TextBook 1916 7937 295,7
1917 7958 295,8
Як видно, за роки війни економічне панування монополій значно виросло. Відповідно, зросла питома вага цієї країни у світовому виробництві з 36% у 1915 році до 47% у 1920, у той час як у Німеччині продукція промисловості знизилася на 39,4%, у Франції - на 38%, а в Англії вона залишилася на тім же рівні. При цьому питома вага Росії до кінця XIX століття складала більше 4%, а до 1920 року в Радянській Росії упало на 80% від рівня 13 року. Звідси стають зрозумілими проблеми ринку 20-30 рр. і Великої депресії 1929 - 1933 рр., в умовах зміни кредитно-грошових відносин. Інституціоналісти і їхній родоначальник Т. Веблен вітають індустріалізм. Технологічне удосконалювання народжує оптимальні підприємства, формує процес спеціалізації і комбінування. Технологічні і технічні рішення приймають усе більш досконалу форму. Що неминуче веде до зниження граничних витрат на одиницю виробу.Але технічна концентрація відстає від фінансової концентрації, а саме фінансова концентрація створює умови для формування монополій. Саме вона викликає до життя гігантські “конгломератні корпорації”, що охоплює промисловість, торгівлю, послуги; зв'язуючи централізованим контролем функціонально різні галузі. Руйнує вихідне посилання класиків, що фірма працює на споживача, уводячи поняття суспільної, соціальної корисності. У корпорації є власні інтереси, і вони їх реалізують.Якщо технологічна концентрація відбиває прогрес матеріального виробництва, обумовлюючи його реорганізацію, ефективність, то фінансова концентрація у величезних розмірах, не обумовлених потребами розвитку виробництва, може виступати гальмом цього прогресу. Патенти нових винаходів можуть купуватися і лежати в сейфах, і не тільки тому, що ризики їхньої реалізації можуть бути великі, але й у силу егоїстичних інтересів корпорації. Якщо функціонери капіталу – перші носії прогресу, то функціонер “конгломератного бізнесу – установлює своє панування, свій контроль” (це негативна сторона індустріалізму).Влада монополій заснована саме на фінансовій концентрації і фінансових методах контролю і нагляду.Число банків у 1890 році - 8201, у 1900 р. - 10382, а в 1910 р. -23095. Таке кількіснезростання банківської система було наслідком деяких історичних особливостей. У 1836 році був скасований другий Національний банк. До 1863 року банки штатів здійснювали не тільки кредитні операції, але й емісії банкнот.Після закінчення громадянської війни за законом 1863 року були засновані банки підлеглі не штатам, а федеральному уряду. Дрібні банки одержали право емітувати банкноти під забезпечення облігацій федеральних позик. Це не могло не породити хаосу в кредитно-грошовій системі. Так у період криз.1901 і 1903 років багато банків припинили платежі по емітованих ними банкнотам.Як результат: у 1913 році створюється інститут - Федеральна резервна система, що складається з 12 федеральних резервних банків, під контролем яких працювали національні банки, а також і багато банків штатів. Однак створена ФРС не змогла виконати функцію контролю над емісією, і в 1929 році її було зруйновано. ФРС не змогла протистояти росту могутності фінансових олігархів. “В Америці не 9, а два найбільших банки мільярдерів Рокфеллера і Моргана, що контролюють капітал у 11 мільярдів марок (ст. 336). Про економічну владу говорять наступні дані.Рокфеллер займав директорські посади в 28 товариствах, у т.ч. в 11 промислових, 9 залізничних і у 6 банківських. Морган - 33 директорських посади, з них - 18 у банках, 22 - у залізничних компаніях, і 2 - у промислових Могутність олігархів - в особливостях трестів США Вони є організаційною формою монополії, суть якої у тім, що акції підприємств, зоранізованих у трест, передаються “довіреним особам” – в управління, а власникам видається сертифікат, за яким вони отримують дивіденди, з обговореним ризиком.Інтереси корпорацій можуть і не збігатися з інтересами більшості суспільства, про що яскраво свідчить наступний історико-економічний факт. Відсутність гармонії інтересів індустріального суспільства демонструє велика депресія. Велика депресія 1929 - 1933 років характеризувалася різким падінням як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. Ціни упали. Так, виробництво сталі і чавуну скоротилося на 76%, а ціни знизилися на 16%, виробництво сільгоспмашин впало на 84%, а ціни знизилися на 16%, випуск автомобілів упав на 74%, а ціни знизилися на 12%. (Козлова с. 124)Рівень заробітної плати робітників промисловості, транспорту, сільського господарства в 1929-1933 роках знизився на 28%. Середній доход відносно офіційного прожиткового мінімуму складав 42%.Цей соціальний підтекст інституціоналістів знайшов своє відображення в постановці так званої “індустріальної проблеми”. Суперечливість індустріальної цивілізації долається шляхом створення відповідних економічних інститутів, які здійснюють регулювання соціальних проблем через їхнє конкретне рішення. Так само цю роль має виконувати і держава. Це найважливіший елемент контролю і розвитку економіки, через встановлення економічних інститутів.В історії інституціоналізму знакове місце займає період історичних експериментів. Закінчення Першої світової війни ознаменувалося появою на історичній арені СРСР, в якому затверджується суспільна (державна) власність. Це форма панування поза ринкових регуляторів, тут планування всього і всіх. Тут центрально-адміністративна система з ринковими відносинами, що примикають до неї.В 30-х рр. в Німеччині, Італії, Іспанії також починають функціонувати держави з плануванням на основі права. Тут поле дії створюваних інститутів. Це вже інституціональна економіка з перевагою або ринкових інститутів, або державно-суспільних. Це змішана економіка.Поле розвитку інституціональної економічної теорії розширилося до вражаючих розмірів: Європа, американський і азіатський континенти. Це планетарний характер змішаної економіки: світ ринкової економіки, світ планової економіки, третій світ – країни з традиційною економікою, що розвиваються.Стан світової економіки перед другою світовою війною не був благополучним. Вона була вражена Великою Депресією 1929-1933 рр. Проте були і країни, де було наявним суттєве економічне зростання. Це перш за все СРСР з його п’ятирічними планами, що реалізовувались за рахунок своєрідного психологічного стану – радянського патріотизму, який спияв вибуховому економічному результату.Разом з руйнівною кризою 30-х років зникла віра в ліберальну економіку, інструменти якої виявилися непридатними до нових умов. В решті решт успіхи, досягнуті нацистською Німеччиною, де держава активно втручалася в економіку, і Радянським Союзом, що досяг прогресу за рахунок п’ятирічного планування, виправдано вразили інші країни. Все це було зроблено всупереч доктрині свободи дій (lesser faire, lesser passet), що домінувала раніше (Вєє. с.18). Новий курс Рузвельта був доводом також проти цього.Війна змінила ситуацію в світовій економіці. Ось такою вона виглядала у 1950 році, якщо взяти показник 1938 року за 100%:
1938 1950США 165 179Західна Німеччина 45 64Японія 63 72СРСР 105 128Франція 100 121Західна Європа 87 102 Г.Вєє. Історія світової економіки. С.16
У цій війні загинуло близько 42 мільйонів чоловік, в тому числі у СРСР близько 20 млн. У 1945 році рівень виробництва в Німеччині був нульовим, в Японії – 1/5 від рівня 1939/43 рр.Основний виграш від війни отримали США, які стають могутною, богатою державою – майже всі країни її боржники. США відмовилися від „політики ізоляціонізму” періоду першої світової війни, утвердилася як Pan Americana – „ліберальний устрій світу під американським заступництвом”.Після розвалу світової системи соціалізму ця нова ситуація в сучасному світі посилюється – важлива особливість існуючого світового порядку. Варто відмітити, що на початку ХХІ ст. на лідерство претендують КНР та Індія, що швидко розвиваються.В процесі „холодної війни” відбувалися й інші експерименти, преш за все між переможцями і переможеними. Перші, боячись повтору ситуації, обумовили мирний розвиток Німеччини і Японії на шляхах розвитку переважно сільського господарства. „Холодна війна” залишила на папері статті Мирних договорів. Німеччина і Японія завдяки „економічному диву” стали стрімко розвиватися по індустріальному та постіндустріальному шляхах, за короткий час ввійшовши до сімки країн найбільш могутніх за своїм промисловим, науковим, інтелектуальним, а отже і військовим потенціалами. Так, переможці (США, Англія, Франція) створили конкурентів, у яких вони в ході війни знищили економічну могутність. Війна суттєво зінила західний менталітет. Багато хто вважав її породженням Великої Депресії. Сама ж Велика Депресія – результат ліберальної політики.Тому перевага тепер надається не рівновазі платіжного балансу, а соціальним об’єктам економічної системи, тобто внутрішнім проблемам країни. Кейнс дав теоретичну основу загальної зайнятості через втручання інститутів в економічні процеси.Після Першої світової війни відбулися серйозні зрушення в психології суспільства. В ньому утверджуються психологічна схильність до споживання, що було викрито Кейнсом. Друга світова війна цю схильність посилила – з’являється суспільство споживання. На цьому ґрунті засновується теорія економічного росту.По Європі прокотилася хвиля націоналізації, створення різного роду планів, програм, законів. З’являються державні органи взаємодії робітників і роботодавців. Таким чином, в багатьох країнах з’являється, на певному відрізку часу, і успішно функціонує змішана економіка. Післявоєнні роки відмічені не тільки достатньо вражаючим економічним ростом, а також соціальною злагодою та підтримкою держави. Економічний ріст стає самоціллю і найважливішим аспектом урядової політики.Цей новий образ мислення і поведінки, який почав розповсюджуватися на Заході в кінці 40-х років, займав домінуючі позиції протягом 50-60 років. Економічний ріст для рішень соціальних проблем – це риса, що характеризує епоху другої половини ХХ ст. Інструментами рішень виступають інститути, що уособлюють державу з її бюджетною, грошовою, фіскальною політикою.Серед економістів-кейнсіанців слід відмітити Е.Домара (1914 р.) та Р.Харрода (1900-1978 рр.), що ввійшли в історію як автори рівняння Харода-Домара. До висновків Кейнса про умови економічної стабільності в короткостроковому періоді (інвестиції як засіб накопичення капіталу і компоненти сукупного попиту) вони вводять очікувану капіталомісткість (V) при незмінному відсотку, позитивній частці заощаджень в реальному доході (S), темпах росту робочої сили (n) за умов впливу технічного прогресу (?), при яких відношення S/V дає гарантований темп росту. Модель Харода-Домара створює можливість подальшого пошуку умов стійкого росту ( в рівнянні відсутній вплив відносних цін на співвідношення факторів виробництва). В рівнянні Харода S/a, де а – коефіцієнт приросту капіталомісткості (кількість капіталу, необхідного для збільшення випуску на одиницю).