Історія держави і права зарубіжних країн

магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули праваприймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв(постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постановиназивалися "плебісцита"); 3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочаткувтрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликаливищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державівідігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави,чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядавзаконопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення іззовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенаторабула довічною. Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різно­манітніуправлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами читрибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації тадіяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість,відповідальність перед народом, без­оплатність. Усі магістрати поділялися наординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні - на вищі танижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє, обиралися наодин рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів,командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали правоскасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів), вирішували питанняуправління та ін.), претори (спочатку були помічниками консулів і здійснюваликерівництво судо­чинством, охороною громадського порядку, мали право видаватизагальнообов'язкові постанови), цензори (обиралися один раз на п'ять років івстановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували задотриманням норм моралі). До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком івиконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили досудовеслідство в кримінальних справах, завідували державним казначейством,збереженням державного архіву тощо). 7.6. Римська держава в період імперіїУ період імперіївиділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. -284 р.) і домінат (284-476 рр.).На етапі існування держави у формі принципату (від лат. "принцепс", тобто"перший") одночасно діяли дві системи управління—республікан­ська (слугувалаприкриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й іншихреспубліканських інститутів зменшується, 48а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється.Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував зарішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця.Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він йогоформує. Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народнимтрибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписуватимир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови,видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управлін­няпринцепса стає "рада друзів", що згодом перетворюється на постійнийорган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи. Напротивагу старій скарбниці (ерарій), з'являється імператорська - фіск. До тогож, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, то фіск — срібнута золоту. Створюється канцелярія принцепса, що складається з відділів(фінансового, розслідування справ та ін.), очолюваних при­значенимиімператором, прокуратурами чи магістрами. Провінції поділяються на двікатегорії: імператорські (управляли призначені принцепсом намісники) тасенатські (на чолі з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами). Опорою, джерелом могутності й авторитету принцепса стає військо і, зокрема,привілейована преторіанська гвардія, що охороня­ла імператора та підтримувалавнутрішній порядок у державі. Глава преторіанців - префект преторів - стаєнайближчим помічником, заступником, довіреною особою принцепса-імператора. Зі зростанням і посиленням апарату принцепса стає зрозумілим, щореспубліканське прикриття для нього більше непотрібне та є всі умови длявстановлення міцної централізованої влади. Саме така влада й була встановлена в284 р., коли римським імператором стає Щоклетіан (284—305). Розпочинаєтьсяновий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінант:імператор - це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус(господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа.З'являються установи (Державна рада — консисторіум, фінансове відомство,військове відомство та ін.), які отримують найширші повноваження й очолюютьсяпризначеними імператором і підпорядко­ваними тільки йому чиновниками (квесторсвященного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні,магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистоїканцелярії тощо). Діоклетіаном була розпочата й завершена імператоромКостянтином (285-337) адміністративна реформа, метою якої було 49

централізувати владу, збільшити кількість чиновників, відокремити цивільнеуправління від військового. Отож уся імперія була поділена на 12 діоцезів (начолі з вікаріями), що поділялися на провінції (на чолі з ректорами), провінції—на округи (очолювані пагами). Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби зпожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень,запроваджується посада фрументарія (основне його завдання - доносити владі провсе). У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував новустолицю Риму - Константинополь, куди було пере­ведено деякі центральні державніустанови. У 395 р. імперія розділилася на дві частини - Західну Римську імперіюта Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами. 7.7. Основні етапи розвитку римського праваРимське право у своєму розвитку пройшло історичні етапи, що не збігаються зетапами римської рабовласницької держави. 1. Найдавніший період (VI—III століття до Р. X.) - етап формування римськогоправа. Він характеризувався його національно-полісною замкнутістю, формалізмом,архаїчністю, примітивністю інститутів, становістю. Класичний період (III ст. до Р. X. - III ст.) - етап розквіту римськогоправа, розвитку найважливіших інститутів, які врегульовували най­важливіші суспільні відносини (власності, товарно-грошові, шлюбно-сімейні та ін.).Посткласичний період (IV—VI століття). Основним йогодосягненням було те, що відбувається систематизація та кодифікаціяправа, але на праві цього періоду не могли не відбитися кризовіявища, що були характерні для тогочасного римського суспільства.7.8. Джерела римського праваДжерела права - це форми, в яких відображаються правові норми. У СтародавньомуРимі вони були такі: звичаї, що в процесі становлення держави перетворюютьсяна норми звичаєвого права;рішення Народних зборів;рішення царів або рексів;закони;едикти преторів;постанови Сенату;конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);50• інституції відомих римських юристів (Катона старшого, КвінтаМуцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,Модестина та ін.);— кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).7.9. Поняття та характерні риси квіритського праваКвіритським (від імені стародавнього племені -квіритів) називалосянайдавніше римське право. Його характерні риси такі:суто національний характер (регулювало відносини тількиміж римськими громадянами (квіритами), що вважалися єдинимисуб'єктами правовідносин);тісно пов'язувалося з релігією;було обмеженим (що пояснювалося примітивністю господар­ських відносин і проявлялось у відсутності правового врегулюванняважливих аспектів суспільного життя та розмежування на галузій інститути права);індивідуалізм (пріоритет інтересів особистості над інтересамисуспільства);формалізм і публічність (будь-якій правовій дії надавалася певнаформа, порушення якої спричиняло її нікчемність);символізм (певні предмети означали конкретне правове поняттячи правову дію, що свідчило про недостатній рівень правового мислення,його нездатність виробляти загальні абстрактні правові поняття);• консерватизм (живучість старих форм при зміні змісту).Така система права пізніше була названа цивільним правом.7.10. Закони XII таблиць: історія створення,структура, форма викладу правових нормУ Римі тривалий час монопольне право на тлумачення та за­стосування звичаїв ізаконів належало патриціям, а це спричиняло незадоволеність плебеїв. Останнівимагали встановлення зрозумілих і відомих усім законів. Саме під їхнім тискому 451 р. до Р. X. було обрано комісію з 10 осіб (децемвірів) для складаннятаких законів. Комісія відвідала Грецію, де ознайомилася із законодавствомСолона, та протягом року після повернення підготувала текст законів, які булисхвалені Народними зборами, записані на 10 дерев'яних дошках і виставлені наФорумі. Оскільки в законах були виявлені певні прогалини, в 450 р. до Р. X.було утворено ще одну комісію, що доповнила вже прийняті закони ще двомадошками-таблицями. Ось чому ці закони дістали назву Законів XII таблиць. Текстзаконів повинні були на­пам'ять знати всі дорослі римські громадяни. 51

