Історія держави і права зарубіжних країн

зумовлювався порівняно значний політичний уплив англійського Парламенту. В1297р. Парламент отримав право встановлювати податки, а згодом взагалізатверджувати бюджет, у 1322 р. - право санкціонувати важливі закони. З кінцяXIV ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентські акти-статутиприймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатоюобщини та королем. Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні палатою общинперед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсьпосадової особи у зловживанні владою. У XIV ст. парламент двічі скидав невгодних йому королів: Едуарда II (в 1327 р.)і Річарда II (в 1399 р.). Одночасно він сприяв подальшому зміцненню англійськоїфеодальної держави, згуртовував феодалів навколо центральної влади, допомагавїй втілювати антиселянську політику. У цей час відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівськоїради, до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються новіпосадові особи нарівні місцевого управління — коропери й констеблі. Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, такзваних, охоронців миру, чи мирових суддів, які згодом перебрали на себе функціїмісцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система, вищимиланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ),Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в якиходнією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівськихсудів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципомсправедливості). 10.4. Велика хартія вольностей 1215 р.Велика хартія вольностей була підписана англійським королем ІоанномБезземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей,її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленнямкоролівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні бралиучасть також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Самеця перемога й була закріплена у Великій хартії вольностей. Та більшість статейцієї грамоти відображали та захищали лише інтереси феодальної аристократії.Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви (ст. 1),дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів - баронів(статті 2— 11), забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитовігроші без згоди "загальної королівської ради" (ст. 12), тобто радибезпосередніх васалів (крім трьох випадків-коли вони потрібні для ви­купукороля з полону; посвячення в лицарі першородного сина короля; 73

і

для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки (ст. 14));забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів (ст.21), без їх вироку арештовувати й позбавляти майна (ст. 39). Скасовувалосяправо короля втручатися в юрисдик­цію феодальних курій (ст. 34) і створювавсякомітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати протинього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лишенезначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб іповинностей, ніж передбачалося зазвичай (статті 15,16,27,60), усім вільнимлюдям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста:лише підтвердження вже наявних привілеїв (ст. 13), а також встановлення єдиноїсистеми мір та ваг (ст. 35). Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала.Кріпосні селяни (віллани) -основна маса англійського народу - від Великоїхартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не разнаголошувала на їхній повній безправності (ст. 20 - єдина, що згадує вілланів,має на увазі, насамперед, інтереси їхніх лордів). Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, щосформувалися в країні після реформи Генріха II (стат­ті 18,19,20,32,40 та ін.),які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилисянайжиттєздатнішими та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутівХІІІ-ХІV століть, увійшли в англій­ське феодальне загальнодержавне право. Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифі-кованоїбританської Конституції'та, будучи одним з найстаріших чинних конституційнихактів, є предметом гордості англійців. 10.5. Абсолютна монархія в АнгліїЯк і в інших країнах Західної Європи, абсолютна монархія в Англ іїутверджується в період розпаду феодалізму та зародження капіталі­стичнихвідносин. Однак, порівняно з класичним абсолютизмом (властивим, скажімо,Франції), англійський мав такі особливості: поряд із сильною королівською владою продовжував існуватита діяти Парламент;порівняно незначний рівень бюрократизації та централізаціїдержавного апарату та збереження порівняно розвинутого місце­вого самоврядування;• збройні сили як постійна армія були нечисленними.Вищими органами влади й управління були король, Таємна радата Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численні йтільки йому підпорядковані органи здійснював законодавчі, виконавчі та судовіфункції. Після прийняття в XVI ст. законів, які про­голошували короля главоюангліканської церкви, остання втрачає 74 самостійність і перетворюється на частину державного апарату. Поєднан­нясвітської та церковної влади значно посилювало авторитет корони. Одним з вищих органів управління була Таємна рада, до складу якої належалипредставники як феодальної знаті, так і нового дворян­ства (джентрі) табуржуазії, що тільки зароджувалася. Вони обіймали тут вищі посади:лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця великої печатки, лорда адміралата ін. До компетенції Таємної ради належали: управління заморськими колоніями,регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ. Після виникнення окремої Англіканської церкви вищим церковним органом країнистає Висока комісія (розслідувала справи, пов'язані з порушенням законів прозверхність королівської влади в церковних справах, про боротьбу з єретикамитощо). Установлення абсолютизму в Англії зовсім не означало, що її королі повністюстали незалежними від Парламенту. Парламент продовжував скликатися й приабсолютизмі. При Тюдорах він навіть розширив свої повноваження, будучи водночасслухняним інструментом у руках королів. Суперечності між королем і Парламентомрозпочалися тільки з кінця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольнятибуржуазні елементи суспільства. Місцеві органи влади й управління (мирові судді) зі встановленням абсолютноїмонархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали відТаємної ради, що спрямовувала та контролювала їхі по роботу (давала завдання,робила запити та ін.). Установився порядок призначення королем на всі посадимісцевих органів. Найбільшою адміністративною одиницею було графство, анайменшою — приход. Отже, в період абсолютизму в Англії був створений апарат управління, котрийвідповідав вимогам панівних класів. 10.6. Джерела права середньовічної АнгліїВ Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовахранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племіннийхарактер, кожний одноплемінник, незалежно від того де він перебував, підлягавпід їхні дії. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, але згодом вонопочинає фіксуватися в різноманітних збірниках. Саме вони до нормандськогозавоювання були основними джерелами права. Найвідоміші з них це - Правда Іне(VII ст.) і Правда Альфреда (IX ст.). Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральноївлади: акти короля - ордонанси, привілеї;акти Парламенту —статути;спільні акти короля та Парламенту.75

Після нормандського завоювання Англії розпочинається консолі­дація правовихзвичаїв і традицій у межах єдиної правової системи, загальної для всієї країни,яка згодом дістала назву "загального права". У його основу було покладенопрактику королівських роз'їздних судів, які три-чотири рази на рік виїжджали упровінцію та здійсню­вали правосуддя. Повертаючись у резиденцію, вони складалипротоколи, з яких потім відбирали найбільш вдалі та вмотивовані рішення. Саметак створювалося "загальне право", що було неписаним і єдиним для всієї Англії.Норми "загального права" фіксувалися записами мотивованих звітів про судовірішення в збірниках судових протоколів так званих "свитках позовів". Від кінцяXIII ст. склада­ються серії звітів, або щорічники. З появою щорічниківусталюється звичай: при розгляді справи цитували аналогічні рішення, вміщені вних. Так, рішення Вестмінстерських (за місцем розташування резиденції вищихсудів Англії') судів стають джерелом права. Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постановиВестмінстерських судів - "право справедливості". Отож "загальне право" та "право справедливості", що спиралися на прецедент,стають важливим джерелом права. Особливе місце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетнішихюристів Англії: "Про закони і звичаї Англії" Гленвіля (XII ст.), "Про закони ізвичаї" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельні держання" Літтльтона (XV ст.)та ін. Отже, основними джерелами права середньовічної Англії були: звичай, правовийпрецедент, акти органів центральної влади, роботи відомих англійських юристів. 10.7. Основні риси права середньовічної Англії В Англії визнавалися три основніформи феодальної власності на землю: вільно відчужувані пожалувані землі;заповідні землі, власники яких не могли відчужувати свої маєтки,та передавання останніх за заповітом не дозволялося;умовне довічне володіння, котре у разі смерті власника пере­ходило не до його спадкоємця, а до сеньйора.Був відомий інститут довічної власності (коли власник не­рухомості на певнихумовах передавав її у володіння й управління іншій особі, що повинна буласумлінно управляти цим майном в інтересах третьої особи). Зобов'язальне право визнавало різні види договорів (купівлі-продажу, міни,дарування, позики тощо), які поділялися на формальні 76(укладалися з дотриманням установленої процедури) та неформальні (прості)."Загальне право" передбачало й надавало захист тільки формальним договорам. Щостосується простих договорів, то вони захищалися лише "правом справедливості". Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Відносини, пов'язані зішлюбом і сім'єю, регулювалися нормами канонічного права. Заборонялисярозлучення, позашлюбні зносини, шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік бувдуже низьким. Жінка повністю підпорядковувалася чоловікові. Вона, зокрема, немала права самостійно укладати договори та робити заповіти. У спадковому праві панував майорат - передання в спадок земельної власностістаршому синові. Зазвичай, дійсним вважалося лише спадкування за законом. У кримінальному праві існувала тричленна класифікація злочинів. Найтяжчимзлочином вважався "тризн" - зрада, це могла бути "велика зрада" (повстанняпроти короля чи надання допомоги ворогам короля, замах на короля, королеву,їхнього старшого сина, вбивство канцлера, скарбника або королівського судді,підробка великої чи малої королівської печатки, грошей) та "мала зрада"(вбивство слугою свого пана, вбивство дружиною чоловіка). Далі йшла"фелонія"—тяжкі кримінальні злочини проти особи (вбивство, зґвалтування) чивлас­ності. Третім видом був "місдимінор" (проступки) - дрібні злочини, щостосувалися лише приватних осіб і не зачіпали інтересів корони. За зраду для чоловіків призначали страту через повішення або розривання начастини, а для жінок - спалювання. Норми кримінального права були спрямовані, передовсім, проти простого люду,використовувалися для примушування розореного селянина прийняти умови роботи занаймом, котрі йому нав'язували. Проявом такої спрямованості кримінального правабуло, так зване, криваве законодавство. ТЕМА 11Держава та право Німеччини в Середні віки11.1. Утворення й особливості розвитку феодальної держави в НімеччиніОб'єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку булоздійснене в межах держави франків-через завоювання 77