Теоретичні пошуки відображали ситуацію, що склалася як в світовій, так і в національній економіці. Гасло „більше держави, більше соціалізму” відображав час – 50-70-і роки. В цей період відбувається націоналізація галузей господарства, крупних компаній (Англія, Франція, частково США), здійснюється використання бюджету як засобу економічного росту, фіскальної політики, що стосувалося збільшення податкового тиску на багатих, осіб середнього класу, крупні компанії. Все це не могло не викликати ворожого ставлення цих груп до подібної політики. Націоналізація підприємств до 80-х років виявилася важким тягарем на плечах держави. При тому, що існування світової системи соціалізму крупних комуністичних партій в індустріальних країнах (за виключенням США) створювало критичну політичну ситуацію. У 80-х роках розпочався крах змішаної економіки, що до 90-х зазнала поразки. Зникає світова система соціалізму радянської моделі екстенсивного росту. Проходить приватизація державних компаній (Англія, Франція, Італія), здійснюється політика бездефіцитного бюджету, а також політика захисту навколишнього середовища. Фіскальна політика спрямовується на захист бізнесу з урахуванням соціальних задач, ринкові відносини стають панівними.Про місце та значення змішаної економіки говорить присудження Нобелівської премії 1975 року економісту із СРСР Л.В.Канторовичу та економісту з США Т.Купмансу “За внесок в теорію оптмального роподілу ресурсів”. Голова Шведської Королівської академії наук Р.Бентцель сказав, що: „Основні економічні проблеми можуть вивчатися в чисто науковому плані, незалежно від політичної організації суспільства, в якому вони досліджуються”. Одним з теоретиків змішаної економіки є Д.Гелбрейт – автор концепції конвергенції, один з авторів „теорії техноструктури”. В історії інституціоналізму він є знаковою фігурою. Д.Гелбрейт - автор робіт “Нове індустріальне суспільство”, “Економічна теорія і мета суспільства”. Його роботи відбивають час, коли функціонували дві світові системи: країни соціалістичного “табору” і країни системи капіталізму. Це була епоха історичного змагання цих систем в умовах їхнього протистояння, в тому числі і у “холодній війні”. “Холодній війні” передувала друга світова війна, у якій Радянський Союз поніс тяжкі втрати, прийнявши на себе значний тягар протистояння у гурті антифашистських сил. Значний внесок останнього у перемогу над фашизмом вдячно визнано людством.Гелбрейт дотримується основних постулатів інституціоналізму: роль інститутів, економічної системи. Він особливо підкреслює роль техніко-технологічних факторів у розвитку цивілізації.Вихідною тезою в нього є те, що комунізм - головна небезпека для США і вільного світу. І це змусило його шукати інструменти тріумфу “вільного світу”, вирішувати всі загальні соціальні проблеми без соціальної революції, він за союз найбільших корпорацій з державою. Велике виробництво, великий конкурент, велика корпорація, великі профспілки - урівноважені сили.Початковою крапкою, що впливає на всі сторони розвитку, є технологія і її породження - Організація. Застосовуючи наукові систематизовані знання - у практичних цілях, що є найважливішою характеристикою сучасного економічного розвитку (с. 64).Для керування цим потрібні фахівці як технологічні, так і інші, і подальші організації. Для кожного даного рівня розвитку технології потрібно оптимальний розмір фірми і контроль над суспільним середовищем.Фірма планує не тільки власні операції, але і економічну поведінку людей і держави. “Високий рівень виробництва і доходів є результатом застосування передової технології і великих масштабів виробництва, приведе до того, що на значну частину населення перестає давити тягар турбот, зв'язаних із задоволенням елементарних фізичних потреб. А внаслідок цього економічна поведінка стає більш гнучкою. Не тільки ціни і витрати виробництва, але і споживчий попит стає об'єктом керування” (с. 39).Організація стає усе більш складною. На дрібному підприємстві з нескладним виробництвом, влада переходить від власності на капітал, на засоби виробництва. У великій високоорганізованій фірмі влада переходить до самої організації - техноструктури корпорацій (с. 69-70).Вчення про техноструктуру - особливість інституціоналізму у трактуванні Д. Гелбрейта. Влада не перейшла до праці, капіталу, а до нового фактора виробництва - техноструктури. “Це сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, у які перетворюються сучасна промислова технологія і планування. Воно охоплює кількісне коло керівників промислового підприємства, впритул до основної маси робочої сили і містить у собі тих, хто має необхідні здібності і знання.” (с. 99). Демократія – продукт індустріальної цивілізації, елемент індустріального суспільства.Такий індустріальний світ 70-х років XX століття в аналізі Гелбрейта.У держави неминуче виникають, розширюються, поглиблюються контрактні зв'язки з великими корпораціями. А це означає, що поділяти економічну теорію на мікро - і макроекономіку немає серйозних обґрунтувань.“Техноструктура держави зрощується із техноструктурою корпорацій. Одна тисяча пануючих у “плануючій системі”, на яку припадає майже половина зроблених у країні товарів і послуг, гальмує розвиток ринкової системи, що включає 12 мільйонів дрібних фірм.За Гелбрейтом, є дві системи в середині сучасної економіки розвитих країн:а) плануюча (корпорації);б) ринкова (дрібні фірми).У плануючій є серйозний недолік - відсутній механізм стримування цін. За останні сто років більшість економічних задач зважуються організаціями (промисловими корпораціями, авіакомпаніями, системами роздрібних магазинів і ін.), державними бюрократичними системами. Вони мають владу, керують як окремими людьми, так і державою у своїх власних інтересах, повторюють своїх попередників. Тут “Форд”, “Шелл”, “Проктер энд Гембел”, що користуються великою владою, а у фермера, будівельника її немає. “Є дві категорії, одна користується повним набором інструментів влади над цінами, витратами, постачальниками, споживачами, уряду і тих, котрі ними не володіють” (с. 35).Гелбрейт відзначає, що економічна теорія як наукова дисципліна сформувалася в той час, коли ділові підприємства були не великі по розмірах і прості по своїй структурі, а сільське господарство поглинало велику частину виробничої енергії людей. Вибір споживача продовжує керувати всім, а тому економічна теорія перетворилася в ширму, що прикрила владу корпорації.Те, що було тоді економічною теорією і було прийнятно, стало тепер “неокласичною теорією” і це відноситься до інституціоналізму під час “нового індустріального суспільства” (с. 34).За Гелбрейтом, консерватори боялися, що держава може витиснути і розорити підприємців. Але вони не помітили, що підприємці усе тісніше поєднуються з державою і були задоволені результатами (с. 461).Гелбрейт чітко визначає детермінованість розвитку цивілізації. “Вимога, що диктується технікою й організацією виробництва, а не ідеологічні символи - от, що визначає вигляд економічного суспільства” (с. 42).“У наших думках і діях ми стаємо слугами тієї машини, що ми створили для того, щоб вона служила нам” (с. 43).Дві ж частини економіки - світ корпорацій, що швидко розвиваються в технічному відношенні, що володіють величезними капіталами і складною організаційною структурою, з одного боку, і сфера діяльності тисяч дрібних традиційних власників, з іншого боку, значно відрізняються одне від одного. Це не кількісні розходження, вони пронизують основу економічної організації і діяльності, включаючи самі мотиви цієї діяльності.Ця індустріальна система - визначальна риса “нового індустріального суспільства” (с. 45).В економіці цього суспільства є “ринкова” (12 млн.) і “плануюча” (1000).Такий сучасний йому світ. Це світ „змішаних економік” і її в відомій мірі відображає автор концепції конвергенції. Вплив його на політику Д.Кенеді був помітним.Оскільки капіталізм має серйозні недоліки, і в “реальному соціалізмі” з його авторитарним плануванням їх також не мало. Напевне, сам розвиток технології й організації неминуче приведе до появи економіки нового типу, що поєднає інституціональну ринкову економіку із соціалізмом ринкового варіанту (Гелбрейт). Відхід від змішаної економіки відбувається в зв’язку з новими процесами в технології, техніці, організації, глобалізації, інформаційній, виробничій, фінансовій, кредитній галузях. Р. Коуз - родоначальник інституціоналізму трансакційних витрат. Лауреат Нобелівської премії за серію робіт, у тому числі статті, опублікованої в 1937 “Природа фірми”. Збірнику статей “Фірма, ринок і право”, “проблема соціальних затрат”. Це вже новий час кризи індустріальної цивілізації, час глобалізації, а не індивідуалізму, час відходу від панування раціоналізму, час розуму і інтуїції. Як і його попередники, сутність теорії він бачить в аналізі вибору. “Саме це робить теорію настільки універсальною” (с. 5), а також не в сприйнятті теорії корисності “вигадана сутність, що грає, по-моєму, ту ж роль, що колись ефір у фізиці (с. 5). Він за реалізм. В реалізмі ХХ-ХХІ ст. є об’єктивний, суб’єктивний і віртуальний. А це вносить кардинальні зміни в методологію.По Коузу “інститути - фірма, ринок і право - складають інституціональну структуру економічної системи” (с. 6) і далі дослідження “ролі, що фірма, ринок і право грають в економічній системі”.Чому фірми існують? Коуз уводить поняття “витрати використання механізму цін”, “витрати здійснення обміну на відкритому ринку”, чи просто “...ринкові витрати” (с. 8). Щоб виразити ту ж ідею в статті “Проблеми соціальних витрат” я використовував вираз “витрати ринкових трансакцій... Щоб здійснити ринкову трансакцію необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, сповістити тих, з ким бажають укласти угоду і на яких умовах, провести попередні переговори, підготувати контракт, зібрати зведення, щоб переконатися в тім, що умови контракту виконуються і так далі” (с. 9).Коуз підкреслює, що поняття “ринок” не досліджувалося. “Ринок являє собою інститути, що існують для полегшення обміну, тобто вони існують для скорочення витрат по трансакціях обміну” (з, 10).Роль традиційних ринків зменшилася, але з'явилися нові: фондові і товарні біржі. Вони мають складну систему правил і обмежень. Вони вимагають затвердження правових норм. У роздрібній і оптовій торгівлі діяльність на цих ринках залежить від правової системи держави.На рівні макроекономіки виступають витрати функціонування ринкової економічної системи. Це “Соціальні витрати” Р. Коуза.Функціонування ринкової системи вимагає все зростаючих витрат, що, при визначених інституціональних рішеннях, можуть окупатися у величезних розмірах ростом ефективності. Це так званий “зовнішній ефект” трансакційних витрат.Друга половина XX століття дає наочну іллюстрацію цьому феномену — економічне чудо “азіатських тигрів”.Глобалізація економіки обумовила появу транснаціональних трансакційних витрат, що стрімко набирають кількісний ріст і питому вагу у витратах.Коуз, на відміну від попередників - інституціоналістів не відводить особливе місце в рішенні проблеми ринкових витрат державі. “Уряд у визначеному змісті являє собою надфірму (але дуже особливого виду), оскільки він здатний впливати на використання факторів виробництва за допомогою адміністративних рішень. Уряд, якщо побажає, може взагалі обійти ринок, чого фірма зробити не в змозі... уряд може чи мобілізувати повернути власність... Але урядова адміністративна машина сама по собі працює не без витрат. У деяких випадках вона може бути дуже дорогою” (с. 105-106). Але, як підкреслює Коуз, на економічне регулювання може впливати політика, помилки адміністрації і її негативний вплив на конкуренцію. “Пряме урядове регулювання не завжди дає кращі результати, чим просте представлення проблеми на волю ринку чи фірми” (с. 106). “...