Історія держави і права зарубіжних країн

Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни­ком і найвищимсуддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер,і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особистежиття. У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великоюкількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувалорозмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистихпотреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалосьуправління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першимпомічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда".Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усіважелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг,управляв царськими маєтками, іригацій­ними спорудами, фінансами, господарськимироботами. За повноважен­ням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник,начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вонибули не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовимиособами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управлінняздійснювали органи общинного самовряду­вання, що наділилися адміністративними,судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноваженьпосадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок. Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення.Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за своюслужбу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом,будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чиобміняти. Для управ­ління військами створювався спеціальний апарат, якийочолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальникиколіс­ниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військовихпосадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воє­начальників,командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель,який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення рештисуддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевоїадміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування.Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді,котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально—по три,чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання йбули по­радниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів. 22 3.4. Реформи ХаммурапіЗа правління Вавилоном Хаммурапі (1792-1750 рр. до Р. X.) від­бувається значнепіднесення держави. Швидко розвиваються товарно-грошові відносини, приватнірабовласницькі господарства, централі­зується держава та зміцнюється царськавлада, розвивається право. Ці досягнення значною мірою були зумовлені тимиреформами, котрі здійснив цей правитель. Економічна реформа:заборона продавати землі общинників;скасування стягнення податків із селян зерном, маслом, вовноюта запровадження податку сріблом;обмеження лихварства (до 20 % сріблом);обмеження терміну боргової кабали трьома роками;

скасування накопичених у країні боргів (кілька разів).Адміністративна реформа:упорядкування й удосконалення центрального апарату;— створення відомств, серед яких провідне місце посіли військове, фінансове тавідомства громадських робіт; поділ усієї країни на області, якими почали керувати царськічиновники;на чолі міст поставлено призначених царем керівників, котрізабезпечували збір податків, мобілізацію населення на громадськіроботи, в ополчення та ін.Судова реформа:обмеження судових функцій храмів і общин;передання основних судових функцій посадовим особамна місцях;запровадження у містах, так званих, царських судів, які діяликолегіально.Релігійна реформа:культ єдиного бога - Мардука;царську владу проголошено божественною, тому вона встановлюєзгоду між людьми.3.5. Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія віднайдення пам'ятки,структура, принципи Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причина­ми їх появибули: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажаннязакріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальнісуперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі бувзнайдений французьким 23

ученимЖ.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столицістародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він,очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьбленіархаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодніцей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу,282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структуріЗаконів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділуна "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвяченіпроцесуальним нормам, 6—126 —майно­вим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейномуправу, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям зрухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. УЗаконах Хаммурапі яскраво відображені основні риси старо­давнього примітивногоправа: юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівностілюдей і рабовласництва;казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини,а загальних норм немає);наявність великої кількості прогалин у праві;порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багатонорм сформульовано нечітко чи суперечливо);зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволібагато законів);переважання кримінально-правових норм над цивільно-право­вими, жорстокий і примітивний характер покарань.У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірникчинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картинуідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про своюдіяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданихдумок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізнішихпам'яток права Стародавньої Передньої Азії. 3.6. Право власності та зобов'язальне право в Законах ХаммурапіЗакони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній змістсвідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності,зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності моглибути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, такзваного, майна 24"і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньоїобов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мавправа його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати яквикуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад,дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то такакупівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупецьвтрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37). Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську брамучужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15).Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіянняшкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість(ст. 199). Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхиступриватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті6,8 тощо). Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг, то вЗаконах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини,їхній зміст свідчить І Іро те, що існувало дві основні підстави для виникненнязобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували І аківиди договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі,доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи: пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування,спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певнихІ Іравил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо);без відчуження речі.Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість їхзакону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що маютьобмежену дієздатність і право-Ідатність, п'яницями. Основним засобом забезпечення виконання договірних юбов'язань був заклад, сутьякого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору міг задовольнитисвої вимоги за рахунок І.І кладеної речі. Предметом закладу могли бути: золото,срібло, зерно, оудівлі, раби тощо. Значна кількість постанов Законів Хаммурапі стосується порядку Іа доволеннямайнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.). 25

3.7. Шлюбно-сімейні відносини та спадкове право за Законами ХаммурапіОсновна форма шлюбу - моногамія. Та в разі хвороби, без­дітності, нерозсудливоїповедінки першої дружини чоловік мігузяти другу. Формою укладення шлюбу бувдоговір між батьками нареченого та нареченої. Якщо не було договору, то не булой шлюбу. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був передшлюбний подарунокнареченого сім'ї нареченої. Посаг нареченої залишався її власністю. Викупнаплата нареченого батькові нареченої—терха-тум. Жінка у Вавилоні була доситьшанованою та мала порівняно незалежне становище. Окрім посагу, дружинарозпоряджалася подарунками чоловіка, могла вільно укладати різноманітнідоговори, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею,лихвар­ством. Однак у сім'ї вона мала підлегле щодо чоловіка становище. Розлучення було вільним лише для чоловіків. Жінка могла розлучитися лише запевних умов (якщо чоловік потрапив у полон, а вдома не було харчів; якщо їїчоловік кинув поселення та втік; якщо чоловік постійно зраджував і принижувавїї) (статті 134-136,142). Дитина в Законах Хаммурапі розглядалася не тільки яксуб'єкт, але і як об'єкт права. Вона, наприклад, могла бути предметом закладу(ст. 117). Однак встановлювалася рівність дітей, навіть коли вони походили відрабині. Взаємини батьків і дітей визначалися владою домовласника над дітьми доїхнього повноліття. Батько мав право продати дітей у рабство чи віддати вкабалу. Спадкування здійснювалося за законом і за заповітам. Спадко­ємцями були один ізподружжя, діти, внуки, всиновлені діти, діти від рабині, якщо батько визнав їхсвоїми. При спадкуванні за законом спадок розподілявся порівну між синами, адочки отримували свої частки як посаг. 3.8. Злочин і покарання в Законах царя ХаммурапіВажливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і по­каранням. Стосовнозагальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекудивзято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають,пом'якшують або по­силюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються взбірнику, можна поділити на декілька груп: злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень,образа, наклеп);злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна,крадіжка, грабіж, розбій);26

злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносиниз близькими родичами);посадові злочини (зловживання службовим становищем);5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків).Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійнізлочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на держав­ний лад.Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна караза них вважалася справою очевидною. Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайножорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститисяйому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому. Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадуєтьсяпонад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю,повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання(відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалосятаврування злочинців. Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання,грошові штрафи, відшкодування збитків. Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону -"око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичай­ним (ст. 200), дзеркальним(ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, колизлочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов окомушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половинуйого вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастовоїналежності людини. 3.9. Закони Хаммурапі про судовий процесУ Стародавньому Вавилоні ще не існувало поділу на кримінальний і цивільнийпроцес. Розпочинався процес з ініціативи потерпілого. Сторони мали особистоз'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді були: клятва, показаннясвідків, письмові акти тощо. Норми процесуального права вимагали від суддівособистого вивчення та ведення справи. Суддя оцінював показання сторін ісвідків за враженням від їхнього голосу, кольору обличчя, жестів, погляду таін. Застосовувалися ордалії (випробування). Суддя після прийнят­тя рішення посправі не мав права його змінювати. Якщо він це робив, то платив штраф, який у12 разів перевищував суму позову. Передбачалося судове покарання за неправдивесвідчення. 27

ТЕМА 4Держава та право Стародавньої Індії4.1. Виникнення держав у ІндіїІндія за розмірами своєї території та кількістю населення вже в далекомуминулому, як і сьогодні, належала до однієї з найбільших країн Азії. Першіпаростки цивілізації на її території з'являються ще в сиву давнину. На стадіїнеоліту стали освоюватися долини рік Інд і Ганг. Від найдавніших часів земліСтародавньої Індії заселяли дравіди. Свою основну річку вони називали Синдху,грекам вона була відомою як Індос, звідси й назва країни - Індія. У серединіIII тис. до Р. X. тут з'являється приватна власність, раби-полонені,розпочинається роз­шарування вільних общинників, що зумовлює значні зміни вжитті людей. Прагнення до збагачення стає одним з визначальних у їхнійдіяльності. Гонитва за чужим добром спричиняє війни між сусідніми общинами таплеменами, утворення соціальної верхівки, що починає протистояти масі вільнихобщинників. Зароджується особлива організа­ція управління - військовадемократія, основними елементами якої були народні збори чоловіків-воїнів, радиродових старійшин і військові вожді (раджани), це, фактично, зародки державноївлади. У процесі становлення державності відбувається піднесення військових вождів,які, поряд з військовими обов'язками, поступово привласнюють і господарськіфункції. Раджани вирізнялися багатством, мали право "карати тих, хто заслуговуєкари, та підтримувати тих, хто заслуговує підтримки". Посада такого вождя стаєспадковою. Навколо нього формувався державний апарат управління, тоді якнародні збори та рада родових старійшин відходять на другий план. До такогодержавного апарату управління належали найближчі родичі й особисті слугиправителя. Поступово формується і другий важливий елемент державності -розподіл населенняза територіальною ознакою. УІІІ-ІІ тисячоліттях до Р. X. у долині Інду виникає та розвивається культураМохенджо-Даро і Хараппі, що вже знала державну владу. Однак у середині II тис.до Р. X. ця культура зникає. У ХШ-ХІІ сто­літтях до Р. X. розпочинається новийетап в історії Індії, пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв. До VI ст. до Р. X. Індія поділялася на багато держав (більшість з них булимонархіями, але існували й олігархічні республіки). Тільки в басейні Гангунараховувалося 16 державних утворень. Одне з них — Магадха - з VI ст. до Р. X.швидко зміцнювалося та розширювалося. Його цар Бімбісара (543-491 рр. до Р. X.)заволодів гирлом Ганга 28 та дійшов до Бенгальської затоки, а його спадкоємці додають до своїх володіньувесь басейн цієї "священної" річки та довколишню місцевість. У західній Індії роздроблення збереглося довше. Це полегшило (ахопленняАхемеїдів, а пізніше й Олександра Македонського, котрий ча два роки (327-325рр. до Р. X.) заволодів усією західною Індією та спустився до гирла Інду. Греко-македонське панування на берегах Інду було нетривалим. Широкий народнийрух проти західних завойовників очолив видатний і І Ідійський діяч Чандрагупта.Йому вдалося усунути царя Магадхи-Дхана Нанду (317р. до Р. X.), витіснити здолини Інду греко-македонські гарнізони та, об'єднавши всю Північну Індію,створити могутню державу Маур'я зі столицею в м. Паталіпутра. Скориставшись ізсупере­чок між спадкоємцями Олександра Македонського, що не могли мирноподілити між собою його державу, Чандрагупта уклав союз із одним з них -Селевком - і приєднав гірські місцевості біля долини 11 Іду (у межах сучаснихАфганістану та Белуджистану). Завойовницька політика продовжувалась і за послідовників 1 Іандрагупти,особливо при його онукові Ашокі (268-231 рр. до Р. X.), який приєднав царствоКалінга в південній Індії. Так утворилася иеличезна держава Маур'я, щоохоплювала майже всю Індію, окрім І Іайпівденнішої окраїни. 4.2. Система варн (каст) Стародавньої ІндіїУсе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири Іамкнутігрупи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошенийспоконвічним і освяченим релігією. За легендою, псликий "прабатько всіх живихістот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зістегон, шудр - із ступнів ніг. Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї.Лише вони могли вивчати священні книги, навчати і 11111 их, приносити жертви засебе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавитивласності, вони вважалися володарями исього живого та мертвого на землі, всіїхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивствобрахмана тягнули І;І собою найтяжчі покарання. Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. ! І,о неї належалиправитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завданняполягало в тому, щоб належним ч 111 юм охороняти порядок у суспільстві,пильнувати за дотриманням Іаконів, обрядів і ритуалів. Третя варна — вайшіїв - була найчисленнішою, але вже не-иривілейованою. До неїналежали: хлібороби, ремісники, торговці. 29