Оригінал тексту Законів XII таблиць до нас не дійшов (як вважають учені, вонизагинули під час навали галлів у 390 р. до Р. X.). Він став відомий з уривків,які збереглися в працях римських юристів, істориків, літераторів. На основі цихсвідчень німецькі вчені в XIX ст. ре­конструювали текст Законів XII таблиць,але в ньому є багато прогалин. Закони XII таблиць були складені тематично.Таблиці І-Шстосу­валися судового процесу; ІУ-У- сімейних відносин, опіки таспадку­вання; VI - власності й володіння; VII - зобов'язального права; VIII-IX—кримінальних покарань, умов застосування смертної кари; X— норм сакрального(від лат. засег- священний) права про поховання; XI—XII- додаткових постанов зрізних галузей права. Для Законів XII таблиць характерні риси стародавнього права, зокрема: тіснийзв'язок з релігією, обмеженість, індивідуалізм, формалізм і консерватизм. Ці Закони не охоплювали всього римського права, а містили, переважно, нормицивільного та кримінального права, процесу, постанови про порядок поховання,захищали приватну власність тощо. Закони діяли й дуже цінувалися римлянами,мали важливе значення для подальшого розвитку римського права, а сучасникивважали їх основним джерелом усього публічного та приватного права Риму. 7.11. Кримінальне право Стародавнього Риму Кримінальне право Стародавнього Римупередбачало такі види злочинів: злочини проти всього співтовариства (змова з метою зміниформи державного ладу, військова зрада, дезертирство, посяганняна магістратські та жрецькі обов'язки і їх виконання, замах на посадовуособу та ін.);злочини проти релігії християнської епохи (посяганняна порядок, встановлений для державної церкви, та на відправленняцерковних служб; посягання на недоторканність храмів тощо);убивство (до караних убивств не належали: вбивство рабачи дитини, здійснене в разі потреби, на війні; вчинене поза римськоютериторією; вбивство перебіжчика, засудженого до смерті; вбивствопорушника святості шлюбу батьком потерпілого. Решта видів убивстврозглядались як тяжкі злочини та каралися);

зловживання владою стосовно громадян (насильство посадовоїособи щодо власне особи чи майна громадянина, не зумовленевиконанням службових обов'язків);підробка та брехня з правовими наслідками (підробка заповіту,мір і ваг та ін.);52

статеві злочини (двоєженство, викрадення жінок, звідництво,мужолозтво тощо);здирництво (хабарництво чиновників, вимагання при здійсненніпосадових обов'язків);злочини проти власності (крадіжка);посягання на недоторканність особи ( каралася будь-яка спроба);

пошкодження майна (окрім майна приватних осіб, злочиномбуло посягання на цілість суспільних будинків, будівель, храмів,гробниць та ін.);передвиборча корупція (підкуп виборців);злочини проти господарського порядку (зловживанняекономічною монополією: необфунтоване підвищення цін, відмовав продажу товару якійсь особі не з причини ціни; корисливе викори­стання торгової свободи (спекуляція)).Основні види покарань:смертна кара (відтинання голови, розп'яття на хресті, спалення,замурування в стіні, примус випити отруту тощо);примусові роботи (два основні види - роботи на рудниках і ви­користання в школі гладіаторів);позбавлення цивільного статусу (могло бути максимальним —повним і остаточним (вигнання з общини назавжди, продаж у рабствоза римську територію) та частковим);ув'язнення (тільки стосовно рабів за незначні злочини);тілесні покарання (членоушкоджувальні та болючі);штрафи (за дрібні злочини та стягувалися грішми чи худобою).7.12. Кодифікація ЮстиніанаУ 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метоюсистематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою неїтогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви булоздійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528 р. булостворено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів Стародавнього Римуна чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи стали декілька збірок рим­ськогоправа, що пізніше стали єдиним Зведенням законів. Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.)із 12 книг - зібрання законодавчих постанов римських імператорівII — поч. VI століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римськомупублічному праву, а ІІ-УШ - приватному;Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарідо них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів,53

переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 міститьматеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців; книги 2-46присвячені приватному праву; книги 47-48 - криміналь­ному праву; книга 49 -апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним дефініціям і правилам. Інституції - зведений огляд права (підручник римськогоцивільного права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набулиюридичної сили з 533 р., на них можна було посилатися судцяму процесі вирішення справ;Новели - збірники конституцій, виданих Юстиніаном післяобнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифікації.Кожна з них мала свій номер. Загальна кількість новел - 168, з нихюстиніанівських — 156.Ця кодифікація в XII ст. отримала назву "Зводу цивільного права" (согрш іигізсіуіііз) та стала найголовнішим джерелом римського права, а Юстиніан набувслави найвеличнішого законотворця всіх часів і народів. ТЕМ А 8Ранньофеодальна держава і право франків8.1. Загальна характеристика середньовічної держави та праваІз загибеллю в 476 р. Західної Римської імперії закінчується епохаСтародавнього світу й розпочинається період Середньовіччя. На змінурабовласницьким державі та праву приходять новий суспільно-політичний лад інове феодальне право. Вступ людства до періоду Середніх віків був пов'язаний зглибокою кризою політичних, економіч­них, соціально-правових відносин і зподальшим розвитком феодальної земельної власності, що зумовлювала характерсуспільства. Форми встановлення феодальних відносин та державності в різних країнах булирізноманітними, але їх аналіз дає змогу виокремити два основних шляхи переходудо феодалізму. Перший був властивий тим народам, у яких виникнення феодальногосуспільства та феодаль­ної держави відбулося в процесі безпосереднього розпадуродо­племінного ладу (північно-германські, слов'янські, арабські племена,Японія). Другий був характерний для тих країн, у яких перехід до феодалізму таформування феодальної держави відбувалися 54в надрах рабовласницького суспільства та держави, через поступову їх еволюцію,визрівання феодальної державності й права, посилення політичної влади феодалів(Китай, Індія, Єгипет, Візантія), Незважаючи на різні шляхи переходу до феодалізму, в усіх без винятку феодальнихдержавах існували панівний прошарок феодалів, які були суб'єктами праваприватної чи державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежніселяни, котрі через си­стему позаекономічного примусу змушені були значнучастину отриманого ними продукта віддавати представникам панівної верхівки. Вусіх країнах значного розвитку набуває становий лад суспільства, що визначавправове становище населення. Загальними закономірностями, які визначали розвиток і сутність феодальногоправа, були такі: - основне місце у феодальному праві відводилося нормам,що регулювали поземельні відносини',~ феодальне право було правом-привілеєм, закріплювало нерівність різнихфеодальних станів, ставило права людини в пряму залежність від іїмісця уфеодальній ієрархії; не існувало чіткого розподілу на галузі права (складалосяз ленного (земельного), церковного (канонічного), міського(магдебурзького права));відзначалося партикуляризмом (відсутністю єдиного правана всій території держави та панування правових систем, заснованихна місцевих звичаях);було правом сильного, "кулачного права", що грунтувалося на по­єднанні в руках феодалів земельної власності та політичної влади;перебувало під значним упливомрелігійних догматів, які частоперетворювалися на норми права;— містило запозичені основні положення римського права (зокрема приватне правоСтародавнього Риму). 8.2. Виникнення держави франків і основні періоди її розвиткуДержава франків була першою феодальною політичною структу­рою на територіїЗахідної Європи. Виникла вона внаслідок за­воювання великих чужих територій,для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою державистав союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вонивже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст.Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовувалитериторії сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.—майже всю Галію. Саме натериторії цієї римської провінції була розташована 55

держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальномусередовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп: франкськоїта галло-римської. Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпадупервіснообщинного ладу, а другі ~ під час розпаду рабовласницького суспільства.Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основнихшляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвиткудержава франків пройшла два основні періоди: правління Меровінгів (кінець V—VII століть) - нащадків військо­вого вождя (дуче) Меровея;правління Каролінгів (VIII—IX століття)- наступників меровін-зьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив державнийпереворот і захопив владу у Франкській державі.8.3. Форми феодальної залежності селян у державі франківЗ утвердженням приватної власності на землю (шілод) відбувається прискоренерозмежування общини, наслідком якого було зростання кількості безземельнихселян і посилення наступу феодалів на їхню особисту свободу. Найпоширенішимспособом, за допомогою якого здійснювалося закабалення знеземелених селян, бувпрекарій (прохання). Його варіанти були різні: прекарій даний—передбачав надання селянинові ділянки панськоїземлі в користування (своєрідна оренда) на умовах виконання певнихповинностей (робота в полі, віддавання частини врожаю тощо);прекарій подарований - збіднілий селянин, який віддавав своюземельну ділянку (вважалося, що він її дарував) феодалові, котрийповертав йому її назад, але вже як утримання з обов'язком виконуватипевні повинності й отримував за це від феодала необхідний захист;прекарій відшкодувальний — передавав земельну ділянкуна погашення боргу, а потім повертав свою ділянку.Значного поширення набуває і система патронату (заступництва), котра зводиласядо того, що в умовах постійних утисків і зловживань з боку землевласників,селяни змушені були вдаватися до захисту найсильніших і найувшшвовіших із них.Віддання себе під "заступ­ництво" ("комендація") було надзвичайно поширенимявищем. До цього вдавалися не тільки слабкі та безземельні, але іноді — йсильні та багатоземельні, стаючи під захист сильніших за себе. Комендація передбачала:• передання феодалові права власності на землю, а потім по­вернення її як утримання;56

встановлення особистої залежності "слабкого" від упливовогопатрона;виконання на користь феодала певних повинностей або відданняйому частини свого врожаю.Цей процес зумовив концентрацію земельних володінь, які отри­мали назву"феоди", в руках деяких осіб. Селяни потрапляють у повну економічну залежністьвід феодалів. 8.4. Центральне та місцеве управління держави франківФранкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищогорозквіту вона досягає за Карла Великого (друга половина VIII-IX століття), врезультаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані територіїсучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьохінших земель. Показником могутності держави стало проголошення Карла імператором, у рукахякого зосереджувалася значна влада, що свідчи­ло про перетворення його наабсолютного монарха. Та глава держа­ви змушений був ділити свою владу зізнаттю, без згоди якої не при­ймалося жодне важливе рішення. Найвпливовішісвітські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові. Важливою складовою частиною державної систем й були так звані "травневі поля"(у стародавні часи - збори всього дорослого вільного чоловічого населення, наяких радилися щодо вирішення важливих справ). У часи Карла так називалисяз'їзди впливової церковної та світської знаті. Та на них тільки обговорювалисяпитання, а остаточне рішення приймав глава держави. На цих з'їздах Карл видававукази й особливі збірники розпоряджень - капітуляції (від лат. саріїиіа -глава,розділ). Саме тоді вперше стали надавати важливого значення поширенню указів уписьмовій формі, щоби влада короля проявля­лася по всій імперії. З посиленням центральної влади формуються органи державного управління,особливості яких були такі: - посадові особи, призначені королем для господарськогоуправління, одночасно здійснювали й адміністративно-судову владунад населенням;винагородою за службу на користь держави були земельні наділи,а також право залишати на власну користь частину податків;не існувало розмежування між деякими сферами управліннята суду.Лише в системі органів центрального управління того часу намітилося певнерозмежування в компетенції. Однак спеціального відомчого апарату ще не було. 57

Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Саме вони, | фактично, очолювалидержавне управління та суд. До найважливі- І ших міністеріалів належали:майордом (керуючий королівським і двором); пфальцграф (юридичний радник короля,очолював королів­ський суд, стежив за королівськими слугами); тезаурарій(державний скарбник); референдарій (керівник королівської канцелярії); маршал(керівник військових формувань); архікапеяан (духівник короля). Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі кожного з яких стоявпризначений королем з місцевої знаті граф (тоді це був не титул, а посада). Віночолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливимизасідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" знайближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали покраїні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округиподілялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодомпризначуваними представниками монархії- центенарієм (на Півночі) або вікарієм(на Півдні). Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічнійому, тільки в межах сотні. Сотні утворюва­лись із общин (марків), якізберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства,управління якими здійснювали герцоги. 8.5. Судова система держави франківНайвища судова влада належала монархові, котрий здійснював їїспільно зпредставниками знаті. Найнебезпечніші правопорушення розглядала королівськарада.