урядове регулювання повинне бути урізане” (с. 107). Це також узято з практики епохи змішаної економіки.В економічну теорію Коуз входить як автор “Теореми Коуза”. Стіглер формулює її у наступному положенні: “... в умовах здійсненої конкуренції приватні і соціальні витрати будуть рівні” (с. 143). Але широко розповсюдженим є наступне формулювання: “Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінним і ефективним, незалежно від змін у розподілі прав власності”. Теорема Коуза розкриває визначальне значення трансакційних витрат. Якщо вони позитивні, розподіл прав власності впливає на ефективність і структуру виробництва. Якщо вони низкі, втручання держави далеко не виправдано, дії держави сполучені з позитивними трансакціями (змішана економіка). У положенні про економічний зміст прав власності і включення цього феномену в економічну теорію закладений фундамент нової інституціональної теорії. Коуз виступає її родоначальником. Згідно Коузу, розбіжність між приватними і соціальними витратами і вигодами з'являється лише при нечіткому визначенні прав власності. Соціальні витрати розглянуті Коузом на прикладі судових справ 1879, 1867-68, 1878-79, 1879, 1890 рр., у яких основою рішення була відповідь на питання: “ Чи мав і хто законне право?” Як бачимо, судова практика прецедентна, а зміст “Законне право на майно, ділову угоду, відшкодування збитку, що випливає з права власності”.Соціальні затрати були помічені Пігу. Процес забруднення навколишнього середовища був вже зафіксований на початку ХХ ст. З’являється явище зовнішнього ефекту. Маяк, що забезпечує безпечний рух кораблів одного власника, буде давати позитивний ефект і іншим судновласникам, кораблі яких проходять поруч з маяком. Але це й негативний ефект – пов’язаний з ростом соціальних затрат, пов’язаних з боротьбою із забрудненням навколишнього середовища.Коуз свою роботу „Проблема соціальних витрат” публікує у 1960 році. Але на відміну від Пігу, Коуз розглядає цю проблему під кутом зору інституту прав власності.Зовнішні ефекти не ведуть до нераціонального розподілу ресурсів, якщо відсутні трансакційні витрати, якщо права власності визначені. “У пануючій економічній теорії фірма і ринок передбачаються, здебільшого існуючі, але не складають предмет дослідження. Одним з результатів такого підходу було те, що вирішальна роль права, здебільшого ігнорувалася” (с. 8).Як будуть використані права, залежить від того, хто ними володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результат ринкових трансакцій, вони розглядають найбільш ефективне їхнє використання, але за винятком витрат на їхнє здійснення. Таким чином, трансакційні витрати відіграють визначальну роль у становленні цих прав. Як видно, роль контрактів у цьому процесі знакова. І це фіксують. Саме укладений контракт реалізує право власника. Він інструмент ринкових відносин, що виражає економічний зміст права власності.У певній мірі, контракт - відображення взаємодії економіки і права. “Взаємини між економічною і правовою системами надзвичайно складні; зміна закону впливає на економіку, і багато наслідків таких змін ще сховані від нас” (с. 32). Так з’являється „економіка права”.Нова інституціональна теорія у своєму узагальненому виді представлена в працях Д. Норта (лауреата Нобелівської премії).Раніше відмічалося, що у ХХ ст. відбулися зміни в психології суспільства – затверджується схильність до споживання. Проте зміни відбулися і на рівні індивіда. Рух від людини добродійної до людини економічної в умовах величезних технологічних, технічних, політичних, економічних, демографічних змін не міг не посилити почуття жадібності, егоїзму, себелюбства і інших моральних тем, що були придані анафемі в релігіях.Найбільший господарський потенціал закладений в протестантизмі (пуританізм, кальвінізм). Але саме в ньому закладена небезпека перетворення людини добродійної в людину тільки „економічну”, а мотиву багатства – в основну рушійну силу розвитку суспільства, суспільного життя.Балом правлять гроші! На днищі Європейської цивілізації епохи постіндустріальної цивілізації – гроші. Зауважимо, що вони притерпіли свої функції - вони стали знаками (на рахунку в банку, в акціях, облігаціях, страхових полісах).Роль релігій, в тому числі Християнства, поєднуючого раціоналізм з духовністю, значно зменшилися. Ці зміни в людині – знайти гроші за рахунок інтересів інших індивідів, груп, суспільства, обумовили розширення поля теорій інституціоналізму. В дослідження вводиться категорія опортунізму – видатки ринку, що обумовлені соціально-психологічними і соціально-економічними змінами в „економічній людині”.Найважливіший інституціональний інструмент – контракт, який не може бути ідеальним. Кожна з сторін зацікавлена в захисті власних інтересів (є почуття першочергового задоволення власних інтересів), а це можливо тільки тоді, коли одна із сторін щось втрачає. Контракт не може оптимально поєднати раціоналізм і опортунізм. А звідси неминучість збільшення трансакційних витрат. Як на рівні мікроекономіки, так і на рівні макроекономіки відбуваються зміни на рівні „управління” (техноструктури). Воно багатократно ускладнилося. Сьогодні воно стало „командою” (цікаво, що колгоспи – колективна власність на засоби виробництва – занепали в світовій системі соціалізму, тому що відповідальність була не індивідуальна, а командна). Опортунізму тут не уникнути.Коуз, як родоначальник Нової інституціональної економічної теорії, мав всі підстави заявити, що якщо права власності захищені – трансакційні витрати дорівнюють нулю,. Проте, це - лише побажання; в умовах ХХІ ст. – правлять балом гроші! (Нагадаємо, що в останній третині ХІХ ст. в Японії існувало ділове гасло: „Східна мораль, Західноєвропейська техніка”, тому не дивує поширення східних релігій і ісламу).Норт виділяє три головних складових інститути:1) неформальні обмеження (трансакції);2) формальні обмеження (конституція, закони, адміністративні акти);3) механізми примусу, що забезпечують дотримання права (суди, поліція й ін.).Норт у числі джерел інституціональних змін виділяє технічний прогрес, під впливом якого відбувається зміна цін кінцевого продукту по відношенню до цін факторів виробництва. Під впливом цього процесу відбувається заміщння інститутів економічними агентами. Він також до джерел змін відносить і ідеологію.Західній цивілізації потрібні нові інститути! І нова релігія!
“Дикий капіталізм” і християнство. Ватиканський інституціоналізм.
Гільдійська система випробувала і підкорялася впливу християнства у своєму соціальному й економічному житті. “Справедлива ціна” - один з найважливіших інструментів реалізації християнських заповідей про загальність благ, даних Усевишнім людству. У ній закладені соціальні ідеї християнства про Солідарність. У відомій ідеї збереглися деякі риси ранньохристиянських громад. Але розвиток матеріальної цивілізації і планетарності економічних зв'язків повинні були неминуче привести до появи нових галузей виробництва. Так з'являється на території Європи бавовна, і стрімко ростуть бавовняні мануфактури, а потім і фабричні підприємства. Вони поза зоною гільдійських відносин з їхньою соціальною регламентацією, вони і поза зоною законів, що регламентують їхнє функціонування. Вони “дикі”, “не регламентовані”, а значить тут повна сваволя роботодавців. У їхніх руках з'явилося могутнє знаряддя росту продуктивності праці, зниження витрат виробництва - машина. У цій ситуації стрімкого розвитку в умовах неконтрольованого християнством егоїзму, жадібності, аморальності особливу роль зіграла економічна політика лібералізму, що відкрила шлюзи національної підприємницької діяльності в їхній гонитві за максимальним прибутком.Першою ластівкою нової епохи стала поява ткацького верстату. На ринках Європи з'явилася бавовна. Дешева заморська сировина - продукт рабської праці. Його переробка в тканину йде поза гільдійськими і державними обмеженнями і регламентацією. Тут народжується “дикий капіталізм” з його безсовісною експлуатацією дешевої жіночої і дитячої праці, з його довгим робочим днем, огидними умовами праці, з правовою незахищеністю, безправ'ям людини праці. Християнство втратило свій вплив на міжособистісні соціальні, моральні, етичні відносини. Та й держава займалася в основному проблемами фритредерства і протекціонізму. Так, великим був вплив економічних концепцій про комерційну економію, а критика їх соціалістами в революціях 1848 року зазнала нищівну поразку. І тільки нові соціалістичні ідеї Маркса, Лассаля, соціал-демократів, катедер-соціалізму, фабіанського суспільства й інших критичних сил, сприяли усвідомленню робітничим класом своєї сили. Своє відображення ця сила знайшла в масовому профспілковому об'єднанні, у створенні робочих соціалістичних, соціал-демократичних партії, а також у кооперативному русі. Це обумовлює нове розміщення сил на арені політичної боротьби - величезну важливість “робочого питання”. Політичні партії робітничого класу мали кардинальні розходження в засобах і цілях вирішення “робочого питання”. Одні - основна частина європейських партій - еволюційний, реформістський шлях. Їхня діяльність сприяла прийняттю законів, що визнають права найманих робітників. Але були і партії, - і це відноситься, насамперед, до Росії - які озвучили революційну тактику і стратегію у світовому масштабі. За світову революцію, що ніби-то визріла в самому капіталістичному суспільстві, в інтернаціональному масштабі (РСДРП (б), спартаківці Німеччини, деякі союзи у Франції, Італії, Австрії).Церква займає свою позицію в “робочому питанні” – найгострішому питанні кінця XIX століття. Енцикліка Лева XII проголосила, що церква вийшла на рішення питань земного життя - соціальну проблему, матеріального стану “робочого питання”, і шляху його вирішення. Остання ставиться критично до його вирішення у марксизмі. Ситуація в Європі, як підкреслює енцикліка Rerum Novarum 1891 року, клекоче, вона чревата соціальним вибухом. І в цих умовах християнська церква виходить зі стану “спостерігача”. Проблема “робочого питання” розглядається і розкривається через відносини праці і капіталу. Під капіталом церква розуміє кістково-мускульну структуру виробництва. Ці пложення в більш розгорнутій формі дає енцикліка Іоанна Павла II (1981).В енцикліці Папи Іоанна Павла II (1981) підкреслюється, що церква постійно затверджувала принцип пріоритету “праці” перед капіталом. Цей принцип стосується безпосередньо самого виробництва, стосовно якого праця є завжди активною, головною причиною, у той час коли “капітал” як комплекс засобів виробництва залишається тільки інструментом - пасивною причиною. “Цей принцип є безперечною істиною всього історичного досвіду людини (с. 139), в усьому процес економічного виробництва походить від людини, як робота, так і комплекс засобів виробництва. Цей комплекс засобів є плодом історичних результатів праці людини (с. 140-141). Усе те, що вміщується в поняття “капітал” - у вузькому значенні - є тільки комплексом речей” (с. 141).