Вони сплачували основну частину податків у країні та були про­відною виробничоюсилою. Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти тарозпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірнаслужба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків. Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко проти­ставлялися варнішудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варнавважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрія повиненбув схилятися перед десятилітнім брахманом. Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, — чандали та ін. Це,зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконува­ли найбруднішу роботу, їмбуло заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їхще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншоїзаборонявся. 4.3. Державний лад і система управління Стародавньої ІндіїЗа формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася відкласичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому,що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств,общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, навідміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє,центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав.По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте,існували дорадчі органи. Вершиною всього державного механізму був правитель -раджа, -в руках якогозосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йомупідпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховніжерці; правителі автономних князівств і общин. Першим і найближчим помічникомправителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезнукількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднєуправління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декількакатегорій: радник - мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник-аматья,наглядач-адх'якша. Одних тільки наглядачів було понад ЗО. Особи, що булидержавними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежуванняміж виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потребправителя не було. ЗОВажливим державним органом були збори царських сановників — мантрипаришад. Вінздійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві зважливих питань державної політики. ) 1,о цього органу належали вищі посадовці,аристократія, представники автономних утворень, члени сім'ї раджі. Існувалатакож таємна рада ч восьми найупливовіших посадовців. До центрального апаратуналежали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, щовідпо-підали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронцідержавної скарбниці та ін. Упливовою особою був жрець — пурохіта. Уся територія держави поділялася на п'ять провінцій і кілька авто-иомнихтериторій. До функцій місцевого управління належали: Іахист території, збірподатків, виконання громадських робіт, Іабезпечення правопорядку. Провінціїподілялися на округи, очолювані окружними начальниками, котрих призначав раджа.І Іайнижчою ланкою управління була сільська община. Вищим суддею держави був раджа, котрий вирішував справи разом із брахманами тарадниками. Замість себе раджа міг призначи-Іи вченого брахмана, якомудопомагали в розгляді справ три судді. І Ісвні судові функції належалипосадовим особам. Існували також аііутрішньообщинні суди. 4.4. Джерела староіндійського праваВ Індії, як і в більшості країн Стародавнього Сходу, спершу джерелом права бувзвичай. Однак, на відміну від інших країн, де чиичаєве право поступово замінилидержавні закони, тут виникають рслігійно-правові збірки, укладені різнимибрахманськими школами як накази порядним людям. Саме тому норми тогочасногоіндійського І Ірава переплітаються з побутовими, моральними, релігійними йіншими І установами. Серед таких релігійно-правових збірок, які були санкціо-ІІоиаиі державною владою та набули значного поширення, слід згадати: <>\<Ірмашастри Раутами й Апастамби (друга половина І тис. до Р. X.), ІчкониБрихаспаті (НІ—IV століття), Закони Наради (IV—V століття), !< їм >Іїй Ману (IIст. до Р. X. - II ст. Р. X.) та ін. Цікава пам'ятка тогочасного мр;Іна є"Артхашастра" ("Наука політики"), в якій вміщено дані про методи управліннядержавою, систему судочинства, різноманітні (Іракові норми. Вважається, що цязбірка була розроблена для правителя 1 Іаидрагупти його головним радникомбрахманом Каутильєю. 4.5. Загальна характеристика Законів Ману: історіястворення, структура, форма викладу приписівЧ;Ікони Ману (Манавадхармашастра) - староіндійський юридич­ним кодекс,створення якого традиція приписує міфічному предкові 31

людей Ману, сину Самосущого (Брахми). Насправді ж, збірник уклала одна збрахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст. У другій половині XVIII ст. вінбув перекладений на англійську мову й таким чином уведений в науковий обіг. Закони Ману були написані на санскриті (одна з літературно обробленихдавньоіндійських мов) і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12глав: І глава розкриває уявлення старо­давніх індійців про виникнення Всесвіту,людського суспільства, станів (варн); II глава розказує про правила життялюдини в період учнів­ства; НІ—У глави - про правила життясім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереженняритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо); VIглава-правила життясамітника; VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою, VIIIглава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сімейнівідносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов;Xглава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, прообов'язки членів варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння йобітницю при спокутуванні вчинених гріхів; XII глава - опис посмертнихушанувань за недобрі справи в цьому житті. Характерною особливістю Законів Ману, як і всього старо­давнього права, євідсутність загальних правових понять. Однак вони, поряд з казуїстичниминормами, містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування танеобхідної оборони. Норми достатньо чітко згруповано за предметом правовогорегулю­вання, що свідчить про високий рівень загальної та політико-правовоїкультури староіндійських кодифікаторів. 4.6. Основні риси права Стародавньої Індії Право власності. Закони Манупередбачали сім законних способів набуття власності: купівлю, дарування,спадкування, знахідку, здобич, оплату за виконану роботу, позику під відсотки.Важливе значення при цьому мала система варн. Якщо перший, третій і четвертийспособи поширювалися на всі варни, то п'ятий тільки на кшатріїв, шостий ісьомий тільки на вайшіїв, а другий був привілеєм лише брахманів. За формоювиділяли власність: общинну, державну, приватну. Зобов'язальне право. Староіндійському праву були відомі різні види договорів:купівлі-продажу, дарування, обміну, перевезення, оренди, зберігання тощо.Договір мав укладатися в присутності свідків. Недійсною вважалася угода,укладена з нетверезим, малолітнім, душевнохворим або із застосуваннямнасильства 32 й обману. Особливості мало й укладання певного типу договору. Наприклад, припродажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам, кредиторам ітільки після них можливість купити землю отримували всі охочі. Ціну землівизначали 40 сусідів. Якщо внаслідок "змагання" покупців було запропонованобільшу ціну, ніж встановлена сусідами, то лишок надходив до казни. Приукладанні договору позики розмір стягуваних відсотків залежав від варниборжника. Кредиторові закон дозволяв у будь-який спосіб (хитрістю, насильством)змушувати боржника сплачувати борг. Якщо боржник не мав можливості своєчасносплатити борг, наслідки також залежали від того, до якої з варн він належав(боржник рівної чи нижчої варни, ніж кредитор, повинен був відробити борг,вищої—мав право сплачу­вати борг поступово). Засобами забезпечення договорубули застава та поручительство третьої особи. Шлюбно-сімейне право. Основна форма шлюбу — моногамія. Та з розвиткомсуспільства виникають відхилення від цієї основної форми, що проявлялися,приміром, у багатоженстві. Заможні прошарки суспільства могли мати декількадружин, а правителі — навіть гареми. Старшинство дружин визначалося порядкомтих варн, до яких вони належали. Шлюби, зазвичай, укладалися всередині варн.При укладанні шлюбу до уваги брали, передовсім, не думку тих, хто одружувався,а волю батьків. Наречений сплачував за дівчину гроші чи давав її батькамподарунок (бика та корову). Жінка повністю під­порядковувалася чоловікові. Удитинстві вона повинна була підкорятися батькові, в молодості — чоловікові,після смерті останнього — синам. Розлучення могло здійснюватися тільки зініціативи чоловіка. Згідно із Законами Ману, "якщо дружина не народить дітей,можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому,якщо народжує тільки дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо -негайно." Після смерті свого чоловіка вдова не повинна була навіть вимовлятиім'я іншого чоловіка. Вона могла вдруге вийти заміж лише за брата свогочоловіка. Спадкове право. Спадкування здійснювалося тільки за законом. Спадкова часткадітей залежала від належності їхньої матері до певної варни. Так, якщо брахманмав дітей від жінок різних варн, то син брахманки отримував чотири частки, синкшатрійки - три частки тощо. Злочини та покарання. Закони Ману під злочином розуміють протиправне діяння тарозрізняють такі його види: державні злочини (змова, заколот, розкриттядержавної таємниці, перехід на бік ворога); злочини посадовців (лихварство йторгівля коштом царської скарбниці, крадіжка товару, що належав цареві та ін.);проти особи (вбивство,