Тривалий час основною судовою ланкою країни, що розглядала більшість справ,були "суди сотні". Та поступово судова влада все більше зосереджувалась у рукахфеодалів, розширювалися їхні повноваження в цій сфері. Так, спочатку граф,центенарій або вікарій лише скликали мальберг - збори вільних людей сотні, щообирали з-поміж себе суддів—рахінбургів (зазвичай, це були заможні йавтори­тетні люди). Головував на суді (де повинні були бути присутніми всівільні та повноправні члени (дорослі чоловіки)) виборний тунгін. Уповноваженікороля, котрі спочатку лише стежили (але не втруча­лися) за правильністюсудочинства, згодом стають головами судів замість тунгінів і дістають правозамість обраних рахінбургів при­значати членами суду, так званих, скабінів.Скасовується обов'язок вільних людей бути присутніми на суді. Відтак, зрозвитком феодалізму, одержанням імунітетних прав, судових повноваженьнабувають сеньйори, посадові особи та вищі ієрархи церкви. 588.6. Джерела права у Франкській монархиНайважливішим джерелом права були, так звані, варварські правди - записизвичаєвого права варварських племен, які були здійснені у V - на початку VIстоліть. Найвідоміші серед них такі: Судебник короля Евріка, БургундськаПравда, Салічна Правда, Рипуарська Правда, Саксонська Правда, Баварська Правдата ін. Оскільки цього часу панував не територіальний, а національний принципдії права, то в державі франків застосовувалося не тільки право салічнихфранків, але й варварські правди інших племен. Іншим важливим джерелом права, що містило загальні положення та певною міроюдоповнювало варварські правди, були акти королів. Вони іменувалися едиктами,декретами, розпорядженнями, а пізніше - капітулами, чи капітуляріями (від лат.саріїиіа - глава), їх кількість з кожним роком зростала (особливо багато їхбуло видано за Карла Великого), що ускладнювало їх застосування. Як результат-з'являються зводи капітуляріїв. Перший такий звід був складений приватноюособою у 827 р. 8.7. Салічна правда: історія створення, джерела, структура, форма викладуправових норм Салічна правда (Ьех 8а1іса) була створена наприкінці Vст. в часи правліннякороля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступни­ками. Текст оригіналудокумента не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш раннійдатується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст Салічної правдинаписаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами)патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом:більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чидоповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правдистали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право. Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішомусписку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в най­пізнішому (за Карла Великого(768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них маютьдоповнення, зроблені за допомогою королівських указів. Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватноївласності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, щоСалічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркоюсистематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життясуспільства. Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність,неповнота, фрагментарність, безсистемність, 59

формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це бувзбірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершенняфеодалізації та утворення на їїтери-торії багатьох народностей Салічна правдавтратила своє значення. 8.8. Основні риси права франківУ правових документах немає однозначного визначення влас­ності. Щодо рухомихречей, які перебували у власності певних осіб, застосовувався термін "свій".Вони могли безперешкодно відчужува­тися та передаватись у спадок. Саме охороніправа власності на рухомі речі присвячено більшість норм Салічної правди. Тавже, очевидно, у приватній власності була й земля, оскільки покарання запорушення меж орного поля без дозволу хазяїна, чужого поля чи посів на ньомубули значно суворішими, ніж за порушення меж общинних земель. Нічого неговориться про купівлю-продаж землі. Сім'я мала патріархальний характер, проте влада батька не була безмежною йнагадувала радше опіку над дружиною та дітьми. Опіка над сином припинялася подосягненні ним 12 років. (Плюбу передувала угода між сім'ями тих, хтоодружувався. Обов'язковою була згода батьків. Заборонялася крадіжка чужоїнареченої та дружи­ни, шлюби з родичами та свояками. Жінка, що вступала в шлюбз рабом, оголошувалася поза законом, її майно переходило до скарб­ниці, ародичі мали право безкарно її вбити. Раб, який одружувався з вільною, підлягавколесуванню. Вдова не могла вдруге вийти заміж без дозволу суду та сплатипевної суми родичам померлого чоловіка. Однак жінка мала власне майно (посаг),яке вона не могла ні продати, ні подарувати. Після її смерті воно переходилодітям. Спочатку, за взаємною згодою подружжя, допускалося розлучення, алезгодом під упливом церкви його було заборонено. Під злочином право розуміло образу, шкоду, заподіяні особі чи майну іншого,порушення "королівського миру", а під покаранням - відшкоду­вання за ці дії.Дня злочинів і покарань були характерні такі риси: такі види покарань, як кровна помста та вигнання з общини,замінюються штрафом, але пережитки первіснообщинного ладу щезберігаються (якщо вбивця не міг сплатити штраф, то він розплачував­ся за це життям; родичі брали участь у сплаті та в отриманні штрафу;якщо людина оголошувалася поза законом, то вона підлягалавигнанню);розмір штрафу залежав від соціального та правового становищазлочинця й потерпілого, від їхніх статі та віку (штраф за вбивствографа-600 солідів, вільного-200, римського колона-63, раба-35);60

не було загальних принципів класифікації злочинів і призначенняпокарань;великі розміри штрафів (найнижчий за крадіжку - 3 соліди,а за вбивство — 200 солідів).Основні види злочинів були:- злочини проти особи (вбивство, посягання на честь, завданнякаліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей);- злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал);-злочини проти порядку здійснення правосуддя (лжесвідчення,неявка в суд);— порушення розпоряджень королівської влади.Основним видом покарань, який застосовувався до вільних людей, був штраф. Вінскладався з двох частин: одна йшла потерпілому чи його родичам, а друга (врозмірі 1/3 штрафу) - надходила на користь держави, в особі короля. Крім цього,у справах, пов'язаних зі злочинами проти власності, передбачалося повернення тасплата вартості майна. Такі види покарань, як страта, членоушкодження, тілесні покаран­ня, незастосовувалися до вільних людей. Так могли бути покарані тільки раби. У разі оголошення особи поза законом передбачалася конфіскація належного їймайна. ТЕМА 9Феодальна держава та право Франції9.1. Виникнення Франції та її розвиток у ранньо­феодальний періодПроцес феодалізації, що розгорнувся у Франкській імперії, поява та розвитокфеодальної власності на землю призвели до її розпаду — розподілу між онукамиостаннього франкського імператора Карла Великого (Верденський договір 843 р.).На руїнах імперії виникли нові феодальні держави, однією з них була Франція. Уній в IX—XI сто­літтях відбувається остаточне оформлення феодальне залежногоселянства, серед якого розрізнялись такі категорії: серви (розгляда­лись якпроста належність до землі) та вілани (вважалися вільними держателями землі).Відбувається формування соціальної верхівки суспільства -феодалів-землевласників, до яких приєднується духовенство, - та їхконсолідація. Виникає особлива форма відносин 61