Папа Іоанн Павло II підкреслює дуже важливу сторону праці: “Людина, працюючи на якому-небудь робочому місці, будь то відносно первісному, чи ж наскрізь сучасному...своєю працею він вступає в подвійну спадщину - а саме, у спадщину того, що дано всім людям у засобах природи, а також того, що інші перед ним уже виробили на ґрунті цих засобів, насамперед, розвиваючи чи техніку формуючи у комплекс усе більш зроблених знарядь праці” Людина, працюючи, одночасно входить в них як у процес. Руйнування цього єдиного образу, у якому строго збережений принцип примату особистості перед річчю, було зроблено в людському розумі після довгого періоду, схованого розвитку, у практичному житті здійснених таким же чином, що праця була відділена від капіталу, і протипоставлена капіталу, а капітал праці. У такій постановці проблеми містилася істотна помилка, яку можна назвати помилкою економізму, якщо взяти до уваги працю в категоріях винятково економічної доцільності. Можна і потрібно також назвати цю істотну помилку мислення помилкою матеріалізму (практичного матеріалізму)... бере свій початок негідної тільки філософії і теоріях економії XVIII сторіччя, але ще на багато більше у всій соціально-економічній практиці, що народжується в стрімко розвиваючийся індустріалізації, у якій помічена, насамперед, можливість інтенсивного множення матеріальних багатств, тобто засобів, а упущена з виду ціль, тобто людина, якій повинні служити ці засоби.Саме ця помилка практичного порядку вразила, насамперед, людську працю, людину праці і викликала етично справедливу суспільну реакцію (с. 145).У діалектичному матеріалізмі людина, насамперед не є суб'єктом праці й активною причиною виробництва, у цій ролі виступають виробничі відносини.Християнство розглядає працю як єдність економічного й етичного, тобто праця як економічна життєва необхідність (“хто не працює, той не їсть”) праця як прояв духовного початку через працю. До цього двоєдиного тлумачення в енцикліці Іоанна Павла II додається і третя сторона праці - соціальна.“Людська праця вимагає не тільки щоденного відпочинку, але і кожний сьомий день. Адже чоловіки і жінки, які добуваючи засоби на утримання себе і родини, виконуючи свої починання, щоб належним чином служити суспільству, можуть вірно вважати, що своєю працею розвивають добуток Творця, задовольняють потреби своїх братів, щоб в історії виконувався задум Божий” (с. 174-175).Особливе місце займає вчення християнства про право власності. Християнство ніколи не підтримувало цього права в категоричній формі і не протиставляло праці: “Власність здобувається, насамперед, працею для того, щоб вона служила праці” (с. 147); “Засоби виробництва не можуть знаходитися у володінні всупереч праці, вони служать праці (с. 147)”. Тому не виключене усуспільнення визначених засобів виробництва, висунутих представниками католицького руху, участь у керуванні доходами акціонерної праці. “Шлях з'єднання, наскільки це можливо, праці з власністю капіталу і створення в широких межах непрямих організмів з господарськими, соціальними, культурними цілями, які б дійсно користувалися автономією стосовно суспільної влади... варто зробити все, щоб людина так само й у такій системі могла зберегти почуття того, що вона працює на себе” (с. 151).Принцип християнства “радикально відрізняється від програми "колективізму, проголошеної марксизмом і приведеної в життя в різних країнах світу...відрізняється одночасно і від програми капіталізму, застосовуваної на практиці лібералізмом і побудованими на ньому політичними системами (с. 146).Ця позиція християнства - продукт історичного його становлення і руху через кризи. Християнство затверджується, як пануюча релігія європейської цивілізації в епоху кризи аграрної технологічної революції в Римській імперії. Хоча її зародження відноситься до більш ранніх часів, притому на географічному полі Близького Сходу.У “Старому завіті” згадуються професії селянина-сівача, пастуха, теслі, коваля, будівельника, моряка, купця. Передається картина тяжкої праці того ж селянина. Він використовує, як і інші, примітивні, важкі, потребуючі величезних фізичних зусиль, знаряддя праці. Дійсно, “у поті чола свого, ти будеш мати хліб свій”. За християнським тлумаченням, праця була тяжким покаранням за свавілля власного утвору Вседержителем. (Тому і покладено його на раба). “Проклята земля за тебе; зі скорботою будеш харчуватися від її в усі дні життя твого. Так само й іншим стражданням не буде кінця на Землі; тому що негарні наслідки гріха болісно терпіти. Вони суворі і важкі і повинні супроводжувати людини до останнього подиху; страждати і страждати безперервно - це людська частка” (с. 71-72).Але вже в перших громадах з'являється і функціонує солідарність. У пануючих же міжособистісних відносинах відбулася соціальна диференціація на деяка багатим і більшість бідних. На відміну від християнських громад, де зберігаються родоплемінні традиції допомоги убогим, старим у формі елементів колективного розподілу, у Римському місті і його провінціях господарює жадібність, егоїзм, уседозволеність, аморальність. Громади були антиподами пануючих економічних, соціальних, расових, етичних, моральних відносин. Це відноситься, насамперед, до права приватної власності.“Християнська традиція ніколи не підтримувала цього права як абсолютного і нерушимого принципу. Вона завжди розуміла його в найширшому контексті загального права усіх на користування багатствами його утвору; право особистого володіння, як підлеглі праву загального споживання, універсальному призначення благ” (с. 146).Такий Закон Божий, що забороняє навіть бажання чужого: “Не бажай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні вола його ні осла його, ні усього, що є в ближнього твого” (с. 67).Так чітко позначена позиція християнства стосовно соціалістичних концепцій і програмних вимог ліквідації приватної власності на засоби виробництва з метою їхнього усуспільнення. “Щоб викорінити зло, соціалісти підбурюють бідних проти багатих і затверджують, що варто скасувати всяке приватне володіння й установити загальну власність, керування якої повинні взяти у свої руки представники чи громад, чи керівники держави.” Церкви необхідно було відповісти на питання, породжені другою половиною XIX століття, коли індустріальне розвиток захоплює європейські країни, США, азіатський світ. Це час, коли “робоче питання” гостро ставиться у всіх земних районах, де християнство знайшло свою паству.У цьому і складається історичне значення енцикліки Папи Лева XIII “Rerum novarum”, у якій фіксуються “нові явища розподілу суспільства на два класи, відгороджені друг від друга глибокою перешкодою (с. 132)”. Енцикліка робить безсторонній, тяжкий висновок: “значний прогрес промисловості і новий спосіб виробництва, зміна відносин між що заробляють і роботодавцем, непомірний приріст статку в обмеженої кількості облич і убогість більшості, велика віра у власні сили в робітників і більш тісна між ними зв'язок і усе велика зіпсованість - усе це привело до того, що боротьба закипіла. Тривожне чекання майбутнього, насамперед, доводить, який велика вага в цього конфлікту” (с. 61). “Дуже велика частина людей веде дійсно принижене нещасливе життя, не варте людину. У минулому сторіччі усунуті колишні ремісницькі цехи, але їх не замінили нічим новим; у міру того як закони і суспільні установи позбавлялися християнського духу, кустарі йшли на корм нелюдським капіталістам і суперникам, бездушним у жадібності. Відношення погіршило ненависне лихварство... Виробництво і торгівля перетворилися майже в монополію деяких, і в такий спосіб жменя багатіїв наклала майже рабське ярмо на працююче стан” (с. 62).“У кульмінаційний момент цього конфлікту, коли вже зовсім ясно проявилася несправедливість суспільного становища в багатьох країнах і небезпека революції, який сприяли концепції, що тоді називалися соціалістичними, Лев XIII обнародував документ, що піднімає органічним образом “робоче питання” (с. 192).Церква була свідком історичного процесу. У цьому процесі вирішальним фактором була сумісність радикальних змін не тільки в політичній, господарській і соціальній областях, але також у сфері науки і техніки. Крім різного впливу домінуючих ідеологій, результатом цих змін в області політики була “нова концепція суспільства і держави, а в підсумку - влади”.“В області господарства, у якому використані відкриття і додатки точних наук, поступово формувалася нова структура виробництва споживчих благ” (с. 191).Традиційне суспільство розпадалося, і починало формуватися іншою, одушевленою надією на нові волі, але також піддане небезпеки нових форм несправедливості і поневолення.Як видно, церква в особі папи Лева XIII указує, що революція стоїть на порозі історії Х1Х-ХХ століть.В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” підкреслюється історична значимість цього Документа, що символізує новий напрямок діяльності церкви - рішення соціальної проблеми на шляхах християнських цінностей, коли світ застерігається від революційних засобів її рішення, коли засуджується “дикий капіталізм”. В умовах “дикого капіталізму” церква призначає особливу роль державі “внутрішнім державним законом”. Папа Лев XIII вважав, “безумовним обов'язком суспільної влади турботу про добробут працівників, тому що ігнорування цього явища - порушення справедливості” (с. 121-123). Він більше не коливався тут говорити про “розподільну справедливість”.Церква апелює не тільки до Всевишнього, але і до світської влади, до її інструментів “розподільної справедливості”.Церква вже спирається не тільки на усемогутність Усевишнього вона бере на озброєння інструменти права, влади, союзів підприємців і союзів найманих робітників для рішення “робочого питання”. Це показує, що інституціоналізм має загальне поширення, а служить не тільки інструментом “ринкової економіки”.В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” декларуються, “нові явища”, але вони уже відносяться до подій 1989-1990 р. Час розпаду і краху світової системи, чим підкреслюється історична значимість цієї події, як часу відомого під назвою “реального соціалізму” і шкоди такого роду соціалізму, що стали державною системою.Але “нові явища, що наступили,” далеко не байдужні в тій же соціальній проблемі. “Якщо в минулому в центрі цих питань виявляється, насамперед “класова проблема”, те останнім часом на новий план висувається “світова проблема”, а отже не тільки класовий, але світовий масштаб нерівності і несправедливості.Всебічний аналіз ситуації сучасного світу виявляє ще більш глибоке і повне значення, яке варто додати умовам, спрямованим на побудову справедливого суспільства на Землі, чим міцний аналіз структур “соціальної несправедливості” (с.115). Це новий час – глобалізація економіки, політики, ідеології, культури, національних, сімейних відносин, регіональних зв’язків.Інституціоналізм змішаної економіки зчинив вплив на країни ринкової економіки, в пошуках рішень економічного росту, ефективності використання ресурсів, перш за все за рахунок посилення державного втручання.Однак, займають поважне місце в вирішенні цих задач ліберальні теорії, і перш за все Фрайбурзька школа в Німеччині.