останніми в У-УШ століттях алеманів, тюрінгів, баварів, Саксоніє. Одночасно тутвідбувається становлення класового суспільства -феодального. РозпадімперіїКаролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійнийрозвиток Німецької держави - Королівства східних франків. До його складуввійшли німецькі області між Рейном, Ельбою та Альпами - племінні герцогстваБаварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше -Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областейвідбулося з обранням у 887р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксоніїкоролем "східних франків" АрнульфаКарінтійського, з припиненням у Німеччині в911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919р. німецьким королемсаксонського герцога Генріха І (918-936). До XIII ст. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією зважливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовийрозпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до XIXст. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його владабула обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світськимі духовним феодалам. Центральне управління здійснюва­лося за зразком франкськоїдержави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановникикоролівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно йнайважливіші державні функції, їхні посади поступово перетворювалися наспадкові. З XI ст. найупливовіші феодали засідали в королівській раді(гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання. Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські таземські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вониуправлялися обраними міською радою та магістра­том, карбували свою монету, маливійсько, власні судові органи тощо. 11.2. Станово-представницька монархія в НімеччиніПеріод станово-представницької монархії в історії Німецької держави, як і вінших західноєвропейських державах, охоплює XIII— XV століття. Та її суттєвоюособливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовахроздробленості. Здійснювала­ся централізація по окремих територіях, яка вмініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося внаціональному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межахволодінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадовихзасадах, із власною податковою, фінансовою та військо­вою організацією.Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи -ландтаги. 78Як і в інших країнах, у Німеччині виникає станова установа -Рейхстаг (від нім.геісН -держава, імперія і /а^-зібрання). Він виник із зібрань великих феодаліві скликався на розсуд імператора, а в XII ст. стає органом, який обмеживімператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів;колегії князів, графів і вільних господарів (панів); колегії представниківімперських міст. Колегії засідали окремо. Реальної влади цей орган не мав,унаслідок роздробленості. Робилися спроби створити загальні імперські установи. Одним із таких органівповинен був стати заснований у ХУст. Імперський Верховний Суд у справахімперських підданих окремих князівств. Однак уся його діяльність на практиціобмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", до того ж,безуспішно. 11.3. Золота булла 1356 р.Золотою буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейстагах) уНюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператоромКарпом IV (1347-1378) як основний конституційний акт "Священної Римськоїімперії" (так тоді називалася Німеччина разом із завойованими нею територіями).Основний зміст цього документа такий: узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами(князями-виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца,світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії),а також час і місце виборчого з'їзду й детальний регламент виборчоїпроцедури (постійним місцем виборчого з'їзду курфюрстів було про­голошено м. Франкфурт-на-Майні, в якому курфюрстери повиннібули збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше,ніж через три місяці після того, як імператорський престол станевакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);курфюрстери мали право зобов'язувати німецького імператорадвічі (підчас виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї,котрі вони отримали від нього до дня виборів.колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з'їздахприймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньоїполітики, що були обов'язковими для короля. Вона ж наділяласявищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імпера­тором та відстороненням його від влади;визначалися ранги й обов'язки курфюрстерів та закріплювалисяза ними привілеї- монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова,мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикціянад єврейським населенням;79

• вміщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбій івійни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитківприбуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни,встановлюючи для них певні межі. Золота булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпившиїї політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Якконституційний акт Золота булла Карла IV зберігала своє значення до 1806 р. -до припинення існування "СвященноїРимської імперії". 11.4. Абсолютизм у НімеччиніАбсолютна монархія в Німеччині, порівняно з іншими західно­європейськимикраїнами, мала певні особливості. Полягали вони, передусім, у тому, що цейабсолютизм встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тожабсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремихкнязівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги силдворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемогиреакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волікнязів. Князівський абсолютизм був реакційним явищем. Якщо в Англії та Франціїперехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, тов Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив економічну й політичнуроздробленість країни, гальмував її розвиток. Князі, фактично, перетворилися нанезалежних правителів, звільнилися від військового обов'язку, зовсім несплачували імпера­торові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїлисобі право обирати імператора. Імператорська влада втратила значення єдино­гозагальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мавсвого колишнього значення. Імператорський суд став безсилим у боротьбі зтериторіальними князями. Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії,що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у1701 р., була онімечченою, центра­лізованою державою, а її король - членомімперської колегії кур­фюрстів. Вищим органом державного управління була Таємнарада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиціїта внутрішніх справ. У підпорядкуванні Таємної ради пере­бували директорії(фінансів, військових справ, королівських маєтків). Серед департаментіввиділявся департамент внутрішніх справ, якому підпорядковувалисявоєннітадоменіальніпалати. Діялитакож станові установи—ландрати (земські ради),до складу яких належали призначені королем представники дворянства, щовиконували 80й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членівміських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвиткунабули бюрократизм і дріб'язкова регламентація не тільки державного, але йприватного життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації тапереслідування іновірців. Отже, Прусську державу цього часу можна назватиполіцейською. Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання іне була такою централізованою, як Пруссія, та відзнача­лася багатонаціональнимскладом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначавімператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади йуправління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступовоперетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом.Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано,Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законо­проектів іконтроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійськамонархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцевістаново-представ­ницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управита бургомістри. 11.5. Джерела й основні риси права середньовічної НімеччиниУ Німеччині, як і в більшості країн Західної Європи, вХ-ХІУ сто­літтяхпереважало звичаєве право. Згодом з'являються записи судових звичаїв -Саксонське зерцало та Швабське зерцало (XIII ст.). Важливе значення мали актикоролів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії—постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірникизаконів. Серед них за змістом і значенням вирізняється "Кароліна" —кодифікація, видана та названа за іменем імператора Карла V. Це був звідкримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії,але не був обов'язковим для курфюрстів, за якими зберігалося правокористуватися своїми "споконвічними та справедливими звичаями". Від XVII ст. деякі німецькі держави здійснюють свої кодифікації: Кримінальнеуложення та Цивільний кодекс у Баварії (середина XVIII ст.), Кримінальнеуложення ерцгерцогині Марії Терезії — " Терезіана" в Австрії, Пруське земськеуложення 1784 р. та ін. Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відноси­ни в галузіремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міськістатути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрівНімеччини. 81

Право захищало приватну власність, насамперед, на землю. Для права феодальноїземельної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обме­ження врозпоряджанні, особливий порядок спадкування - майорат. Зобов'язальному правубули відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики таін. Однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмуваврозвиток товарно-грошових відносин, а отже й зобов'язального права. На сімейне право сильний уплив справляла церква. Переважно, саме нормамиканонічного права регулювалися шлюб та сім'я. Заборонялися розлучення,позашлюбні зносини, шлюби з близькими родичами. Шлюбний вік був низьким істановив для чоловіків 14 років, а для жінок— 12. Жінка перебувала впідпорядкованому від чоловіка становищі, всюди мала слідувати за ним, не малаправа без його згоди укладати договори, складати заповіт, розпоряджатися майномтощо. Щоправда, в роздільному майні виділялися частки, що враховувалися тапереходили в спадок окремо (до них належали речі особистого користування жінки,прикраси та ін.). За нормами ленного права земля могла переходити в спадоктільки до одного із синів, а за зем­ським правом —у рівних частках до всіхсинів. Кримінальне право оперувало такими загальними поняттями: умисел інеобережність; обставини, що обтяжують провину; співучасть тощо. Визнавалисярізні види злочинів: проти релігії (богохульство, чаклунство); протиморальності (перелюб); проти держави (зрада, бунт); проти особи (вбивство,поранення, образа); проти власності (крадіжка, грабіж); проти правосуддя(лжесвідчення) та ін. При ви­значенні покарання суд зважав на становуприналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні видипокарань того часу: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебніпо­карання, таврування, тюремне ув'язнення, вигнання, штраф. Судовий процес спочатку (до XII ст.) має змагальний, а згодом -слідчий(інквізиційний) характер (переважає після видання в 1532 р. "Кароліни"). 11.6. "Саксонське зерцало""Саксонське зерцало" - збірник звичаєвого феодального права Остфалії (СхідноїСаксонії), складений лицарем і суддею Еріхом фон Репковиму 1221-1225 рр., заюридичною природою - це приватна кодифікація. У ньому, поряд з локальнимиособливостями, набули відображення загальні риси феодального права Німеччини.Джерелами "Саксонського зерцала" були: звичаєве право Саксоніє, законодавствоСвященної Римської імперії, римське право. Збірник 82 поділяється на дві частини: Земське право та Ленне право (від нім. "лея" -умовне земельне володіння феодала). Перша частина містить загальні правовінорми для всіх категорій населення та, передусім, для "шеффенського" (від нім."шеффен" - землевласник неблагородного походження) стану (у широкому значенніслова — це всі вільні, правомочні займати судові посади особи —від князів довільних селян з трьома наділами), у документі згадуються й інші соціальнікатегорії: вільні селяни з наділами до 3 гуф (1 гуфа- від 0,25 до 0,33 га);тримачі, що сиділи на чужій землі, безземельні селяни. Земське право булонаписане німецькою мовою. Друга частина - Ленне право - містить ленні звичаї, перераховує всі ступенівійськово-ленної ієрархії та стосується тількифеодалів-землевласників-сеньйорів і васалів. Про призначення ленного права длярегулювання виключно відносин привілейованого стану свідчить і те, що написанаця частина була латиною. Відповідно до змісту та призначення частин, у першійчастині розглядаються прерогативи короля як глави держави, а в другій - якверховного сюзерена в системі феодальної ієрархії. Більшість норм "Саксонського зерцала" викладено в казуїстичній формі,трапляються повторення, не завжди логічна послідовність і розміщення норм. Та,попри ці недоліки, "Саксонськезерцало" мало надзвичайно важливе значення длябільшості земель Німеччини. За його зразком були складені інші аналогічнізбірники - "Німецьке зерцало", "Швабське зерцало"', воно стало правовимджерелом для місцевих статутів ("Вейстюмер"), Мейсенського судебника,Магде­бурзького міського права. На "Саксонське зерцало" припинили по­силатисятільки в 1900 р. після введення в дію Німецького цивільного уложення 1896 р.Дотепер збереглося близько 200 рукописів "Саксон­ського зерцала" (датованихпереважно XIV ст.), чотири з яких ілюстровані. 11.7. "Швабське зерцало""Швабське зерцало" - збірник Німецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзів 1275р. невідомою духовною особою на основі "Саксонського зерцала", а такожнорм канонічного та римського права. Свою назву - "Швабське зерцало" - збірникотримав аж у XVII ст., а рукописний його варіант називався "Імперське земськета ленне право". Як й інші "зерцала", збірник складався тільки з норм земськогота ленного права, що мали загальний характер (не торкали­ся міністеріального,вотчинного й міського права, що характери­зувалися суттєвими місцевимиособливостями та відмінностями). "Швабське зерцало" поширилося на південніобласті Німеччини та Швейцарії. Було переведене на латину, французьку й чеськумови. 83

