Розділ «Частина друга Київська Русь»

Проте зацікавленість країни в економічних зв’язках залишалась незмінною. Захист та забезпеченість сталих торгових шляхів зумовлювали відповідну спрямованість зовнішньої політики. Нова державна система викликала до життя великі князівські коаліції, які врівноважували одна одну. В цілому, глобальним завданням зовнішньої політики Русі був захист від наступу кочовиків, тиску західних феодалів та Візантії на Північне Причорномор’я. Зовнішньоторгові та культурні зв’язки значно інтенсифікуються. Про це свідчать писемні джерела та численні археологічні знахідки. Регіональні центри збагачуються й швидко зростають.

На території України-Русі поруч з Києвом зросли центри, що проводили власну зовнішню політику. Це Чернігів, Галич, Володимир. Втім, ця політика могла змінюватися при зміні на князівських столах ворогуючих династій. Політичний поліцентризм повністю став панувати після смерті Мстислава Великого 1132 р. Династичні лінії Ольговичів, старших та молодших Мономаховичів уже переважно закріпилися на найважливіших землях.

Інтереси Волині схилялися до контактів з Польщею, звідки йшла як допомога, так і загроза агресії. Там же шукав союзників і Чернігів. Для Галича пріоритетними були відносини з Угорщиною. Для Чернігова головними — відносини із Степом. Київ як загальнодержавна столиця, резиденція митрополії та великий економічний центр на шляху «от Грек» був у першу чергу зацікавлений у зв’язках з Візантією. Це були головні напрями політичних зносин, проте існували й інші. Київ та Волинь в певні моменти підтримували дружні стосунки з Угорщиною, Галич контактував з Польщею та Візантією, Чернігів — з Польщею тощо.

У часи правління Володимира Мономаха йшла боротьба з Візантією за Нижнє Подунав’я. Київський князь підтримав самозванця Льва Діогена, який був одружений на дочці Володимира — Мариці. 1116 р. Мономах послав Івана Войтишича на Дунай, де садив своїх посадників, проте Візантії вдалося вигнати Русь з цього важливого регіону. 1122 р. було поновлено мир з Візантією, який Мономах закріпив шлюбом своєї онуки Ірини-Добродеї з Андроніком Комніном. Мстислав заслав до Візантії непокірних полоцьких князів, виписав звідти дві ікони (Богоматір Пирогощу та Богоматір, що тепер набула назви Володимирської), посилав до Константинополя для оздоблення знаменитого Мстиславого Євангелія.

Ізяслав Мстиславич, який боровся за Київ з Ольговичами та з Юрієм Довгоруким, володів Волинню. Він був у союзі з угорцями, допомагав їм у війні з Візантією. Він же, борючись з Візантією, зробив другу спробу посадити на митрополію руського за походженням. 1147 р. на єпископському соборі, незважаючи на розкол, митрополитом обрали Клима Смолятича, без традиційного призначення когось із греків константинопольських патріархом. Причини цього акту чітко вказані в промові Ізяслава: «И ныне изобрать в моей воли, но в Царьград к патриарху послать для учинившегося сметения и многих междоусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы». Проте дії Ізяслава не були підтримані всіма єпископами та князями. Митрополит Климент тримався тільки завдяки силі та авторитету великого князя. Після його смерті він був змушений залишити кафедру[807].

Ізяслав, який спирався на Волинь, у боротьбі за Київ покладався на свої широкі міжнародні зв’язки. Він був пов’язаний родинними зв’язками з феодальними домами Угорщини, Польщі, Чехії. 1149 р. Ізяслав послав послів «въ Угры к зятю своєму королеве и в Ляхы къ свату своєму Болеславу и Мещцѣ (зятю. — Г. І.) и Индриховѣ и к Ческому князю свату своєму Володиславу, прося у нихъ помочи, а быша всѣли на кони сами полкы своими поити къ Киеву»[808].

Особливо близьким союз Ізяслава був з угорським королем Гейзою II (1141—1162), який був одружений з його сестрою Єфросинією. Гейза часто допомагав військами, блокував дії ворожих Ізяславу Галицьких князів. Під 1151 р. літопис описує кінні ігрища, вірогідно, рицарський турнір у Києві на Ярославому дворі, які влаштовували угри — союзники Ізяслава.

Візантія підтримувала галицько-суздальську коаліцію Юрія Довгорукого, оскільки була зацікавлена у галицькій допомозі на Балканах. Юрій підтримував провізантійськи налаштованих митрополита та єпископів. Зайнявши Київ (1153—1157), він здійснив переміщення вищих церковних ієрархів. Новий митрополит Костянтин, що прибув з Константинополя, зібрав новий собор, на якому прокляв Ізяслава та зняв поставлених Климентом церковних ієрархів.