НІМЕЧЧИНА СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. ФРАЙБУРГСЬКА ШКОЛА
Версальський договір, як було уже встановлене, був договором удушення Німеччини. Величезні репараційні платежі, відторгнення Руру, Ельзасу, Лотарингії, Селезні. Але події, що відбулися в жовтні в Росії, потім у Німеччині, Австро-Угорщині, вплинули на зміну політики країн-переможців відносно Німеччини. Як би і там не відбулося повторення російських подій. Не кращий час пережила Німеччина в період Веймарской республіки. Німеччина не змогла відновити свій потенціал у тому числі і тому, що багато сторін економіки періоду кінця XIX початку XX століття не зникли. А наявність в економіці картелів – Німеччина кінця XIX була класичною країною картелів. При цьому в Німеччини історично склалася особлива роль держави в економічному, соціальному і політичному житті. Так вона виступала в ролі регулятора на основі законів відносин власності і праці. Держава була власником залізниць, каналів, портів. Недарма Ленін говорив про те, що тут усуспільнення засобів виробництва досягло того рівня, коли до соціалістичної економіки залишається лише один крок – змінити хазяїв держави. Інституціональні утворення, установлені державою, ввійшли в економічне життя Німеччини як елементи економічної системи, і ці інструменти працювали і при націонал-соціалізмі. Державна влада стала знаряддям здійснення його ідеології, її економічної концепції.У 1897 р. імперський суд Німеччини оголосив припустимим картельні договори і картелі стали стрімко розвиватися. У 1905 р. їх нараховувалося 385, у 1925 р. – 2500, у 1936 р. їхнє число зросло в десять разів. Їхня економічна влада стала всеосяжною. Це був «корпоративний національний соціалізм», який було визнано в Італії в 1925 році.Гасла «Смерть банкам», «Смерть універмагам», проголошені націонал-соціалізмом які ніби-то були вираженням боротьби з пануванням картелів, насправді стали тільки відволікаючим моментом. В дійсності влада картелів не була ослаблена, лише видозмінена під прикриттям нового ідеологічного упакування. Картелі 1920 р. були союзами самостійних підприємств. Це була форма пом’якшення конкурентної боротьби на внутрішньому ринку. У 1935 р. офіційно картельні угоди були заборонені. Але націонал-соціалізм проголосив гасло: «Відродити 3-тій Рейх». Для здійснення цілей відродження Рейха, повернення територій відторгнутих за Версальським договором, а потім територій, що колись входили в імперію необхідно було здійснити мілітаризацію економіки. Без підприємств-гігантів-картелів, її вирішення було неможливе.Держава вносить зміни в економічну систему (господарський порядок по Ойкену), яка перетворюється в централізовано-адміністративну розподільчу систему, включаючи сюди і підприємства приватної власності.У цьому особливість господарських процесів Німеччини періоду панування націонал-соціалізму. «Як правило, центральні і планові органи виявляють тенденцію до того, щоб створювати дуже великі виробництва, як це було в Росії після 1928 року чи в Німеччині між 1933 р. і 1944 р., впливають на технічну концентрацію виробництва» – узагальнює В. Ойкен (315).Цікаво відзначити, що по інший бік океану в США, у 1894 р., з'являється антитрестовський закон Шермана обмежуючий економічну владу монополій. Але трести множилися набагато швидше. Якщо в Німеччині інституціональний інструмент – імперський закон 1897 р., збільшив число картельних договорів, то закон Шермана, спрямований проти створення трестів, не вирішив задачі. Трести росли як гриби після дощу. А значить, були сили, що відображають історичну тенденцію, яку перебороти цей інституціональний інструмент регулювання не може.Після поразки в Другій світовій війні Німеччина пережила не кращі свої роки. Зруйновано індустріальну міць економіки і її інфраструктуру, комунальне господарство, транспортні мережі, енергетика, фінанси і грошова система. У період між 1945р. і 1948 р. у широких масштабах розвивався натуральний обмін. При розподілі центральними адміністративними органами німець одержував недостатню кількість хліба, картоплі чи м'яса, звертаючись до натурального товарообміну, щоб забезпечити себе потрібними продуктами та споживчими товарами або сам саджав картоплю, розводив овочі. З 1948 р. країна вступає в череду реформ із метою утворення соціально-ринкового господарства, економічну політику якогоочолює Л. Эрхард.Це була велика історична подія не тільки для Німеччини, але і для світової історії. Країна з централізовано-адміністративною економікою перейшла до ринкової економіки, але маючи в основі соціальну складову. В історію вона ввійшла як «третій шлях». Ні капіталізм із його «невидимою рукою», ні соціалізм із його централізовано-командною економікою, а соціально-ринкове господарство. Ця економічна система забезпечує високу ефективність ринкової економіки, і гарантує громадянам соціальну справедливість відповідно до внеску кожного.Основними елементами цієї концепції виступають: а) особиста воля, б) соціальна справедливість і в) економічна дієздатність.Концепція «соціальне ринкове господарство» продукт національно-історичного середовища. Об'єднання Німецьких земель здійснювалася через імперську політику Пруссії. Для захисту національних інтересів в епоху індустріальної технологічної революції виникає концепція індустріального виховання Ліста і її втілення в політиці протекціонізму, що здійснюється державою. Роль держави захищали Кант і Гегель. Воля – природна мета людини, і держава – як розумний обмежувач абсолютної волі, в Канта. Воля буває там, де панує закон, а не сваволя окремої людини, в Гегеля.Тут народилася теорема: «Влада робить хворим того, хто панує, і тих, хто живе в несвободі». Для останньої третини XIX століття, коли індустріальна міць країни стала явною, молода історична школа (Шмоллер, Брентано) робить «соціальне питання» – стрижнем економічної теорії. Шмоллер – батько «Союзу соціальної політики», програму якого розробляють катедер-соціалісти, а Бісмарк реалізує цю концепцію, закладає елементи Німецької системи соціальної допомоги.Відому роль у проблемі «соціальна людина» зіграли праці Р. Зомбарта, який вченню Маркса про суспільно-економічні формації протиставив поняття «господарська система», що дуже близько до інституціонального поняття «економічної системи».Генезис капіталізму він виводить з формування «капіталістичного духу» як єдності, «підприємницького духу» – він обумовлює динамізм капіталізму і «бюргерського духу» (це ощадливість, помірність).Особливості національної соціально-економічної думки знайшли своє відображення в працях М.Вебера, що піддає аналізу міждисциплінарні зв'язки. Розуміння економічних відносин вимагає в першу чергу, знань культурного контексту (етика, релігія, історія економіки і т.д.). Генезис і функціонування капіталістичного суспільства він розглядає як економічну систему й у більш широкому – як форму цивілізації. Для другого характерно панування раціоналізму життя, думок, почуттів і Раціональна господарська етика. Тут більш широкий спектр Інститутів, що охоплює не тільки соціальні, але і загальнокультурні.До концепції «соціальне ринкове господарство» відносяться і дослідження неоавстрійскої школи Л. Мезеса і Ф. Хайека. Обоє представники лібералізму. Так характерне положення Мезеса. «Методи регулювання мають своїм результатом умови, що з погляду їхніх власних прихильників більш незадовільний чим той стан справ, що існувало до початку втручання і не поліпшення, якого було спрямоване регулювання». Це положення типове для сучасних неолібералів. Але вони вільний господарський порядок виводять не з приватних інтересів, а з того, що більш висока суспільна ефективність, порівнюючи її з неефективністю соціалістичного виробництва.У ключі вільного господарського порядку виступає Ф. Хайек. Немає повного знання кон'юнктури і тенденцій ринкового господарства. Знання обмежені у окремих функціонерів тим ступенем інформації, що їм доступна, значить передбачати майбутнє не можна. Він – за вільне підприємництво. Основний внесок у концепцію «соціальне ринкове господарство» вносить В. Ойкен.
В. Ойкен – засновник Фрайбургської школи.