_, м„и/, ЗЛОЧИНИ ПрОТИ Сі-д^/жня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами).Характерною рисою покарань була іх жорстокість, а основною їхньою метою -залякування. Представники вищих варн несли меншу відпо­відальність заправопорушення, ніж нижчих. Застосовувалися такі види покарань: смертна кара (спалювання, утеплення, поса лж-рч"» розрізання ня на/-" заподіяння тілесних ушкоджень, образа); злочини проти власності(крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); проти системи вари(наприклад, шудра видавав себе за брахмана); злочини проти сім'ї(подружня зрада дружини, статеві зносини з бїиш-к-и.- Хап**— удеиІПІЛ І'ЛКІвиОІА „.„НІпа кара (спалювання, утеплення, посадження на палю,розрізання на частини тощо); калічницькі (відрубування ноги, руки; відрізуванняноса, вуха); навернення в рабство; конфіскація майна; заслання; виключення зварни; грошовий штраф. Практикувалося тавру­вання злочинців (на лоб убивцірозпеченим залізом ставили тавро із зображенням тіла без голови,грабіжникові—із зображенням собаки). ТЕМА 5Держава та право Стародавнього Китаю5.1. Виникнення й періодизація історії Стародавнього КитаюНазву країни, котру сьогодні називають Китаєм, запозичено в народів СередньоїАзії, що застосовували цю назву щодо одного з народів, який панував у X—XIIIстоліттях у північних районах Китаю. Пізніше вона була поширена на всю країну.Самі китайці цю назву раніше не вживали, а називалися то Чжун Го (Середнєцарство), то Чжун Хуа (Середина, що процвітає), то за прізвищем династій. Цепозначення з деякими змінами перейшло в західноєвропейську географічнуноменклатуру. Звідси походять німецька назва Хіна, французьке Шін, англійськеЧайна. Основні періоди в історії Старо­давнього Китаю мають традиційні назви запрізвищем династій і царств: Шан (Інь), Чжоу, Цінь, Хань. Як свідчать археологічні дані, Китай був заселений ще в кам'яному віці. Уперіод енеоліту та переходу до бронзового віку (II тис. до Р. X.) у Китаїпочинають виникати союзи племен. Одне з найбільших, що сформувалося впровінціїХенань, отримало назву Шан. З пере­селенням у долину Хуанхе це плем'ястало називатися Інь. Старійшини Шань-Інь із племінних вождів перетворилися наодноособових правителів. Серед підданих утверджувалося про них уявлення як про"синів Неба". Це був ключовий моменту виникненні держави на Центральнійрівнині, як здавна називалася долина Хуанхе. -•> лДержава Шан-Інь, проіснувавши з 1766 р. до 1122 р. до Р. X.,міді Іала під владу племені чжау, правителі якого правили з 1122 р. до 247 р./Іо Р. X. і називали себе втоми - царями. Першим з них був У-ван -''ІІ.Ір-вош". Він роздавав соратникам землі й титули: "гун" (герцог), "хоу" (к Ішь), "бо"(граф), "цзи" (барон), "нань" (баронет). Під натиском сусідніх миемені власної родової знаті Чжоузьке царство розпалося на уділи. І ІеІЇ період(770-403 рр. до Р. X.) мешканці Серединного царства стали м; пі тати "ПороюВесни й осені". Правителі уділів воювали одинз одним І .І і! сусідами -іншоплемінниками, яких вважали дикими. I Іа зміну "Весні й осені" прийшло лихоліття царств-ворогів,нкс продовжувалося майже два століття - 403—221 рр. до Р. X.І Ісреможцем у війні стало царство Цінь. Підкоривши всі шість11.11 Іств супротивників, правитель Цінь, тринадцятилітній Чжен-ван,проголосив себе "хуанді"(владикою, імператором) і став іменува-І мої нладика Цінь Шіхуанді— перший імператор Цінь. На підвладнихи-млях він ліквідував владу удільних правителів. Уся країна булаІ >< > Іділена на 36 областей, а ті, своєю чергою, на повіти.I1 ісля смерті першого хуанді (210р. до Р. X.) розгорілися міжусобиці.І Ігреможцем у боротьбі за владу став сільський староста Лю Бан.v '07 р. до Р. X. він скинув з престолу останнього представникашімастії Цінь і започаткував нову династію, що отримала назвуІ її |ІмІої (Ранньої), чи Західної династії Хань (206 р. до Р. X. -25 р.).V 25 р. до влади приходить Лю Сю, який перебрав титул царя 1. 11 н >ю Іавпочаток Східної, чи Пізньої, Ханьськоїдинастії(25-220 рр.). (' х іщ Іою вонаназивалася тому, що столиця була перенесена із заходу (м Чапань) на схід (ум.Лоян). І Іостійні війни, міжусобиці землевласників і чиновників, селянськіI тстапня призвели до падіння СхідноїХаньської династії та розпадуїї І лйськоїдержави на три самостійних царства: Вей (зі столицеюм. Лоян), У (зі столицею в м. Цзянькан) та Шу (зі столицею м ' ІсІ Іду). Наставперіод Трьохцарствування, що тривав від 220 р. I1 'КО р. та супроводжувався міжусобицями..'».2. Суспільний лад Стародавнього Китаю< 'успільний лад стародавнього Китаю був рабовласницьким.І ІпІ сік-нмя чітко поділялося на дві великі групи-вільних і рабів.НІлІ.ие населення було неоднорідним. Воно поділялося на пршіпейо-,І,Іп,' населення (правителі, воєначальники, спадкова аристократія,мірі сІиці, лихварі) й общинників—землеробів, які називалися "чжун","чиї упжснь" (натовп, масалюдей). Останні, фактично, були державно-Іи Ік • їм м їм й. Привілейоване населення (знать) жило не тільки за рахунокІ ІІуатації рабів, але й селян-общинників.35

