Історія держави і права зарубіжних країн

"Довгий" Парламент, спираючись на підтримку народних мас, зруйнував (звимушеної згоди короля) основне знаряддя абсо­лютизму та вжив заходів дляунеможливленая безпарламентського режиму надалі: були ліквідовані (липень 1641р.) "Зоряна палата", "Висока комісія", Ради у справах Півночі та Уельсу;скасовано всі монопольні патенти й привілеї, а їхні володарі виведені зПарламенту (літо 1641 р.), ухвалено біль "Про нерозпуск" чинного Парламенту безйого згоди (травень 1641 р.); узаконено, що жоден податок не можна стягуватибез згоди парламенту; встановлено незалежність суддів від корони та їхнезмінність. Наступ Парламенту означав початок революції-у королівської влади відбиралисяосновні знаряддя самодержавства. Англія пере­творювалася на конституційнумонархію. Та, затвердивши всі за­пропоновані Парламентом акти, Карл І лишеочікував моменту, щоб одним ударом покінчити з революцією. Великі надії в цьомусенсі він покладав на розбіжності в Парламенті, що особливо сильно загострилисявосени 1641 р. при обговоренні так званої "Великої ремонстраці'Г (204 статті зперерахуванням зловживань корони). Боротьба навколо цієї буржуазно-дворянськоїпрограми революції була настільки жорстокою, що вона була прийнята Палатоюобщин більшістю з перевагою лише в 11 голосів. Основна причина перемогПарламенту, до якого в серпні 1641 р., фактично, перейшла вся влада в країні,полягала в тому, що на його боці стояв повсталий народ. Саме народні масизахистили Парламент, коли в січні 1642 р. Карл 1 вирішив арештувати лідерівопозиції. Король, який втратив владу над повсталою столицею, разом зі своїмиприхильниками та части­ною армії виїздить до Оксфорда, що стає центромконтрреволюції. "Конституційний період" революції закінчується, обидві сторонирозпочинають підготовку до збройної боротьби. 15.3. Перша громадянська війна (1642-1646 рр.) 22 серпня 1642 р. корольоголосив війну Парламенту. Розпочалися сутички роялістів (від франц. гоуаі-королівський) - "кавалерів" (лайливе прізвисько, дане прибічниками парламентусвоїм супротивникам -роялістам, королівським офіцерам і солдатам) зприбічниками Парламенту - "круглоголовими" (лайливе прізвисько, данеприбіч­никами короля прибічникам Парламенту, походить від поширеного всередовищі буржуазії звичаю стригти волосся в кружок (під скобку, макітру)).Поступово Англія розділилася на два військові табори -на боці Парламентувиступили економічно розвинені південно-східні графства на чолі з Лондоном, набоці короля - більш відсталі граф­ства Сходу та Заходу. Було створено регулярніармії. 108Спочатку успіх перебував на боці короля, бо- в розпорядженні Парламенту булолише неорганізоване ополчення графств. До того ж, на думку члена Парламенту О.Кромвеля, основною причиною поразок парламентських сил була відсутність в арміїреволюційної дисципліни та натхнення. Вихід він убачав у перетворенні армії нанародну, революційну, здатну перемагати. 11 січня 1645р. було прийнято рішення створити нову парламент­ську армію -армію, так званого, нового зразка. Це була 22-тисячна дисциплінована армія звільних селян і ремісників, натхненна ціллю перемогти армію роялістів. Наофіцерські посади був відкритий доступ кожній здібній людині (полковникамистали Фокс - котельник, Прайд- візник, Рейнсборо - шкіпер та ін.).Демократизація парламент­ської армії посилила її боєздатність. 14 червня 1645р. в битві при Нейзбі королівську армію було розгромлено. Накінець 1646 р.Перша громадянська війна завершилася перемогою Парламенту. Карл І тікає доШотландії, але згодом (у 1647 р.) шотландці видають його "довгому" Парламенту. 15.4. Боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646—1649 рр.)Па початок 1647 р. в таборі революції вирізняються такі більш-менш організованісили: Парламент, армія, Сітіта нороднімаси (переважно, Лондоната йогопередмість). Парламент, як і Сітіз його пресвітеріан­ською більшістю йіндепенден гською меншістю, відображав інтереси нового дворянства (джентрі) табуржуазії, котрі вважали революцію майже закінченою, гюзаякїїосновпі цілі булидосягнені (великі земле­власники узурпували право приватної власності на землю;в промисло­вості й торгівлі було скасовано монопольні права та частково ставпанів­ним принцип вільної конкуренції; припинилося регулювання заробітної платиробітників; увесь тягар податків на військові потреби (акциз, помісячнеобкладання тощо) було перекладено на плечі простого люду та ін.). З огляду наце, Парламент і Сіті вживали термінових заходів для придушення революційнихнастроїв народу. Весною 1647 р. було здійснено спробу розпустити революційну армію, в якійзростало незадоволення серед солдатів, які походили із селян і ремісників,оскільки вони нічого не отримали від революції (навіть процес відгороджуванняне припинився). Так розпочався конфлікт між Парламентом і армією. Цей конфліктускладнився суперечками між дворянсько-буржуазним керівництвом армії("шовковими" і "грандами") та солдатською масою, Ідо призвело до, так званого,певеллерівського руху. 109

Левеллери - "урівнювачі" - це середнє селянство та дрібна міська буржуазія.Очолювали цей рух Ц. Лільберн, Р. Овертон і У. Уолвін. Основні вимоги цьогоруху: демократизація виборчої системи, рівність усіх перед законом; щорічніперевибори парламенту; демократиза­ція судової системи; повна свобода торгівліта промисловості; пропорційне оподаткування тощо. Левеллери були прихильникамидемократичної республіки. Саме вони сформували ідею народного суверенітету, щобула ідеєю народовладдя, суть якого полягала в тому, що основним джерелом владиможе бути лише народ. "Гранди" рішуче виступили проти левеллерівського проекту політичного ладукраїни, так званої, народної з годи, та протиставили йому власну програму —"Пункти пропозицій", у яких обстоювали "традиційну конституцію" з двопалатнимпарламентом і королем, який має право вето. Тим часом король утікає з полону тавступає в змову з шотландцями. Весною 1648 р. розпочинається Друга громадянська війна, що при­мусилаіндепендентів тимчасово шукати примирення з левеллерами. У битві при Престоні(17-19 серпня 1648 р.) О. Кромвель завдав ви­рішальної поразки шотландцям йанглійським роялістам. Короля було заарештовано та за вироком Верховного СудуЗО січня 1649 р. страчено. 15.5. Індепендентська республіка (1649-1653 рр.)Першим кроком на шляху до встановлення в Англії республіки була постановаПалати громад про ліквідацію верховної палати Парламенту-Палат лордів (17березня 1649 р.). Королівську владу було скасовано як "небезпечну для свободи,безпеки й інтересів англій­ської нації" (19 березня 1649 р.). Спеціальним актом(січень 1649 р.) Палата громад проголосила себе верховною владою в країні. 19травня 1649 р. спеціальна постанова Парламенту проголосила Англію республікою.Республіка ця виявилася індепендентською олігархією, котру Д. Лільберн назвав"новими ланцюгами Англії". Виконавчу владу зосередила в своїх руках Державнарада, що обиралася Палатою громад терміном на один рік, була їй підзвітною таскладалася з верхівки офіце­рів армії на чолі з О. Кромвелем і їхніхпарламентських однодумців. Парламент, у якому тепер лишилося тільки близько 100осіб (він отримав назву "охвістя"), прикривав диктатуру армійських генералів. Специфічною особливістю проголошеної республіки було те, що принципи буржуазноїдемократії та парламентаризму не дістали в ній бодай якогось розвитку. Палатагромад, хоча де-юре й мала владу над Державною радою, але де-факто цієї владине мала. Панів­ними класами в республіці стають буржуазія та нове дворянство,що перемогли в революції. Саме їм за безцінь було розпродано ПОконфісковані землі короля, єпископів і делінквентів (з англ. йеІіп%иепІ8-правопорушники, злочинці; так під час революції називали всіх тих, хто бравучасть у збройній боротьбі проти Парламенту - роялістських лордів, вищогоангліканського духовенства, католиків, світських осіб). Одночасно республіка незадовольнила жодної з вимог народних мас. Вожді левеллерів були кинуті дов'язниці, а левеллерівське повстання в армії (травень 1649 р.) було придушене знадзвичайною жорстокістю. Виникає ще радикальніший/ух:- "дигерів" (копальників) або, як вони самі себеназивали, - "щирих левеллерів". Вони обстоювали утопічну ідею ліквідаціїприватної власності, передання землі в громадське користування та її розподілміж усіма на засадах рівності, припинення експлуатації. Домогтися цього вонихотіли мирним шляхом. Цей рух зазнав поразки, що означало остаточну перемогуантидемократич­ного курсу в аграрному питанні. Класова сутність цієї республіки у внутрішній політиці поєдну­валася ззагарбницькою та колоніальною спрямованістю зовнішньої політики. Підвладна О.Кромвелю армія була використана для при­душення, розпочатого підупливоманглійської буржуазної революції національно-визвольного руху в Ірландії.Результатом ірландської експедиції О. Кромвеля (1649-1650 рр.) було знищеннядесятків тисяч ірландців, вигнання їх зі своїх земель у бідні регіони,конфіскація мільйонів акрів землі. Саме в Ірландії відбувається переродженняреволюційної армії, що після кривавої розправи з ірландським народом моральнорозпалась і перестала бути носієм революційної ідеї. Тут було створено новуземельну аристократію, що стала опертям контр-революції в Англії. Так самонещадно англійська республіка роз­правилася з Шотландією. У результаті походуО. Кромвеля (1650-1651 рр.) до Шотландії, остання в 1652 р. була приєднана доАнглії. Не вирішивши аграрного питання на користь селянства та проблем малихнаціональностей, англійська республіка звузила свою соціальну базу. Єдиним їїопертям залишалася непереможна армія найманців, яка утримувалася коштомнародних мас. Страх перед новим народним рухом підштовхнувбуржуазне-дворянський блок, який перебував при владі та став ужеконтрреволюційною силою, до встановлення режиму відкритої військової диктатури- протекто­рату О. Кромвеля (від лат. ргоіесіог - заступник, покровитель). 15.6. Протекторат О. КромвеляРозгін О. Кромвелем 20 квітня 1653 р. Парламенту, що не підтри­мав йогопрограму, означав початок встановлення в країні військової диктатури. Новийдержавний лад був юридичне закріплений 16 груд­ня 1653 р. своєрідноюКонституцією під назвою "Знаряддя управління", котру розробила група офіцерівпід керівництвом генерала 111