«Заслуга Фрайбургської школи, Вольтера Ойкена і його друзів полягає в тому, що вони повернули політичну економію до строгого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок» (Ерхард. «Півстоліття міркувань).Ойкен використовує термін «національна економія» у противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси в переважній більшості мають національну характеристику у різних країнах. Це видно як на основі дослідження далекого минулого, так і епохи історичних експериментів після 1914 р., а ці експерименти мають чітко позначену національну особливість. Він підкреслює: «питання про загальний взаємозв'язок економічного «процесу», що висували класики, був обумовлений загальним духовним і політико-господарським положенням у XVIII.Але ситуація змінилася – XIX століття – вік індустріалізації «У наявності значне історичне явище – індустріалізація. Це промислова революція, що не має прецедентів у світовій історії, не тільки поширюється від країни до країни, але і розвивається всюди в тому числі й у таких старих промислових країнах, як Англія і Німеччина, породжуючи у своєму подальшому розвитку всі нові і нові форми господарювання» (с. 84).Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, але і до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що все більш рельефнішє виявляється необхідність теоретичного аналізу (с. 37). «У національній економії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання и економічні процеси, що щодня протікають усередині заданих форм. Ойкен констатує: «Теорія представляє інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність» (с. 288).Ойкен звертається до історії дискусії Менгера і Шмоллера про метод політичної економії. Менгер – прихильник двох пізнавальних цілей. «Пізнання конкретних явищ у їхній індивідуальній взаємозалежності і теоретичній національній економії – пізнання законів у їхній змінюваності: «загальну сутність обміну, ціни, земельної ренти, пропозиції, попиту». Цю тезу Менгера критикує Шмоллер. Він вважає, що в методі, запропонованому Менгером, є позитивне, однак розходження не може розглядатися як нездоланна перешкода. Він за створення єдиної економічної теорії. Але на якийсь період часу на передній план висуваються переважно окремі задачі, що ні в якій мері не означає, ніби-то недооцінюється теорія – мова йде про створення для неї необхідної задачі». Як видно, емпіризму приділяється особливе місце. Ойкен зауважує: «Емпіризму ніколи ще не вдавалося пізнати дійсність. Досить згадати про долю німецької історичної школи між 1870-1930 р., школи що виникла з цілком виправданого прагнення до енергійного проникнення в хитросплетіння економічної дійсності. Зовсім не погане слідування емпіричному кредо привело до катастрофи даної школи; емпіризм взагалі не може пізнати дійсність» (с. 51). Метод емпіризму погубив історичну школу.Ойкен критикує зомбартовське основне положення про господарську систему. За цією концепцією розвиток йде від натурального господарства до ремісничого, до сучасного капіталізму. Помилкова сама концепція стадіального розвитку людства.Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя за допомогою сходинок: домашня, міська народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча. Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима. Диоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 р., а з іншої – необхідне пізнання їх у єдності із усім життям нації – з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Однобічність – є конструкція сходинок.Не приймає Ойкен і концепції тих економістів які розглядають універсально-історичний зв'язок усіх сфер життя, затверджуючи, що немає основ вивчати окремі економічні питання. Такими він бачить економістів романтиків минулого і сьогодення.Висновок Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний з господарськими сходинками. Він – індивідуальне явище. Господарський порядок Англії кінця XVIII в., господарський порядок Росії 1922-1928 р. Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи. Наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.«Але коли цілком виявився особливий характер національної економіки і пізнання реальної економіки просунулося максимально далеко, виникають точки дотику з іншими науками (Насамперед виникає дуже багато точок дотику з економічною історією)» (с. 298).Виділення вчення про економіку підприємства від національної економії варто вважати необґрунтованим. Вони – ланки загального господарського порядку.Результат той же, як і у випадку поділу національної економії на історичну і теоретичну. (Дискусія. Менгер – Шмоллер.) Це можна бачити на прикладі централізовано-керованого господарства. Оскільки єдиний центр керує і планами індивідуального виробництва, то це і створює конкретний господарський порядок.Централізовано-адміністративна економіка породжується індустріальною технологічною революцією.«Якщо наука хоче зрозуміти, як протікав і протікає цей грандіозний процес, у ході якого все життя людини потерпає непередбачені потрясіння, вона повинна підходити до нього під універсально-історичним кутом зору. Це означає вивчення його у сукупному взаємозв'язку з усією історичною реальністю окремих націй і людства в цілому» (с. 85).«Сукупний суспільний економічний процес, ланкою якого є кожне окреме виробництво, кожне домашнє господарство, являє собою щось єдине: регулювання виробництва з метою задоволення різноманітних потреб, тимчасова структура виробництва, розподільчий процес, застосування певних технологій і просторове упорядкування здійснюється в рамках єдиного цілого. Усе це відбувається, щоб перебороти істотну обмеженість благ. Тому, задаючись питанням про взаємозв'язки цілого, ми тим самим наближаємося до розуміння повсякденної господарської практики в її деталях» (с. 15-16 «Основи національної економіки»).Ойкен критикує Сэя за те, що він виділив при вивченні економічних процесів особливі сфери. Так, окреме питання про виробництво, питання про розподіл і про споживання, а як другий елемент – звернення. «Воно ні в найменшому ступені не відповідає економічної діяльності і тому повинне бути забуте... унаслідок такого членування втрачається сприйняття єдиного господарського процесу» (с. 19). Ми маємо справу з єдиним, цілісним, єдиною проблемою і єдиною наукою (с. 20).Слідом за Маршаллом Ойкен підкреслює, що відсутність цілісності науки характерно не тільки для Сэя, але і Рікардо, Вальраса і Парето. Так, Рікардо, Вальрас не порушують питання про тимчасову структуру виробництва, у такий спосіб знімається проблема інвестування і заощадження.«Недооцінка чи повне ігнорування фактору часу істотно виявилася в тім, що значні розділи сучасних теоретичних досліджень опинилися осторонь від економічної дійсності» (с. 21).Ойкен підкреслює роль думки людини про господарський процес. Поряд з розрізненими думками індивідів на господарську практику й економічну політику впливають ідеології груп, що сформувалися. Релігійно-філософська ідея громадянина світу виражала інтереси тих, хто був зацікавлений у вільній торгівлі, національна ідея – інтереси прихильників протекціонізму, а стара німецька ідея товариства стала ідеологією тимчасових сучасних картелів (с. 23).Прорив до економічної дійсності – така основна вимога, що повинна бути пред'явлена до національної економії. «Історичний характер проблеми вимагає споглядання, інтуїції, синтезу розуміння, вживляння в індивідуальне існування; загальісторичний її характер вимагає тим часом раціонального мислення, аналізу, роботи з уявними моделями» (с. 36).В останні десятиліття розрив між теоретичним і історичним дослідженнями посилився. Склалося два типи економістів, що існують поруч один із одним, але говорять на різних мовах.Сучасна економічна теорія виникла, кажучи загалом, як результат спроби подолання того відриву від дійсності, що був притаманний колишній національній економії. У підтвердження своїх висновків Ойкен наводить слова Кейнса про Маршалла. Маршалла останній називає одним із творців сучасної теорії. «Він хотів осягти, як улаштована гігантська майстерня світу, хотів відчути її подих і розрізняти окремі тони могутнього хору, хотів говорити з практиками на їхній мові, при цьому дивлячись на усіх очима мудрого ангела. Саме з цих позицій прагнув він тісніше стикнутися з повсякденним діловим життям, так само як і з життям працюючих класів». І Кейнс, на жаль прав, коли додає: «Усе це він відчував з такою силою, що недоступна розумінню багатьох його учнів» (с. 49).Саме вивести теорію з реальної дійсності складає його методологічне кредо. «Ми із самого початку діяли інакше. Не можна йти шляхом «узагальнюючої» абстракції, роблячи зрізи історичного матеріалу і конструюючи теорію для кожного зрізу, й у такий спосіб приходили до результатів, яким не відповідали реальної економіки і не могли використовуватися як основа для теоретичної роботи. Ми з максимально можливою рішучістю постаралися проникнути в окремі факти, в окремі конкретні сімейні господарства виробництва й у такий спосіб до межі підсилювали споглядання окремих явищ. Окремі господарські утворення піддаються точному дослідженню. Із силою абстракції, що виділяє, ми знайшли там ідеальні типи господарських систем з їхніми численними формами централізовано керованих господарств, формами ринку і грошових систем. У такий спосіб ми знайшли форми порядку в історичній дійсності. Ми відкрили їх, досліджуючи факти сучасності і минулого (с. 209).Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: «Завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані» (с. 72).При всьому розмаїтті форм, необхідно виділити дві основні, функціонуючі всю історію людства:а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);б) ринкове господарство – самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб’єктами.Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей – у другій формі.У централізовано керованому господарстві, в якому «одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток», а в ринковому господарстві «ціноутворення знаходиться в центрі економічної системи ,має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни (с. 289).У древньому світі, у ранньому і пізньому середньовіччі, у перші сторіччя нового часу й у неєвропейських цивілізаціях господарські порядки були, як правило, природно «зростаючими». Вони складалися під впливом відповідного природного оточення, у ході зовні і внутрішньополітичних і економічних подій без якого б то не було всеосяжного плану. Правда, багато держав античності і нового часу здійснюваної ними господарською політикою сприяли складанню визначених господарських порядків.Великі перетворення господарських порядків, що були проведені на рубежі ХVШ-Х1Х ст. і в першій половині XIX в. приватна власність, воля договорів і конкуренція були тими принципами, що упорядковують, за допомогою яких належало створити господарський порядок. Пізнавши сукупний взаємозв'язок повсякденного господарського життя і відкривши, що конкуренція є найвищою мірою ефективним регулятивним принципом, класична національна економія розробила ті основні принципи порядку, для реалізації яких було необхідне проведення масштабних реформ. Тоді вірили і надіялись, що за допомогою простої системи природної волі можна створити добре упорядковане конкурентне господарство В даному випадку господарські порядки виникали завдяки створенню «господарської конституції».Ойкен підкреслює, що господарська конституція може породити інший господарський порядок. Так, господарська конституція кінця XIX – початку XX вимагала господарського порядку на основі приватної власності, волі договорів і конкуренції. Але дійсні господарські порядки, які виросли на ґрунті цієї конституції були далекі від проголошених принципів. Приходить корпоративна власність, картельні угоди, що виступають інструментом, що протистоїть конкуренції, прагне встановити панування. Це непередбачені наслідки.Одним словом, проста система природної волі не привела до створення порядку, заснованого на конкуренції. Таким чином, існують господарські порядки «природно зростаючі і рукотворні». Сучасний індустріальний світ більше не припускає хаотичного зростання. Але їхній розподіл на два основні типи: централізовано керована і ринкова – мінове господарство.Звичайно для науки куди зручніше було мати справу з однією формою, скажемо, з конкуренцією чи монополією. Однак, у минулій і нинішній економічній дійсності спостерігається велике розмаїття і мінливість цих форм. Хід економічного процесу залежить від форми ринку. Не наука вносить різноманіття. Вона робить саме протилежне: редукує неозоре багатство конкретних порядків до чистих форм, число яких цілком можна розгледіти і які мають прості властивості (с. 144).Приведемо приклад про форму ринку за умови форми попиту – конкуренції, форми пропозиції – конкуренція, форма ринку – повна конкуренція, форми попиту – монополія, форма пропозиції – монополія, форми ринку – двостороння монополія.Оскільки можна знайти п'ять форм пропозиції: конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія; так само як п'ять аналогічних форм попиту, то виникає 25 форм ринку. Якщо врахувати можливість поділу кожної форми на відкриту і закриту, то це число збільшиться в чотири рази. Таке структурування відкидає просторікування про ринок узагалі, оскільки його немає, а є перераховані Ойкеном форми.Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулювання ринків.Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання здійснюване центральними державними органами, регулювання здійснюване владними групами (анархо-групами) і регулювання через конкуренцію (с. 323). З першою люди познайомилися в XX столітті (Росія, Китай і багато інших країн). Друга – породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. Третя – превалює форма ринку повної конкуренції. Вона в зародку існувала в індустріальному господарстві. «Але ніколи не перетворювалася в життя повною мірою» (с. 325). Ойкен стверджує, що поява праць Менгера, Вальраса, Джевонса, Бем-Баверка, Маршалла сприяли подальшому удосконалюванню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції.Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується нашим повсякденним досвідом і досвідом, накопиченим наукою (с. 325). Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, то варто розглядати тільки дві (перша і третя).«Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку «повної конкуренції». Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств» (с. 327).Повна конкуренція – шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якої регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати рівні цінності. Конкурентний порядок вимагає правової держави, вона повинна створити ті рамки, у яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей.У конкурентному порядку важливе місце займає грошова система. «Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон'юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці» (Основні принципи економічної політики. С. 340).Поява кредитних грошей – є або збільшення грошової маси при наданні кредитів, або зменшення – при їхньому погашенні. Саме ця еластичність грошей сформувала інвестиційну діяльність у період індустріалізації. Без її індустріалізація повільніше просувалася б уперед. Але в цьому криється одночасно причина нестабільності грошей, існування тенденції до інфляційного росту чи дефляційного зменшення грошової маси (с. 340-341). Задача регулювання полягає в тім, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності в конкурентний порядок.Ойкен розглядає існуючі пропозиції завердження валютної стабільності. Але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідно постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. «Дисконтна політика, політика відкритого ринку, встановлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського користі. Справа в тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції (с. 341-342).Саме механізм цін виступає основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування і це можливо тільки при стабільності валютного курсу. «Валютна політика має чільне значення для конкурентного порядку» (с. 338). Стабільність «вартості грошей» відіграє вирішальну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде врахована пропорція обмеженості ресурсів. Правильність цього положення можна проілюструвати на прикладі реформ в Україні. Під гаслом «шокової терапії» Україна почала з перших кроків незалежності лібералізацію цін у варіанті виходу на світові ціни. До 1994 р. інфляція в порівнянні з 1991 р. склала 10260 %. За цей період ціни виросли в паливній у 20 тисяч разів, м'ясний – 14 тисяч разів, машинобудуванні – у 6 тисяч разів. Трагедія України – відсутність концепції трансформації економіки України від централізовано-адміністративної до ринкової із соціальною складовою, враховуючої її історичні національні, політичні, соціальні, психологічні фактори. Результат – 80 % населення України за рисою бідності.Німеччина, із промисловістю зруйнованої «килимовими бомбардуваннями», репараціями, соціальною невпорядкованістю, реалізуючи эрхардовську програму «добробут для всіх» зробила «економічне чудо», вийшовши до середини 50-х у число індустріально розвитих країн «великої сімки». Україна ж від індустріально розвинутої у ході реформування увійшла в число країн з «наздоганяючим розвитком». «За реформи платить народ» – вважає М. Фрідмен.Ойкен підкреслює, що «соціальна політика повинна бути політикою економічного порядку. Немає нічого, що не було б важливим в соціальному плані. Необхідно спробувати за допомогою загальної політики порядків перешкоджати виникненню соціальних проблем» (с. 404). Напротивагу Ойкену Хайек категорично заявляє: «Мені невідомо, що взагалі соціально».