11.8. "Кароліна"До кінця XV ст. у Німеччині не існувало єдиної правової системи. На кожнійтериторії діяло своє право, нормами якого регулювалася вся сукупність відносин.Після створення в 1495 р. Імперського суду римське право було визнане джереломправа всієї імперії. На його основі мали розвиватися всі галузі права. У 1532 р. Рейхстаг прийняв загальнонімецьке Кримінальне такримінально-процесуальне уложення (кодекс) - "Кароліну". Його назва походитьвід імені імператора Карпа V (1500-1558). Це Уложення мало яскраво класовийфеодальний характер і було спрямоване на залякування простого люду та жорстокепридушення будь-яких виступів проти феодального ладу. За більшість злочинів якосновний вид покарання передбачалася смертна кара, що могла бути простою(відсікання голови мечем або повішання) та кваліфіко­ваною (спалення,утеплення, четвертування, колесування, поховання заживо). Були передбаченітакож членоушкоджувальні, болючі та ганебні покарання. Основними видами злочинупроголошу­валися: злочини проти релігії, держави, власності, особи,мораль­ності, порядку управління, торгівлі тощо. Замість змагальногоза­проваджувався слідчий (інквізиційний) процес, який поділявся на дві стадії —розслідування (збирання інформації про злочин і злочинця, доказів винностіпідозрюваного) та судовий розгляд (про­ходив у закритому засіданні). Якщообвинувачуваний не визнавав своєї провини, то його могли піддати катуванню. ТЕМА 12Держава та право Арабського Халіфату12.1. Виникнення й розвиток Арабського ХаліфатуЩе в VI ст. Аравійський півострів асоціювався з "окраїною світу". На більшійчастині "кам'янистої Аравії" кочували племена арабів-бедуїнів, які жили вшатрах і пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існували невеличкіпротодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна). На початку VII ст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни. Виділиласяплемінна знать, активно почала розвиватися торгівля, сформувалась єдинапівнічноарабська мова та писемність. Подальша історія арабів пов'язана з іменемМухаммеда - засновника нової релігії — ісламу (з араб, "іслам" — "покірністьБогу"), або мусульман­ства (від араб, "муслім" - правовірний). Ім'я Мухаммедастало в один 84ряд з іменами Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632)абсолютно реальна й конкретна історична особа. Мусульман­ство виявилосяостанньою за часом виникнення світовою релігією. Воно відразу ж булоприлаштоване до потреб молодої держави. Мухаммед проголосив необхідністьвстановлення культу єдиного бога - Аллаха - та нового суспільного порядку.Главою держави повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на Землі". Незадоволення племінної верхівки змусило Мухаммеда в 622 р. тікати з Мекки (девін почав привселюдно проповідувати божественні істини, звід яких він назвавКораном ("знанням"), і де було завершено організаційне оформленнямусульманської общини, що стала не тільки релігійною, а й надплемінноюорганізацією, зародком держави, котра утворювалася) до Ятрибу. Навколо Ятрибуна ідейній основі Корану стали об'єднуватися розрізнені сусідні племена, багатоз яких було підкорено силою. У 630 р. мусульмани зайняли Мекку. Ятрибзалишив­ся столицею об'єднаної держави, отримавши назву "Місто пророка"-Медіна-таль-Набі (чи просто Медіна). Того ж року Мухаммеду під­корилисякочівники внутрішніх регіонів Аравії та місто Таїф. Після смерті Мухаммедамедінська знать обрала "замісника" пророка -халіфа. Ним став купець Абу-Бакр,тесть і друг Мухаммеда. Відтак кожен правитель арабів проголошував себехаліфом. За другого халіфа, Омара (634-644), загони бедуїнів, натхненні ідеєю священноївійни (джихада), завоювали Сірію, Йордан, Месопо­тамію (арабською Ірак),Палестину, Єгипет та Іран. До кінця VII ст. араби підкорили Вірменію,Азербайджан, Кабул, частину Північної Африки. На початку VIII ст. повністю булизахоплені африканські володіння Візантії на захід від Єгипту, що одержалиарабську назву Магріб-"захід" (сучасні Лівія, Туніс, Алжир і Марокко), частинаІспанії, в Середній Азії- Хорезм, Бухару, Самарканд, долину Інду. На середи­нуVIII ст. володіння Арабського Халіфату простягалися від Атлантич­ного океану догір Паміру та Гіндукушу, від Сахари до Приаралля й Дербента в Дагестані. Цебула держава, що простягалась одночасно в Азії, Африці та Європі. Та періодзавойовницьких переможних походів не міг продовжуватися безкінечно. Досягнувши високого ступеня політичної централізації та розвитку виробничихсил, Арабський Халіфат на початку IX ст. вступає в період політичного розпаду,причинами якого були: різний рівень економіч­ного розвитку країн, які йогоутворювали; слабкість економічних зв'язків між окремими областями Халіфату, щовідрізнялися одна від одної етнічним складом населення, фізико-географічнимиумовами, історико-культурними традиціями; народно-визвольні, антифеодальніповстання, які розхитували економічну, воєнну та фінансову міць 85

держави; концентрація земельної власності в руках воєначальників і місцевоїфеодальної знаті; зменшення ролі общини як податкової одиниці; боротьбавсередині класу феодалів. Отож у першій половині X ст. єдиного Халіфату вже небуло, однак на обширній території, де колись правили халіфи, на століттяутвердився іслам. Із-поміж країн Халіфату його не прийняли тільки Вірменія таГрузія, де вже існували стародавні християнські традиції. Так виникло поняття"арабський світ". 12.2. Державний лад Арабського ХаліфатуДержавний лад Арабського Халіфату можна визначити як тео­кратичну монархію. Наїї чолі стояв халіф (з араб. Наїі/а - замісник, намісник, спадкоємець). Вінвважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.)- замісником Аллаха на землі. У руках халіфа була зосереджена як духовна(імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульман­ськазнать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою. Першим помічником і радникомхаліфа був візир. Досить упливовим був начальник охорони халіфа (який відав іполіцією) та особливий чиновник, наділений функціями контролю. Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військовихсправ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо). Адміністративно-територіальне Арабський Халіфат поділявся на провінції(Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники- еміри, їмпідпорядковувалися війська, місцевий адміні­стративний, фінансовий і судовийапарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників - нш'бів. У містах була своя система управління, котру очолював раїс. Важливимипосадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринка­ми), начальник поліції,глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відіграваломусульманське духівництво. Створена Мухаммедом теократична монархія спираласяна військо, що складалося з двох частин - постійного війська та загонівдобровольців (борців за віру). Військова служба оплачу­валася не земельнимипожалуваннями (що було характерно для більшості європейських країн), а часткоювід військової здобичі. Ця система давала можливість порівняно довго зберігатибоєздатність і високу мобільність армії. Крім цього, халіфи з вихованців-рабівстворювали відбірні частини кінної гвардії (гулямами). Верховним суддею держави був халіф. Здійснення ж правосуддя було привілеємдухівництва і місцева влада не мала права втручатися в прийняті ним рішення.Вища судова влада належала колегії найавтори­тетніших мусульманськихбогословів, які від імені халіфа з представ­ників духівництва призначалимісцевих суддів (кадіїв). 8612.3. Джерела й основний зміст права Арабського ХаліфатуДля права Арабського Халіфату були притаманні риси, які властиві більшостідержав Азії та Африки - консерватизм (тісний зв'язок з ісламом), стабільність ітрадиційність. Право розвивалося в тісному зв'язку з ісламом. Основним джереломрелігійної та правової догма­тики арабів став Коран. У цій священній книзі, яквважалося, є все необхідне для мусульман. Коран містить: основи віри, релігійніприписи та правила поведінки. Він складається з 114 сур (глав), аті поділяютьсяна вірші (аяти). Першу суру - "Фатиха" - зобов'язаний знати (арабською мовою)кожен мусульманин. Попри багатовікове існування, канонічний текст Корануз'явився досить пізно - це Каїрське видання 1919р. Сьогодні відомі чотирисписки Корану, що співвідносяться з УІІ-УШ століттями. Два з них особливошановані й недоступні для дослідників. Один з цих двох списків зберігається вМецці (в храмі Кааби), другий-у Медині. Два інших списки зберігаються вТашкенті та Каїрі. Доповненням Корану була Сунна ('зразок", "приклад"; повна назва - "Суннапосланця Аллаха") - запис перекладів і легенд про життя Мухаммеда. Важливогозначення набуває Тефсир - тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами йсуддями. Коран став основою формування системи права, що дістала назву"шаріат". Використо­вувався й судовий прецедент. В Арабському Халіфаті значна кількість земель і зрошувальних споруд належаладержаві, але були й володіння феодалів, вони мали умовний характер і називалися"землі катіа". Певна частина земель перебувала в приватній власності.Зобов'язальне право передбачало різні види договорів. У сфері шлюбно-сімейнихвідносин діяло мусульманське право. Згідно з Кораном, шлюб, сім'я та народженнядітей розглядали як обов'язок кожного правомірного мусульманина. Дозволялосябагатоженство (але не більше чотирьох дружин одно­часно), наложництво (вгаремах). Оформлення шлюбу здійснювалося усним або письмовим договором міжсторонами чи їхніми батьками. Процедура розлучення була нескладною: досить булопромовити формулу розлучення - і шлюб вважався розірваним. Усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини проти "прав Аллаха"(відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюб); 2) посягання на правапевних осіб (умисне вбивство, тілесні ушкоджен­ня); 3) дії, що тільки черездеякий час почали розглядатись як зло­чини (несплата податку на користь бідних(закяту), образа, хабар­ництво тощо). За злочини першої та другої групипередбачалися фіксовані та жорстокі покарання, за злочини третьої групи -таліон, викуп майном або грішми. Були відомі штраф і конфіскація майна. 87