між ними - сюзеренітету-васалітету — та формується своєрідна ієрархічна драбиназа категоріями феодалів, кожен з яких фіксував титул або ранг. На верхівціперебував король, а далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віконти ташевальє. Залежно від того, яку сходинку в цій ієрархічній драбині посідав тойчи той феодал, визначалися його права, привілеї, обов'язки. Відбувається становлення феодальної держави, правителем якої був король. УIX—XI століттях його обирала верхівка світських і духовних феодалів, лише з XIIст. утверджується спадкове передання трону. Найближчим радником і помічникомкороля був сенешал (вважався главою королівського двору та командував армією).У військових справах важливу роль відігравав великий конетабль (главакоролівської кінноти), помічником якого був маршал. Королів­ською скарбницеюзавідував скарбник, який мав помічника -камергера. Канцелярією керував канцлер.На місцях адміністративні, військові та судові функції покладалися напризначених королем посадовців. З XI ст. у королівському домені з'являєтьсянова посадова особа - прево, — котра збирала податки, командувала гарнізоном іополченням. У XII ст. виникають великі територіальні одиниці, на чолі якихстояли бальї. З розвитком феодальних відносин утворю­ються збори королівськихвасалів (які служили королю за надану їм землю) - королівська курія, значенняякої поступово зростає. З розвитком великого феодального землеволодіння та неперерв­ною роздачею земельвасалам настає економічна роз'єднаність, яка зумовила політичну роздробленість.Великі феодали відмовля­ються визнавати верховну владу короля, вважаючи себеповністю самостійними та незалежними. Після того, як класична формулавасалітету "васал мого васала не мій васал" була визнана юридичною нормою,король, фактично, був позбавлений прямого зв'язку з основною масою феодалів.Його влада обмежилася лише власним доменом. Франція розпалася на простусукупність феодальних володінь. Міста у Франції, виникаючи на землях феодалів, підпадали під їхню юрисдикцію,вважалися їхньою власністю та були зобов'язані відбувати різні повинності. Цевикликало невдоволення міст. Отож, уже в X—XII століттях французькі містаотримують певну авто­номію, звільняючись від влади феодалів. Багато з нихстворюють власні органи управління, мають свій суд, видають законодавчі акти.Управління містом зосереджувалось у міській раді, що складалася з присяжних.Останні обирали мера міста. 629.2. Боротьба королівської вл за централізацію держави. Реформи Л.Важливу роль у подоланні феодальної роздроблені, й опору великих вельможвідіграла королівська династія Ао яка прийшла до влади в 987 р. Для досягненняцієї мети вона: -уклала союз з містами, за яким їхні мешканці давали корол-гроші, а корользахищав їх від утисків феодалів; позбавила земельних володінь найупливовіших васалів;здійснювала заходи з розширення території королівськогодомену (через пряме захоплення, вдалі шлюби, купівлю земель у осіб,які розорялися).Минуло чимало часу, але цій династії все ж таки вдалося подолати опір феодаліву своєму домені. Крім міщан, боротьбу королів за політичне об'єднанняпідтримали їхні прямі васали, а також частина лицарства інших областей і деякіцерковні феодали. Успіхам королів у консолідації земель сприяв і відплив зкраїни частини лицарства (у хрестові походи та держави хрестоносців). Особливароль у подоланні опору феодалів і зміцненні держави належить Людовику IX (1226—1270). Він здійснив низку реформ, які сприяли централізації держави. Зводилисявони до такого: на території королівського домену були заборонені судовіпоєдинки та міжусобні війни. На інших територіях країни останнібули обмежені. Було запроваджено порядок, згідно з яким герцоги,графи, чиї володіння перебували за межами домену, в разі виникнен­ня спорів, зобов'язані були за 40 днів до початку війни передати їхнюсуть до суду короля. Таке рішення сприяло обмеженню міжусобнихвійн, підривало значення сеньйоріальних судів, зміцнювало загально­державну владу й авторитет короля;із королівської ради була виділена особлива судова палата(названа пізніше парламентом), яка перетворилася на вищуапеляційну інстанцію, і тільки в цьому королівському суді сталирозглядатися справи про значні, зокрема й кримінальні злочини.Цій палаті були також передані важливі адміністративні функції;

у сфері законодавства було відновлено практику видання королів­ських законодавчих актів, обов'язкових для всього королівства. Правда,спочатку для надання їм чинності вимагалася згода великих феодалів.Однак уже всередині XIII ст. такого затвердження вже не вимагалося;стала чеканитися повноцінна золота та срібна королівськімонети, що починають витісняти численні види монет, які чеканилифеодали та міста. Випуск королівської монети, що набула значногопоширення, сприяв розвитку торгівлі та зміцненню зв'язків міжокремими провінціями країн;63

