Розділ «Флоренція. Місто Ренесансу»

Прибутки вовняного ринку забезпечили достатній капітал для розвитку банківської справи. Банк у Європі був саме італійським винаходом. Слово banco означало лаву, на якій розташовувалися й обмінювали гроші та рахунки. Флорентійські банкіри фінансували промисловість від Британських островів до Брюгге, від Ліона до Угорщини. Вони позичали гроші і королям, і папам, чи то мова йшла про Столітню війну, чи то про побудування папського трону в Авіньйоні. Флорентійські родини банкірів, такі як Барді та Перуцці, також планували податки у Папській державі.

У 1252 р. Флоренція першою з європейських міст почала карбувати власні золоті монети. Золото Флоренції, Fiorino d’oro, століттями залишалося першою впливовою ринковою валютою в Європі. Монета флорін, на якій зображали флорентійську лілію, містила 3,5 грама чистого золота, а її номінал дорівнював приблизно 200 євро. Оскільки у багатьох флорентійських банків були філії по всій Європі, флорін швидко набув статусу міжнародної валюти.

Послідовність Фібоначчі

Флоренція перетворилася на фінансовий центр Європи. Ринок пожвавили нові іноземні винаходи, привезені купцями з вузьких базарних провулків. Одним із таких винаходів була обмінна одиниця sakk, якою користувалися араби. Флорентійці почали використовувати засоби оплати типу чеків, що уможливило укладання більш вдалих угод з іноземцями. Процес здійснення оплати прагнули спростити, а перевезення готівки — зменшити. Купці надавали один одному кредити й регулярно звіряли рахунки. Вексель став чинним платіжним засобом.

Єпископ Кордови вже у IX ст. був незадоволений тим, як освічені християни запоєм читали книжки арабською та збирали солідні бібліотеки. Протистояння церкви чужоземним звичаям, а надто арабським знанням, було поширеним у Європі. У Тоскані все відбувалось інакше. Пізанський торговець і математик Леонардо Пізанський, або Фібоначчі, був протеже Майкла Скотта, найвиз­начнішого мислителя Європи XIII ст. Припускають, що Скотт став прообразом Просперо у п’єсі Шекспіра «Буря». Він захоплювався арабською думкою. Скотт навчався в Толедо і працював на Сицилії, при дворі онука Фрідріха Барбаросси, імператора Фрідріха II у Палермо. Данте у своєму творі помістив Майкла Скотта у найглибші кола пекла, разом із усілякими чаклунами й відьмами. Науку арабів зазвичай сприймали як практику чорної магії. Утім, завдяки заступництву Фрідріха II, Скотт зміг продов­жити свої дослідження. Він був надзвичайно зацікавлений текстами Фібоначчі, тож влаштував так, що імператор його підтримав.

Фібоначчі народився в 1180 р. в Італії, але довгий час мешкав у Північній Африці. Його батько був представником торговців Пізанської республіки у Беджаї, у Північному Алжирі. Араби навчили його математиці, а він у своїй авторитетній книжці Liber abaci (1202) розповів європейцям арабський спосіб віднімати, додавати та помножувати, а також навів індійсько-арабську десяткову систему. Там також розглядалося застосування арабських цифр, яке пізніше стало відомим як алгоритм; для християнської аудиторії були вперше вичерпно описані концепції алгебри та геометрії. Фібоначчі також запозичив у арабів ефективний спосіб вираховувати прибутки та збитки, використовуючи цифри, вигадані в Індії. Перший розділ його книжки починається словами: «Дев’ять індійських цифр — це 987654321. За допомогою цих дев’яти цифр і знака, названого арабами аль-сифр («порожнеча»), можна написати будь-яке число».

Завдяки Фібоначчі ці цифри стали відомі як арабські. Друга частина книжки Liber abaci присвячена встановленню ціни на товари, обрахуванню прибутку та мінливого курсу валют у країнах Середземного моря. У книжці також наведена послідовність цифр, у якій, додаючи дві попередні, отримуємо значення наступної. На сьогоднішній день це відомо як послідовність Фібоначчі.

Економічний успіх Флоренції ґрунтувався не лише на міцних торгових зв’язках, а й на високому рівні освіти у сфері математики та ведення підприємницької справи. Книжка Фібоначчі набула неабиякої популярності у Флоренції. Як зазначає флорентійський історик Джованні Віллані, у школах Флоренції навчалися читати близько десяти тисяч хлопчиків і дівчат. Понад тисяча учнів у шести школах вивчали рахування на рахівницях і алгоритми. Подібний рівень відвідування в Італії та по всій Європі спостерігався лише у XX ст.

Також молоді викладали систему подвійного запису в бухгалтерському обліку, запозичену від арабів і введену у використання в 1340 р. Головною її ідеєю було і залишається відслідковувати, на що витрачені гроші і звідки вони отримані. До дебету вносили використані кошти, а до кредиту — відповідно отримані, таким чином сума використаних коштів завжди дорівнювала сумі отриманих.

Підручники, які почали називати книгами аббакко, сприяли еволюції освіти у Флоренції. На думку історика Пітера Уотсона, це був перший випадок, коли настільки систематично і послідовно громадян навчали основ успішного ведення бізнесу.