Судовий процес мав як обвинувально-змагальний, так і слідчий характер.Основними видами доказів були: показання свідків, ордалії, клятва над Кораном.Достатнім, зазвичай, вважалося по­казання двох свідків - "поважних" мусульман,а в деяких випадках -чотирьох, до того ж, обов'язково чоловіків. Справу мігпорушити потерпілий або його родичі. Існувала кримінальна поліція - шурта,начальник якої здійснював розшук і розслідування у справах про вбивство, самрозглядав ці справи й сам засуджував до кари. ТЕМА 13Виникнення та розвиток держави і права в західних та східних слов'ян13.1. Виникнення та розвиток феодальної держави і права БолгаріїНайдавнішим населенням Болгарії були фракійські племена. На початку V ст. до Р.X. у них виникли перші держави ранньорабо-власницького типу (на територіїБолгарії- держава одризів). УІ ст. територію Болгарії завоював Рим. У 395 р.при розділі Римської імперії ця територія ввійшла до складуСхідноїРимської(Візантійської) імперії. Наприкінці V—на початку VI століть наБалканський півострів (зокрема й на територію Болгарії) приходять слов'яни(анти та склавіни), що осідають тут. На початку VII ст. виникає першаслов'янська ранньо­феодальна держава (держава Семи слов'янських племен упівнічній Болгарії). У 70-х рр. VII ст. на територію Семи слов'янських племеніз південної Бессарабії відбувається вторгнення протоболгарів (пере­селилисятуди під натиском хозар з Приазов'я і Нижнього Поволжжя). Між болгарами таслов'янами був укладений союзуборотьбі проти Візантії. У 681 р. Візантія визнає болгарську державу. Першим правителем Болгарськогоцарства був хан Аспарух. За нього виникає Перше Болгарське царство (681-1018рр.). На чолі держави стояв хан (князь), який мав титул "івічГ ("великий").Йому допомагала Рада знаті. Іноді скликалися народні збори. Від князя Симеона(893-927) для позначення монарха використовуються титули, узвичаєні у Візантії- кесар, василевс. Народні збори (собори) поступово втрачають свою роль і,навпаки, посилюється значення й авторитет постійної ради - санкліта. Важливуроль в управлінні відігравали логофест (перший міністр), протовестиарій (відавфінансами), великий воєвода (здійснював 88керівництво військами). У містах правили воєводи, а в сільській місцевості -старости. Болгарське царство проіснувало до 1018 р. та знову було підкорене Візантією.Унаслідок повстання болгар на чолі з Петром і Асенем відбувається звільненнякраїни від Візантійського іга й утворюється Друге Болгарське царство, щопроіснувало з 1187 р. до 1396 р. У цей період на чолі держави стояв цар, владаякого стала спадковою. Йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Таця влада певною мірою була обмежена боярською радою. Збереглася колишня системауправління: великий логофест, протовестиарій, великий воєвода. Наприкінці XIV ст. Болгарія, як й інші країни Європи, розпалася на низкуфеодальних самостійних держав і була нездатна чинити серйозний опірзагарбникам, тому в 1396 р. її поневолили турки. Основним джерелом права протягом тривалого часу був звичай, покладений в основуперших записів слов'янського права. Най-відоміша пам'ятка феодального праваБолгарії— "Закон суднийлюдям" (865 р.). Діяли також церковні збірники права,жалувані грамоти болгарських царів (хрисовули), збірники візантійського права. 13.2. Виникнення й розвиток феодальної держави та права в ЧехіїНа території сучасної Чехії на початку IX ст. з'являється Велико-моравськекнязівство, основою якого стали західнослов'янські племена. Та після угорськоїнавали 906 р. це утворення зникає. З цього часу розпочинається історія Чеськогокнязівства, що в середині X ст. стає феодальною державою. Х-Х^ століття вісторії Чехії -це період ранньофеодальної монархії. Усе населення поділяєтьсяна дві групи - феодалів-землевласників і пригноблених феодальна залежних селян.Останнє поділялося на вільних "дедичів", покріпачених "седляків" іотроків-рабів. Існувала феодальна градація й серед чеських феодалів- пани,владики, земани. Монархія в Чехії в ІХ-ХІ століттях була подібна до західно­європейськихзразків. На чолі держави стояв князь. Важливі двірцеві посади обіймаликнязівські дружинники. Серед них найважливі­шими були посади керуючогокнязівських палат (палатія), верхов­ного скарбника (комірника), керуючогокнязівськими володіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Вони утворюваликнязівську раду. Іноді князь скликав двірцеві з'їзди. Держава поділялася накраї, влада в яких перебувала у руках каштелянів. З 1056 р. чеська держава стає політичне роздробленою та роз­падається насамостійні, не пов'язані між собою ні економічно, ні політичне частини. У XIVст. у Чехії колишні станові дворянські 89

збори (снеми) доповнюються представниками міст і перетворюються настаново-представницький сейм, який об'єднував три стани: панів, дрібну шляхтута міщан, їхні засідання відбувалися окремо. Спочатку засідали пани й своюдумку оголошували рицарям, ті власну думку доводили до міщан. Сейм мавповноваження в сфері законодавства, затвердження міжнародних угод ізапровадження нових податків. У період станово-представницької монархії главою держави в Чехії вважавсякороль (обраний або спадковий). Однак з 1436 р. постійним органом стаєКоролівська рада, що поступово пере­творюється на раду панів (складалася зпредставників вищої аристо­кратії). В областях влада належала місцевим панам ілицарству. Місцева шляхта періодично збиралася на обласні з'їзди. Головнимдворянським судом був земський суд у Празі (засідав чотири рази на рік), доскладу якого належали король або призначений ним замісник, вищі посадові особита дворянські засідателі. Протягом тривалого часу основним джерелом права був -звичай. Згодом з'являєтьсязбірник звичаєвого права - Статут князя Конрада (ХІІ-ХИІ століття). З початкомXIV ст. співвідноситься Ртісмберзька (Розенберзька) книга — приватний записчинного чеського права. Пізніше були видані такі відомі приватні пам'яткиземського права феодальної Чехії, як "Ряд земського права" (XIV ст.) і "Викладчеського земського права" пана Ондрія з Дуби (XIV-XV століття). 13.3. Виникнення й розвиток феодальної держави та права ПольщіТворцем польської держави був Мєшко І (бл. 960-992 рр.), князь іздинастіїП'ястів. Він об'єднав польські землі в державне утворення. На територіїПольщі, що налічувала 250 000 км2, на той час мешкало 1,2 млн. осіб. Син Мєшка- Болеслав Хоробрий (992-1025) став першим польським королем, коронованим у1025 р. На початко­вому етапі існування польської держави володарі з династіїП'ястів успадковували трон по прямій лінії (від батька до сина). Цей звичайбуло змінено в XII ст., коли в Польщі поширилася характерна для того­часноїЄвропи феодальна роздробленість держави на князівства, якими управляли удільнікнязі. Незадовго до своєї смерті (1138 р.) король Болеслав Кривоустий визначивзасади престолонаслідування, поділивши державу між синами. Титул сеньйора,тобто верховного князя, був пов'язаний із пануванням над Малопольщею зістолицею в Кракові. Відтак процес роздробленості поглибився, призводячи допояви дедалі дрібніших князівств, деякі намагалися навіть порвати зв'язки зПольщею. 90Польські князі неодноразово вдавалися до спроб подолання удільноїроздробленості через об'єднання деяких князівств під своєю владою. Одним знайважливіших етапів об'єднання польських земель можна вважати державу ГенриківСілезьких (1201-1241 рр.), кінець якій поклав напад монголів. Під кінець XIIIст. найамбітніші князі прагнули відбудувати Польське Королівство. Першим, хочай нена­довго, цієї мети домігся Пшемисл II (1295-1296 рр.), якого коронувалипісля об'єднання Великопольщі та Помор'я. Найбільших наслідків у об'єднанніроздріблених польських князівств досягнув Владислав Локєток, який правивПольщею в 1320-1333 рр. Об'єднання окремих уділів у єдине державне утворенняпродовжувалося за сина Влади-слава Локєтка - Казимира Великого (1333-1370),монархія якого простягалася на 244 000 км2. Подолавши удільну роздробленість, Польща перетворилася на станову монархію, вякій привілейоване місце належало духовенству та лицарському стану, щопоступово став шляхетським (шляхтою). Два інші суспільні стани - міщани таселяни. Казимир Великий не мав синів, тому, з огляду на попередні династійні вимоги, напольському троні його заступив Людовик Анжуйський (Угорський). Його донькаЯдвіга, коронована на польський престол (1384 р.) через одруження з великимкнязем Литовським Ягеллом, прийняла рішення не тільки про зміну панівної вПольщі династії, але й про державний зв'язок Польщі та Литви. У 1385 р. у м.Креві було укладено польсько-литовську унію, що проявлялася в особі спільноговолодаря. Та все ж Польща й Литва зберігали певну незалежність держав. Володіючи Польщею, династіяЯгеллонів (1386—1572 рр.)у XV— XVI ст. була однією знайзаможніших у Європі, її представники обіймали водночас трони Польщі, Литви,Чехії та Угорщини. Під кінець панування короля Казимира IV Ягеллончика(1447-1492) територія об'єднаних персональною унією Польщі та Литви стано­вила1115 000 км2. Це була найбільша держава Європи. На її тери­торії проживалоблизько 7 000 000 осіб. У 1509 р. столицею Польщі (замість Кракова) стаєВаршава. Унаслідок зміни панівної династії в Польщі утверджується принцип виборностіволодаря. Після смерті останнього з Ягеллонів принцип обирання монарха набереформи вільної елекції (виборів). Важливим постійним органом влади Польщі, котрий сформувався приблизно всередині Х^ст., була Королівська рада. До неї належали: королівський (коронний)канилер і його заступник - підканцлер', коронний маршал (керував королівськимдвором, чинив суд над придворними) та його заступник — надвірний маршал',коронний 91