Ламберта. Згідно з цією Конституцією, вища законодавча влада в країнізосереджувалася в руках лорда-протектора та Парламенту. Лорд-протекторнаділявся широкими повноваженнями: очолював збройні сили, укладав міжнароднідоговори, призначав вищих посадових осіб, здійснював судові й адміністративніфункції, видавав укази та ін. Він мав обиратися на певний строк, але для О.Кромвеля було зроблено виняток - оголошувався "довічним лордом-протекторомвільної держави Англії, Шотландії, Ірландії і володінь, які їм належать".Парламент був однопалатним (400 депутатів від Англії і по ЗО -від Шотландії таІрландії), повинен був обиратися кожні три роки (високий майновий ценз длявиборців -200 фунтів стерлінгів) і збирав­ся за указом лорда-протектора. О.Кромвель розігнав перший (діяв вересня 1654р. до 22 січня 1655р.) та другий (17 вересня 1656р.-лютого 1658 р.) Парламенти протекторату, котрі хоч і були обранівже зі встановленням високого цензу, але виявилися непокірнимирежимові О. Кромвеля.Виконавчу владу лорд-протектор повинен був здійснювати спільно з Державноюрадою, кількісний склад якої міг коливатися від 13 до 21. Призначення членівДержавної ради значною мірою залежало від волі лорда-протектора. Оскільки протекторат не мав значної підтримки в суспільстві, то він змушенийбув зберігати в розмірах воєнного часу армію, що була його основним опертям.Усе це вимагало значних витрат, збереження старих і запровадження новихподатків. Результатом такої політики було загальне незадоволення, що постійнозростало. Задля зміцнення своєї влади О. Кромвель установлює неприхованувійськову диктатуру. У 1655 р. запроваджується особлива система місцевогоуправління — країна поділяється на 11 військових адміні­стративних округів начолі з генерал-майорами, що, фактично, були протекторами в мініатюрі(командували міліцією округу, контролю­вали оподаткування, здійснювали наглядза моральністю тощо). Незважаючи нате, що внутрішня та зовнішня політика протекторату цілкомвлаштовувала панівні класи Англії, вони від імені Парламенту в 1657 р.звернулися до О. Кромвеля з проханням прийняти титул короля, позаяк "титулпротектора зовсім невідомий англійському праву, а сан короля існував протягомбагатьох століть". Однак О. Кромвель не погодився з цією пропозицією, алепровів законопроект про те, що титул лорда-протектора визнано спадковим у йогородині. Було поновлено верхню палату англійського Парламенту-Палату лордів. У1658р. після смерті О. Кромвеля лордом-протектором стає його син - Річард.Протекторат О. Кромвеля обірвав подальший розвиток революції. Збереглися лишеті їїзавоювання, котрі влаштовували буржуазію та дворянство. Саме захист 112їхніх інтересів, як від посягань роялістів, так і від революційного рухународних мас, насамперед, забезпечувало тогочасне право. 15.7. Відновлення монархії. Бредська деклараціяРічард Кромвель був слабким політиком і не мав авторитету ні в армії, ні всуспільстві. Влада фактично перейшла до рук вищого офіцерства, що змусило йогопіти у відставку. У 1660 р. зібрався Парламент, який відновив Палату лордів іколишню конституційну монархію та проголосив сина страченого під час революціїкороля — Карпа II Стюарта - англійським королем. Та запросивши на престол КарлаII, Парламент уклав з ним певну угоду, що була оприлюднена королем 4 квітня1660 р. у так званій "Бредській декларації" (підписана в м. Бреда, де Карлперебував в еміграції). Вона гарантувала загальну амністію всім учасникамгромадянської війни в Англії; свободу віро­сповідання; збереження прававласності на майно, набуте під час революції; дійсність усіх прийнятих під часреволюції актів і угод; перед­бачала повернення королю його земель іпризначення йому платні. Фактично, в Англії відновлювалася конституційна монархія. Прийшовши до влади,Стюарти відразу ж почали грубо порушувати цю декларацію (хоч формально вона йне була скасована): роз­почався жорстокий терор проти діячів революції тареспубліки, повернуто застарілу виборчу систему з її так званими "гнилимимістечками", що забезпечувало більшість у Парламенті великим земле­власникам;відновлено Таємну раду. Робилася спроба відновити абсолютизм і католицтво. Усеце привело до незадоволення не тільки серед буржуазії, але й серед земельноїаристократії. Боротьба переміщується до Парламенту, де сформувалося дві основні партії- торі(прибічники короля) і віги (супротивники короля, захисники інтересів буржуазіїта нового дворянства). У травні 1679р. на парламентських виборах перемогуздобули віги, яким 26 травня 1679 р. вдається провести НаЬеаз согрш аЬІ ("Актпро краще за­безпечення свободи підданого та про запобігання ув'язненням заморями"), котрий регламентував порядок звільнення з в'язниці під заставу. Феодально-абсолютистська політика Стюартів привела до того, що торі та вігиоб'єдналися й у 1688 р. здійснили династичний пере­ворот, відомий в історії якСлавна революція. 15.8. НаЬеаз согриз аісіУ 1679р. в період реставрації Стюартів англійський Парламент прийняв закон,який став важливою складовою частиною некодифіко-ваної британської конституції.За першими його словами він уві­йшов в історію як НаЬеаз согрих аііі. Вінврегулював і остаточно 113

оформив давно відомі англійському праву правила арешту та при­тягненняобвинувачених до суду. Документ відображав намагання англійської буржуазіїзахистити свої інтереси від абсолютистського свавілля. Згідно з ним: судді були зобов'язані (за скаргою особи, що вважала свій арештабо арешт будь-якої іншої людини незаконним) вимагати негайногосудової перевірки законності арешту чи судового розгляду справи;ув'язнення обвинуваченого могло здійснюватися тільки післяпред'явлення наказу зі вказівкою про підстави арешту;у разі затримки судового розслідування закон передбачав можли­вість звільнення заарештованого під заставу (це положенняне поширювалося на боржників, а на практиці ним, хоч і мали право,не могли скористатися незаможні люди);заборонялося незаконне ув'язнення "за морями", тобто не­законне заслання до колоній.Текст документа містив багато застережень, які практично ігнору­вали інтересинародних мас і свідчили про вузькокласовий характер акта. Уряду надавалосяправо призупиняти дію цього Закону, що й використовували панівні класи, коливиникала загроза їхньому пануванню. Та, попри все, НаЬеаз согриз акї, як іВелика Хартія вольностей та Петиція про права, заклав міцний фундамент захистуособистих прав англійських підданих. 15.9. Славна революція 1688-1689 рр.На відміну від Першої революції, Друга - Славна - була абсолютно безкровною. Цебув державний переворот, у результаті якого панівні класи передали королівськувладу штатгальтеру (від мім. зІаІІИаІІег-намісник) Нідерландів ВільгельмуОранськаму, зятю Якова II Стюарта, усунувши останнього з англійського престолу.Переворот став результатом компромісу між буржуазією та "новим дворянством"(партією вігів) і частиною великих консервативних землевласників, інтереси якихвідстоювала партія торі. Причиною перевороту було незадоволення партії вігів і частини торісамодержавною та прокатолицькою політикою Якова II, що за­грожувалаактивізацією народного руху та притісняла інтереси буржуазії й "новогодворянства". Запрошуючи Вільгельма на пре­стол, парламентарі вважали, що він,заклопотаний проблемами на континенті, не дуже буде втручатися в англійськісправи. Підсумком перевороту було встановлення в Англії конституційної монархії, в якійвищою владою, що відображала волю значної частини земельних аристократів івеликої буржуазії, став Парламент. Перемога цих сил над королівськимабсолютизмом була закріплена в 1689 р. 114Білем про права, підписанням якого супроводжувалася коронація та який і дониніє чинним конституційним актом Великобританії. 15.10. Біль про права 1689 р.Прийнятий в жовтні 1689 р. англійським Парламентом Біль про права юридичназакріпив встановлення в Англії конституцій­ної монархії. Цей акт істотнообмежував королівську владу на користь Парламенту, а саме: король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, при­зупиняти закони чи звільняти будь-кого від їхньої дії;без згоди Парламенту король не міг встановлювати та збиратиякі-небудь податки;королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утриму­вати армію;вибори до Парламенту мали бути вільними;виступи й обговорення актів у Парламенті не повинні булиобмежуватися та контролюватись будь-яким чином;Парламент мав право приймати будь-які закони;Парламент мав скликатися досить часто;королівські витрати щорічно затверджував Парламент.Крім цього, Біль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом,надавав право підданим звертатися з петиція­ми безпосередньо до короля,встановлював порядок успадкування престолу та ін. 15.11. Акт про престолонаступництво 1701 р.Основні положення Акта про престолонаступництво:- після смерті Вільгельма королевою мала стати його донькапринцеса Анна Донська;— якщо в Анни не буде дітей - корона мала перейти до німецьких князівГанноверзьких; особа, що вступала на королівський трон, повинна була при­єднатися до Англіканської (протестанської) церкви та не підтриму­вати жодних зв'язків з Папою Римським;король не мав права без згоди Парламенту виїздити за межі Англії;особа, що була народжена за межами Англії, не могла бутичленом Таємної ради, депутатом Парламенту, обіймати будь-якуіншу відповідальну посаду в державному апараті;усі акти короля потребували підпису відповідного міністра("міністерська відповідальність перед Парламентом");заборонялося обіймати посаду в королівській адміністраціїй одночасно бути членом Парламенту;115

