Розділ 5 Суспільно-політичні відносини на Русі ІХ-ХІІІ ст.

Князівська влада на Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці IX — на початку X ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова.

З перших же років існування Київської держави князі включилися в активну законодавчу діяльність. Дослідники С.В. Юшков, М.М. Тихомиров, Л.В. Черепнін, В.Т. Пашуто та інші показали феодальний характер давньоруського законодавства.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів не було суто приватною справою князя або його найближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалося соціальною активністю мас, до правотворчості не був закритий доступ представникам великого боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме укладав князь судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з’ясувати — інтереси якої категорії населення вони захищали.

Давньоруський князь X ст. Реконструкція за матеріалами кургану Чорна Могила. Малюнок П.Корнієнка

Устави і Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце у міському управлінні церкви (Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотримання всіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, — обов’язок досить розвиненого князівського адміністративно-управлінського апарату.

До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, гарант нормального функціонування всіх органів управління, символ державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинена система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирили з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з іншими землями Русі, до економічних ускладнень. Це добре видно, зокрема, із літописної статті 1148 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя сѣдити, ни жито к ним не идяше ни откуда же”[415].

Уже на ранньому етапі становлення державності східних слов’ян князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з великою княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповідальність за вбивство Ігоря, що також, очевидно, погоджувалося з князем.

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і “градських” старців, скликав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. В часи Володимира князівські радники іменуються дружиною. З нею князь думав “о строи земленем, и о ратех, и об уставе земленем”[416]. До її складу входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру прийняти єпископи, пізніше вони, а також старці внесли пропозицію замінити страту вірою (штрафом).

В.Т. Пашуто називав раду ранньофеодальної Русі вищим органом державної влади. Про її регулярне функціонування свідчать писемні джерела. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” говорить про раду і про суд: “Седше думати с дружиною оли люди оправляти”[417].

Є всі підстави стверджувати, що аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. Навіть такі авторитарні князі Суздальської землі, як Всеволод Велике Гніздо, мусили зважати на раду і співпрацювати з нею. Коли новгородці попросили у нього сина на княжіння, то рішення він прийняв, “здумав з дружиною своєю”.

Важливою була роль князівської ради у Галицькій землі. У 1153р. вона заборонила молодому князю Ярославу брати участь у битві з великим київським князем Ізяславом Мстиславичем; вона ж прогнала з стола князя Володимира Ярославича, який “думы не любяшеть с мужми своими”[418]. Відомо також, якою силою і впливом користувалася князівська рада в часи малолітства Данила і Василька Романовичів.

Повідомлення про раду в Чернігівській землі показують, що до її складу входив єпископ. З ним і з “мужи князя своего” радилась чернігівська княгиня (дружина Святослава Ольговича) про заміщення престолу.

Склад князівських радників, очевидно, розширювався в залежності від того, які питання розглядалися на раді. Ростислав Мстиславич, посівши київський стіл після В’ячеслава, зібрав раду не лише з мужів покійного брата, а й тіунів та ключників. Вони допомогли поділити майно В’ячеслава між церквою і княгинею.

З розвитком феодальної державності “старци градские” почали називатися “мужами градскими”. До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники міського магістрату. Перед війною з Юрієм Довгоруким Ізяслав Мстиславич “съзва бояры своя и всю дружину свою и кияне”. Певно, саме “кияне” не дали князю дозволу формувати ополчення, а погодились лише з набором добровольців. Іншим разом представники магістрату підтримали війну Ізяслава з Юрієм.

Роль ради-думи зростала з ослабленням князівської влади. У Галичині на початку XIII ст. спостерігається практично самостійна діяльність ради, що привело до спроби посадити на галицькому столі боярина.

Рада при князі, як правильно вважав В.Т. Пашуто, — явище, типове не лише для Русі, а й для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська князівська рада не мала. Вона була однопалатним становим органом[419]. До її складу входили васали князя — земельна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називалися “дружиною”, “думцями”. До компетенції князівської ради-думи належали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, землі.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої половини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські снеми (з’їзди). Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі та ін. Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі київські князі, місцем проведення — Київ або якийсь пункт Київської землі. Інститут загальноруських князівських з’їздів функціонував до 30-х років XIII ст., хоч і не був скільки-небудь регулярним.