підскарбій (охоронець королівської скарбниці) та його заступник -надвірнийпідскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. сформувалася система польського парламентаризму -загальний (вальний)сейм. Сейм поділявся на де/ палати: Сенат (виріс із Королівської ради) таПосольську ізбу (з представників земської шляхти), збирався він щорічно. Сеймвирішував питання про по­датки, приймав законодавчі акти. Важливе значення для формування державного ладу мала Конституція "ІЧіпії поуі"("нічого нового") 1505 р., яка проголосила, що жоден новий закон не може бутиприйнятий без згоди шляхти. З того часу для прийняття сеймової ухвали необхіднобуло отримати згоду трьох станів сейму: короля, Сенату та Посольської ізби. Люблінська унія (1569 р.) об'єднала Польщу та Литву в одне держав­не утворення— Річ Посполиту (від польськ. ггесгро^роіііа—республіка). Вона мала спільноговолодаря, котрий польська та литовська шляхта обирала вільним голосуванням (дляцього скликалися особливі сейми— конвокаційні, елекційні, коронаційні). Державуоб'єднував спільний сейм і Сенат, оборонна та зовнішня політика, гроші.Самостійність Корони та Литви проявлялася в окремому для кожної державицентральному уряді, а також титулах і достоїнствах. Унаслідок пере­можних війнтериторія Речі Посполитої зростала й у 1634 р. становила 990 000 км2, на якихпроживало близько 11 000 000 осіб. Згідно з прийнятими сеймом у 1572 р. "Генріковими артикулами" (названі на честьпершого обраного короля Генріха Валу а, стали своєрідною конституцією держави),Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, якогообирали. Король визнавав вільну "елекцію", відмовлявся від успадкування трону,зобов'язувався без думки Сенату не вирішувати питань війни та миру, не скликатипосполитого рушення і тримати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликатисейм. Законодавча влада належала сейму, що складався з короля, Сенату йПосольської ізби. Найупливовішою частиною сейму була Посольська ізба, до складуякої належало 170 делегатів - послів від земської шляхти. Усі питання на сейміРечі Посполитої вирішувалися одностайно (до 1791 р. діяло, так зване, правило"ІіЬегот уєіо"). У середині XVIII ст. розпочався процес реформування держави в дусі ідейПросвітництва. Імпульсом, який прискорив запровадження внутрішніх реформ удержаві, став Перший поділ Польщі (1772 р.). Важливе значення мали й реформи,запроваджені Великим сеймом у 1788-1792 рр. і, зокрема, ухвалення ним 3 травня1791 р. "Закону про управління" - першої офіційної конституції Європи (друга всвіті після американської). Це був великий здобуток польської 92політичної думки кінця XVIII ст., що запровадив реформу держави, яка моглазміцнити її структуру та вберегти перед загрозою з боку сусідів-загарбників.Ухвалення конституції з метою реформування та зміцнення Речі Посполитої, щоперетворювалася на конституційну спадкову монархію, наштовхувалося на спротивчастини магнатів, які за підтримки Росії зайняли урядові посади в Польщі.Конституцію та реформи Великого сейму було визнано недійсними. 1793 р. Росія таПруссія здійснили Другий поділ Польщі, а в 1795 р. Австрія, Пруссія та Росія -Третій, останній поділ Польщі, що на 123 роки (до 1918 р.) втратила своюнезалежність. Спочатку в Польщі, як і в більшості країн, діяло звичаєве право. Згодомз'являються збірники - Польська Правда (Ельблонська книга) (XIII ст.), СтатутиКазимира Великого (1347 р.), три Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.),збірники магдебурзького права. У цих джерелах були вміщені правові норми, щорегулювали відносини власності, шлюбно-сімейні, спадкування, злочинів іпокарань тощо. ТЕМА 14Держава та право Федеральної Росії14.1. Виникнення й державний лад Росії в XIV— XVI століттяхЯдром майбутньої російської держави стало Московське князівство, котре ще в XIIст. виділяється з Володимиро-Суздальського. Навколо Москви, перша літописназгадка про яку датується 1147 р., наприкінці XIII ст. розпочинається йнаприкінці XV - на початку XVI століть закїнчується процес об'єднання земель.Під час централізації відбува­ється перетворення всієї політичної системи. Намісці великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава.Змінюється вся система сюзеренно-васальних відносин: колишні великі князі самістають васалами московського великого князя; формується складна ієрархіяфеодальних чинів. Великий князь став називати себе царем (за анало­гією зординським ханом і візантійським імператором, "государем всієї Русі") та мавширокі права в галузі управління, законодавства й суду. Та влада Великого князяне була абсолютною, позаяк він не міг управ­ляти державою без Боярської думи.Члени Думи "жалувались" князем із середовища князівсько-боярської аристократії.Крім цього, князеві доводилося зважати на систему намісництва. Феодальні з'їздихоча й збирались, але вже не відігравали важливої ролі. У цей період ще продовжувала діяти двірцево-вотчинна система управління, в якійосновне місце відводилося князівському двору 93

та двірцевим відомствам ("путям"). Існували конюший, сокольний та інші "путі"під керівництвом "путнга" бояр, у віданні яких перебували села, землі й угіддя,приписані до певної галузі. З централізацією держави компетенція двірцево-вотчинної системи зросла: упідпорядкуванні "путних" бояр перебували численні штати дяків, приказчиків,ключників та ін. Князівський (великий) палац тепер став центральним відомством,якому підпорядковувалися "путні". Для управління приєднаними землями з кінця XVст. почали створюватися "обласні" палаци - Рязанський, Новгородський та ін.Зміна характеру великокнязівської влади, необхідність управляти більшими, ніжраніше, територіями держави вимагали створення спеціального апарату. Тож зкінця XV ст. починають виникати прикази - постійні установи, повноваження якихпоширювалися на територію всієї держави. Вони мали спеціальні приміщення, штатипосадовців, діловодство, архіви тощо. Одними з перших виникають приказиВеликого Палацу та Казенний. Пізніше з'являються Розряд­ний (управліннявійськовою службою), Посольський (дипломатична служба), Розбійний (каральнийорган) прикази та ін. На початку XVI ст. їх було вже близько десяти. Згодомсистема приказів охоплює всі галузі державного управління. До кінця XV ст. зберігається система кормління, запроваджена ще в періодКиївської Русі. Та з централізацією держави становище тих, хто кормився,суттєво змінюється, їхні права значно розширювалися (тепер їм було підсудне всенаселення), була здійснена спроба реоргані­зувати систему кормління з більшчітким визначенням їхніх обов'язків і запроваджується контроль за ними.Наприкінці XV ст. система кормління була обмежена виборною адміністрацією. На початку XV ст. виникають губні та земські "ізби" - виборні органи, щовиконували поліцейсько-судові функції та фінансову службу. Міста були вилученіз відання удільних князів і перейшли під владу Великого князя. Там булипризначені міські приказчики, котрі збирали податки, виконували поліцейськіфункції та були чимось на кшталт воєнних комендантів, очолювали збройні силиміста. Як і раніше, спеціальних судових установ не існувало. Суд не був відокремленийвід адміністрації. Існувала також вотчинна юстиція та церковний суд. Однак ужевизначаються судові інстанції: центральні органи почали розглядати скарги нарішення місцевих судів. Збройні сили на кінець XV — початок XVI століть були суттєво реорганізовані.Формувалося дворянське помісне ополчення. Дворянські полки, що служилипереважно в кінноті, стають надійною опорою великокнязівської влади. У разіпотреби могло скликатися народне ополчення. 94Важливі зміни відбуваються в системі фінансів. З палацової скарб­ницівиділяється державна скарбниця, котрою відав Казенний приказ. Прибутки зпалацових земель зосереджувалися в палацовій скарбниці. До державної скарбницінадходили загальнодержавні податки, кількість яких поступово збільшувалася.Скасовується фінансовий імунітет старої феодальної знаті та запроваджуєтьсязагальний податок — із сохи. Важливе значення мала й грошова реформа, проведенана початку XVI ст., згідно з якою запроваджувалася єдина грошова си­стема, аправо чеканити монету належало тільки Великому князеві. 14.2. Право Росії періоду утворення централізованої державиУ російській централізованій державі продовжувала діяти Руська Правда, текстякої був перероблений і прилаштований до нових умов життя. Нова редакціяназивалася Скороченою. Та Руська Правда не повною мірою відображала новийрівень соціально-економічного розвитку країни. Важливими документами буливеликокнязівські нормативні акти, що визначали статус місцевого самоврядування.Найвідоміші -Двінська (1397-1398 рр.) і Білозерська (1488 р.) правди. У 1497 р. був прийнятий перший Судебник централізованої держави, що базувавсяна попередньому законодавстві, але містив і багато нових норм, пов'язаних зізмінами, що відбулися в державі. Статті Судебника, яких загалом було 68, даютьможливість глибше зрозуміти різні аспекти суспільного життя того часу —посилення великокнязівської влади, кількісне зростання дворянства, появусудових інстанцій. Судебник розпочав офіційне закріпачення селян, запрова­дившиЮріїв день (перехід селян від одного феодала до іншого обмежу­вався тижнем до йтижнем після осіннього церковного свята на честь святого Георгія (Юрія; 26листопада за старим стилем)). Переважна частина його статей вміщує нормикримінального права, криміналь­ного судочинства, закріплює зміни в каральнійполітиці держави. У Судебнику 1497р. норм й права викладено безсистемне, казуально, привілеїпанівного класу визначено відкрито. Під злочином Судебник розуміє "лихусправу", що завдає збитків і державі, і панівному класу. Виникли нові видизлочинів — державні та проти суду. З'явилося таке поняття, як "нехитрі діяння"("ненавмисні") та рецидив. Змінилося коло суб'єктів злочину-тепер нимивизнаються й холопи. Найбільш тяжкими вважалися державні злочини ("крамола", "подим"), грабіж,розбій, убивство пана, крадіжка межевих знаків. Судебник передбачав і такі видизлочинів, як наклеп і образа словом. Встановлено відповідальність посадовихосіб. Судебник 1497 р. широко застосовує смертну кару та членоушкоджувальніпокарання. 95