судді, призначені короною, залишалися на своїх постах "докиведуть себе добре", їх можна було змістити тільки за рішеннямПарламенту;король не мав права милувати тих своїх міністрів, які булизасуджені Парламентом у порядку імпічменту.У цьому акті простежується намагання Парламенту бачити на престолі невпливовуособу, котра не становила б загрози для нього та водночас закріпити своєверховенство в державі. Наприкінці XVII-XVIII століть в Англії сформуваласябуржуазна конституційна монархія з розподілом влади (дуалістична) та зверхністюПарламенту. 15.12. Формування державного механізму конституційної монархи в АнгліїЄдиним законодавчим органом був Парламент, який складався з двох палат -Папатилордів (верхня; мала аристократичний характер, бо тут діяло спадковеправо та засідали в ній герцоги, барони й інші аристократи, призначені королем)і Палати громад (нижня; обирала­ся; більшість належала джентрі). ОбиравсяПарламент строком на сім років (за Актом 1716р.). До компетенції Парламентуналежали: розгляд бюджету, встановлення військового контингенту тощо. Главою держави залишався король. Він формально мав досить великі права(призначав лордів і міністрів, очолював збройні сили та ін.), але його владапоступово обмежувалась і він фактично пере­творювався на номінального главувиконавчої влади. З 1707 р. право оголошення війни й укладення миру переходитьдо Парламенту. Скасовується право короля відхиляти закони, прийнятіПарламентом. На початку XVIII ст. у складі Таємної ради утворюється Кабінет міністрів, якийздійснював виконавчі функції. Спочатку королі, особисто призначав міністрів ікерував засіданнями Кабінету. Так тривало до вступу на престол Ганноверзькоїдинастії, королі якої не знали англійської мови та перестали з'являтися назасідання Кабінету. Функції з керівництва Кабінетом переходять до Першогоміністра короля. Кабінет діє не від імені Його Величності, а, фактично,самостійно. На кожному розпорядженні короля повинен був стояти підпис Першогоміністра. Кількість членів Кабінету поступово зростає (із семи до двадцяти).Виникає термін "Уряд Його Величності". Із середини XVIII ст. король призначаєпершим міністром (Прем'єр-міністром) людину, що мала підтримку більшостіПарламенту. Саме їй доручається формування Кабінету (зазвичай, це були лідерипартії торі чи вігів). Простежується процес посилення ролі Кабінету міністрівчерез концентрацію колишньої влади короля в руках прем'єра та членів Кабінету.Формується прецедент, коли Кабінет міністрів не може 116залишатися при владі, якщо він не має підтримки парламентської більшості. Уразі втрати такої довіри він або йшов у відставку в повному складі, аборозпускав Палату громад і призначав нові вибори. Король усе більше й більше втрачає свої права. Звичайно, він повинен був діятиза порадою своїх міністрів. Однак він мав право не давати згоди на проведенняурядом політики, що, на його думку, суперечила англійській конституції. Однакрішення, прийняті Кабінетом, у той час не мали юридичної сили. Вони отримувалиправове оформлення та втілювалися міністрами в життя тільки після їхзатвердження Таємною радою чи видання відповідного парламент­ського акта.Найважливішою фігурою в Кабінеті був Прем'єр-міністр, який керував усією йогороботою та персоніфікував урядову політику. У нього було кілька найближчихпомічників, з якими він обмірковував свої плани. Вони утворювали, так званий,внутрішній кабінет (уперше згадується в 1878 р.). Серйозні зміни у співвідношенні Парламенту й уряду відбува­ються наприкінці XIXст. Тоді Парламент перетворюється на установу, що тільки реєструє волю уряду.Не законодавча влада контролювала виконавчу, а навпаки. Кабінет стає провідноюланкою державного механізму Великобританії. Тепер більшість законівнароджується на засіданнях уряду. Кабінет, як і Парламент, отримує правовидавати правові акти. Така нормотворча діяльність уряду отримала назву"делегованого законодавства". Його форми були різними: накази Таємної ради,розпорядження, накази та вказівки, спеціальні інструкції тощо. 15.13. Реформи виборчої системи та виборчого права в XIX ст. в АнгліїНа початок XIX ст. в Англії вже фактично сформувався механізм конституційноїдержави. Та з ним різко контрастувало архаїчне виборче право. Воно не було щезагальним, рівним і пропорційним. Наприклад, із 7 300 000 дорослого населенняАнглії пасивним виборчим правом (правом бути обраним) користувалися лише 150000 осіб. Багатьох депутатів взагалі не обирали, а призначали. Там, депроходили вибори, перевагу мали землевласники невеликих містечок, які малиправо надсилати своїх представників до Палати громад ще з часів Середньовіччя.Деякі з цих, так званих, "гнилих містечок" нараховували лише по два-три десяткивиборців. Навпаки, нові великі промислові центри майже не мали представництва.Так, Лондон, кількість виборців якого сягала 50 000 осіб, обирав тількичотирьох депутатів. Поштовхом для прийняття нового виборчого законодавства була революція 1830 р. уФранції, під упливом якої в Англії розпочинається

боротьба за реформи. Таких реформ у XIX ст. було здійснено три. їхня суть булавикладена в Акті про зміну старого представництва в Англії та Уельсі (1832 р.)та Актах про народне представництво 1867р. і 1884р., вона зводилася до такого: 1) право голосу на парламентських виборах отримали:а) всі, хто протягом 12 місяців володів нерухомістю, що приносиладесять фунтів стерлінгів на рік, і сплатив усі місцеві податки;б) наймачі чи власники житлових будинків, які сплачували податокна бідних;в) землевласники-фригольдери (дрібні землевласники), копіголь-дери (орендарі землі), лізгольдери (короткотермінові орендарі),котрі щорічно отримували певний прибуток;г) орендарі квартир, які сплачували за квартиру не менше від 10 фунтівстерлінгів і проживали в них не менше за 12 місяців;2) так звані "гнилі містечка" були позбавлені представництва в Парламенті, аїхні місця були передані новим промисловим центрам. 3)запроваджувався віковийценз-21 рік; уводилося таємне голосування (за законом від 1872 р.);з 1884 р. передбачено покарання за підкуп виборців;у 1885 р. були створені виборчі округи з визначеною кількістюнаселення;7) діяла мажоритарна система виборчого права (більшості).Права голосу, як і раніше, були позбавлені жінки, чоловікимолодші за 21 рік, а також особи, що протягом 12 місяці в отри му вали допомогувід приходу. Важливим наслідком реформ виборчого законодавства стало перетворення політичнихпартій: торі —на консерваторів, а вігів-на лібералів. З'явилося поняттяпостійного партійного членства. У 1877 р. партія лібералів оформилась уНаціональну ліберальну партію, а консерваторів у 1883 р. - в Національний союзконсервативних асоціацій. У 1906 р. утворилася лейбористська партіяВеликобританії як федерація різних організацій. 15.14. Особливості та зміст буржуазного права АнгліїБуржуазне право Англії, що виникає разом зі становленням буржуазної держави,було прототипом англосаксонської правової системи. Основним джерелом цієїправової системи був судовий прецедент, який вважався обов'язковим для судовихустанов. Англійське буржуазне право мало певні особливості: феодаль­ний архаїзм форм;значна самостійність англосаксонських правових інститутів; відсутність зводучинних норм. Та, незважаючи на це, воно засновується на таких основнихпринципах буржуазного права: 118необмеженому праві приватної власності; свободі договору; формальній рівностівсіх перед законом тощо. У тогочасній Англії було відсутнє цивільне право як галузь права, законистосувалися лише конкретних сфер цивільного права, але й вони не були зведені вякусь систему. Англійське право не передбачало поділу речей на рухомі танерухомі, воно встановлює інший розподіл -реальна власність (земля, родованерухомість, титули), роз­поряджання якого було обмежене певнимиформальностями, й особиста власність (решта предметів і права), якою можна булорозпоряджатися вільно. Значного розвитку в ХУШ-ХІХ століттях набуває договірне право— створювалисяправила не лише щодо певних видів договорів (купівлі-продажу, дарування,застави, публічного перевезення вантажу та пасажирів, страхування тощо), але йпоступово вироблялися загальні правила про зобов'язання. У сімейному праві, поруч з церковним шлюбом, із 1836 р. виникає громадянськийшлюб, але він не був обов'язковим. Главою сім'ї був чоловік. Діти до 21 рокуперебували під батьківською опікою. У1857 р. було введено розлучення, що длячоловіків було більш простим, аніж для жінок. У спадковому праві закріпився принцип свободи заповіту. Заповідати майно моглаособа, котрій виповнився 21 рік. У спадку­ванні земельної власності зберігалисясередньовічні звичаї -вона переходила до родичів по спадній лінії. Кримінальне право вирізнялося консерватизмом і відсутністю кодифікованогозаконодавства. Зберігалася тричленна структура кваліфікації злочинів, якасформувалася ще в епоху Середньовіччя: тризн (зрада), фелонія (тяжкийкримінальний злочин), місдимінор (інші, переважно, дрібні злочини). Англійськекримінальне право було найсуворішим у Європі. На кінець революції (1660 р.) вАнглії виділяли близько 50 видів злочинів, які каралися смертною карою, а допочатку XIX ст. до них додалося ще близько 150. Застосовувалися й такіпокарання, як виставлення біля ганебного стовпа, побиття батогом, конфіскаціямайна, штрафи та ін. З 1816 р. починається скасування варварських видів покаран­ня. У період з 1823р. до 1861 р. зменшується з 200 до 4 кількість злочинів, які каралися смертноюкарою. Вона була передбачена за вбивство, піратство, зраду, підпал укоролівських доках. Актами 1853 і 1857 рр. заслання до колоній були заміненікаторжними роботами (на певний строк або довічно). У 1861-1864 рр. буловстановлено максимальні межі покарання, а в 1870 р. - скасовано конфіскаціюмайна злочинця, засудженого за фелонію. 119

З метою полегшити застосування великої кількості статутів, які були видані врізні часи й часто суперечили один одному, Парламент вдався до видання"консолідованих" актів щодо певних видів злочинів (про крадіжки, підробкудокументів, підпал тощо). ТЕМА 16Розвиток буржуазної держави та права у Франції16.1. Початок буржуазної революції у Франції та її основні етапиІдеїта практика державного будівництва в роки Великої Французької революціїсправили значний уплив на розвиток усього людства, стали основою формуваннясучасної демократичної держави. Причинами революціїбули:конфлікт між новими продуктивними силами та феодальнимивиробничими відносинами (зміцніла буржуазія вже не хотіламиритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувалаопіки з боку держави);більшість населення (селянство, міські низи) через численніподатки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Загальне не­задоволення викликала юридична нерівність і станові привілеї (дворян­ство і духовенство були звільнені від сплати основної маси податків.Лише дворянство могло займати адміністративні та судові посади);загальна криза французького абсолютизму: щорічний дефіциту королівській скарбниці перевищив 80 000 000 ліврів, а державнийборг досяг 4 500 000 000 ліврів, постійно збільшувалися податки, зне­цінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі грошіна утримання двору, ведення війн та інші потреби;ідеологія французького Просвітництва (погляди Ф. Вольтера,Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., які піддавали жорстокійкритиці "старий порядок" і заявляли про соціальні та політичніпретензії непривілейованоїчастини населення Франції").У 1788—1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, щоохопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства вмістах (Ренне, Греноблі, Безансоні тощо). Монархія, що виявилася нездатноюстарими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787р. були скликані нотаблі (збори призначених представників трьох станів), апотім засідання Генеральних штатів, куди було 120обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатіввід третього стану (переважно великої буржуазії). Дворян­ство, духовенство такороль обстоювали станове голосування (кожний стан - один голос), сподіваючисьу такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Третій станвідхилив цей принцип (пропонував поіменне голосування) та 17 червня 1789 р.проголо­сив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчимизборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи зантифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси.13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижі. 14 липня повстанціштурмом взяли королівську фортецю - в'язницю Кастилію. Ця подія врятувалаУстановчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції. В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи:14липня 1789р. - 10 серпня 1792р. - перетворення Франціїна конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуа­зія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах;10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. -утвердження республіки,проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувалаторговельно-промислова буржуазія;2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобінців, за­вершується ліквідація феодальноїсистеми, встановлюються капіталістичнівідносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.16.2. Державність Франції в період конституційної монархіїЗбройне повстання 14 липня 1789 р. в Парижі та взяття Бастилії викликалоширокий резонанс по всій країні. Францією прокотилася хвиля "муніципальнихреволюцій". Народ скидав стару владу, а замість неї створював нову - буржуазнімуніципалітети. У Парижі та провінційних містах буржуазія створювала своїзбройні сили -Національну гвардію. Одночасно розпочалася й аграрна револю­ція.Селяни нападали на дворянські замки, палили сеньйоріальні архіви, відмовлялисявідбувати повинності. Власники маєтків пере­живали період, який увійшов вісторію під назвою "Великий страх". Відображенням величезного революційного підйому, який охопив усю країну впочатковий період революції, стала Декларація прав людини та громадянина,прийнята Установчими зборами 26 серп­ня 1789 р. Та завоюваннями революціїскористався не весь третій стан і навіть не вся буржуазія, а лише великабуржуазія та її союзник -ліберальне дворянство. Займаючи провідні позиції вУстановчих 121