Гуманістичний рух: людина в центрі уваги

Завдяки банкірам, юристам і аудиторам почало розвиватися письмове слово. Тим, хто навчався юриспруденції, треба було також вивчати риторику, оскільки вони повинні були вміти писати адміністративні листи, однозначні, зрозумілі та переконливі. Після завершення навчання студенти почали зосереджуватися на законодавстві італійських міст-республік і соціальних питаннях. Замість того щоб працювати лише помічниками у цих сферах, вони ставали радниками правителів міст і суддів.

Одним із таких радників був наставник Данте і шанувальник Цицерона, Брунетто Латіні, котрий на схилі віку набув значного положення у владі Флоренції. На думку Латіні, правитель повинен бути розсудливим, терплячим, витривалим, чесним і неупередженим, а також мати такі якості, як співчуття та жага до примирення. Уникаючи скнарства та жадібності, правитель має забезпечити своїм підлеглим достойну платню. Латіні не вірив у ефективність управління шляхом залякування. Жорстокість не належить до чеснот правителя, адже, перебуваючи у постійному страху, підлеглі не терпітимуть його занадто довго, тож він може легко позбутися престолу. Латіні вважав, що найважливішою рисою правителя є взірцева чесність і справедливість, оскільки без цього йому годі й сподіватися на підтримку й відданість свого народу. Як зазначає фахівець з історії політичної думки Квентін Скіннер, саме уявлення Латіні про чесноти правителя та найкращий спосіб управління було одною з найяскравіших особливостей суспільної думки за всю добу Ренесансу в Італії.

Гуманісти, що вивчали право й риторику в університетах Болоньї та Флоренції, дістали в XIV—XV ст. чимало важливих посад у міському управлінні Флоренції. Вони не були цинічними фахівцями — виконавцями своїх обов’язків, натомість керувалися ідеалами. Вони прагнули побудувати ідеальну республіку і захистити її від зазіхань деспотів.

Франческо Петрарка, який закінчив школу права у Болоньї, говорив про нові часи, коли старі джерела, втрачені за доби «похмурого Середньовіччя» відшукували наново. Петрарка багато подорожував. Його називають «першим туристом», тому що він мандрував різними країнами заради задоволення. Під час своїх мандрівок він збирав античні рукописи. Пристрасним збирачем був також друг Петрарки, Джованні Боккаччо. Натхнені прикладом Петрарки і Боккаччо, гуманісти почали шукати загублені рукописи у бібліотеках монастирів. Думки античних мислителів зазвучали знову.

Петрарка пояснює сучасникам, що Господь дав людям можливість усебічно використовувати розум і власні творчі сили. Він робить наголос на понятті virtu, чеснота, про яке свого часу писав Цицерон. Людині належить прагнути набути чеснот, а це можна зробити завдяки правильному навчанню, яке не спрямоване лишень на досягнення особистого успіху, а готує до служіння загальному благові. На думку гуманістів, добрий чиновник — ідейна і доброчесна особа.

Квентін Скіннер зазначає, що гуманісти мали звичку піддавати сумніву штучну книжкову вченість і стверджували, що всі знання треба вміти використовувати на практиці. Це своєю чергою приз­вело до розвитку експериментальної науки та практичних методів. Петрарка звинувачував схоластів у тому, що вони «намагалися вивчати чесноти замість того, щоб розвивати їх».

Гуманістичні погляди спочатку проголошували на вільних зібраннях studia generalia, в яких брали участь і пересічні громадяни, і викладачі університетів. Не лише наукова та політична еліта — всі мали змогу реалізувати себе. Людей оцінювали за досягненнями, а не за походженням. Згодом ці зібрання перетворилися на академії, а гуманістичні ідеї мало-помалу почали поширюватись у школах. Мова науки також зазнала гуманістичного впливу. У багатьох академіях підкреслювали значення народних діалектів, і традиція їхнього використання поступово поширилась у наукових колах. Так, наприклад, у 1606 р. Галілео Галілей приєднався до Академії делла Круска, завданням якої було розвивати тосканський діалект. Не дивно, що згодом Галілео почав писати свої твори на тосканському діалекті.

Зрештою, більшість видатних людей Флоренції з дитинства призвичаювалися до думки, що гуманістична філософія становить основу особистого успіху та самореалізації. У Флоренції шанували тих, хто був відкритим до нових ідей і не обмежувався однією сферою. Гуманізм змінив середньовічну картину світу, в якій джерелом усіх знань була релігія. Природничі науки, будівництво, мистецтво, література, мови та історія — всі галузі, створені та досліджені людиною, всі питання, на які вона здатна дати відповідь. Міркування гуманістів не мали меж. Подив, викликаний цим мистецьким і нау­ковим рухом, був настільки великим, що культурне життя Флоренції отримало власну назву — рінашіменто. Вона означала відродження духовності людини — ренесанс.

У 1342 р. у Флоренції мешкало сто тисяч жителів. Місто було більшим за Париж. Кількість населення у Флоренції була в два рази більшою, ніж у Лондоні, і майже у п’ять разів більшою, ніж у Римі. Цей вражаючий розвиток був на якийсь час перерваний, коли Європа здригнулася від пошесті «чорної чуми». Флоренція втратила половину своїх мешканців, проте у XV ст. вона вже знову була одним із найбільших і найбагатших міст Європи. Вулиці були мощеними, а система стічних труб забезпечувала підтримання чистоти. У нових будинках міста був водопровід, вигрібні ями та зливні баки. Флорентійські ремісники-сукнороби — чомпі — були більш висококваліфікованими і фінансово незалежними, ніж решта ремісників Італії.