У кримінальному процесі зберігалася та ж змагально-звинувачу­вальна форма, алетільки у справах про дрібні злочини та майнові суперечки. Тепер у суді почаливести протокол, здійснювати виклики до суду; судові рішення оформлюватиспеціальними документами. Введено поняття позовної давності. Як доказ, окрімприсяги, особистого зізнання та свідчення свідків, почали ви­користовувати йдокументи. Не зник судовий поєдинок. Судебнику 1497 р. була відома й розшукова форма процесу. У такому разіініціатива порушення справи належала державному органові, оскільки розшукзастосовувався, переважно, щодо особливо важких злочинів. Доказами врозшуковому процесі визнавалися обшук, піймання на місці злочину. 14.3. Станово-представницька монархія в РосіїСтаново-представницька монархія була новою формою держав­ного правління,особливість якої полягала в тому, що царська влада залучала до вирішенняважливих питань представників не тільки панів­ного класу, а й верхівки міськогонаселення. Опертям централізова­ної держави стає дворянство, котре булозацікавлене в активній зовнішній політиці та в подоланні боярських міжусобиць. Утворення станово-представницької монархії в Росії проявилося в скликанніЗемських соборів. Станово-представницька монархія існувала в Росії до XVII ст.,коли її змінила нова форма правління -абсолютна монархія. Від 1547 р. глава держави став називатися царем. Зміна титулу мала такіполітичні цілі: зміцнення влади монарха та запобігання претензіям на престолколишніх удільних князів, оскільки титул царя передався у спадок. НаприкінціXVI ст. узвичаївся порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборі. Царяк глава держави мав значні повноваження в адміністративній, законодавчій ісудовій сферах. У своїй діяльності він спирався на Боярську Думу та Земськісобори. Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постійнийорган, наділений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирішувавнайважливіші питання. До складу Боярської Думи належали бояри, колишніудільнікнязі, думні дворяни, окольничі, думні дяки та представникиміськогонаселення.Хочаподальшш склад Думи й змінився в бік збільшення представництвадворянства, вона продовжувала залишатися органом боярської аристократії. Особливе місце в системі органів державного управління посідали Земські собори.Вони скликалися із середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р.,останній 1653 р.). їх скликання оголошувалося спеціальною царською грамотою.Земські собори складалися 96з Боярської Думи, Освяченого собору (вищий колегіальний орган православноїцеркви) та виборних представників від дворян і міського населення. Суперечки,що точилися між ними, сприяли посиленню влади царя. Земські собори вирішувалиосновні питання державного життя: вибори чи затвердження царя, запровадженнянових податків, оголошення війни, питання внутрішньої та зовнішньої політикитощо. Питання обговорював кожний стан окремо, але рішення повинні були прийматиразом. Продовжувала розвиватися система приказів, загальна кількість яких на серединуXVII ст. сягає 90. Для роботи приказів був характер­ний бюрократичний стиль:чітке підпорядкування (по вертикалі) та безумовне дотримання інструкцій іприписів (по горизонталі). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр,окольничих, думних дворян і дяків. Залежно від діяльності приказу начальникамимогли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та ін. Ведення діловодствапокладалося на дяків. Технічну та канцелярську роботу здійснювали піддячиі.Питаннями організації державної служби відали прикази Великого приходу,Розрядний, Помісний і Ямський. Структур­ним підрозділом приказу був стіл, якийспеціалізувався за галузевим або територіальним принципом. Столи поділялися наповиття. Основними органами управління на місцях у другій половині XVI ст. стаютьземські та губні ізби. Земські ізби обирало тяглове населення посадів іволостей на один-два роки у складі земського старости, дячка та цілувальників.Земські органи утримувалися коштом місцевого населення. Вони здійснювалифінансові, судові та поліцейські функції. Губні ізби ставали основними органами управління в повітах. Вони виконувалиполіцейські та судові функції. Очолював цей орган обраний населенням староста,судочинство покладалося на цілуваль­ників, дяків і піддячних. На початку XVII ст. було реорганізовано місцеве управління. Адміністративні,поліцейські та воєнні функції покладалися на при­значених центральною владоювоєвод, їм же почали підпорядкову­ватися земські й губні ізби, міськіприказчики. У своїй діяльності воєводи спиралися на спеціально створений апарат— приказні ізби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильнітощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар і Боярська дума.Строк служби воєводи становив один-три роки. У цей період було проведено реформу збройних сил. У її контексті продовжувалосьупорядкування організації дворянського ополчення, створено постійне стрілецькевійсько. На початку XVII ст. виникають постійні полки - рейтарські (від нім."рейтар" - вершник; вид найманої 97

кінноти), пушкарські, драгунські (від франц. сіга^от - вид кінноти, що вела бійу пішому і кінному строю) та ін. Вони були праобразом постійної та регулярноїармії, що сформувалася в Росії тільки у XVIII ст. 14.4. Право Росії періоду станово-представницької монархіїУ період станово-представницької монархії зростає роль цар­ськогозаконодавства. Крім законодавчих актів, які приймались царем спільно зБоярською Думою, збільшується кількість "іменних" цар­ських указів. Зпідвідомчих питань нормативні акти видавали й прикази. У Судебнику 1550 р. бувзакріплений принцип систематизації тих нормативних актів, які не ввійшли досудебників. Важливе значення для розвитку російського права мали Судеб­ник 1550 р., Стоглав1551 р. (назву отримав від збірника соборних рішень, поділеного на 100 глав),документи, що підтверджували ліквідацію системи кормління (наприклад,Мединський губний наказ 1555 р.) і земських управлінських органів. В основу Судебника 1550 р. був покладений Судебник 1497 р. Однак у ньоговнесено нові статті про феодальне землеволодіння, губне та земське управління,більш детально регламентувався розшук "лихих людей", судовий процес, наводилосярозширене поняття злочину, міра покарання була поставлена в залежність відсоціального статусу потерпілого тощо. Стоглав 1551 р. було укладено як результат спільної нормотворчої діяльностідуховенства та феодальної знаті. Він торкався, переважно, церковних питань іпоряд з Номоканоном був основним кодексом правових норм, які визначаливнутрішнє життя духовенства та його взаємовідносини з суспільством і державою(збереглося декілька рукописних редакцій Стоглава). Статутна книга Розбійного приказу (1555—1556 рр.) містила норми кримінальногоправа та процесу, що свідчили про посилення каральної політики держави. Відомітакож книги Помісного (1648 р.) і Земського (1626—1648 рр.) приказів. Наприкінці ХУІ-ХУН століть було здійснено спробу загальної систематизаціїзаконодавства через складання зведених судебників, але які так і не отрималиофіційного затвердження. Важливим правовим документом епохи було Соборне уложення 1649 р., яке відіграловажливу роль у розвиткові російського права. Уложення стало першим друкованимкодексом Росії. Воно склада­лося з 25 глав і 967 статей. Джерелами уложеннябули книги приказів, судебники, царське законодавство та боярські вироки.Основний акцент у ньому робиться на кримінальному праві та судочинстві. 98 Багато уваги приділено питанням землеволодіння. Зокрема, узагальнюються способизміни права землеволодіння: володарями помість могли бути дворяни та бояри;помістя могло передаватися синам у спадок; дочки могли отримати помістя якпосаг; дозволявся обмін помістями. Зобов'язальне право передбачало, що зобов'язання за договором теперзабезпечувалося не особою, а майном відповідача. Одне за одного відповідалиподружжя, батьки та діти. Усе більшого значення набуває письмова формаукладання договору, визначався порядок визнання договору недійсним. Спадковому праву відомі спадкоємці за законом і за заповітом. Згідно зУложенням, юридичні наслідки мав тільки шлюб, укладений у церкві. Обов'язковоюдля шлюбу була згода батьків. В Уложенні немає поняття злочину, але з його змісту зрозуміло, що злочином єпорушення царської волі. Суб'єкти злочину - представ­ники всіх станів. Злочиниподілялись на умисні та необережні. Уже були відомі інститути необхідноїоборони та крайньої необхідності. Серед злочинів найтяжчими вважалися злочинипроти віри, далі — йшли державні. Регламентувалися склади злочинів проти особи:вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, образа словами та діями. Основнамета покарання - залякати. Застосовувалися такі види покарання: смертна кара,тілесні покарання, тюремне ув'язнення, заслання, майнові покарання, позбавленнячину та церковне покаяння. 14.5. Державний лад Росії у період утворення та розвитку абсолютної монархії(друга половина ХУІІ-ХУШ століть) Наприкінці XVII ст. в Росії формується абсолютна монархія. Вонахарактеризувалася такими ознаками: вся повнота державної влади концентрується вруках однієї особи; виникає професійний бюро­кратичний апарат; створюєтьсясильна постійна армія; відсутні станово-представницькі органи й установи. Однаку російського абсолютизму були свої суттєві особливості: абсолютизм у Росії сформувався в умовах розвитку кріпосни­цтва, а не розвитку капіталістичних відносин і відміни феодальнихінститутів, як це було в Європі;соціальним підґрунтям російського абсолютизму було кріпос­ницьке дворянство та служилий стан, тоді як європейський абсо­лютизм спирався на союз дворянства з містами;становлення абсолютизму в Росії супроводжувалося зовнішньоюекспансією, втручанням держави в усі сфери суспільного життя.99