Раби - це було невільницьке населення. До нього ставились як до худоби,примушували виконувати найтяжчу роботу. З часом рабовласництво набувало все більш жорстокого характеру, що спричинялобагато виступів рабів. Найвищого розвитку рабо­власництво досягає в періодправління Цінь Шіхуанди. 5.3. Організація державної влади в Стародавньому КитаїУвесь механізм державної влади в Китаї очолював правитель -ван, — який буводночасно верховним воєначальником, верховним жерцем і організаторомгосподарства. Спочатку його влада була частково обмеженою, позаяк при вирішенніважливих питань він мав зважати на думку старійшин, які очолювали певнітериторіальні общини, та на збори общинників. Не існувало чіткого порядкупрестоло-успадкування. Владу міг успадкувати брат, племінник, син. Відтак,влада правителя посилюється та стає абсолютною. Він проголошується "синомНеба", верховним власником землі, трон передається в спадок від батька до сина.Царі роздають своїм наближеним значні земельні наділи та привілеї. Вану підпорядковувався розгалужений і громіздкий державний апарат з великоюкількістю урядовців, в основу якого було покладено дворову систему управління,центр якої— палац правителя. Не існувало розмежувань між виконанням державнихобов'язків і обслуговуван­ням особистих потреб царя. І перше, і другездійснювали одні й ті ж особи. Першим і найближчим помічником вана, котрий очолював усіх чиновників тавиконував різноманітні доручення правителя, був дворецький - сян. Крім нього,були ще три головні радники вана — тайбао, тайші й тайфу. Безпосереднєуправління здійснювали вищі посадовці. Після утворення централізованої імперіїЦінь найближ­чим помічником імператора стає перший радник — ченсян. Важливуроль відігравали тайвей (командував усіма збройними силами), шаофу (відавзбиранням податків), "начальник великих складів" (відповідав за зберіганнязібраного в населення зерна), тінвей (відав питаннями суду та покарань). Увесьапарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищихпосадовців -юйші дафу та його помічників. Аналіз різнобічної діяльностічинов­ників і посадових осіб дає змогу виділити в апараті управління певнусистему - трьох головних відомств: фінансового, військового, громадських(публічних) робіт. Адміністративно-територіальне Китай було поділено наобласті, а ті - на повіти. Начальники областей і повітів призначалися зістолиці та в будь-який момент могли бути 36усунуті за наказом хуанди. Нижчими адміністративними органами були органиобщинного самоврядування - общинні збори на чолі зі старостою. Міста маливласну систему управління. Для кожного міста призначався з центру головнийуправляючий усіма справами. Були й міські ради, що складалися з колегій. 5.4. Реформи Шан ЯнаШан Ян (390—338 р. до Р. X.) був головним радником цінського правителя СяоГуну. У 359-348 рр. до Р. X. він здійснив низку реформ, які відіграли значнуроль у подоланні роздробленості та посиленні центральної влади. Унаслідок цихреформ уперше в історії Китаю узаконювалося право приватної власності на землю,офіційно дозволялася купівля-продаж земельних ділянок, стимулювалосяземлеробство (ті, хто виробляв багато зерна, звільнялися від виконаннядержавної трудової повинності), обмежувалося вільне ремісництво й торгівля,частина ремісників і дрібних торговців була перетворена на державних рабів,аристократів було позбавлено права спадкування адміні­стративних посад,запроваджувалася кругова порука з метою до­тримання громадського порядку,заборонялася кровна помста, запроваджувалося правило доносів за злочини - за ценагорода, а хто не донесе чи переховає злочинця — зазнає смертної кари, землябула переділена залежно від кількості членів сім'ї, запроваджувались єдині мірита ін. Після об'єднання Китаю з царством Цінь в 221 р. до Р. X. багато перетворень ШанЯна було поширено на всю країну. Перетворення Шан .Яна спричинилинезадоволеність спадкової аристократії, за наполяганням якої його булострачено. 5.5. Судова система Стародавнього КитаюСуд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був ван. Він мігособисто розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення інших судів.Значними судовими повноваженнями був наділений сян. До складу центральногоапарату також належав спеціальний чиновник - сикоу, котрий відав питаннями судута покарань. Надалі функції цього чиновника перейшли до тінвея та двох йогопомічників. Спеціальна посадова особа відповідала за розшук злочинців. Нижчоюланкою судової системи були повітові адміні­страції, що розглядали тількицивільні справи. Існували також жрецькі та храмові суди, що судили самих жерціві залежне населення, яке проживало на храмових землях. Судовий процес мав обвинувально-змагальний характер і роз­починався заініціативою потерпілого. Сторони зобов'язані були 37