В. Ойкен про економічну політику.Економічна політика, за В. Ойкеном повинна бути вбудована в господарський порядок. Господарська діяльність має різноманітні форми. Але існують дві основні. Централізовано керована – коли план господарської діяльності створюється з одного пункту, (у натуральному господарстві індивідом чи адміністративним центром), і план діяльності створюється самостійним суб'єктом, що хазяйнує, (окреме виробниче підприємство, фірма, асоціація – ринкове господарство). Перше координується підпорядкуванням господарської діяльності одному плану, друга регулюється через ціни і мінові вартості.Усе різноманіття форм ринку здійснюється в межах конкурентної форми попиту та пропозиції. На основі його досліджується економічна політика використання економічних і правових інститутів.Ойкен виділяє дві форми економічної політики: а) lasser faire ліберальний, б) епохи історичних експериментів. Перший період – незалежної від держави політики – але саме тут утворюються такі інститути ринкового господарства, як право власності, договірне і патентне право, сукупність правових норм компаній, що стосуються об'єднань. Так само створювалися економічні і правові порядки, але нагляд за економічними порядками не входив у спеціальну функцію держави. Необхідні форми можуть розвиватися тільки самі по собі.Ойкен вказує, що економічна політика, якщо вона додержується принципів lasser faire, повинна рахуватися з тим, що тут реалізуються найрізноманітніші форми ринку і грошових систем (США, Франція, Англія). Тут виникають небезпечні тенденції появи і ствердження влади монополій і олігополій, наростання панування фінансового капіталу. Відповіддю на це з 70-х років XIX століття, стає поява інтервенціоністської політики. Остання виникає як спосіб вирішення задачі упорядкування індустріального життя.Постійні технічні удосконалювання, прориви в науці, нестабільність сільського господарства, еміграція, зміни в психології суспільства порушують індустріальний рівноважний розвиток. Це порушення вимагає регулювання щодо спрямовування економічного процесу до нового стану рівноваги.«Це задача системи регулювання, що вмонована в економічний порядок індустріалізованого господарства. Вона повинна функціонувати як стабілізатор» (с. 110).Отже, Ойкен виходить з того, що історична тенденція розвитку ринкового господарства породжує економічні і правові інститути, є й інститути «системи регулювання», але вбудовані в економічний порядок, не прямої дії. Інструменти настроювання конкурентного порядку» – основа ринкового господарства. Вони фактор розвитку. Своє місце в системі регулювання займає валютно-грошова політика. Вихідне положення економічному порядку – свій грошовий порядок.Економічна політика формує умови політики порядків, останні формують тенденції, що нерідко не приймаються в розрахунки, хоча їх можна було б передбачати і врахувати (с. 299). Це уже вимагає найвищого мистецтва, встановлення інститутів і їхній спрямованого функціонування.Цього мистецтва вимагає дуже складна ситуація, коли діє історична тенденція і виникають нові актуальні проблеми. Так, історична тенденція виражена в концепції класичної школи про регулювання економічних процесів «невидимою рукою», яка стала теоретичною основою політики лібералізму, повинна була протерпіти перетворення. 70-і роки XIX ст. – час виходу на історичну арену цих нових форм господарських порядків. Це знайшло своє відображення в економічній політиці інтервенціонізму. Вони неминуче повинні були відбитися в нових концепціях, так з'являються маржинализм і институціоналізм.Економічна політика інтервенціонізму підготувала умови до нового етапу – економічної політики експериментів. «З часу війни 1914-1918 р. світова економічна політика вступила в нову еру. Цей поворот був підготовлений інтервенціоністською політикою останніх попередніх їй десятиліть. Проте, він відбувся зненацька. Економічна політика в багатьох країнах була орієнтована на створення монополій і стимулюванні їхньої діяльності, а подальше забезпечення в умовах ліквідації золотого стандарту універсально погоджувалося з кредитуванням». Експерименти не були результатом наукового передбачення, у їхньому ході значну роль грали нагальні задачі, що розв'язуються економічною політикою, очевидно без наукової обґрунтованості. Вона привела до нестабільності грошових порядків, до утворення автономних владних структур, настання депресії, до масового безробіття, до розмиву середнього класу, малозабезпеченості й убогості, до тоталітаризм у найбільш огидному виді.Але також до того, що був накопичений величезний матеріал емпіричних рішень, що показав можливості інституціональних інструментів у розкритті ресурсів, закладених у ринкових відносинах соціальної складової.Величезне значення цього матеріалу для економічної науки і її методу.«Не залишаючись більш зв'язаною формулою неминучості історичного процесу, наука показує ті моменти, в яких економічна політика має волю, а також те, яким чином вона може уникнути небажаних тенденцій... Таким чином, економічна політика в змозі формувати дійсність і протистояти небезпеці бути віднесеною бурхливим ходом історичного процесу і вона може стати вільною лише в тому випадку, якщо мислення категоріями виштовхне мислення категоріями історичної неминучості» (с. 302-303).Девіз Ойкена: «Конкурентна економіка – умова соціальної забезпеченості, добре функціонуючий конкурентний порядок може позбавити людину не тільки від економічного нестатку. Лише він один захистить від погрози тоталітаризму» (с. 409).
Ойкен про економічну владу.Ойкен підкреслює, що в епоху індустріалізму різко змінилася роль держави.Концентрація економічної влади не є специфікою нового часу... Не в меншому ступені вона характерна для періоду середньовіччя, утім, як і для всієї іншої історії. Багато вчених і сьогодні, говорить Ойкен, не розуміють, що господарський процес пронизаний твердою боротьбою за владу. (с. 249-250).Так, він іронізує з приводу твердження Шмоллера, що нині «виявляється перемога деяких загальних інтересів над норовливістю і короткозорим егоїзмом» (с. 251). І тут боротьба ведеться підступно, приховано і жорстоко.Найбільше зосередження влади в централізовано-адміністративній економіці. Але й у простому централізовано-управлінському господарстві (натуральне господарство) вона виявляється. Якщо грек у V столітті до н.е. змушував працювати у своєму будинку 10 рабів, він здійснював стосовно них значну економічну владу, так само як і в раннім середньовіччі керуючий маєтком стосовно «рабів» і невільних орендарів.Але в першому – суспільна економічна влада, а в другому – приватна. У міновому господарстві, де орієнтування на ринок, економічна влада виявляється інакше. Тут можуть утворитися сильні економічні владні позиції, що нерідко підтримуються державною владою. (На відміну від Ойкена, Гелбрейт робить висновок, що вони неминуче зростаються з державною владою). На утворення таких позицій впливає форма ринку. Ринок повної конкуренції і ринок монополії попиту і монополії пропозиції створюють умови, що різко відрізняються, для прояву владних позицій. У формі повної конкуренції феномен економічної влади зникає. «У міновому господарстві саме ринкове положення визначає владне положення. При цьому зберігає свою силу твердження, що в умовах повної конкуренції значною мірою позбавлені влади і великі виробничі одиниці» (с. 257).Один з докорів як прихильників ордолібералізму так і його супротивників укладений у тім, що Ойкен дає дослідженням результат, у нього відсутній механізм реалізації, теоретичний аналіз економічної і політичної влади не розкриває конкретного механізму регулювання економічних процесів економічною владою і державою.Однак Ойкен через роботи «Основи національної економії» і особливо «Основні принципи економічної політики» філігранно проводить ідею особливої ролі влади. Вона не повинна виступати як інструмент першої дії. Вона покликана вишикується в ринкове господарство і самим інструментами створити умови функціонування їхній для найбільш ефективної Дії конкурентного ринку. Конкурентний ринок – ті рамки в який відбуваються складні прояви численних факторів як економічних, так і технологічних, ідеологічних, правових, соціальних, політичних, психологічних, етичних, культурних, ментальних. Механізм використання цих інститутів відбувається в безупинно змінюються умовах. Завдання полягає в тім, щоб відбувалося безупинне удосконалювання до цих нових ступіней суспільного і господарського порядку. Ойкен за мистецтво дуже складному процесу регулювання для ефективного використання ресурсів суспільства.Ідеал Ойкена – диригентська паличка в руках маестро. Він за мінімізацію влади, як держави, громадських організацій у т.ч. професійних, монополій і олігополій. Є історичні тенденції, є економічні закономірності і їх необхідно знати, тому що тенденції численні, підтримка «дурних» може принести різко негативні результати. Так підтримка монополій приведе до централізовано-адміністративної економіки. Lasser faire привела до панування монополій і фінансовому капіталу.Це й обумовлює задачі науки. Наука додає словам економічна влада їхній справжній зміст. Економічна влада не є щось ірраціональне, містичне, економічна влада є щось раціонально пізнаване.Як сила, що встановлює порядок, виступає функціонуюча держава. У діяльності держави виділяється два принципи. Політика держави повинна бути націлена на те, щоб розпустити чи принизити функції економічних владних угруповань.Політико-економічна діяльність повинна бути спрямована на видання форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу (с. 427-429).Гасло більше чи менше держави повинний бути виключений. Питання не кількості, а якості. Те саме мистецтво діяльності, у тому числі законодавче про яке йшла мова вище. Потрібні корисні закони об оберт капіталів, про біржі і біржові угоди, про іпотеки. Вони повинні бути убудовані в ринкове господарство, що сприяють конкурентному порядку.«Обидва принципи орієнтовані на побудову достатнього державного порядку. Вони неминуче складають єдине ціле» (с. 430).Характерне зауваження Ойкена: «.. Хоча сучасна держава і не є достатньою силою, що встановлює порядок, воно могло б стати нею... Без конкурентного порядку не може виникнути держава, здатне здійснювати діяльність, а без такого неможливий і конкурентний порядок» (с. 431).Як видно особливого оптимізму в неминучості встановлення конкурентного порядку в Ойкена немає. Його погляд на «ордо» – порядок,Слово порядок має, однак, ще й інше значення: порядок, що відповідає суті людини і суті справи, порядок в якому існує міра і рівновага. «Ордо» – з'явилося в античності в пошуках конкуренції в морі подій. «Ордо» впливав на середньовіччя в пошуках справедливого порядку відповідного розуму чи природі утвору Всевишнього. Позитивному порядку протипоставлений природний.«Сьогодні цей ідеал знову відроджується перед обличчям справжньої необхідності знайти для індустріалізованої економіки дієздатну і гідну людину порядок господарства, суспільства, права і держави».У цьому особливість інституціональної Фрайбурзької школи.