зборах, муніципалітетах, Національній гвардії, велика буржуазія та її партія —конституціоналісти — стали панівною силою в країні. Перший етап революції-цеперіод панування великої буржуазії. Саме тому все законодавство й уся політикаУстановчих зборів ви­значалися її інтересами. Вони були прогресивними, колизбігалися з інтересами іншої частини третього стану (демократичні верствибуржуазії, селянство та плебейство) і сприяли знищенню феодаль­ного ладу.Такими були декрети про відміну станів, про передання державного майна врозпорядження нації (1789 р.), про церковну реформу (що ставила духовенство підконтроль держави), про знищення старого, середньовічного поділу Франції тарозподіл країни на департаменти (їх було 83, а на чолі - виборні виконавчіколегії (директорії), дистрикти, кантони й комуни (1789—1790 рр.)), проліквідацію цехів (1791 р.), про знищення реглаліентації та інших обмежень, якістримували розвиток промисловості й торгівлі, про запро­вадження цивільногошлюбу та громадянської реєстрації актів народження, смерті та ін. Стосовно основного питання революції-аграрного (вимога повної та безкоштовноїліквідації феодальних повинностей), - то велика буржуазія не поспішала йоговиконувати. Прийняті Установчими зборами під тиском селянських виступів рішенняз аграрного питання (про скасування деяких феодальних привілеїв—десятини, правана полю­вання, "особистих" феодальних повинностей і частково триажу) за- ]лишили чинними основні феодальні права та не задовольняли селянство.Намаганнями великої буржуазії закріпити своє політичне панування булипроникнуті декрети (кінець 1789 р.) про введення цензової вибор­чої системи йрозподіл громадян на "активних" (платили податок, який дорівнював не менш яктриденній заробітній платі, та становили близько 15 % населення) і "пасивних".Інтереси буржуазії обстоював і перший антиробітничий закон —Ле Шапельє (запрізвищем депутата) (1791 р.), який забороняв страйки і спілки найманихробітників. У / 791 р. на основі Декларації прав людини та громадянина була розроблена іприйнята перша в історії Франції Конституція. Вона закріпила політичнепанування великої буржуазії. Після прийняття Конституції революція для великоїбуржуазії, фактично, закінчилась, оскільки основної її мети - завоюванняполітичної влади - було досягнуто. Конституція діяла до серпня 1792 р. У цейчас відбувається поділ третього стану, формуються основні політичніугрупування-фельяни (велика буржуазія), жирондисти (середня буржуазія), якобінці (дрібнабуржуазія). Улітку 1792 р. проти революції Франції були кинуті об'єднані сили європейськихдержав на чолі з Великобританією. У Франції готувалася 122контрреволюційна змова, очолювана королівським двором Людови-каХУІ. У такихумовах, коли революції загрожували сили реакції, проти монархії піднявсяочолюваний якобінцями народ. У Парижі, котрому загрожувало вторгненнякоаліційних армій, керівництво повстанням народних мас взяла на себе Паризькакомуна. Юсерпня 1792р. доїїрук повністю перейшла вся влада в місті. Людовик XVIбув заарештова­ний за обвинуваченням у контрреволюційній змові. Закінчивсяперіод конституційної монархії. Франція стала республікою. 16.3. Декларація прав людини та громадянина1789 р.26 серпня 1789 р. Установчі збори під тиском народного революційного піднесенняприйняли Декларацію прав людини та громадянина - програмний документфранцузької буржуазної революції. Вона складалася із 17 статей, базувалася наположеннях теорії природного права і, на противагу королівськомусамо­державству, проголошувала: принцип національного верховенства, згідно з яким нація —це єдине джерело влади;непорушність невід'ємних природних прав людини (свободи,власності, безпеки, опору гнобленню та ін.);рівність людей перед законом;принцип поділу влади (на законодавчу, виконавчу та судову);відповідальність і підзвітність посадових осіб;принцип презумпції невинуватості;свободу слова, совісті та преси;рівномірний розподіл податків між усіма громадянами відпо­відно до їхнього матеріального становища.Декларація прав людини та громадянина мала величезне револю­ційне значення вборотьбі проти феодально-абсолютистського ладу, за буржуазне-демократичні праваі свободи. Вона зумовила під­несення революційного ентузіазму у Франції, її іззахопленням сприйняли передові люди інших країн. Принципи Декларації справиливеличезний уплив на боротьбу всіх народів Європи проти феодального йабсолютистського гніту. 16.4. Конституція Франції 1791 р.Конституція 1791 р. - це перша конституція Франції. Вона булаприйнята Установчими зборами 3 вересня 1791 р. та закріплювала основибуржуазної держави, встановлювала як форму державної влади конституційнумонархію. Конституція складалася зі Вступу (преамбули), який підтверджувавоснови Декларації прав людини та громадянина, 123

та семи розділів, поділених на глави. У документі проголошувалися принципинародного суверенітету, рівності всіх перед законом, політичні свободи.Священним і недоторканним визнавалося право власності. Основні положення Конституції відображали намагання великої буржуазії закріпитисвоє панування й усунути народні маси від участі в політичному житті. Усігромадяни поділялися на "активних" (які мали право брати участь у виборах) і"пасивних". До перших належали особи, що сплачували прямий податок у розмірі,не меншому за триденну заробітну плату, досягли 25 років і мешкали в одномумісці не менше від одного року. Права голосу були позбавлені слуги. Тож довиборів допускалося лише близько 15 % населення Франції. Вибори булидво­ступеневими ("активні" громадяни на первинних зборах мали сі ючатку обиративиборців, а потім уже виборці вибирали депутатів). Закріплювався принцип розподілу влад. Вища законодавча влада належалаоднопалатним Національним зборам, до компетенції яких було віднесенозаконодавство, заснування нових державних посад, верховна фінансова політика,вирішення питань війни та миру. Виконавчу владу здійснювали король і міністр.Королю надавалося право призупиняти затвердження закону, але не більше, ніждвічі (законо­проект, прийнятий Національними зборами втретє, набував силизакону незалежно від згоди короля). Король не мав права розпускати Національнізбори. Місцеві органи управління були виборними. Суд оголошувався незалежнимвід законодавчої та виконавчої влади. Спеціальні розділи Конституції були присвячені військовим силам держави,порядку встановлення державних податків. Проголошувався миролюбний характерзовнішньої політики. Та дія Конституції не поширювалася на колонії Франції.Конституція фактично діяла до повалення монархії (10 серпня 1792 р.). 16.5. Перша республіка у Франції (10 серп­ня 1792 р. ~ 2 червня 1793 р.)Улітку 1792 р. у Франції сформувалася складна політична ситуація:• проти революційної Франції були кинуті об'єднані сили європей­ських держав, які мали запобігти поширенню революціїв інші країни(Австрія, Пруссія, Іспанія, Голландія, Великобританія та ін.);» у Франції готувалися контрреволюційні змови, очолювані королів­ським дворомЛюдовика XVI та частиною старого дворянства; • народні маси, серед яких посилюються антимонархічні настрої,прагнуть поглиблення революційних перетворень.10 серпня 1792 р. у Парижі спалахнуло збройне повстання, котрим керувалаПаризька комуна. Людовика XVI було заарештовано. 124Панування конституціоналістів закінчилося. Конституція 1791 р. втратила своюсилу. Було оголошено про скликання нового найвищого органу влади-Національногоконвенту, у виборах якого мали брати участь усі французи, котрим виповнився 21рік. Такий Конвент відкрився 20 вересня 1792 р. у Парижі. 21 вересня Франціябула проголошена республікою, а всю виборну владу переобрано на основізагального виборчого права для чоловіків, старших за 21 рік. До складу Конвентубуло обрано 750 депутатів. Праворуч у парламенті за­сідали жирондисти (булоблизько 200 осіб). Зліва - монтаньяри -"мешканці гори" (100 осіб). "Горою" вКонвенті називали верхні місця, де сиділи найреволюційніше налаштованідепутати. Монтань-ярів називали також якобінцями, позаяк більшість з нихперебувала в Якобінському клубі. Цей клуб розміщувався в колишньому приміщеннімонахів-домініканців (у Франції вони називались якобінцями). Між "горою" та"жирондою" засідала основна частина депутатів, названих "рівниною", чи іронічно"болотом". Депутатів презирливо іменували "болотними квакушами". Зберігаючимовчання з більшості гострих питань, ці депутати голосували ш сильніших напевний момент. Перші засідання Конвенту про­ходили в зіткненнях міжжирондистами та якобінцями щодо долі короля. Останній був доставлений доКонвенту й допитаний. Його звинуватили в зраді, листуванні з іноземнимидержавами, що воювали проти Франції. Конвент одноголосне (28 осіб утрималося)виніс вердикт: король винен. Ще гостріші суперечки розгорілися при об­говоренніпитання про те, якого покарання заслуговує король. Це засідання продовжувалося37 год, оскільки кожний депутат мав висловити власну думку. Більшістю зперевагою в один голос було прийнято рішення, що король заслуговує смерті. 21січня 1793 р. короля стратили (гільйотинували). Жирондисти, котрі отримали більшість на виборах, були проти подальшого розвиткуреволюції. Вони всіма способами стримували її та в 1793 р., подібно до того, якце сталося з конституціоналістами, перетворилися на контрреволюційну силу. Уцей же час народні маси продовжували боротьбу за радикальне, демократичневирішення аграрного питання й остаточне знищення феодальних відносин. По всійкраїні спалахували повстання селянства та міської бідно; й. Жирондисти відкритоперейшли до реакційного табору і, вступивши на шлях зрадництва, повернули чороюпроти народу та революції. 2 червня 1793 р. в Парижі відбулося збройнеповстання народних мас, керованих дрібною буржуазією, - влада перейшла доякобінців. 125