Коли Київ 1159 р. зайняв Ростислав Мстиславич, його союзник (і племінник) Мстислав Ізяславич вимагав повернути на митрополію Климента та вигнати Костянтина. Ростислав, що не хотів відкритої суперечки з Візантією, пішов на компроміс, запросивши звідти нового митрополита. Костянтин «выбегл» з Києва до Чернігова, де і помер того ж року. А 1161 р. повернулося посольство з Константинополя з новим митрополитом Федором.

Оскільки церковний верховний центр знаходився за межами держави, то церковні протиріччя, які, як правило, відбивали політичні суперечки, перетворювалися на зовнішньополітичні проблеми.

Візантія шукала зближення з обома коаліціями на Русі і, як завжди, багато маневрувала, викоростовуючи церковно-політичні переговори, підтримуючи самостійні єпископії. Єпископ Леон зустрів у таборі імператора Мануїла послів різних руських князів: київського Ростислава Мстиславича, чернігівського Святослава Ольговича, переяславського Гліба Юрійовича та суздальського Андрія Боголюбського.

Візантія намагалася задобрити Ростислава. Київський посол Гюрата Семкович, якого було 1164 р. послано до Візантії домовлятися про повернення Климента, по дорозі в Олешші зустрів імператорського посла з новим митрополитом Іоанном. У листі імператор Мануїл просив Ростислава прийняти Іоанна й це прохання підкріпив багатими подарунками («приела цесарь дары многы Ростиславу: оксамиты и паволокы и вся узорочь разно личная»). Імператору потрібна була допомога проти Угорщини та Галича.

Ростислав прийняв митрополита, залишився з Візантією у мирі, але проти Галича та Угорщини практично не виступав. Навпаки, разом з Галичем та Черніговом воював половців, щоб забезпечити охорону руської торгівлі по дніпровському шляху.

Зростання самостійності Галича зумовило зміни на русько-візантійському кордоні на Дунаї, що традиційно був підпорядкований Києву. Тепер Київ (разом з Черніговом) підтримував місцевого князя Івана Берладника, який намагався вивести своє князівство з-під влади Галича. Проте уперта боротьба завершилася виходом Берлада зі складу підвладних Києву земель.

Наступний великий князь київський Мстислав Ізяславич продовжував зберігати мир з Візантією, оберігав торгові шляхи. Церква підтримувала його у боротьбі проти суздальців.

Становище Візантії в останній чверті XII ст. було хитке. Загрози турок-сельджуків та хрестоносців були реальні. Зростала економічна й політична могутність Венеції та Генуї, що витискували економічно Візантію із західних регіонів. На цьому тлі зрозумілим стає зростаюче значення для Візантії допомоги Русі проти половців, болгар чи угрів. Митрополити підштовхували руських князів виступати проти суперників імперії, наприклад Святослава Всеволодовича та Рюрика Ростиславича на похід проти Угорщини. У 1194 р. до Києва прибуло посольство з Візантії сватати онуку Святослава Євфимію Глібівну «за цесаревича», вірогідно Олексія, сина імператора Ісаака Ангела.

Падіння 1204 р. Візантійської імперії призвело до корінних змін у русько-грецьких відносинах. З утворенням Латинської імперії функції Константинополя взяла на себе Нікея, куди перемістилися патріархія, уряд. Виникла Нікейська імперія. Оскільки київський митрополит також був греком з Нікеї, то під час латинського наступу на заході та турок на сході руські князівства підтримували дружні стосунки з Нікеєю.

Після смерті Мстислава Великого стосунки з Польщею, точніше з польськими князівствами (адже там також панувала феодальна роздробленість), здійснювалися через сусідню Волинь. Польські феодали мали свої інтереси на Волині й боялися зростання її сили. Союзницькі відносини з Волинню змінювались підтримкою її ворогів (Галича або Чернігова). Різні руські угруповання підтримували певні польські феодальні коаліції. Причому, що характерно для феодалізму, склад та кількість цих угруповань швидко змінювалися.

Так, Владислав II був союзником Всеволода Ольговича. 1149 р. союз був скріплений шлюбом Звінислави Всеволодівни з сином Владислава II Болеславом Високим. Краківський князь отримав військову підтримку з Русі проти своїх братів. У галицькому поході Всеволода (1144 р.) брали участь війська Владислава II.

1145 р. війська Ігоря та Святослава Ольговичів знов допомагали Владиславу II. Ці дії завершилися миром й зустріччю з суперниками Владислава — мазовецьким князем Болеславом IV Кудрявим та великопольським Мешком III Старим. Князі «поклонистася Игореви с братьею его и целовавъше крест межи собою». Владислав дістав чотири міста, а Ігор — Визну, важливий пункт колонізації Пруссії[809]. Весь шлях до неї опинився у руках великого князя київського.