Розділ «Багдад. Місто миру»

Араби панували на європейському ринку прянощів і шовку. Цукор, кава, рис, вишні та цитрусові потрапляли до європейських вельможних дворів завдяки мусульманам, як і чудові бавовняні вироби, муслін і дамаст. Багдадську культуру наслідували геть усюди у мусульманському світі. Подейкують, що придворний музикант Зірйаб, переїхавши з Багдада до Кордови, приголомшив неотесаних підданих двору Омейядів багдадською модою на зачіски, шляхетними застільними манерами та культурою користування туалетом.

У Багдаді було легко торгувати. Ринки, що не мали аналогів у всьому світі, були надзвичайно вишуканими. Влада міста наглядала як за товарами, так і за торгівлею. Аббасиди цінували чинний чиновницький апарат. Коли Європа ще перебувала під владою феодалів і лицарів-розбійників, на берегах Тигру імперією опікувалися професіональні оплачувані чиновники, що вели точний облік витрат і доходів халіфату, а також заробітної плати армії. Показово, що всі ті чиновники, що працювали в урядових установах, диванах, були світськими. До диванів не наймали духовенство, оскільки вважалося, що влада повинна бути передовсім практичною.

Те, що золото та срібло були легкодоступними на території імперії, сприяло введенню в обіг міжнародної валюти. У халіфаті з’явилася єдина валюта — динар. Про статус монет Аббасидів говорить те, що археологи знаходять їх навіть на землях скандинавських країн. Прогресивний уряд сприяв заснуванню у Багдаді банків. Розроблялися документи, необхідні для міжнародної торгівлі. Разом із тим було зрозуміло, що для потреб торговців, які постійно прибували до арабського світу з інших країн, потрібно вводити курси валют. Крім того, існували партнерства (муфавада), обмежені партнерства (мудараба), різні застави, боргові цінні папери, організація звинувачень і трасти (вааф). Багато з цих нововведень, як-от угоди про партнерство, чеки, курси валют і подвійна бухгалтерія, дісталися в Європу лише в XIII ст.

Першокласна система кредитування прискорювала міжнародну торгівлю. Купцям стало легше споряджати та вести каравани, оскільки зникла потреба брати із собою важкі монети. Покупки можна було оплатити навіть в інших містах без готівки, так само як у наш час сплачують за допомогою кредитної картки. Інвестори були також активними і надавали кредити тим торговцям, що вчасно віддавали борги, отримуючи прибутки. Отже, фінансист позичав не в обмін на відсотки, а розраховуючи на майбутні прибутки. Тож успішна торгівля була вигідна всім.

Торговим караванам потрібне було якісне обслуговування, житло та склади. Завдяки розвиткові торгівлі будувалися нові гостьові будинки, де пропонували харчування та воду, складські приміщення та стайні. Зазвичай останні розміщувалися на першому поверсі, а кімнати — на другому. Гостьові будинки були розташовані на відстані одного дня їзди один від одного. Торгівлю також регулювали та контролювали. За регулювання торгівлі був відповідальним державний службовець мухтасиб, до обов’язків якого, крім торгівлі, належали також підтримка гідного рівня суспільної моралі та чистоти у місті. Регулювання ринку здебільшого схвалювали, тому що в іншому разі, за відсутності спільно домовлених правил та інструкцій, торгівля б утруднювалася, ба навіть узагалі не відбувалася б. Такі ефективні та добре випробувані практики цінували як правителі, так і купці. Тож важко навіть уявити, що біржовий крах на кшталт того, що стався у 2008 р., коли «сміттєві» облігації були неправдиво запаковані у високі кредитні рейтинги, міг би коли-небудь статися в імперії Аббасидів.

Чорнило вченого святіше за кров мученика

Династія Омейядів підтримувала лише меккську аристократію, і в цій замкненій системі найкращі посади були закріплені винятково за арабами. Аббасиди своєю чергою ніколи не заохочували кумівства й панібратства при владі. В їхньому уряді було чимало працівників із Персії, що привносили свій досвід керування Сасанідською державою. Хоча арабська й залишалася мовою уряду, Аббасиди виконали свою обіцянку щодо якнайкращого суспільства, яке мало задовольнити кожного. Вони започаткували правлячу еліту, представлену багатьма етнічними групами. Один із гарних прикладів цього становить рід Бармакидів, члени якого були нащадками буддистів з перського міста Балх. Багато хто з греків, християн, що розмовляли арамейською мовою, та зороастрійців дійсно прий­няли мусульманську віру не через примус, а задля просування кар’єрною драбиною.