16.6. Диктатура якобінців (1793-1794 рр.)Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюцій-нішою силою вісторії французької революції. Республіка переживала критичний момент:скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змовиконтрреволюційних сил, натиск інтервентів. Дві третини території Франції (60департаментів із 83) були захоплені ворогами революції. Урятувати та зміцнитиреволю­цію неможливо було без задоволення основних вимог народу. Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидкарозробка (протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. новоїдеклараціїтанової Конституції. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. відрізняласявід попередньої (1789 р.) значно більшим демократизмом і революційністю. Вона,проголошуючи непорушні права людини (рівність, свободу, безпеку, власність таін.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людині можливість користуванняними. Наводився також широкий перелік демократичних свобод: право на зібрання,подачу колективних петицій, свободу совісті тощо. З'являються принципово новістатті: про заборону під страхом смерті монархії, про право народу на повстанняпроти уряду, якщо останній порушуватиме його права та ін. Декларація 1793 р.стала одним з найдемократичніших документів революції. Та в ній чіткопроявлявся і її буржуазний характер. Вона, приміром, закріплювала непорушністьприватної власності, розглядала її як природне та невід'ємне право людини. Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основуякобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, деверховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади ставЗаконодавчий корпус, який повинен був складатися з однієї палати. Виконавчавлада доручалася Виконавчій раді, порядок формування якої був такий: зборивиборців кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатівЗаконодавчий корпус призначав 24 членів Виконавчої ради. Виборчі праванадавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього майновогостану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах,департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була схваленанародом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої тазовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції.Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійовогодержавного механізму. Так виникає диктатура якобінців. Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, якийзосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним 126центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видаватизакони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Серед нихвирізнялися: Комітет громадського порятунку (фактично був урядовим органом),Комітет громадської безпеки (боротьба з внутрішньою контрреволюцією).Представниками Конвенту на місцях були комісари, що наділялися надзвичайнимиповноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцією був і Революційний трибунал.Якобінці здійснили перебудову армії, вона тепер засновувалася на демо­кратичнихзасадах, мала надзвичайно високу боєздатність, революцій­ний ентузіазм, твердудисципліну. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призовупідлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесеннядало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік. За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливихзаходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизувалидержавний апарат, ліквідували рабство в колоніях. Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніхінтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий іостанній етап Великої Французької буржуазної революції. 16.7. Термідоріанська реакція та Директорія у Франції (1794-1799 рр.)Унаслідок контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 лип­ня) 1794 р. довлади повертається велика буржуазія. Ця подія поклала крайреволюційне-демократичній диктатурі якобінців і була законо­мірним наслідкомреволюції, означала її закінчення. Та прихід до влади термідоріанців не означавповернення до феодалізму й панування дворянства. Такий буржуазний переворот,спрямований проти народних мас, союз із якими буржуазії після досягнення своїхцілей уже був не потрібним. Владу отримали "нові багатії" -найбільш упливовавелика буржуазія, зацікавлена у збереженні на­житих за роки революції багатстві закріпленні результатів революції, вигідних для заможних власників.Термідоріанці були лютими ворогами плебейських мас міста та села. Вони прагнулиліквідувати революційні порядки якобінської диктатури й запобігти чинностіКонституції 1793 р. Проте вони не хотіли й реставраціїфеодально-абсолютистського ладу, обстоювали буржуазну республіку. Висловлювалася думка про те, що метою перевороту 9 термідора було припиненнятерору. Насправді ж, термідоріанці виступили 127

тільки проти революційного терору, що карав великих спекулянтів і ворогівреволюції. Захопивши владу, вони навіть посилили терор, надавши йомуконтрреволюційного характеру та спрямувавши його проти якобінців. Сотні з нихбуло гільйотиновано чи по-звірячому вбито. Якобінський клуб закрили, КомунуПарижа й Народні товариства розпустили. У Національній гвардії для усуненнянай-революційніших елементів проведено чистку. Жирондисти знову ввійшли доКонвенту. Термідоріанці, колишнє "болото" та жирондисти об'єдналися протиприхильників Конституції 1793 р. До роялісті в терм і-доріанці ставилисяпоблажливо. Майно підозрілих було звільнено від секвестру. Багато емігрантівповернулося до Франції. Було на­дано свободу друку контрреволюційнимроялістським газетам, а революційні видання закрито. Термідоріанська реакція позначилася підвищенням цін на хліб та інші продовольчітовари. У грудні 1794 р. було скасовано максимум цін і нестримною сталаспекуляція. Курс асигнатів різко падав. Зростала дорожнеча. Цей же режимрозпочав війну з Бельгією, Італією, Швейцарією, Єгиптом задля збагачення таприєднання до Франції територій. Усе це спричинило незадоволення народних мас,які відчули, що їх ошукано. Проти термідоріанців піднімалася хвиля народного гніву. У квітпі-травні 1795 р.спалахнули повстання бідняків Парижа під гаслом "Хліба та Конституції 1793 р.".Повстання були жорстоко придушені. Тоді ж активізувала свою діяльністьдворянсько-монархічна реакція. Тож велика буржуазія намагалася створити новудержавну владу, котра б захистила її від революційних виступів народних мас івід небезпеки відродження феодально-абсолютистського ладу. У серпні 1795 р. термідоріанський Конвент прийняв нову конституцію Франції,відому як Конституцію III року Республіки, що складалася з 372 статей. Вона, затрадицією, відкривалася декларацією, назву якої було дещо змінено - "Деклараціяправ і обов'язків людини та громадянина". З неї були виключені всі революційніположення, що були в декларації якобінців. Конститу­ція скасовувала загальневиборче право, відновлювався високий майновий ценз. Вибори ставалидвоступеневими. Виборцями могли бути особи віком не менш як 25 років, що малинерухому власність. Засновувався Законодавчий корпус із двох палат: Ради п'ятисот із законодавчою ініціативою та Ради старійшин з осіб, не молодших за 40років. Склад Законодавчого корпусу мав щороку оновлюватися на одну третинувиборами нових членів. Виконавча влада надавалася Директорії з. п'яти членів,яких обирала Рада старійшин зі списку, поданого Радою п'ятисот. Щорічно мінявсяодин з директорів. 128Головували тут по черзі всі члени протягом трьох-чотирьох місяців. Директоріїпідпорядковувалися міністри, військове командування тощо. Муніципалітети увеликих містах скасовувалися. Директорія не змогла виправдати надії буржуазії в боротьбі проти "лівих" і"правих". Продовжувалися виступи народних мас, виникла "Змова рівних"тчопізГ.Бабефом, спалахнув роялістський заколот у Парижі, який розгромилигренадери на чолі з генералом Н. Бона-партом. Політика Директорії отрималаназву "політики гойдалки". Отже, Директорія виявилася неспроможною захиститиінтереси термі­доріанської буржуазії. Тим часом посилювався вплив армії, аразом з ним готувалося підґрунтя для встановлення військової диктатури. 16.8. Консульство й імперія НаполеонаПереворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. призвів до встанов­лення у Франціївійськової диктатури, що захищала інтереси великої буржуазії. У диктатурібуржуазія шукала захисту одночасно від зрівняль­них, демократичних прагненьнародних мас і від роялістів, які виступали за реставрацію феодальних порядків.Тверда влада потрібна була також буржуазії для продовження загарбницьких війн. Розгін уряду Директорії та встановлення Консульства були завершенням буржуазноїконтрреволюції. Наполеон Бонапарт ліквідував демократичні завоювання революціїта залишив від неї тільки те, що влаштовувало велику буржуазію.Бонапартистський режим спирався на велику буржуазію, верхівку нової буржуазноїармії, заможну частину селянства, котре боялося відновлення феодальнихповинностей у разі реставрації Бурбонів, а також сільську бідноту. В інтересахвеликої буржуазії та заможного селянства Конституція, котру було прийнятонаприкінці 1799 р., гарантувала право власності нових володарів на національнемайно, придбане в роки революції, й оголошувала безповоротне відчуження маєтківемігрантів. У 1800 р. було засновано Французький банк, який ще більше зміцнивдовіру великої буржуазії до Н. Бонапарта. Франція формально залишалася республікою, уряд у складі трьох консулів післязакінчення десятирічного строку належало пере­обирати. Та фактично відреспубліки залишилася лише зовнішня оболонка. Влада повністю перейшла допершого консула -Н. Бонапарта, а два інші консули мали дорадчі голоси. Першийконсул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищівійськові й цивільні посади, керівництво всією внутрішньою та зовнішньоюполітикою. Конституція була формально схвалена плебісцитом (усенароднимголосуванням), але цей плебісцит був 129