особисто з'являтися в суд. Доказами в суді були: показання свідків, письмовідокументи, ордалії, особисте зізнання. Згодом з'являються елементи розшуковогопроцесу. З цією метою використовувалися спеціальні агенти. 5.6. Основні риси права Стародавнього КитаюУ шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Правові норми в цейчас ще не відокремилися від релігійно-етичних. Тогочасні норми регулювалипереважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Щож стосується законів, то вважається, що перші з них з'являються в VII ст. до Р.X. Відомий бронзовий триножник— Огляд законів (536 р. до Р. X.), який міститьперелік покарань за проти­правні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей,котрого звали Лі Куй, підготував "Книгу законів царства Вей" - Фацзін, щоскладалася з таких глав: законів про крадіїв, розбійників, ув'язнення, пійманнязлочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать такожконкретні розпорядження правителів і судові прецеденти. Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об'єднував сукупністьнорм, які регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею,рабами й іншим майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною.Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р.X. на землю. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу,дарування, міни, позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різнимизасобами. Приміром, боржники за отриману позику змушені були віддавати взаставу своїх синів. Таких заручників можна було використовувати на будь-якихроботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох років) вони не буливикуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такогоборгового раба чи оженити на своїй доньці. У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практику­валося йбагатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме їїстарший син вважався першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкуванняпереходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницеюставала дружина. Заборонявся шлюб між: близькими родичами та вільних з рабами.Шлюбна угода укладалася між нареченим і нареченою чи між їхніми сім'ями. Злочин у Китаї називався "низькість", злочинець - "низька людина", а злочиннадія — "проявом злочинної волі". Правові норми містили перелік дій, що вважалисязлочинними, поняття організатора та співучасника злочину, обставин, якіобтяжують вину, рецидиву. 38»• цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу тяго земельнийценз, тобто прибуток, одержуваний

цтаксіамедімни — особи, що одержували від землі не имів (один медам - 52,5літра) сільськогосподарської І повинні були служити у важко озброєній піхоті,одержували не менше за 300 медимів МСІННОТІ.^ержували не менше від 200 медимівгаі.^ до 200 медимів і служили в легко-

|лише особи, належні до перших ]ого. Члени четвертого класу 'ЕІЧісадових осіб.8. о^^ди, в роботі яких брали

оля обговорення [І і пня країною. Іріох юисін ЗОрокік. Іжмих)давНЬОГО СХОДУ, Де идрим вигземельна община, в Греції формування держави відбувалося на основі полісноїсистеми. Таких полісів, або міст-держав, було надзвичайно багато. До складуполіса як адміністративного, політичного та релігій­ного центру належали містота прилегла до нього територія (хора). Для поліса були характерними такіознаки: 1) антична форма власності на землю (верховним власником землі булаобщина, а користувачами - тільки громадяни певного полісу); 2) наявність трьохпрошарків населення - громадян, іноземців і рабів; 3) політична рівноправністьгромадян', 4) значна залежність громадянина від сімейних і суспільних структур,які обмежували особисту свободу; 5) поєднання безпосередньої та представницькоїдемократії. У полісах державний лад був різноманітним. В одних переважала форма, щонагадувала східну деспотію, в інших - демократія, ще в інших—аристократичнеправління. Спільним для всіх цих дрібних 39

особисто з'являтися в суд. Доказами в суді були: показання свідків, письмовідокументи, ордалії, особисте зізнання. Згодом з'являються елементи розшуковогопроцесу. З цією метою використовувалися спеціальні агенти. 5.6. Основні риси права Стародавнього КитаюУ шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Правові норми в цейчас ще не відокремилися від релігійно-етичних. Тогочасні норми регулювалипереважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Щож стосується законів, то вважається, що перші з них з'являються в VII ст. до Р.X. Відомий бронзовий триножник -Огляд законів (536 р. до Р. X.), який міститьперелік покарань за проти­правні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей,котрого звали Лі Куй, підготував "Книгу законів царства Вей" - Фацзін, щоскладалася з таких глав: законів про крадіїв, розбійників, ув'язнення, пійманнязлочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать такожконкретні розпорядження правителів і судові прецеденти. Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об'єднував сукупністьнорм, які регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею,рабами й іншим майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною.Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р.X. на землю. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу,дарування, міни, позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різнимизасобами. Приміром, боржники за отриману позику змушені були віддавати взаставу своїх синів. Таких заручників можна було використовувати на будь-якихроботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох років) вони не буливикуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такогоборгового раба чи оженити на своїй доньці. У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практику­валося йбагатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме їїстарший син вважався першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкуванняпереходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницеюставала дружина. Заборонявся шлюб між: близькими родичами та вільних з рабами.Шлюбна угода укладалася між нареченим і нареченою чи між їхніми сім'ями. Злочин у Китаї називався "низькість", злочинець - "низька людина", а злочиннадія — "проявом злочинної волі". Правові норми містили перелік дій, що вважалисязлочинними, поняття організатора та співучасника злочину, обставин, якіобтяжують вину, рецидиву. 38Усі злочини поділялися на: державні (заколот, паплюження царя, протидія йогорозпорядженням, складання неправдивих наказів), проти особистості (убивство,злочини проти здоров'я, брехня, (Ібраза), проти сімї та моральності (перелюб,співжиття з родичами), І Іроти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужогомайна), військові (смертна кара загрожувала тому воїну, який спізнився на місцезбору, самовільно вийшов зі строю, ішов не в ногу). Основною метою покарання було залякування, тому покарання були дуже суворими(смертна кара злочинців через їх спалення, топлення, саджання на палю та ін.);відрубування ніг, рук; відрізуван­ня носа, язика. Та дозволявся відкуп відпокарання, навіть засуджених до страти. Практикувалося таврування злочинців.Часто засуджених підправляли на тяжкі роботи, обертали в рабство, позбавлялимайна. 1 іоширеним видом були грошові штрафи. Покарання мали класовий характер.Значні пільги мали посадовці. За невелику провину чиновника понижували в ранзі,за більш серйозну—позбавляли посади, й тільки за такі злочини, як зрада чизаколот—їх суворо карали. ТЕМА 6Держава та право Стародавньої Греції6.1. Формування державності в Стародавній Аттиці. Поняття полісу та його органивлади Антична цивілізація у своєму розвитку пройшла шлях, який принципово відрізнявсявід східної цивілізації. На відміну від Старо­давнього Сходу, де ядромвиникнення державності була територіальна земельна община, в Греції формуваннядержави відбувалося на основі полісної системи. Таких полісів, або міст-держав,було надзвичайно багато. До складу поліса як адміністративного, політичного тарелігій­ного центру належали місто та прилегла до нього територія (хора). Дляполіса були характерними такі ознаки: 1) антична форма власності на землю(верховним власником землі була община, а користувачами - тільки громадянипевного полісу); 2) наявність трьох прошарків населення - громадян, іноземців ірабів; 3) політична рівноправність громадян', 4) значна залежність громадянинавід сімейних і суспільних структур, які обмежували особисту свободу; 5)поєднання безпосередньої та представницької демократії. У полісах державний лад був різноманітним. В одних переважала форма, щонагадувала східну деспотію, в інших - демократія, ще в інших - аристократичнеправління. Спільним для всіх цих дрібних 39