На чолі держави стояв монарх, якому належала вища законодавча, виконавча тасудова влада. Він також був головнокомандувачем армії, а з підпорядкуваннямцеркви державі - главою церкви. Згідно з того­часними ідеологічниминастановами, глава держави зображався "батьком народу", який знає чого хочутьйого діти, а тому він має право їх виховувати, повчати та карати. У 1722 р. буввиданий указ, згідно з яким монарх діставав право призначати свого спадкоємця.Юридичним джерелом закону стала визнаватися воля монарха. Боярська Дума наприкінці XVII ст. з органу, котрому нарівні з царем належалався повнота влади, перетворюється на судово-управлінський орган, якийздійснював нагляд за діяльністю виконав­чих органів (приказів) і органівмісцевого управління. У 1701 р.функції Боярської Думи були передані Ближнійканцелярії, що координувала роботу центральних органів управління, її посадовціоб'єдналися в раду й отримали назву Консіліїміністрів. Після утворення в 1711р. Сенату Боярську Думу було ліквідовано. Сенат складався з дев'яти сенаторів і обер-секретаря, призначува­нихімператором. За структурою Сенат складався з присутствія (загальних зборівсенаторів) і канцелярії (очолювалася обер-секретарем та складалася зі столів:розрядного, таємного, губернського, приказного та ін.). До компетенції Сенатуналежали: судова й організаційна діяльність, фінансовий і податковий контроль,зовнішньоторговельні та кредитні повноваження. Спочатку рішення приймалисяколегіальне й тільки єдиногласно,аз 1714 р.~ більшістю голосів. Контроль задіяльністю Сенату здійснював спочатку генерал-ревізор, а пізніше -обер-секретар. Для посилення контролю з боку імператора при Сенаті в 1722 р.за­проваджувалися посади генерал-прокурора (фактично був главою Сенату) йобер-прокурора (очолювали департаменти Сенату). По смерті Петра І роль Сенатуяк вищого органу управління починає зменшу­ватися. Уплив Сенату посилюєтьсязнову в 1744 р. Тоді він мав чотири департаменти: духовних, фінансових,торговельно-промислових і судових справ. За царювання Івана Антоновича й АнниЛеопольдівіш значення Сенату знову зменшується, а за Єлизавети Петрівни-зростає. За Катерини //Сенат стає вищим судово-адміністративним органом, якийскладався з шести департаментів. З 1801р. Сенат остаточно стає вищою судовоюінстанцією. У 1726 р. для вирішення важливих питань внутрішньої та зовніш­ньої політикибуло створено Верховну Таємну раду, що отримала законодавчі повноваження тарозглядала скарги на дії Сенату, під­бирала кандидатури сенаторів. Цей органуправління був ліквідова­ний у 1730 р. Його місце зайняв Кабінет міністрів,який спочатку виконував дорадчі функції при імператриці Анні Іоан ієні, аз 1735р. 100

отримує законодавчі повноваження. Склад Кабінету міністрів становив три особи.Ліквідований був у 1741 р., а замість нього створюється інший центральнийорган, який вирішував питання державного управ­ління - Кабінет її Величності(імператриці Єлизавети Петрівни). Пізніше він називався Імператорською радою(прнПетріІІГ), Радою при найвищому дворі (за Катерини II). Увесь час вінзберігав за собою значні повноваження в різних сферах державного управління. Центральними органами управління були й прикази (у 1699 р. їх було 44).У1718-1720 рр. замість них були створені колегії, до складу яких належали:президенти, віце-президенти, чотири радники, чотири асесори (засідателі),секретар, актуаріус, регістратор, перекладач, піддячі. У грудні 1718р. бувзатверджений реєстр колегій. Найважливі­шими "державними" колегіями були три:Військова, Адміралтейська, Іноземних справ. Фінансовими питаннями відали:Камер-колегія (відповідала за прибутки держави), Ревізіон-колегія (контролювалазбирання та витрату казенних коштів). Існували й інші колегії: Комерц-колегія(торгівля), Берг-колегія (гірничасправа), Мануфактур-колегія (легкапромисловість), Юстиц-колегія (судова система) тощо. У процесі створення нових органів управління виникли нові титули: канцлер,дійсний таємний і таємний радники, радник, асесор та ін. Штати та придвірніпосади були прирівняні до офіцерських рангів. Служба стає професійною, апосадовці - привілейованим станом. Указом від 1708 р. вся територія Росії поділялася на вісім губерній. У 1714р.їх стає одинадцять. На чолі губерній стояли губернатори, в руках якихзосереджувалась адміністративна, судова та військова влада. У 1713 р. з метоюпоставити діяльність губернатора під контроль дворянства були запровадженіландрати (радники; від нім. "пандрат"; "панд" - країна і "рат" - радник), якіразом 3 губернато­ром утворювали колегію з 8, 10 чи 12 осіб, залежно відрозміру губернії, для управління нею. Губернії поділялися на повіти, очолюванікомендантами. У 1712—1715 рр. адміністративно-територіальний поділ був такий:уся територія держави поділялася на губернії, губернії- на провінції,провінції- на повіти (ліквідовані в 1715 р.). З 1719 р. територія державиподілялася на 45 провінцій, що були основними одиницями управління таскладалися з дистріктів (округів). У1775 р. було здійснено губернську реформу,згідно з якою основною адміністративною одиницею, що об'єднувала центр імперіїта її округи, була губернія на чолі з губернатором. При останньому існувавколегіальний орган - губернське правління, що перебувало під наглядом Сенату.Склад правління такий - губернатор і два радники. Губернське правліннявиконувало такі функції: загальне управління губернією, публікація законів,указів і розпоряджень імператора, нагляд за їх виконанням, накладання арешту намайно, розгляд скарг та ін. 101

У XVII—ХУШ століттях створюється регулярна армія. Наприкінці XVII ст. булирозформовані стрілецькі полки та припинило своє існування дворянське кіннеополчення. У 1687 р. було створено "потішні" полки (Преображенський іСеменівський), що стали ядром нової армії. У 1699-1705 рр. у Росії булазапроваджена рекрутська система комплектування армії. Рекрутській повинностіпідлягало все податкове чоловіче населення. Служба була довічною. Солдатинабиралися з селян і міщан, офіцери—з дворян. Для підготовки офіцерів буливідкриті воєнні школи: бомбардирів (1698 р.), артилерійські (1701, 1712 рр.),Морська академія (1715р.) та ін. Управління армією спочатку здійснювали прикази(Розрядний, Військових справ, Артилерії, Провіант­ський тощо), а згодом -Сенат, Військова колегія (1719р.), Адм іралтейська колегія (1718 р.). Арміяподілялася на полки, полки - на ескадрони та батальйони, а ті, своєю чергою, -на роти. Розвивається система каральних органів. Боротьбу з антифеодаль­ними виступаминаприкінці XVII ст. вели прикази (Розбійний, Таємних справ, Преображенський). У1718 р. виникає Таємна канцелярія. Після ліквідації Таємної канцелярії (1726р.) і Преображен-ського приказу (1729 р.) їхні повноваження переходять спочаткудо Сенату та Верховної Таєм ної ради, а потім - до Канцелярії таємних розшукаєшсправ (1731 р.). Після її ліквідації в / 762р. було створено Таємну експедиціюСенату, що перебувала під контролем імпера­триці Катерини II. На початку XVIII ст. у структурі державного апарату виникає новий орган -поліція, що у своїй діяльності спиралася на старост вулиць і десятників(обиралися з-поміж купців і ремісників). До ком­петенції поліції належали:охорона порядку, боротьба зі злочинністю, міський благоустрій, виловленняселян-утікачів, протипожежні заходи. 14.6. Соборне уложення 1649 р. та його загальна характеристикаПід натиском дворянства в умовах бурхливих соціальних заворушень у 1648 р.розпочинається підготовка нового зводу законів, який мав взяти до уваги становіінтереси землевласників і посадської верхівки та сприяти подальшому зміцненнюсамодержавного ладу. Над його підготовкою працювала спеціально створена комісія"Приказ князя та ближнього боярина Миколи Івановича Одоєвського". Нове Уложеннябуло прийняте під час роботи Земського собору 1648-1649рр.усічні 1649р. Це був,фактично, універсальний кодекс законів феодального права, що не мав аналогів упопередній законотворчій роботі. 102За структурою Уложення поділялося на 25 глав і 967 статей (про масштабністьцього акта свідчить довжина стовбчика (сувою), на якому викладено його зміст, -309 м). Джерелами Уложення, що було засадничим законом російськогосамодержавства аж до середини XIX ст., стали Судебники 1497 і 1550 рр. танормативна база візантійського й литовського законодавства, указні книгиприказів, царські укази, рішення Земських соборів, Стоглав. В Утюженнірегламентувалися буквально всі сфери державного та суспільного життя, зокрема,судово-адміністративні, соціально-економічні, військові, духовні й навітьсімейні відносини. Особлива увага приділялася охороні "честі та здоров'ягосударя", царської влади, представників "государевого двору", церкви. Загалом, більшість законодавчих норм Соборного уложення 1649 р. було розробленов інтересах дворянства, вони сприяли його консолі­дації як основного опертясамодержавства. 14.7. Розвиток права Росії наприкінці XVII -у першій половині XVIII столітьОсновними джерелами права в період абсолютизму були:Соборнеуложення 1649р., правова сила якого неодноразовопідтверджувалася указами;регламенти-акти, що визначали загальну структуру, штати,функції та напрямки діяльності державних органів. Загалом було за­тверджено сім регламентів (Крігс-комісаріату (1711р.), Штатс-контори(1719 р.), Коммерц-колегії (1719 р.), Генеральний регламент (1720 р.),Головного магістрату (1721 р.), Духовний (1721 р.);маніфести - видавалися монархом і за його підписом та булизвернені до всього населення й усіх установ (про вступ монархана престол, початок війни, підписання миру тощо);статути — збірники, що містили норми, які стосувалися пев­ної сфери державної діяльності (Військовий статут (1716 р.),Морський статут (1720 р.), Вексельний статут (1729 р.) та ін.);іменні укази - видавалися та підписувалися монархом і адресу­валися конкретним державним установам або посадовим особам(Сенатові, колегіям, губернаторам).У другій половині XVII ст. було здійснено часткову системати­зацію такодифікацію галузевих норм. Укладено: Новоторговий статут (1667 р.), Новоуказністатті про розбійні, татебні справи і вбивства (1669 р.), Новоуказні статті пропомістя (1676 р.), Ново­указні статті про вотчини (1680 р.) та ін. Кодифікаційні роботи були продовжені й у першій половині XVIII ст.: Артикулвійськовий (1725 р.), що був, фактично, кримінальним 103