тільки комедією - його проводили під наглядом влади, що не давало народовізмоги вільно виявити свою волю. Законодавчу владу було навмисно розділено між різними установами, щобиперетворити їх на безмовне знаряддя в руках першого консула та замаскуватидиктаторський характер усього режиму. Для підготовки законопроектіввстановлювалася Державна рада, обговорювати законопроект мав Трибунат, а правоухвалення чи відхилення законопроектів передавалося Законодавчому корпусу.Будь-які його рішення міг відхилити Сенат, що складався з осіб, яких призначавуряд без будь-яких виборів. Членів усіх законодавчих органів призначали зісписку кандидатів, обраних населенням. Право голосу надавалося чоловікам, якідосягай 21 року, проживали в певному окрузі один рік і не працювали за наймом. Місцеве самоврядування було знищене. З 1800 р. на чолі де­партаментів стоялипрефекти - ставленики першого консула. Мерів міст і сільських громад такожпризначав уряд як простих службовців. Створено Міністерство поліції звеличезним штатом таємних і явних агентів. Запанував режим бюрократичноїцентралізації та поліцейської сваволі. Останні залишки буржуазно-демократичиихсвобод були ліквідовані. У 1801 р. Н. Бонапарт, вбачаючи в релігії один іззасобів зміцнення режиму диктатури, уклав конкордат (з лат. сопсогсіаіит -угода) з Папою Римським, за яким католицизм проголошувався "релігією більшостіфранцузів". Церква стала частиною державного апарату, а священиків взято наутримання держави. Наполеон Бонапарт дістав право призначати вищих церковнихпосадовців. У1802 р. під суворим наглядом поліції проведено плебісцит, який на все життязакріпив за Н. Бонапартом пост першого консула, надав йому право призначатисобі наступника. Платню першому консулу було збільшено з 500 000 до 6 000 000франків на рік. У 1804 р. Н. Бона­парт проголосив себе імператором французів, а1805 р. - королем Італії. Слово "республіка" поступово зникає з ужитку. Намонетах з'явився напис "французька імперія". Трибунат скасовано. Усі справивершились імператорськими декретами та сенатськими указами. Оголошувалась амністія емігрантам, видано декрет про віднов­лення рабства вколоніях. Для більш надійної охорони своєї влади Наполеон створив Консульськугвардію. Генералам і офіцерам щедро роздавалися нагороди. Було встановленоорден Почесного легіону. Проводилися значні кодифікаційні роботи. З'явилисяЦивіль­ний кодекс (1804 р.), Торговий кодекс (1807 р.),Кримінально-процесуальний кодекс (1808 р.), Кримінальний кодекс (1810р.). У 1808-1811 рр. могутність наполеонівської армії досягла своєї вершини. Та,починаючи з 1811 р., імперія вступає у смугу кризи. 130Поразка спочатку в Іспанії, потім у Росії примусили Н. Бонапарта зректисяпрестолу. Його було вислано на острів Ельбу, наданий йому в довічне володіння.Це все, що він зберіг від своєї величезної імперії. У Францію повертається братстраченого в роки революції короля Людовика XVI і займає королівський престолпід іменем ЛюдовикаХУШ. 16.9. Кодекси НаполеонаОдним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиноїнаціональної правової системи. Мова йшла не лише про створення новогозаконодавства, але й про його систематиза­цію. Робилися спроби кодифікуватиреволюційне законодавство, але вони не дали позитивних результатів. Причинаневдач - часті зміни груп, які перебували при владі, розбіжності в їхнійідеології та конкретних цілях; тимчасовий, ситуаційний характер багатьохзаконів; боротьба великої буржуазії проти найрадикальніших вимог найбіднішихпрошарків суспільства; відсутність чіткого розуміння тих принципів, на якихповинна була здійснюватися кодифікація. І лише після зміцнення влади великоїбуржуазії, в наполеонівську епоху з'явилися реальні умови для такоїкодифікації. У цей період було створено п'ять основних кодексів - Цивільний,Кримінальний, Торговий, Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний. Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивільний кодекс. Він розроблявся за участюНаполеона І й увійшов в історію як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьохкниг, які поділялися на титули, глави та статті (всього 2281 стаття). Книга перша - "Про осіб" - закріплювала правовий статус фізич­них осіб(неюридичних корпорацій). Усі французи (крім заміжніх жінок) були рівними тамали цивільні права. Перша книга також регулювала сімейні відносини. Визнававсятільки цивільний шлюб. Шлюбний вік для чоловіків становив 18, а для жінок 15років. Шлюб укладався на добровільній основі, але син, якому не виповнилося 25років, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батьків.Обмежувалася влада батьків над неповнолітніми дітьми. Кодекс допускаврозлучення, але тільки з поважних причин (невірність, зловживання, грубеповодження чи образа одним з подружжя іншого). Ініціатором міг стати будь-хто зподружжя, але для жінок причин для розлучення визначалося менше. Відносини всім'ї заснову­валися на владі в сім'ї чоловіка та батька. Дружина булаобмеженою в правах. Вона без згоди чоловіка не могла виступати в суді,дарувати, купувати чи продавати майно, їй належало жити з чоловіком і завждислідувати за ним. Діти поділялися на законних (народжених у шлюбі) тапозашлюбних. Заборонявся пошук батьківства. 131

Друга книга — "Промайне та різні видозмінювання власності" — присвяченарегулюванню майнових відносин, а саме: праву власності, узуфрукту (володіннючужим майном з правом користу­вання прибутками від нього), сервітуту (правукористування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначенняправа приватної власності. Важливе значення приділялося власності на землю.Власник земельної ділянки вважався абсолютним власником усіх природнихбагатств, пов'язаних з його землею (скажімо, корисних копалин). Цей підхід у1810 р. в інтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалинвіднині могло здійснюватися тільки за умови одержання дозволу від держави. Третя книга — "Прорізні способи, якими надувається власність" — найбільша заобсягом. Вона визначала основні способи набуття права власності: спадкування,дарування, заповіт, зобов'язання. Договір укладався за згодою сторін, які малирівні права й обов'язки. Спадкування відбувалося за заповітом або за законом.Усі спадко­ємці за законом поділялися на черги до 12-го ступеня споріднення та,згідно із законом, отримували однакові частки спадку. Цивільний кодекс Франції 1804 р. став класичним зразком норма­тивно-правовогоакта в континентальній системі права та був повністю або частково рецептованийу багатьох країнах (Бельгії, Люксембурзі, Греції, деяких латиноамериканськихкраїнах). З числен­ними змінами він діє і в сучасній Франції. Справджується йоцінка, дана цьому актові його ідеологом - Наполеоном: "Мою дійсну славускладають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо їх перекреслило. Та не будезабутий Цивільний кодекс". У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьох книг.Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права.Третя - містила конкретний пере­лік кримінальних діянь і види та міри покараньза них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежновід характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи. група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися боліснимичи ганебними покараннями (смертною карою, каторжнимироботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній,виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадськадеградація—усунення від усіх публічних посад і служб, позбавленнядеяких цивільних прав).група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремнимув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад­ських або сімейних прав, штрафом тощо).132III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням(на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків),конфіскацією певних предметів, на які накладено арешт.З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіхперед законом і закріплював основні принципи буржуазної законності, він мавпрогресивне значення не тільки для Франції, але й позначився на розвитковікримінального права інших держав (Іспанії, Бразилії, Швейцарії та ін.). 16.10. Відновлення монархії у Франції. Хартії 1814 р.і 1830 р.31 березня 1814р. союзні війська (Росії, Англії, Австрії та Пруссії) на чолі зросійським імператором увійшли до Парижа. Наполеон Бонапарт зрікся престолу. Навимогу союзників і старої французької аристократії Сенат відновив династіюБурбонів. Королем було проголошено брата страченого Людовика XVI - графаПрованського, котрий сів на престол під іменем Людовика ХУЛІ. Він, розуміючите, що абсолютну монархію у Франції відновити вже неможливо, змушений бувоголосити Хартію, за якою в країні встановлювалася конституційна монархія. Хартія закріплювала політичне панування великих землевласників і залишала закоролем величезну владу. Король був главою держави та виконавчої влади, йомупідпорядковувались армія, міністри, без його підпису жоден закон не набиравчинності. Законодавча влада пере­давалася двопалатному Парламенту. Одну палату— перів - призначав король, другу - депутатів - обирали двоступеневими виборамиодин раз на п'ять років. Запроваджувався високий майновий і віковий ценз. Отже,режим, який виник унаслідок реставрації монархії, характери­зувався союзомдворян і великої буржуазії. При дворі посилювався вплив крайніх роялістів, які прагнули повного відновленняабсолютизму та повернення втрачених маєтків. Духовенство засуджувало тих, хто вроки революції придбав церковні й емігрантські землі. Селяни побоювалися, щовідновлять феодальні повинності. Понад20 000 офіцерів наполеонівської армії тавеличезну кількість урядовців було звільнено, в армії зростало незадоволення. Зтакої ситуації скористався Наполеон і в березні 1815р. відновив свою владу.Однак 18 червня 1815 р. наполеонівська армія була остаточно розгромленасоюзниками під Ватерлоо. 22 червня 1815 р., після стоденного правління,Наполеон змушений був зректися престолу. Відбулося друге падіння імперії тавідновлення влади Бурбонів. Воно ознаменувалося хвилею білого терору. 133

Керівні посади в армії та адміністрації зайняли дворяни-емігранти. Палатадепутатів ("незрівнянна"), що була обрана в 1815 р. та склада­лася, за словамиЛюдовика XVIII, з "більших роялістів, аніж сам король", домагалася відновленняколишніх привілеїв дворянства та духовенства. Король, побоюючись революційногоспалаху, змуше­ний був у 1816 р. розпустити цю палату. Проте з 1820-1821 рр.,коли до влади знову прийшли ультрароялісти, дворянсько-клерикальна реакціяпосилилася. Змінено виборчий закон на користь великих землевласників (їм булонадано по два голоси), ще більше підвищено майновий ценз для виборців,відновлено попередню цензуру над пресою, школу й усю освіту віддано під наглядкатолицької церкви, почала здійснюватися реакційна зовнішня політика(контрреволюційна інтервенція в Іспанії). Дворянська реакція ще більше посилилася, коли після смерті Людовика XVIII (1824р.) на престол сів "король емігрантів" - КарлХ (1824-1830 рр.). Тоді ухваленозакони: про виплату емігрантам грошової винагороди розміром 1 000 000 франківза конфісковані під час революції маєтки; про "святотатство", за якимвстановлювалося довічне заслання на галери за крадіжку церковного майна тасмертна кара "четвертуванням" і "колесуванням" за "осквернення причастя" та ін.Усе це спричинило загальне незадоволення та наприкінці 20-х рр. у країні зновусформувалася революційна ситуація. У березні 1830 р. Карл X розпустив палату депутатів, однак нові вибори тількиполіпшили в ній позиціїліберальноїбільшості. Водночас король зважився нареакційний переворот. 25 липня 1830 р. він підписав чотири "ордонанси", чиукази, відповідно до яких палата депутатів оголошувалася розпущеною, виборчеправо змінювалося й відтепер надавалося лише великим землевласникам,скасовувалася свобода друку, для видання газет встановлювалася системапопередніх дозволів. Ці ордонанси дали останній поштовх революційномувибухові. Протягом "трьох славетних днів" (27-29липня 1830р.) революція перемогла. Карл Xутік за кордон. Однак ліберальна буржуазія зуміла відняти плоди перемоги внароду, не хотіла та боялася республіки, знаючи з досвіду 1793 р., щореспубліка приводить до втручання народу в державні справи. Велика буржуазіянамагалася зберегти монархію. Вона, фактично, посадила на трон Луї-ФіліппаОрлеанського. Король погодився на нову конституцію, що її було прийнято підназвою "Хартії 1830 р.". Ця Конституція проголошувала: недоторканність свободидруку та зборів; зменшення майнового цензу як для виборців, так і для обраних;розширення повноважень палат, зокрема в галузі законодавства; король без згодиПарламенту не мав права видавати закони, але мав право законодавчої ініціативи;встановлення відпо­відальності міністрів перед Парламентом. 13416.11. Друга республіка у ФранціїЛипнева революція 1830 р. не задовольнила ні народні маси, ніторгово-промислову буржуазію. Бідування, породжені капіталі­стичноюексплуатацією, посилилися ще більше через неврожай, голод, фінансову кризу,безробіття. У багатьох районах Франції в 1846-1847 рр. почалися голоднізаворушення. Дедалі більш відкрите незадоволення "царством банкірів" охоплювалоширокі кола дрібної та середньої буржуазії, великих промисловців і торговців.Отже, наприкінці 1847 р. у Франції назріла революційна ситуація, щоза­кінчилася збройними повстаннями народу 22—23 лютого 1848 р. і перемогоюреволюції. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьохсекретарів (серед останніх уперше двоє були представниками від робітників).Підтиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 р. проголошує Франціюреспублікою. Для робітничого класу, що був провідною рушійною силою революції, проголошеннямреспубліки революція тільки розпочина­лася та він намагався розширити їїсоціальний зміст. Для буржуазії з падінням Липневої монархії завдання революціїбули вичерпані й основні її зусилля спрямовувалися на припинення революції таприборкання пролетаріату. Саме тому буржуазні республіканці пішли на суттєвіпоступки монархістам, що яскраво відбилося в Конституції Другої республіки, якабула прийнята в листопа­ді 1848 р. Антинародна політика буржуазнихреспубліканців позбавила їх підтримки в країні. У результаті державногоперевороту 2 грудня 1851 р. в країні встановлюється режим диктатуриЛуї-Наполеона Бонапарта, який 2 грудня 1851 р. проголошує імперію, а себе -імператором Наполеоном III. 16.12. Конституція Другої республіки 1848 р.Конституція Другої республіки Франції була прийнята 4 листо­пада 1848 р.Установчими зборами. Це був документ, який відбивав суперечності свого часу, атому не мав послідовного демократичного характеру. Франція проголошуваласяреспублікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, азасадами-сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція закріплюваланедоторканність особи, житла, свободу совісті, друку, навчання. Однак гарантійздійснення цих прав і свобод Конституція не передбачила. Державна влада за Конституцією засновувалася на принципах її розподілу. Вищиморганом законодавчої влади проголошувалися Національні збори, що обиралися одинраз на три роки прямими та загальними виборами таємним голосуванням у складі750 депутатів. Виборцями могли бути громадяни, котрим виповнився 21 рік.Майновий 135

