країни і великим київським князем. У зв’язку з загостренням міжкнязівських відносин на Русі залучення іноземних союзників (половців, угорців, поляків) тим або іншим князем стало звичним явищем. Мали місце і військові зіткнення князів окраїнних земель зі своїми сусідами, які не завжди погоджувались із Києвом.

І все ж, коли б ми розглядали проблему війни і миру тільки в такому плані, неминучою була б однобічність оцінок. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують — незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, зумовлені конкретними обставинами (опозиція великому князю, намагання грати першу роль у боротьбі з половцями, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалося почуття того, що боротьба зі Степом є справою усіх давньоруських князівств і очолювати її мусить великий київський князь.

У 1167 р. великий київський князь Ростислав призвав до Києва понад десять князів, щоб спільно здійснити похід у район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами. З цією метою і Мстислав Ізяславич теж неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, що брали участь у поході на половців 1168 р., дає уявлення про реальну владу великого київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславичі; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно — Мстислав Всеволодович. Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростиславичі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі.

Із Переяслава виступив Гліб Юрійович і його брат Михалко. Крім того, у поході брало участь багато дрібних князів — “инии мнози”.

Напевно, не всі князівські з’їзди, де йшлося про питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167), Мстислава Ізяславича (1169), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192 та ін.), в яких брали участь дружини від багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратегії і тактики. Кожен із цих походів, безперечно, обговорювався колом князів, яких великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі в поході. Адже великі походи у центральні райони придніпровських половців звичайно ретельно готувались, їх очолювали великі князі, вони мали на меті певні політичні цілі.

За нормами міжкнязівського права, виробленими з’їздами і договорами, князь, який відмовлявся послати дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті 1177 р. Послані великим київським князем Романом Ростиславичем полки зазнали поразки від половців. Причину цього сучасники бачили в тому, що до об’єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат великого князя Давид. Святослав Всеволодович звинуватив Романа у недотриманні ряду: “Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть: оже ся князь извинить (зрадить. — П.Т.), то въ волость, а мужъ у голову: а Давидъ виноватъ”[421].

Нагляд за строгим дотриманням норм рицарської честі, виходячи зі слів самого Святослава, лежав на великому князі. Але Роман не став виганяти Давида і тим самим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність і мав сам понести за це покарання.

На князівському з’їзді-снемі 1195 р. великий київський князь Рюрик Ростиславич обдумував питання внутрішнього порядку Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими бенкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники чорних клобуків.

Давньоруський воїн XI — XII ст. Реконструкція за матеріалами розкопок. Малюнок Л. Андрієвського і В. Буйновського

Великий загальноруський з’їзд князів відбувався у Києві 1223 р. Князі Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та інші зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарських орд Чингісхана. Усвідомлення небезпеки, що насувалася на Русь, а також агітація Мстислава Удалого — зятя половецького хана Котяна, сприяли виробленню спільного рішення.

Ще один князівський з’їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до Києва була не ця подія, а снем: “Бяху же в то время инии князи Русьскии на соньмѣ в Киевѣ”[422].

Князі окремих земель теж збиралися на снеми. Літопис повідомляє про ряд зустрічей волинських і чернігівських князів у 40 — 80-х роках XII ст., Юрія Довгорукого і Володимира Галицького, князів Володимиро-Суздальської землі.

Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини в Русі XI — XIII ст. мали не тільки союзний, а й васальний характер. В.Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним[423]. За землю, за пожалування васал потрапляє у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі суперечності всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з’їздів свідчила про постійне прагнення їх подолати.

Віче

Соціально-політичне життя Русі характеризувалося значною активністю. Письмові джерела свідчать про участь у ньому різних шарів давньоруського суспільства. Причина цього полягала не в соціальній гармонії, що давала б широкий доступ демократичним низам до органів управління, а в гострих конфліктах всередині панівного класу, міжстанових протиріччях.