держав було те, що вони були рабовласницькими. Однією з най-могутніших грецькихдержав-міст були Афіни. Вони розташовувались у центрі грецької області, щозвалася Аттикою. Наприкінці II тис. до Р. X. територію Аттики населяли чотириіонійські племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду родовихстарійшин, вождя (базилевса), воєначальника. Вважається, що саме ці племенастали основою Афінської держави, першим кроком до утворення якої стали реформиТезея (VII ст. до Р. X.). Суть цих реформ: відбулося об'єднання (сінойкізм) чотирьох найбільших племен(філ) Аттики навколо Афін;поряд з племінними органами управління були утворені єдинінародні збори, колегія архонтів і ареопаг;кожне з чотирьох племен було поділене на три фратрії, кожназ яких складалася з ЗО родів;усі вільні повноправні громадяни за майновою ознакоюбули поділені на три категорії: 1) евпатридів - благородних (тількивони мали право на громадські посади); 2) геоморів — землеробів;3) деміургів - ремісників;запроваджувався територіальний поділ населення (Аттикабула розбита на 48 територіальних округів — навкраріії).Унаслідок реформ Тезея військова демократія, що існувала в племенах, булазамінена на військово-аристократичну республіку. Главою такої держави стаєархонт. Остаточно ж процес створення афінської державності було завершенореформами Солона та Клісфена. 6.2. Реформи СолонаУ 594 р. до Р. X. першим архонтом Афін був обраний Солон (між 640 і 635 -близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи наділеним великими повноваженнями,здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалисяпоміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом в утворенніАфінської держави. В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян(проведено, так звану, сисахвію); коштом держави було викуплено та повернено набатьківщину всіх афінян, проданих за межі Аттики в рабство; законодавче визнаноприватну власність на землю, допускався її продаж і роздроблення;запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчитисинів якогось ремесла; заборонялося не працювати. У політичній сфері: скасовано владу родової аристократії (право на зайняттявищих посад і політичне керівництво за привілеєм від народження — геннекратію)та запроваджено привілеї майна та суспільної служби -тимократію (тиме—майновийценз). За майновим 40

І Іензом усе цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу цензубуло взято земельний ценз, тобто прибуток, одержуваний під землі./ клас — пентаксіомедімни — особи, що одержували від землі не менше від 500медимів (один медам - 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. Вониповинні були служити у важко озброєній піхоті. // клас — вершники — одержували не менше за 300 медимів і повинні були служитив кінноті. III клас - зевгіти - одержували не менше від 200 медимів і служили в піхотномуополченні. IVклас — фети — одержували до 200 медимів і служили в легко­озброєній піхоті тана флоті. Державні посади мали право займати лише особи, належні до перших трьох класів,а архонта — тільки до першого. Члени четвертого класу брали участь у прийняттізаконів і виборах посадових осіб. Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участьгромадяни, котрим виповнилося 20 років. Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на народнихзборах і здійснювала загальне управління країною. До її складу кожна філащорічно обирала від громадян перших трьох класів на народних зборах по 100представників з віковим цензом від ЗО років. Було створено й новий судовий орган — геліею (суд присяжних). Це була судоваустанова Афін, яка складалася з 6000 осіб, які обиралися щорічно жеребкуваннямз громадян усіх чотирьох класів, які досягли 30-літнього віку. Геліеяподілялась на 10 колегій - дикастерій. Реформи Солона були важливим етапом на шляху до формування політичноїорганізації в Афінах. 6.3. Реформи КлісфенаУ 509 р. до Р. X. першим архонтом Афін було обрано Клісфена, що провів низкуреформ, зміст яких зводився до такого: було запроваджено новий територіальний поділ Греції. Аттикаподілилася на 10 територіальних округів—філ, - кожна з яких складаласяз трьох територій (трітгій)—міської, приморської та землеробської. Тери­торії поділялися на деми. Так, на зміну родовому прийшов територіальнийпринцип поділу населення, в результаті якого відбувається йогозмішування, роз'єднання та послаблення сили впливових родів;замість Ради 400 утворено Раду 500 (буле), до якої кожна з 10територіальних філ обирала по 50 осіб;створено колегію 10 стратегів-Ію одному від філи, що виконувалифункції військових керівників, хоча мали й значні адміністративно-політичні повноваження;41