Найобдарованіші вчені могли заробляти своєю працею чималі гроші та обіймати видатні посади. На думку спеціаліста з історії Близького Сходу Джонатана Лайонса, без такої послідовної підтримки науки доба правління Аббасидів не перетворилася б на вражаючий інтелектуальний рух.

Першим таке ефективне управління започаткував халіф аль-Мансура — послідовний керівник, що рано здобув владу. Аль-Мансур був високий, спокійний на вдачу правитель, що в старості фарбував своє сиве волосся шафраном. Він полюбляв сидіти на подвір’ї свого палацу і задумливо щось креслив тростиною на землі. При цьому Аль-Мансур був політичним генієм, який знав геть усе про своїх прибічників і потенціальних ворогів. За потреби він міг бути безжальним і холоднокровним. Він вислав у вигнання свого дядька Абд Аллаха і виніс вирок воєначальникові Абу Мусліму, після чого його було вбито прямо у шатрі аль-Мансура під час перемовин. Аль-Мансур звик до вельми скромних побутових умов і багато подорожував. Він не захоплювався розкішним життям. Нав’язливою ідеєю аль-Мансура було зробити Багдад найпрекраснішим містом у світі. Він утручався до найдрібніших деталей усіх будівничих проектів і був украй ретельним у фінансових питаннях — не найкращий роботодавець для будь-якого архітектора.

Аль-Мансур ніколи не притримувався аж надто пуританських поглядів. Його ідеєю було поширити у місті звичаї різних культур, пришвидшивши у такий спосіб розвиток торгівлі. Наприклад, у 770 р. група індійських учених привезла до Багдада математичні та астрономічні тексти. За наказом аль-Мансура вони були перекладені з санскриту арабською. Вважається, що це були уривки з праці «Сіддханта», написаної у VII ст. математиком і астрономом Брахмагуптою. Вона містила корпус тогочасних індійських знань про планети, зірки та математику. Араби перейняли астрономічні таблиці персів та індійців, вони назвали їх зіджі. Як основу для розрахунків таблиць, наведених у «Сіддханті» індійці використовували таку винайдену ними функцію, як синус. Араби захопилися тригонометричними функціями і вигадали власні. На початок IX ст. вони користувалися шістьма функціями: синус, косинус, тангенс, котангенс, секанс і косеканс.

У Багдаді панувала свобода віросповідання, що приваблювало до міста мислителів, чи то християн, чи то євреїв, чи то зороастрійців, чи то вільнодумних мусульман. Мусульмани поважали Біблію християн і Тору євреїв, адже в них була висловлена така саме ідея про Бога, як і у Корані. Мусульмани називали християн, євреїв і зороастрійців «народами Писання» і не намагалися обертати їх у свою віру, принаймні доти, доки ті сплачували всі належні податки. Їх називали зіммі. Інституція зіммі охороняла релігійні меншини. За винятком деяких обмежень, пов’язаних із наданням робочих місць у системі державної служби й у лавах армії, становище меншин нічим не відрізнялося від ставлення до арабів. Так, наприклад, у IX ст. цих обмежень і зовсім не дотримувалися. Халіфи тримали на службі у своїх палацах зороастрійських та іудейських астрологів і лікарів-християн. Християни, іудеї, зороастрійці та мусульмани активно обмінювалися думками. Такий діалог сприяв народженню атмосфери толерантності.

Особливо мирним, на думку Беннісон, було життя євреїв. Останні належали до тієї самої семітської мовної родини, що й араби, і однаково визнавали Авраама (Ібрагіма) родоначальником свого народу. Також певні іудейські та ісламські ритуали й учення схожі між собою.

На мультикультуралізм Аббасидів особливим чином вплинуло рабовласництво. Оскільки у мусульман не було звернення до рабства, рабами ставали люди інших віросповідань: їх купували у бідних родин або здобували під час воєн. Як військові трофеї часто привозили наложниць з Ефіопії, Північної Африки, Країни Басків, з Кавказу та Індії. Таким ганебно нелюдяним шляхом Багдад поступово став справжньою плавильною піччю народів. Через своїх матерів діти вчилися сприймати як норму книжки різних культур і всотування останніх.