• військові формування стали складатися з рекрутів (50 осіб від кожногоприходу), в результаті чого король у меншій мірі став залежати від феодальнихдружин. Реформи Людовика IX значною мірою сприяли подоланню опору світських феодалів,однак остаточно подолати феодальну роздробле­ність король самостійно не міг.Отож на певному етапі централізації Франції значну допомогу королям у подоланнісепаратизму надали станово-представницькі установи. 9.3. Франція в період станово-представницької монархії (XIV-XV століття)Боротьба за централізацію Франції, що розпочалась у XIII ст. реформами ЛюдовикаIX, на початку XIV ст. була майже завершена. Три чверті країни було об'єднанопід владою короля. Однак феодальна опозиція залишалася ще достатньо сильною,подолати її опір королів­ська влада могла лише заручившись підтримкоюдворянства та міщан, потрапляючи таким чином у певну залежність від цих станів.Союз короля з дворянством і міщанами зумовив виникнення станово-представницькоїмонархії, її матеріальним утіленням були Генеральні штати. Приводом для їх заснування стала суперечка між королем Філіппом IV(Красивим) іРимським Папою Боніфацієм VIII. Король, з огляду на нестачу коштів для війни зАнглією, наказав французькому духовенству сплачувати до скарбниці держави всете, що раніше відраховувалося папській курії. Розгнівавшись, папа запросивФіліппа ІV для пояснень до Риму, а в 1301 р. видав буллу, в якій погрожуваввідлучити короля від церкви. У відповідь король у 1302 р. скликавпредставницький орган — Генеральні штати, що підтримали його. До їх складуналежали три палати: перша складалася з найвищого духовенства (єпископи,аббати, архієпискрпи), запрошених королем особисто;фуга-виборнихпредставниківвіддворянства(крім герцогів і графів); третя - звиборних депутатів з-поміж вільного населення міст. Генеральні штати скликалисяз ініціативи короля. Він же визначав питання, що виносяться на їхній розгляд:для з'ясування думки станів щодо миру чи війни, підписання міжнароднихдоговорів, вирішення питань про податки тощо. Своєю чергою, Генеральні штатизверта­лися до короля з проханнями, скаргами та протестами. Спроби цього органузакріпити за собою постійні фінансові чи законодавчі повно­важення успіху немали. Всі питання розглядались окремо по палатах (рішення приймалося простоюбільшістю голосів), а остаточна ухвала щодо якоїсь проблеми відбувалася наїхньому спільному засіданні. 64Кожна палата, незалежно від кількості депутатів, мала один голос. При такомуголосуванні перевага завжди була на боці представників дворянства тадуховенства, якщо між ними не було розбіжностей. Вершиною могутностіГенеральних штатів був період паризького повстання на чолі з Е. Марселем, коливони досягай прийняття Великого березневого ордонанса(\357 р.), збиралиподатки, витрача­ли кошти й контролювали весь державний апарат. Однаквідсутність єдності між містами та їх непримиренна ворожнеча з дворянствомробили спроби Генеральних штатів завоювати собі права, подібно до праванглійського парламенту, безплідними. Після 1359 р. вони скликалися все рідше йчасто замінювалися зборами нотаблів (зібраннями вищого духовенства, придворногодворянства та мерів міст, які, на відміну від депутатів, не обиралися, азапрошувалися королем відповідно до їхніх посад). В останній раз з ініціативикороля Генеральні штати були скликані в 1468 р. У XVI-XVII століттях ініціативаїхнього скликання належала феодальній знаті, що пере­бувала в опозиції доабсолютної влади короля. 9.4. Великий березневий ордонанс (1357 р.)Обнародування Великого березневого ордонансу (1357 р.) було вершиною діяльностіГенеральних штатів. Цей документ був при­йнятий у період народного руху1356-1358 рр. у Парижі, очолюва­ного купецьким старшиною Е. Марселем. У ньомунабуло відобра­ження незадоволення міщан політикою монархії та основні напрямкиздійснення реформи державного управління. Зміст цих реформ був викладений у 67статтях і зводився до такого: надавав право Генеральним штатам збиратися самостійнобез дозволу короля для обговорення державних справ два рази на рік;проголошувалася недоторканність депутатів Генеральнихштатів;генеральні штати отримували право контролювати податкита витрати державних коштів;королівська влада без погодження з Генеральними штатамине могла запроваджувати нові податки, укладати мир із супротивни­ком, змінювати цінність монети;уводилася відповідальність посадовців за доручену їм справу;заборонялася незаконна конфіскація майна;контролю з боку Генеральних штатів підлягали рада короля,армія та державний апарат;- передбачалася реформа адміністрації та суду, скороченнякількості посадовців і зменшення витрат на їх утримання.65

Великий березневий ордонанс був спробою обмежити королів­ську владу. Та, нажаль, цей документ діяв тільки півтора роки, а потім король, зміцнивши своїпозиції, став його порушувати, а згодом і зовсім відмовився від нього. 9.5. Абсолютна монархія у ФранціїАбсолютизм - це третій і останній період в історії феодальної держави та праваФранції. Розпочинається він з кінця XVI ст., а зумовлений був тимисоціально-економічними змінами, що відбулися у зв'язку з роз­виткомпродуктивних сил (бурхливим зростанням промисловості й технічним їїпереоснащенням; нагромадженням капіталів у руках верхівки міст; розвиткомбанків; появою загальнонаціональних ярмар­ків; виникненням буржуазії танайманих працівників; занепадом дворян­ства; посиленням експлуатації селянства;загостренням боротьби між феодалами і дворянством, дворянством та буржуазієютощо). У форму­ванні абсолютизму у Франції були зацікавлені всі прошаркисуспіль­ства (духовенство, дворянство, буржуазія міст, пересічні міщани,селяни), що пов'язували своє майбутнє із сильною королівською владою. Влада короля поширюється на всю країну та на всі сфери держав­ного йсуспільного життя. Від 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Державаототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королевіЛІодовикуXIV(\ 638-1715) легенда приписує вислів "Держава-це я!". Генеральніштати більше не скликаються, міста втрачають самоврядування. Король призначаєлюдей на держав­ні та церковні посади, приймає найважливіші зовнішньополітичнірішення. Йому підпорядковувався весь централізований державний механізм (армія,поліція, адміністративний апарат, суд). Розширюється й ускладнюється система центральних органів владигв 1661 р.створюється Великарада, до складу якої належали герцоги, міністри, державнісекретарі, канцлер, державні радники та ін. Для обговорення зовнішньополітичнихпитань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрішньодержавногоуправлін­ня розглядала Рада депеш. Існувала також Рада з військових питань. УXVI ст. виникають такі впливові посади, як державні секретарі (з військовихсправ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. їхнізаступники, при яких утворюються бюро. Місцеве управління вирізнялося надзвичайною складністю та за­плутаністю. Йогоздійснювали численні служби: судове управління, фінансове управління,управління нагляду за шляхами та ін. На початку XVI ст. політику центру на місцях здійснювали губерна­тори. Вонимали значну владу та намагалися провадити незалежну політику. З огляду на це, вдругій половині XVI ст. Францію було 66 розділено на адміністративні округи - інтендантства, - на чолі яких булипоставлені наділені значними повноваженнями інтенданти поліції, юстиції,фінансів. У цей час завершується утворення централізованої постійної армії. Вона теперформувалася не з найманих іноземців, а з рекру­тів, яких вербували з місцевогонаселення. У провінціях, містах, на великих шляхах створюється розгалужена системаполіцейської служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант поліції (завдання- підтримувати порядок у масштабах усього королівства). Надзвичайно складною була судова система: Паризький парламент і судовіпарламенти в інших містах, королівські суди, сеньйоріальна юстиція, церковнісуди, спеціалізовані трибунали (комерційні, банківські та ін.). На певному етапі розвитку абсолютизм Франції відіграв, безумовно, прогресивнуроль в об'єднанні країни, нації, у розвитку торгівлі, промисловості, сприянніекономічного розвитку загалом. Та водночас абсолютистський апарат управліннястає над суспіль­ством, вступає з ним у суперечність, формує його реакційніриси. Така держава сприяла експлуатації безпосередніх виробників за допомогоюподатків, системи державного боргу й інших вигаданих схем, чим загострювалакласову боротьбу. 9.6. Джерела права середньовічної ФранціїПершими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права -кутюми. Вони склалися на основі старих правд і грамот, які регулювали відносинисеньйорів із селянами та містами. На Півночі Франції (в Нормандії, Бретані) доXIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглисяелементи рим­ського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст.нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вонивизначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальноївласності, васальні зв'язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян,майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки:"Великий нормандський судебник" (середина XIII ст.); "Кутюми Бовезі" (1283 р.),складені Бомануаром; Паризька кутюма, записана д'Аблежем (кінець XIV ст.) ускладі "Великого французького судебника". Так, у "Кутюмах Бовезі" набуливідображення наявні на той час феодальні відносини, положення щодо злочинів ісистеми покарань та ін. З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвогоправа, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдо 67

де Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р.скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин.Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І(1804 р.). Іншим важливим джерелом права були акти королів — ордонанси, едикти,декларації, — вони набувають значного поширення з пере­ходом достаново-представницької монархії та абсолютизму. З'являються навітьсистематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права. Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів,міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Відбуваєтьсятакож і рецепція (запозичення та засвоєння) рим­ського права. Це не механічнейого відтворення, а вивчення, обробка й доповнення. З XVI ст. Франція стаєодним із провідних центрів вивчення та застосування римського права. 9.7. Основні риси права середньовічної Франції Право власності регулювало,насамперед, земельні відносини. З розвитком феодалізму вони вдосконалюються. Назміну вільному, не обмеженому обов'язками, аллоду приходить суто умовне,передане на строк служби володіння - бенефіцій (з лаг. Ьепе/ісіит - благодіння)та спадкова земельна власність з обов'язком служби (феод). Загалом же для правафеодальної власності були властиві такі риси: ієрархіч­на структура земельноївласності; становий характер; обмеження в розпоряджанні феодальною земельноювласністю; особливий порядок спадкування - майорат (тільки старший синфеодала). Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни,дарування, позики та ін. Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Шлюб і сім'я регулювалисяпереважно нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькимиродичами. Шлюбний вік для чоловіків становив 14 років, для жінок- 12. З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більшрепресивного характеру. Усі злочини поділялися на декілька категорій: проти релігії (богохульство, атеїзм, чаклунство та ін.);проти держави (замах на короля та членів його сімї, зрада королятощо);- проти приватних осіб (убивство, образа, завдання каліцтва).Метою покарання стає відплата та залякування. Нормитогочасного права ще не брали до уваги певного характеру злочину й тяжкостіпокарання за нього. 68Основними видами покарань були: страта в різних формах (четвертування,спалювання, колесування), членоушкоджувальні й тілесні покарання (відрізанняязика, вух, носа, побиття батогами), тюремне ув'язнення та каторжні роботи;ганебні покарання (виставлення біля ганебного стовпа, водіння оголеним),штраф. Судовий процес до кінця XII ст. зберігав змагальний характер, але поступоворозвивається новий вид процесу — слідчий (інквізицій­ний). Остаточнезакріплення слідчого процесу відбулося з виданням королівських актів 1438 р. і1539 р., атакож Великого ордонанса 1670 р. ТЕМА 10Феодальна держава та право Англії10.1. Суспільний і державний лад англосаксівНа початку нашої ери Британські острови були заселені кельтськими племенами, заякими в науці закріпилась умовна назва "бритти". У середині І ст. вониопинилися під владою Римської імперії, панування якої тут мало характер воєнноїокупації. Серед підкореного населення часто піднімалися повстання. Вони тазагальна криза Римської імперії призвели до того, що римські легіони покинулиострови. Офіційно римське панування в Британії закінчилося в 410 р. Британіязнову розпалася на незалежні кельтські області. У другій половині V ст. доБританії з континенту розпочалося масове вторгнення північно-германських племен(англів, саксів, ютів, фризів), яких, зазвичай, називали загальним іменем -англосакси. Вони витіснили кельтів на північ (у Шотландію) та на захід (вУельс) і оселилися на острові. Процес класо-утворення, що вже розпочався ванглосаксів, привів до утворення семи королівств (Кент, Уессекс, Суссекс,Ессекс, Східна Англія, Нортумбрія, Мерсія). Між ними точилася постійнаборотьба, під час якої панівне становище посідало то одне, то інше королівство.Зрештою, у 829 р. король Уессекса Ерберте об'єднав їх в одну державу, що сталаназива­тись Англією. У цей час з'являється диференціація населення, серед якоговиділяються: родоплемінна знать (ерли), вільні общинники (керли), напіввільні(лети) та домашні слуги. Верховним державним органом був вітенагемот (вітан мудрий), до складу якогоналежало від ЗО до 100 осіб, які представляли вище духовенство, родоплеміннузнать, заможних феодалів (танів), королів­ських посадовців, і сам король. Доповноважень цього органу належали: обрання короля, формування вищого суду,обговорення та прийняття законів, запровадження податків, вирішення питаньвійни й миру. 69