ценз скасовувався. Збори мали право приймати закони, бюджет, вирішувати питаннявійни та миру. Та реальної сили й авторитету Національні збори в тогочаснихумовах Франції не мали. Главою виконавчої влади був президент, який обирався загальним голосуванням разна чотири роки, але не мав права бути переобраним відразу на другий строк. Вінмав значні повноваження (законодавчої ініціативи, вето, помилування,призначення та звільнення міністрів, а за порадою останніх — дипломатів,префектів, суддів, прокурорів та ін.). Президент був повністю незалежним відПарламенту, але не мав права його розпускати. Роблячи незалежними одне від одного президента та Національні збори,Конституція породжувала неминучий конфлікт між ними, а наділяючи президентасильною владою, давала йому можливість розправитися з Парламентом. У країні була утворена також Державна рада, члени якої при­значалисяНаціональними зборами один раз на шість років. Вона мала здійснювати попереднійрозгляд законопроектів. Одночасно Конституція залишила недоторканною всю старуорганізацію управління, суду тощо. 16.13. Переворот Луї Бонапарта та встановлення Другої імперіїПісля набуття чинності Конституції Другої республіки 10 груд­ня 1848 р. булипроведені вибори президента. Балотувалося шість претендентів. Перемогу одержавЛуї-Наполеон Бонапарт, небіж Наполеона І, кандидатуру якого підтримали всімонархічні партії, більшість буржуазії та селянства. Саме він раніше двічі (в1836 р. і 1840 р.) намагався захопити владу у Франції та відновитинаполеонів­ську імперію. Отже, главою республіки став її найлютіший ворог,авантюрист, який мріяв про імператорську владу. Після президентських виборів урядова влада у Франції, фактично, перейшла до рукмонархістів (легітимістів, орлеаністів, бонапартистів), які об'єдналися в"партію порядку". Між ними розгорілася боротьба за владу. Перемогу отрималиприхильники президента- бонапартисти. Вони виступили за перегляд Конституції1848 р. і, зокрема, за відміну тих її статей, котрі забороняли переобирати однуй ту саму особу президентом на другий строк. У такий спосіб бонапартистисподівалися продовжити перебування Луї-Наполеона при владі, а далі - відновитиімперію. 2 грудня 1851 р., нібито захищаючи республіку від змовників, Луї Бонапартздійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижібуло оголошено військовий стан, Національні збори розігнано, деяких депутатів заарештовано. Так встановленовідкриту військову диктатуру. Показово, але плебісцит (усенародне голосування)схвалив дії президента ("за" віддано понад? 000 000 голосів, "проти" -600 000).У січні 1852 р. прийнято нову Конституцію, що передавала президентові на десятьроків усю повноту влади в країні, а через рік після бонапартист­ськогоперевороту, 2 грудня 1852 р., у Франції відновлено монархію, так звану, Другуімперію, а Луї-Наполеона проголошено імператором під іменем Наполеона НІ. За Конституцією, президент був главою збройних сил, призначав міністрів, відйого імені здійснювалося правосуддя, парламентарії та посадові особи приносилийому присягу на вірність, він проголошу­вав стан облоги, видавав декрети йзатверджував закони. Поступово в країні були знищені буржуазно-демократичнісвободи, скасоване місцеве самоврядування, до нуля зведена парламентськасистема. Державний лад Франції набуває все більш авторитарного характеру. Політичний авантюризм Наполеона III призвів до війни з Пруссією (суперечка заіспанський престол). У цьому зіткненні Наполеон III зазнав поразки та разом зісвоєю величезною армією (100 000 осіб) ганебно здався під Седаном у полонпрусським військам. Капітуляція відбулася 2 вересня 1870 р., а 4 вересня новареволюція в Парижі повалила імперію Наполеона III. Франція знову сталареспублікою. 16.14. Паризька комуна 1871 р.У лютому-березні 1871 р. в Парижі та інших містах Франції склалася революційнаситуація. 18 березня 1871 р. Національна гвардія та робітники підняли повстанняпроти антинародної й анти­національної політики уряду А. Т'єра. Владу буржуазіїв Парижі було повалено. Вона перейшла до Центрального комітету Національноїгвардії. Уряд А. Т'єра втік до Версаля, вивівши туди війська, поліцію тажандармерію. Були проведені вибори до Паризької комуни, котрій 28 березня 1871р. передано всю владу — стала одночасно законо­давчим і виконавчим органом. Заполітичним складом вона поділялася на два угрупування - "більшість" (бланкістий неоякобінці) та "меншість" (переважно ліві продуністи й бакуністи). Програмним документом Паризької комуни стала декларація "До французькогонароду" (19 квітня 1871 р.), яка проголошувала республіку єдиною формоюправління, гідною людини, а принципом політичного режиму - повну автономіюкомун на всій території Франції. Паризька комуна вперше в історії зламала стару державну машину та замінила їїдержавою нового типу. Вона знищила постійну армію, поліцію і жандармерію, аохорону громадського порядку поклала

136137

на Національну гвардію. Вищим органом у Парижі стала Виконавча комісія, котрійпідпорядковувалися 10 галузевих комісій з функціями колишніх міністерств(виконавча; військова; продовольча; фінансів; юстиції; громадської безпеки;праці; промисловості й обміну; громад­ських служб; зовнішніх відносин; освіти).Скасовано привілеї посадовців і введено їхвиборність. Церкву відокремиливіддержави, ввели робіт­ничий контроль над виробництвом, безкоштовнуобов'язкову освіту, заборонили незаконні обшуки, арешти, реквізиції тощо.Старий суд замінили народним судом. Комуна діяла в умовах постійної боротьби з урядом А. Т'єра, якому надавалипряму допомогу прусські інтервенти. Контрреволюційні сили, що зосередилися уВерсалі, 21 травня 1871 р. вдерлися до Парижа. Падіння Комуни прискорилось їїпомилками (тактикою пасивної оборони, страхом роззброїти контрреволюційнубуржуазію, | нерішучістю в боротьбі з агентами та поплічниками ворога та ін.).Падіння Комуни супроводжувалося розгулом білого терору. 16.15. Третя республіка у Франції. Конституційні закони 1875 р.Після придушення Паризької комуни між буржуазними партіями розпочинаєтьсясуперечка з приводу подальшого розвитку держав­ності, про те, який політичнийлад найкраще захистить експлуататор­ські класи від нової революції. Більшість уНаціональних зборах, обраних ще до Комуни, становили монархісти. Серед нихсформува­лося три погляди на цю проблему: 1) реставрація династії Бурбонів(легітимісти); 2) передання влади нащадкам Луї-Філіппа Орлеанського(орлеаністи); 3) передання влади наступникові Наполеона III (бонапартисти). Та,незважаючи на це, А. Тер (сам монархіст), наперекір усім сподіванням, черезстрах перед новим революційним вибором, висловився за збереженняреспубліканської форми правління за умови, що всі ключові посади в уряді цієїреспубліки приберуть до рук монархісти. Такий компроміс не влаштовувавпредставників крайньої реакції, й А. Т'єру довелося піти у відставку. Президентом став один з винуватців Сіданської катастрофи, відкритий монархіст-маршал Е. Мак-Магон. Одначе й це не привело до відновлення монархії.Французький народ - робітники, селяни, дрібна буржуазія - ясно висловлювалисяза збереження республіки. У1871-1874 рр. на додаткових виборах до Національнихзборів і деяких міських органів влади, вони голосували переважно закандидатів-республіканців. Це відіграло вирішальну роль у справі зміцненняреспубліки. Саме тому середня та частина великої буржуазії також висловилися зареспубліку, побоюючись, що відновлення монархії 138призведе до нової революції та поставить під загрозу велику власність. За такихумов Національні збори змушені були примиритися. Сподіваючись, що це лишетимчасова поступка, вони в 1875 р. затвердили республіканський режим, прийнявшиКонституцію Третьої французької республіки. Власне, це була неконсолідованаконституція, що складалася з трьох конституційних актів (законів) -"Проорганізацію Сенату" (24 лютого 1875 р.), "Про організацію державної влади" (25лютого 1875 р.), "Про відносини державної влади"(26 лютого 1875 р.). За конституційними законами, державний лад Третьої республіки 1875 р. базувавсяна принципі розподілу влад. Конституція перед­бачала створення двопалатногозаконодавчого органу (Парламенту) -Національних зборів. Нижня - Палатадепутатів - обиралася один раз на чотири роки у кількості 600 осіб. Формальнопроголошувалося загальне виборче право. Насправді ж, цим правом моглоскористатися лише ЗО % французького населення (чоловіки старші від 21 року, ане мали його: жінки, військові та населення колоній). Діяла мажори­тарнасистема виборів у два тури (перший тур - абсолютна більшість, другий - відноснабільшість голосів). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев'ять років укількості 300 осіб, з яких 75 сенаторів були довічними й обиралися Палатоюдепутатів, а 225 - особливими колегіями виборців за департаментами. Сенат бувпостійним органом, його не можна було розпустити, а кожні три роки віноновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, міг перетворюватися нанайвищий суд над президентом. Сенат і Палата депутатів збиралися щороку насесії, що розпочиналися та закінчувались одночасно (за­сідання палат могло бутивідстрочено президентом, але не більше, ніж на місяць). Приймати закони малиправо і Палата депутатів, і Сенат, але без затвердження останнього, жоден з нихне міг набрати чинності. Главою держави був президент, який обирався Національними зборами один раз насім років і міг бути переобраним. Він володів значними повноваженнями: мавправо законодавчої ініціативи; оголошував закони, прийняті обома палатами,стежив за їх виконан­ням; здійснював помилування; розпоряджався збройнимисилами; призначав на всі цивільні й військові посади; за згодою Сенату мігрозпустити Палату депутатів. Передбачалось утворення Ради міністрів, але детального визначен­ня її правовогостатусу Конституційні закони не давали. Зберігалася Державна рада, що булазаснована ще за Наполеона І і складалася з представників вищої бюрократії,призначених президентом. Вона виконувала при урядові консультативні функції.Про місцеве 139