Ойкен про людину, що хазяйнує.Питання формулює Ойкен: «Який відбиток накладає на господарський процес розходження людей у різні історичні епохи?».Автор констатує, що наприкінці XIX століття – початку XX століття панувала точка зору: «найбільше чітко історична мінливість суб'єкта, що хазяйнує, виявляється в тім, що раніш діяв згідно «принципу задоволення потреб», а от у епоху капіталізму діє вже на основі «принципу максимізації доходу». Це положення найбільш виразно сформульоване В. Зомбартом, який вважав також, що капіталізм переходить у посткапіталізм, а в соціалістичній господарській системі знову затвердиться принцип задоволення потреб.Ойкен на основі аналізу господарських порядків показує, що теза про принцип задоволення, як в античному, так і середньовічному світі, далеко від істини. У господарствах ойкосів прагнення до прибутку виступає контрастно, нещадна експлуатація рабів не заради задоволення потреб, а заради прибутку. Середньовічний купець-роздавальник мав на меті прибуток, та й у ремісників прагнення до поліпшення харчування виступало контрастно.Оскільки одним з різноманітних типів господарського порядку, як античності, так і середньовіччя виступає централізовано кероване господарство, то в ньому не може бути реалізованим один лише принцип – задоволення потреб. «Історичний досвід спростовує думку Аристотеля і багатьох новітніх дослідників, начебто тяга до доходу можлива тільки після появи грошей і господарського обміну» (с. 264).Не можна протиставляти добування грошей і задоволення потреб. Ті ж Афіни дають цьому підтвердження. Там, де є поділ праці, можлива і відсутність грошей. Але це з області виключень. Економічна поведінка людини, говорить Ойкен, одночасно і незмінна і змінюється. Очевидна істина: у своїх господарських планах люди прагнуть досягти своїх цілей з найменшими витратами цінних для себе речей, тобто вони діють за «економічним принципом». Поява бухгалтерського обліку результат діяльного удосконалення економічного розрахунку, вплинуло на розвиток економічного розрахунку «З удосконалюванням економічного розрахунку і його методів відбулася повна перебудова у відношеннях людини до економіки» (с. 269).«Економічний принцип» – використовував такі засоби, як система ваги бухгалтерії, грошовий обіг, балансів. Він – фундаментальний принцип нового господарювання. Номо sapiens скрізь у всі часи діє на основі економічного принципу. Цей принцип притаманний і Номо faber (людині, що робить) (с. 270).У цьому – єдність, але людині що хазяйнує притаманне і різноманіття. Одним з елементів різноманіття людини, що хазяйнує, є розбіжність у об'єктивній оцінці бачення економічного принципу і його суб'єктивної реалізації. Це відбувається через стрімкий технолого-технічний прогрес, а вже для централізовано адміністративного господарства обмеженість позицій, у безупинно змінюваному світі, не має інструментів вибору найкращого варіанта.Далі потреби фіксуються – чи вони піднімаються чи розчиняються. «На питання, чому люди мають рухливий чи незмінний рівень потреб у матеріальних благах, можна відповісти тільки стосовно до окремих народів, станам і певнім періодам часу в рамках відповідної історичної ситуації (с. 275).«З історії Єгипту, Древнього Рима чи раннього середньовіччя відомо, яке хитке положення фелахів, чи рабів кріпаків залежало від великих чи менших домагань панів». Кріпосне право розбестило поміщиків Росії (с. 276).Для мінового господарства вирішальне значення має форма ринків «істотно насамперед розходження між повною конкуренцією і монополією пропозиції та попиту» (с. 276). Принцип максимізації чистого доходу – граничні витрати дорівнюють цінам ціна чи знижується до такого рівня, що стає дорівнює граничним витратам.Ойкен виділяє в різноманітті і чорту людини в його орієнтації на майбутнє. Перші християни віруючи у швидке пришестя царства небесного не піклувалися про майбутнє. А людина кінця XIX в. – початку XX століття складав господарські плани на десятиліття. Він робив заощадження, щоб не піклуватися в майбутньому (старість, хвороби, навчання дітей, їхня стабільна улаштованість). Нарешті традиційна прихильність до рідних цвинтарів і мобільності. Американський шахтар у депресії 1929-1934 р. мігрував. Український шахтар наприкінці XX в. початку XXI в. бідує «у рідній хаті». Висновок: «... усі люди будучи в здоровому розумі, завжди і всюди діють на основі економічного принципу, у чому і заключається незмінність... З іншого боку, необхідно установити, ті ознаки, що констатують розходження людей у їхньому господарському поводженні».
Епоха експериментів.Ойкен констатує, що з 1914 р. проводяться експерименти в Німеччині, США, Англії, Франції, Росії, Швеції. З'являється новий тип господарської політики – експериментатор. Світова система втрачає свою однаковість. «Однак повсюдно експерименти носять свій особливий національний характер. У Німеччині вони почалися під час війни 1914-1918 р. зі спроби централізованого керування економікою, із прийняття в 1919 р. закону про соціалізацію. Через численні проміжні стадії ці експерименти привели до політики забезпечення повної зайнятості, що впровадилася в життя з 1913 р. і до економічної політики централізованого регулювання економічного процесу. Після 1936 р. однак були запозичення. Корпоративна економіка Муссоліні запозичається новим курсом Рузвельта і встановленням корпоративного порядку після в Німеччині після 1933 р.Варто тільки співставити між собою США, Росію, Англію і Голландію 1949 року. В усіх цих країнах втілювалися в життя зовсім різні концепції економічної політики (с. 112).Ойкен наводить приклад з експериментами в Росії: «...першим експериментом стала політика так званого воєнного комунізму, за ним пішла нова економічна політика (НЕП) на зміну якої, починаючи з 1928 року, прийшла економічна політика централізованого планування, що пройшла в ході експерименту численні стадії» (с. 112).Ці експерименти, як правило, були зімпровізовані. Вони заздалегідь не продумувалися в деталях. «Ленін не мав ніяких уявлень про проблему економічного регулювання, коли у 1917 р. під його керівництвом у Росії був зроблений переворот і тим самим почався великий економічний експеримент. Лише після його проведення він почав зауважувати якого вигляду набула ця проблема» (с. 113).Коли Ленін у 1917 р. писав свою роботу «Держава і революція», він не мав ані найменшого уявлення про проблему господарського розрахунку і про труднощі централізованого регулювання економічного процесу в сучасному народному господарстві. Його ціль – «організувати все народне господарство за зразком пошти». Коли революція стала реальністю, факти наштовхнули його на головне питання економіки у роботі «Чергові задачі Радянської влади» (1919 р.), де він призивав звертатися «до суспільного обліку і назвав облік і контроль центральним питанням соціалістичної революції». Але для цього не було нічого підготовлено з ідейної сторони.«Але який би вплив не робив кожен з цих історичних експериментів, в одному відношенні, усі вони мали позитивне значення, а саме в тому, що вони дозволили нагромадити великий досвід перетворення в життя економічної політики».Особливе значення цей досвід має для країн централізовано-адміністративної економіки кінця XX століття у трансформації в соціально ринкове господарство.«Саме тиск насущних проблем давав і дає поштовх до проведення експериментів в інших країнах: падіння цін на сільськогосподарську продукцію, безробіття, скорочення експорту й інші проблеми. Найбільш могутнім був імпульс, породжений великою кризою 1929-1932 р. Основною ідеєю всіх політико-економічних експериментів стає запобігання можливого повторення подібної катастрофи» (с. 113).Ці експерименти йдуть і сьогодні. Китай, Індія, Японія, Аргентина, країни Африки, Латинської Америки, Європейський Союз, країни СНД та ін. Епоха після 1914 року унікальна. Правда експерименти проводилися ще з 1789-1795 р., але кількість їх було незначною. Більшість експериментів не готувалися, не мали концептуальної основи.Щодо Великобританії та Німеччини – лідери цих двох країн наприкінці XX ст. – початку XXI століття заявили про пошуки третього шляху на шляхах лібералізму. Особливо це стосується ФРН – країни, що дала світу ордолібералізм. У витоків ордолібералізму знаходиться В. Ойкен.
Неолібералізм у вузькому змісті слова. Ф. Хайек «Оновити класичний лібералізм»
Ревізія неолібералізму 2.1.Ліберальний інтервенціалізм 2.1.Ліберальний інтервенціонізм2.1.1. Суспільно політичний неолібералізм. В. Рєпкє: «Зміцнювати сили суспільної інтеграції».2.1.2. Неолібералізм у ринковій політиці. А. Ростов: «Підтримувати структурні зміни шляхом сприяння пристосуванню суб'єктів, що хазяюють,»Соціальний неолібералізм. А. Мюллер – Армак: «Поставити ринкове господарство на службу соціальному»
Ордолібералізм. В. Ойкен, Ф. Бем: «Створити і підтримувати конкурентний порядок».
3. Соціальне ринкове господарство. Л. Эрхард: «Систематична економічна політика, що сприяє волі».
Соціальне ринкове господарство в Німеччині: джерела, концепція, практика, с. 43
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія економіки та економічних учень» автора Проскурін П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 6. Приємного читання.