Значні повноваження зосереджувалися в руках короля: у військовій сфері,управління земельним фондом, право на чеканку монети, встановлення мита, апотім і податків. Королівський двір перетворюється на центр управління країною. З'являються такіпосадові особи: камерарій (відповідав за фінанси та майно), маршал (збройнісили), капелан (королівська канцелярія). Поступово запроваджується поділ країнина округи (графства), що замінює родоплемінний поділ. Графства поділяються насотні, а останні — на десятки. Отже, на початку XI ст. в Англії сформуваласяцентралізована бюрократична система управління. 10.2. Феодальна монархія в Англії після нормандського завоювання (ХІ-ХІІстоліття) Становлення феодального ладу в Англії було завершено норманд­ським завоюванням(1066 р.), що закріпило характерні особливості англійського феодалізму -політичне об'єднання країни та централі­зацію державної влади. Хоча цяспецифіка й була підготовлена попереднім розвитком, але важливу роль відіграв івласне факт завою­вання. Усі землі Англії були поділені між переможцями -норманд­ськими й іншими французькими феодалами, котрі утворили верхівку класуфеодалів. Розділ землі був проведений у декілька етапів у м іру захопленнятериторії та конфіскації землі у представників англосаксон­ської знаті. Тожволодіння великих феодалів були розпорошеними в різних частинах країни та неутворювали суцільних територіальних князівств. Підтримка великими феодаламисильної королівської влади, зумовлена необхідністю утримувати панування надворожим населенням і закріпаченим селянством, мала тимчасовий характер,оскільки суперечила їхньому прагненню досягти політичної самостій­ності танезалежності. Королі нормандської династії в своїй діяльності спиралися насередніх і дрібних феодалів, зацікавлених у закріпаченні селян й охороні своїхправ від зазіхань великих феодалів. Феодально-ієрархічна драбина, котра ще незовсім сформувалася, була укріплена встановленням безпосереднього зв'язку міжусіма її сходинками - васалами окремих сеньйорів і королем (Солсберійська присяга 1086р.), що й булиособливістю ленноїсистеми в Англії. Тоді король запропонував усім вільним князям присягнути йому на вірність. На чолі державистояв монарх, який здійснював вищу судову, законодавчу та виконавчу владу.Відбувалось упорядкування структури й уточнення компетенціївищого органу центрального управління - королівської курії,що поєднувала функції виконавчого, судового та фінансового органу.До її складу належали маршал, камерарій (керував королівським70майном) і канцлер (особистий секретар короля). Відтак з посилен­нямкоролівської влади у складі курії виділяються окремі відомства -палата шаховоїдошки на чолі зі скарбником (центр фінансового управління), відомство канцлера,Вищий суд короля на чолі з юсти-ціарієм (з нього пізніше виділився судзагальних позовів, який дістав право проводити засідання без участі короля). При королі діяла також Велика рада, що складалася з великих феодалів інайупливовіших посадовців. З часом вона поділилася на дві палати - судову таказначейства. У XII ст. король Генріх II (1154—1189) здійснив судову та військову реформи.Суть військової реформи: військова служба феодала на користь короля закористування загальним наділом була замінена сплатою "щитових грошей", за якікороль мав змогу наймати на військову службу будь-кого. Основні складові судової реформи:центральні королівські суди (яким тепер були підсудні майжевсі кримінальні злочини) через інститутрозТздних суддів (як представ­ники центру регулярно об'їздили графства та розглядали всі справи,підсудні короні) були пов'язані з окружними й обласними судами.Розслідування таких справ тепер здійснювалося через присяжних -12 лицарів і 4 вільних людей, які під присягою повинні були повідомлятипро всі злочини, скоєні в окрузі;кожна вільна людина Англії відтепер мала право за певнуплату перенести майновий (земельний) спір у королівську курію,що підривало судову владу окремих феодалів (сеньйоріальних судів)та водночас посилювало й розширювало королівську юрисдикцію.У військовій сфері відроджувалося колишнє англосаксонське народне ополчення. Зцією метою запроваджувалася військова служба для всього вільного населення.Кожний вільний (феодал, селянин, міщанин) повинен був власним коштом придбатинеобхідну зброю. У такий спосіб створювалося нерегулярне військо, котре корольміг протиставляти своїм неслухняним васалам. Отож, у ХІІ-ХІІІ століттях в Англії утворюється система централь­них установ,яка виросла з управління королівського палацу та ще більше зміцнила королівськувладу. 10.3. Утворення станово-представницької монархії в АнгліїУ ХІІ-ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізованамонархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівськоївлади. В особистих і династичних інтересах 71

королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювалисвою політику (особливо зовнішню), не зважаючи на інтереси країни. Авторитеткоролівської влади нерідко викори­стовували на шкоду значної частини панівногокласу. Це спричиняло опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошаркису­спільства — барони, лицарі, міщани, селяни—виступили проти короля, заобмеження його влади. З огляду на це, король Іоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р.підписати, так звану, Велику хартію вольностей (відома в історіографії як"Хартія вольностей англійського народу"). Насправді ж, це була хартіявольностей феодалів і, передусім, баронів. Значно менше хартія відображалаінтереси лицарства та верхівки вільного селянства, а ще менше - інтереси міщан.Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля,обмежувала владу посадовців. Коли наступні правителі Англії почали ігнорувати Велику хартію вольностей,відносини між королем і населенням знову загострилися й навіть переросли увійськові зіткнення. Боротьба розпочалася в 1258р. виступами баронів, якідомоглися від короля прийняття, так званих, Оксфордських провізій, що ставилиправителя під контроль баронів (баронська олігархія). У 1259 р. проти королявиступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії,котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великихфеодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинилипротистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Вона зумовила широкийрух серед народних мас Англії- стихійні виступи селян проти феодалів і виступиміського населення проти міської верхівки. Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинилигромадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісустало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточнопри Едуарді І (1272-1307)). Отож унаслідок громадянської війни в Англії бувздійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, дофеодальної монархії зі становим представництвом (Парламентом). 31295 р.Парламент став збиратися регулярно. У1343 р. остаточно була закріплена йогоструктура. Він розділявся на "Палату лордів", членство в якій з кінця ХІУст.стало спадковим (право перства), та "Палату общин", у якій представникилицарства та міст засідали спільно. Об'єднання лицарства й міщан в однійпалаті, а також відсут­ність в англійському Парламенті особливогопредставництва від духо­венства як стану — це його важлива особливістьпорівняно з іншими становими зібраннями Середньовіччя. Саме цим значною мірою 72