Розквіт Багдада тривав за часів десятилітнього правління аль-Махді, сина аль-Мансура. Місто приваблювало іммігрантів звідусіль: з Аравії, Персії, Афганістану та Іспанії. За часів аль-Махді життя в імперії було мирним і безпечним. Аль-Махді був суворим до тих мусульман, яких він уважав єретиками. Разом із тим він намагався звести мости у стосунках із шиїтами та бути толерантним до «народів Писання». Надзвичайним поворотним моментом було знайомство з несторіанами. Представники християнської секти несторіан були вигнані за межі Візантії як єретики. Анафему сектантам проголосили через те, що вони вважали Ісуса звичайною людиною. Несторіани, сирійські яковити та представники інших християнських сект втікали від жорсткої релігійної ортодоксії Константинополя.

Але халіф, шанувальник музики, поезії та вина, запросив несторіанського патріарха Тимофія до Багдада взяти участь у філософських дискусіях. Аль-Махді зацікавився Тимофієм, тому що той палко висловлювався на користь просвіти й добре розумівся на філософії Аристотеля. У Багдаді на Тимофія та решту несторіан чекала тепла зустріч. Близько 781 р. Тимофій (779—823) прибув до Багдада з древнього християнського центру Персії провінції Адіабени. Дискусія між аль-Махді та Тимофієм тривала два дні. Під час розмови у палаці халіф поводився з ним шанобливо і виявив неабияку обізнаність як у християнській, так і у магометанській теології. Дискусія привела до того, що прийняття мусульманської віри в халіфаті було визнано не обов’язковим. Також аль-Махді наказав обкладати «народи Писання» таким самим податком, як і мусульман.

Саме під час перебування Тимофія у Багдаді розпочався діалог між мусульманами та християнами. Несторіани були вдячні за довіру. Найбільшим внеском азійської церкви в історію думки людства було те, що вони довірили арабам для перекладу грецькі та латинські тексти. Прекрасними дарами були, зокрема, праці Аристотеля та Галена. Це сталося тоді, коли класичні джерела в Європі були вже майже забуті. Проте араби ретельно їх зберегли. Ці тексти було віднайдено в Європі лише за доби Ренесансу.

У Багдаді розуміли важливість нових інтелектуальних віянь. Багдадські Аббасиди керувалися висловом, вкладеним в уста пророка Мухаммеда: «Чорнило вченого святіше за кров мученика». Хто зна, належав цей вислів насправді Мухаммедові чи ні, але важливим було те, що за правління династії Аббасидів освіченість цінувалася настільки, що для її обґрунтування навіть шукали благословення пророка.

Ставлення до нових знань було зовсім не таким, як в тогочасній Європі. Араби користувалися революційним вимірювальним приладом — покращеною моделлю приладу греків Александрії, — який називали астролябією. Диск, що обертався, показував орбіти найважливіших зірок і Сонця. На зворотному боці диска була стрілка, за допомогою якої можна було вимірювати висоту небесних тіл над горизонтом. Відомо, що у 801 р. халіф Гарун аль-Рашид надіслав у подарунок Карлові Великому водяного годинника й астролябію. Утім, європейці не надто захоплювалися знаннями арабів. Ба більше, той, хто виявляв до них цікавість, ризикував бути звинуваченим у заняттях чорною магією та проголошеним єретиком.

На відміну від християнських правителів, перші халіфи династії Аббасидів не були впевнені у власній обізнаності. Дехто навіть наважувався самокритично поглянути на себе зі сторони. Син Гаруна аль-Рашида аль-Мамун зауважив: «Перси правили тисячу років і жодної миті не відчували потреби в арабах. Ми ж перебуваємо при владі лише два століття та не можемо прожити без них і години».

Іще дитиною аль-Мамун цікавився наукою та мистецтвом. Аль-Рашид захоплювався грецькими вченнями і придбав за кордоном багато грецьких рукописів. Він піклувався про те, аби його син здобув гарну освіту. Аль-Рашид наставляв учителя свого сина такими словами: «Не дозволяй ані годині проминути без того, аби не передати йому користі нових знань, але не зроби так, щоб наука набридла йому чи поглинула його. Не здавайся легко і не дозволяй йому відчути насолоду від неробства».