кодексом; Генеральний регламент (1720 р.) — збірник адміністратив­ногозаконодавства; Пункти про вотчинні справи (1725 р.)—узагальнен­ня судовоїпрактики й тлумачення законів про спадкування та ін. У цей же час завершується процес ліквідації правової відмінності між помістям івотчиною. Указ 1719р. "Про порядок спадкування нерухомого та рухомого майна"називає їх нерухомістю. Щоб запобігти дробленню земельних володінь, нерухомемайно пере­давалось у спадок тільки одному синові. У 1731 р. на вимогудворян­ства Указ про єдиноспадкування було скасовано. Були введені обмеження й на право користування землею. Так, відповідно до Указу1719р., добування корисних копалин на приват­них землях ставало прерогативоюдержави. Деякі породи дерев, які використовувались у суднобудуванні, булооголошено заповід­ними. Таке становище зберігалося до царювання Катерини II,яка, йдучи назустріч побажанням дворян, скасувала всі ці обмеження вкористуванні власністю. Значна увага приділялася правовим гарантіям розвитку промисловості й торгівлі.Майстрові люди звільнялися від сплати податків і військової служби, державанадавала кредити на будівництво заводів з переробки золота, срібла, міді. У сфері зобов'язального права слід назвати норми, що розвивали наявні тарегламентували раніше невідомі форми договірних відносин: договір постачання;договір особистого найму; договір майнового найму; договір поклажі; договірзайму. Закладати можна було тільки власне майно. Заборонявся заклад казенноїзброї, мундира. Петро І вніс суттєві зміни в законодавство про сім'ю та шлюб. Був підвищенийшлюбний вік для чоловіків з 15 до 20 років, а для жінок —з 12 до 17 років.Законну силу мали тільки церковні шлюби. Заборонялося одружуватися особам зпсихічними вадами. Указ від 6 квітня 1722 р. "Про освідчення дураківу Сенаті"забороняв одружуватися "дуракам". Не могли одружуватися близькі родичі. Законзабороняв одружуватися понад три рази. Законодавство вимагало також згоди нашлюб не лише тих, хто одружувався, а і їхніх батьків. Для військовослужбовцівпри одруженні вимагався дозвіл начальства, а для дворян - знання арифметики тагеометрії. Приводи до розлучення були такі: політична смерть (тобто по­збавлення всіхгромадянських прав) і заслання на вічну каторгу, без­вісна відсутність одного зподружжя протягом трьох років, перелюб, невиліковна хвороба, замах одного зподружжя на життя іншого. До 1721 р. було заборонено шлюби християн з представниками інших конфесій.Дружина повністю підпорядковувалася чоловікові, котрий мав право її карати.Майнові права та правоздатність дружини не обмежувалися. 104Батьки користувалися великою владою стосовно своїх дітей. Вони могли їх карати,віддавати в найм, до монастиря. Батько повинен був утримувати й своїхнезаконнонароджених дітей та їхню матір. Опіка призначалася над малолітніми дітьми та продовжувалася до їхньогоповноліття. Спадкове право передбачало спадкування за законам і за заповітом.Злочином визнавалося суспільне небезпечне діяння, що завдавало шкоди державі.Держава ж захищала інтереси дворян. Усі злочини поділялися наумисні, необережніта випадкові. Кримінальна відпо­відальність наставала тільки при вчиненніумисного чи необереж­ного злочину. Злочин поділявся на стадії: намір, посяганняна злочин і закінчений злочин. У деяких випадках закон установлював покараннявже за намір (наприклад, державні злочини). Посягання на злочин могло бутизакінченим і незакінченим. Як пом'якшуючі обставини визнавалися: стан аффекту, психічна хвороба,малолітство злочинця, невідання та давність. Стан сп'яніння, що ранішерозглядавсь як пом'якшуюча вину обставина, почав розглядатись як обставина, щообтяжує покарання. Законодавство вводило поняття крайньої необхідності та необхідної оборони.Злочини, вчинені за таких умов, не каралися. Інститут співучасті було ще недостатньо розроблено, тому, зазвичай,співучасники злочину каралися однаково. Виділяли такі основні види злочинів: протирелігії(чаклунсг[во, ідолопоклонство,богохульство та ін.); державні (задум вбити чи захопити царя; словесна образамонарха, заколот, збройне повстання тощо); посадові (хабарництво,казнокрадство, несплата податків); військові (зрада, ухиляння від служби чивербування, дезертирство, порушення військової дисципліни та ін.); протипорядку управління та суду (зривання й знищення указів, підробка печаток,фальшивомонетство, лжеприсяга, лжесвідчення); проти благопристойності(переховуван­ня злочинців, утримування притонів, виконання непристойних пісеньі виголошення нецензурних слів); проти особи (вбивство, дуель, побої, брехня,образа словом); майнові (крадіжка, грабіж, підпал, знищення чи пошкодженнячужого майна, шахрайство); проти моральності (зґвалтування, розпуста,двоєженство, перелюб тощо). Основною метою покарання було залякування, відплата, ізоляція злочинця та йогоексплуатація. Основні види покарання на той час: смертна кара; тілесніпокарання; каторжні роботи; тюремне ув'язнення; позбавлення честі та гідності;майнові покарання (конфіскація майна, штраф, вирахування з жалування); церковніпокаяння. Покарання призначалися згідно з класовою належністю злочинця. Стратиздійснювалися публічно. 105

• консервативний характер англійської революції, що пояснюється тривалим союзомміж буржуазією та більшою частиною великих землевласників. Основне завдання, що стояло перед англійською революцією, -це ліквідаціяфеодальної влади та встановлення буржуазного панування, забезпечення переходувід однієї суспільно-економічної формації до іншої. У своєму розвиткові вонапройшла такі чотири етапи: конституційний (1640—1642 рр.);Перша громадянська війна ( 1642—1646 рр.);боротьба за поглиблення демократичного змісту революції(1646-1649 рр.);індепендеитськареспубліка (1649-1653 рр.).15.2. Перший період англійської буржуазної революції та виникненняконституційної монархії Англійським королям з династії Тюдорів певний час вдавалося маскуватиабсолютизм парламентськими формами правління. Стюарти, що утвердилися в Англіїпісля смерті Єлизавети І Тюдор (1603), у період кризи та розпаду абсолютизмуперейшли до режиму відкритої диктатури, вступивши в гострий конфлікт зПарламентом. Три перших Парламенти Якова І (скликані в 1604, 1614, 1621 рр.)були розпущені через відмову Палати общин надати королеві право збиратиподатки. Яков І (1603-1625) почав шукати "поза­парламентські шляхи" поповненняказни (запровадження нових податків, стягнення старих феодальних повинностей,торгівля титулами, посадами, монополіями тощо). Такою ж неприйнятною дляПарламенту була й зовнішня політика короля - намагання зблизи­тися з"національним ворогом" англійської буржуазії-Іспанією За наступника Якова - Карпа І (1625-1649) - політичний шантаж, інтриги,свавілля ще більше загострили конфлікт між королем і Парламентом. 7 червня1628р. королеві була подана так звана "Петиція про право", що була спрямованана обмеження королівського свавілля. У відповідь Карл І розпустив Парламент іне скликав його 11 років. У квітні 1640 р., щоб отримати субсидії для веденняшотландської війни, король скликає Парламент, який виявився неслухняним і буврозпущений. Цей Парламент дістав назву "короткого" (проіснував з 13 квітня до 5травня 1640 р.). Однак відсутність грошей, незадоволен­ня не тільки народнихнизів, але й серед фінансистів та купців Сіті (центральна частина Лондона, вякій зосереджені контори та правління найбільших банкірів і страхових компанійтощо), частини перів зробили положення Карла безвихідним. Був скликаний новийПарламент, який пізніше почав називатися "довгим" (з 3 листопада 1640 р. до1653 р.). 107ТЕМА 15Розвиток буржуазної держави та права у Великобританії15.1. Передумови, риси й основні періоди англійської буржуазної революціїНа початку XVII ст. Англія була типовою аграрною країною. 4/5 від 5 000 000осіб з їїнаселення проживало в селі. Та капіталістичні відносини в цій країнірозвивалися значно інтенсивніше, ніж в інших європейських країнах (окрімНідерландів). Відбувалося накопичення капіталу в промисловості й торгівлі.Однак розвиток капіталу в Англії стримувався: свавіллям у процесі встановленнята збирання податків; свавіллям судової влади, що перебувала в повнійзалежності від короля; терором і позасудовими розправами "Зоряної палати" й"Високої комісії""; королівською монополією, що обмежувала свободу торгівлі йурядовими регламентаціями розвитку промисловості; релігійною політикоюабсолютизму, що викликала загальне обурення. Отож в Англії складаютьсяоб'єктивні (економічні) та суб'єктивні (інтереси буржуазії) передумови дореволюції, яка розпочалася в середині XVII ст. Вона мала свої особливості: • революція розпочалася та відбувалася під релігійним стягом. Роль бойовоїтеорії повстанців відіграла ідеологія пуританізму (від англ. ригіїат, лат.ригіїаз - чистота), гаслами якої були реформи панівної англіканської церкви,очищення її від католицизму, створення своєї общини на чолі з пресвітерами,відновлення давніх вольностей. Під час революції пуритани розділилися на трипрошарки (напрямки): пресвітеріани (від грецьк. ргехЬуІегох — старійшин,старійшина; відстою­вали інтереси та погляди великої буржуазії: заводчиків,фабрикантів, купців, банкірів), які прагнули встановити в країні парламентськумонархію; індепенденти (від англ. іпсіерепсіепіз - незалежні; представникисередньої буржуазії, середнього й дрібного дворянства, заможного селянства,дрібних торговців, ремісників) - погоджувалися з ідеєю конституційної монархії(але припускали можливість встановлення республіки) та вимагали, щоби завільною людиною були визначені права на свободу слова, совісті, друку та ін.;певеллери (від англ. ^еVе^^е^5 — урівнювачі; представ­ники від ремісників івільних селян) — вимагали ліквідації монархічної влади та встановленнядемократичної республіки з однопалатним парламентом і загальним виборчимправом; • проти абсолютизму англійська буржуазія виступила в союзі з новим дворянством(джентрі), а не з народом; 106