Іуправління та судову гілку влади в Конституційних законах 1875 р. теж нічого незгадувалося. Незважаючи на недемократичність цієї Конституції, її прийняття все ж таки буловажливим кроком на шляху політичного розвитку Франції, позаяк вона закріплювалареспубліканський лад, а це відпо­відало намаганням й інтересам французькогонароду. З певними змінами та доповненнями (з перервою на період окупаціїфашист­ською Німеччиною), Конституційні закони 1875 р. діяли до 1945 р., колибули скасовані рішенням референдуму. ТЕМА 17Розвиток буржуазної держави та права США17.1. Боротьба американських колоній за незалежність. Декларація незалежностіСША Незабаром після відкриття X. Колумбом Америки (1492 р.) англійські експедиції,очолювані Д. Каботом, відкрили Ньюфаундленд (північний схід півострова) йбільшу частину східного узбережжя (до 38° Гін. ш.). У XVI ст. розпочаласяколонізація Північної Америки європейцями (з Іспанії, Франції, Англії,Нідерландів та Швеції), що починають заснову­вати тут свої поселення.Найміцнішими виявилися ашлійські поселення (перше поселення в 1607р.—Віргінія,згодом-Массачусетс, Коннектикут, Род-Айлендта ін.), вони становили більшість. У70-х рр. XVII1 ст. в Новій Англії (так називалися англійські володіння вПівнічній Америці) про­живало 2 500 000 осіб, з яких понад 500 000 темношкірихрабів (перші темношкірі раби були завезені сюди з Африки на початку XVI ст.,рабів купували за 13-20 доларів, а продавали за 1000). Існувало ІЗ колоній, якіподілялися на три групи: 1) коронні, що перебували під управлінням королівських чиновників(Віргінія, Джорджія та ін.);самоврядні (Коннектикут, Род-Айленд, Массачусетс тощо);приватновласницькі (Пенсільванія, Делавер, Мериленд та ін.).До середини XVIII ст. колонії мали певну політичну автономію.їхні органи влади в мініатюрі повторювали державний лад Англії. На чолі колонійстояли губернатори, котрі або призначалися королем чи власниками колоній, абообиралися всім населенням. У всіх колоніях існували представницькі органи, щомали право видавати закони, встановлювати податки. Губернатори ж мали правонакладати вето на законопроекти, прийняті цими органами. 140У міру економічного розвитку колоній, з початком перетворення Англії на великуколоніальну державу, погіршується економічний і політичний статус колоній,загострюються суперечності між ними та метрополією. Англійська буржуазіярозглядала колоніїяк джерело сировини й ринок збуту для промисловостіметрополії. Північні та центральні колонії розвивалися подібно до метрополії,тож американська буржуазія ставала суперником англійської буржуазії в торгівліз індійцями, Вест-Індією, в суднобудівництві тощо. Протягом ХУІІ-ХУПІ століть Англія, гальмуючи економічний розвиток колоній,вдавалася до заходів, спрямованих на припинення в них зростання промисловості.Законом від 1699 р. був заборонений експорт вовни та вовняних виробів зколоній; закон 1750 р. забороняв спорудження в колоніях домен, прокатнихстанів; колоністам було заборонено виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики,вивозити вичинені шкіри. У 1763 р. заборонили колонізацію земель на захід відАллеган-ських гір. У 1765 р. законом про гербовий збір були введені податки навсю комерційну, судову й іншу ділову документацію, на періодичну пресу та ін.Така політика метрополії обмежувала інтереси всього населення колоній, томуколоністи багато разів зверталися до королів Англії зі скаргами, петиціями, алебажаного ефекту це не давало. У середині XVIII ст. суперечності між метрополією й американ­ськими колоніямиособливо загострюються. У 1773-1774 рр. склада­ється революційна ситуація, щосупроводжувалася протиурядовими виступами американців. 5 вересня 1774 р.колоністи скликають перший Континентальний конгрес, який, поклавши початокстворенню загального представницького органу для всіх колоній і закликавшиколонії спільно бойкотувати англійські товари, звернувся до короля Георга ІН задресом про надання колоніям ширших прав. Король віддав наказ придушити виступколоній і відправив війська. У квітні 1775 р. між колоністами (війська якихочолив Цж. Вашингтон) і англійською армією розпочалися військові дії. У травні1775 р. зібрався другий Континентальний конгрес (діяв з невеликими перервами до1779 р.), який, констатував­ши стан війни з Англією, прийняв рішення простворення армії. Кожна колонія оголосила себе незалежною. 4 липня 1776 р. булоприйнято "Декларацію незалежності", в котрій проголошувалося, що колоніальнийгніт суперечить природним правам людини на свободу, життя та прагнення дощастя, а повсталі колоніїє вільними та незалежними державами й об'єднуються вСполучені Штати Америки. Автором Декларації був Т. Джефферсон (1743-1826). Новедержавне утворення Англія визнала в 1783 р. 141

17.2. Статті конфедерації 1781 р.Одразу ж після проголошення незалежності (протягом 1775-1778 рр.) в усіх штатахбуло вироблено та прийнято конституції. Та нерозв'яза­ним залишалося питанняпро державну єдність США. Його важливість посилювалась, адже все ще існуваланебезпека поразки у війні з Англією. З огляду на це, другий Континентальнийконгрес у листопаді 1777 р. приймає першу Конституцію - "Статті конфедерації тавічного союзу", проект якої було передано на схвалення всіх штатів. Остаточноцей документ набуває чинності з 1 березня 1781 р. Статті конфедерації закріплювали революційні завоювання народу та визначалиреспубліканську форму державного ладу колишніх колоній у Північній Америці,проголосивши утворення конфедерації та вічного союзу штатів. Згідно зі Статтямиконфедерації, штати зберігали свій суверенітету внутрішніх і зовнішніх справах.Для керів­ництва загальними справами (оголошення війни та миру, підписанняміжнародних договорів, створення збройних сил тощо) передбачалося щорічноскликати однопалатний конгрес із делегацій, які обирали законодавчі органиштатів. Кожний штат мав право надсилати від двох до семи делегатів, але мавлише один голос. Рішення повинні були прийматися кваліфікованою більшістю (неменше від дев'яти голосів). Конгрес не мав права втручатися у внутрішні справиштатів. Отже, Конгрес був не представницьким, а радше дипломатичним органом. Уперіод між сесіями Конгресу його функції покладалися на Комітет штатів, котрийутворювався з представників від кожного штату (по одному). Однак Комітет,порівняно з Конгресом, мав обмежені права. Проголошений союз штатів бувслабким, оскільки: не існувало загального бюджету союзу;Конгрес не мав права укладати торговельні угоди з іншимидержавами, запроваджувати митні тарифи, вводити інші податкидля потреб союзу;був відсутній механізм реалізації постанов Конгресу;ліве крило в Конгресі та більшість фермерів вважали, що центра­лізація несумісна з демократією.З огляду на все це, Дж. Вашингтон назвав Статті конфедерації "мотузкою ізпіску". 17.3. Конституція США 1787 р.У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституцій­ного конвенту,скликаного для перегляду "Статей конфедерації" 1781р. та вироблення новоїконституції. Серед 55 його делегатів із 12 штатів 20 були плантаторами, 23 —банкірами, купцями та промисловцями, 10-адвокатами, 1 -лікарі 1 -вчитель.Засідання Конвенту відбувалися таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвентсхвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штата­ми в липні 1788 р.набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких маютьдекілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д.Медісон. Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизу­ють основний їїзміст: стабільність - протягом майже 220 років до неї внесено лише27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складноюпроцедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституціїназивають жорсткими;республіканська форма правління - встановлена як на федераль­ному рівні, так і на рівні штатів;федералізм - за Конституцією, США перетворилися з конфеде­рації на федерацію; чітко визначено повноваження федеральногоцентру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенціїштатів або народу;розподіл влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову;компроміспість - Конституція США визначає баланс між центромі штатами, між гілками влади (система "стримування та противаг"),між великими й малими штатами тощо.Згідно з Конституцією США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, щоскладався з Палати представників і Сенату. Члени Палати представників обиралисяна два роки від кожного штату. До кандидатів у представники висували таківимоги: досягнення 25 років, бути протягом семи років громадянином США і підчас проведення виборів проживати в тому штаті, від якого обирався. Кількістьпредставників встановлювалися з розрахунку один не більше, ніж від ЗО 000мешканців за умови, що кожний штат повинен мати хоча б одного представника. До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) від кожного штату нашість років. Спочатку законодавчими органами штатів, а з 1913 р. - населеннямштатів прямим голосуванням. Кожний сенатор мав один голос. Кожні два рокипереобиралася третина Сенату. Сенатором могла стати особа, котрій виповнилосяЗО років, протягом дев'яти років була громадянином США і на момент виборівмешкала в штаті, від якого обиралася. Головою Сенату був Віце-президент. Конгрес, загалом, мав значні повноваження, що були ширшими, порівняно зіСтаттями конфедерації (видавати закони з регулювання внутрішньої та зовнішньоїполітики, карбувати монету, керувати роботою поштових відомств, утриманнямармії та поліції, оголошувати