Розділ «Ханчжоу. Роздуми у чайних кімнатах»

Марко Поло привіз історію своєї подорожі до Італії, де ніхто по-справжньому не повірив у його розповіді щодо багатств Ханчжоу. Мандрівник отримав прізвисько «Мільйон». Рід Поло як один із найзаможніших у Венеції фінансував експедиції інших купців. Ті привезли до Італії нові винаходи та ідеї. Італійські родинні компанії на кшталт тих, що належали роду Поло, утворили новий центр діяльності, де ці ідеї проходили подальшу обробку. Цього разу таким центром стала Флоренція.

Тож вип’ємо чашку чаю.

Як і Какудзо Окакура, автор книги про чай, котрий сумує з приводу нашестя монгольських племен у ХІІІ столітті не тому, що вони принесли смерть і спустошення, а тому, що з-поміж досягнень Імперії Сун вони знищили найцінніше — мистецтво чайної церемонії. Я знаю, що чай — то не другорядний напій. Коли він став ритуальним, то почав робити серця здатними бачити велич у малих речах. Де знаходиться краса? У великих речах, які, як і все інше, приречені померти, чи у малих, які, ні на що не претендуючи, знають, як інкрустувати мить гемою безмежності?

Чайний ритуал — це точне поновлення тих самих жестів і тих самих смаків, коли отримуєш прості відчуття, автентичні й вишукані, коли кожному за малі гроші дається ліцензія стати аристократом смаку, бо чай є напоєм багатих так само як і бідних, а отже, чайний ритуал має незвичайну властивість пробивати в абсурдності нашого життя вікно світлої гармонії. Так, всесвіт приховує порожнечі, загублені душі оплакують красу, мізерність оточує нас. Тож вип’ємо чашку чаю. Зробилося тихо, надворі чутно свист вітру, осіннє листя шумить і облітає, кіт спить під гарячим світильником. І в кожнім ковтку сублімується час.

Мюріель Барбері. Елегантна їжачиха.[5]