• запроваджено, так званий, остракізм - "суд черепків" метою! якого булаохорона держави від можливого перевороту та захоплення і влади тираном. Реформами Клісфена було завершено тривалий процес становлення держави в Афінах.6.4. Державний лад Афін у період розвитку демократіїВерховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), щозбиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки(народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені відмішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби такого права не мали. Зібраннявважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осіб. За участь узборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали: прийняттязаконів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питаньвійни та миру й інші важливі питання. Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якоговходило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралисящорічним жеребкуванням з-поміж громадян, яким виповнилося ЗО років. ЗасіданняРади 500 відбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримуваливинагороду. До повно­важень цієїРади належали: фінансові питання, дипломатичнівідносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, яківи­носилися на Народні збори. У складі Ради діяло 10 комісій. Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічнообиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли30-літнього віку. У складі геліеї діяло 10 колегій - дикастерій, - кожна з яких викону­вала своїбезпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10). Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралисявідкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рікі за свою службу (крім стратегів) отримували винагороду. Такими посадовимиособами були: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім,архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів), ареопаг, астиноми,агораноми, метрономи та ін. Основними принципами діяльності посадових осіб були такі: посади, зазвичай,були платними; посади були колегіальними (крім стародавніх - архонта,базилевса, полімарха); між посадами не існувало ієрархічної градації (окрімвійськового управління); всі посадові особи 42 (>ули підзвітні; не можна було поєднувати дві посади одній особі; попередньокандидатів на посаду перевіряли (докімасія). У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократичнареспубліка. 6.5. Джерела й основні риси афінського праваДо реформ Солона в Афінській державі основним джерелом права був звичай. У V—IVстоліттях до Р. X. виникають закони, ;Іле, попри їх появу, звичаєве правовідігравало велику роль у регулю-ІІанні тогочасних суспільних відносин. Так,найдавніші Закони архонта Цраконта (621 р. до Р. X.) були просто записом нормчинного Іиичаєвого права. До нас вони не дійшли, але, як відомо, відзначалисянадзвичайною жорстокістю (звідси розмовне "драконові закони"), нозаякпередбачали страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку овочів, ледарствотощо. Самі греки говорили, що ці закони написані не чорнилом, а кров'ю. Існуютьперекази, що коли самого законодавця іапитали, чому він майже за всі злочинипризначає страту, Драконт піби-то відповів, що цього виду покараннязаслуговують незначні покарання, а для значних він не зміг придумати більшого.Попри жорстокість і технічну недосконалість, Закони Драконта мали важливеісторичне значення, оскільки вони вперше відобразили судову практику, вводилинові правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд,упорядковували майнові й інші відносини. Усе ж таки право набуваєцивілізованішої форми та стає гуманнішим, порівняно з реформами Солона. Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути булидостатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагувідводив володінню та не містив власне визначення права власності якабсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю,тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежуваласяконцентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь. Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики,товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі тазабезпечувалися закладом, завдатком, поручительством.У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінкиж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом іза заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку. Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистихінтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна 43

зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоївдержавні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. Досерйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинівпроти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал. Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту),штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише якзапобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав іповна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабствота ін. ТЕМА 7Держава та право Стародавнього Риму7.1. Виникнення й основні етапи розвитку Римської рабовласницької державиБільшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виниклав 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об'єднаннятрьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частиніАпенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно відформ державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи)в розвитку державності Стародавнього Риму: царський (753-509 рр. до Р. X.)—названий так тому, що в цей частут правило сім царів, — характеризувався розпадом родового ладута перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу;республіканський (509-27 рр. до Р. X.) - важлива роль від­водилася Сенатові та Народним зборам, державність досягла най­вищого розквіту;імперський (27 р. до Р. X. — 476 р.) — характеризувався встанов­ленням монархічної форми правління та поділявся на два підетапи:а) принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) - назва походить від "принцепс" -перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством,частково зберігаються республіканські традиції та інститути;б) домінат (284-476 рр.) - назва походить від "доміус" - владика,правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїтьнад законом.У 395 р. Стародавній Рим розпадається на дві частини: Західну Римську імперію(зі столицею в Римі) та Східну (зі столицею в Константинополі). 447.2. Суспільний лад Стародавнього РимуНаселення Стародавнього Риму поділялося на дві групи: вільних і невільних(рабів). Вільне населення, своєю чергою, поділялося на громадян та іноземців(перегринів), громадяни - на повноправних і неповноправних. Повноправнимигромадянами були лише ті, хто належав до одного із родів (яких було 300), яківходили до складу римської общини. Такі громадяни називалися патриціями та малиособливий правовий статус: тільки вони мали право обіймати виборні посади, бутисуддями, брати участь у розподілі завойованих Римом у сусідів земель тощо. До неповноправних громадян належали плебеї (вважають, що вони утворилисявнаслідок підкорення населення латинських округів або імміграції), що стоялипоза родовою організацією римської общини патриціїв, старими родами, куріями,племенами. І хоч були вони вільними людьми, володіли майном та рабами, як іпатриції платили податки, служили у війську, виконували інші суспільніобов'язки, однак були позбавлені політичних прав (не мали права обійматигромадські посади, брати участь у Народних зборах, користуватися завойованимиРимом землями), їм також забороня­лося укладати шлюб з патриціями. Усе цеспричиняло незадоволення плебеїв, штовхало їх до боротьби за свої права, котразакінчилася перемогою (зрівнянням у правах з патриціями) та знищеннямзамкнутості римської родової організації, що в підсумку сприяло прискореннюутворення держави. Раби - це невільницьке населення, позбавлене будь-яких прав. Вони не малиправоздатності та могли бути лише об'єктами права й перебували у приватній абодержавній власності, їх вважали не людьми, а "речами, що говорять". Раба можнабуло купити, продати, подарувати, передати у спадок, убити. Він не міг матисвоєї сім'ї, дітей і майна. З огляду на все це, раб не був зацікавлений унаслідках своєї праці. Тож рабовласники змушені були шукати більш ефективнихформ їх експлуатації. Так з'являються пекулії (коли частину свого майна хазяїнпередавав рабові для самостійного ведення господар­ства й отримував частинуприбутку від нього) та колони (люди, що були вже не рабами, а орендарями землі,які перебували в економічній залежності від її власника). Перегрини - мешканці провінцій, що належали до складу римської держави, але небули громадянами; члени общин і держав, не залеж­них від Риму, але пов'язаних зним; римські громадяни, засуджені на вигнання. Правовий статус цієї категоріїнаселення визначався договорами. 45

7.3. Державний лад Риму в царський період Царський період в історії Риму - це753-509 рр. до Р. X. Названий він так тому, що в цей час тут правило сім царів(Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Пріск, СервійТуллій, Тарквіній Гордий). Характеризувався цей період розпадом родового ладу та пере­твореннямпримітивної варварської громади на місто-державу. Основною ланкою суспільствабули роди, котрих налічувалося 300. Роди об'єднувалися в ЗО курій. Десять курійутворювали одну трибу, кожна з яких відповідала одному з трьох племен (латини,сабіни, етруски), що об'єдналися в римський народ (квірити). Управління малохарактер військової демократії: Народні збори, Сенат (рада старійшин), рекс(цар). Верховна влада належала Народним зборам (куріатним коміціям), де кожна куріямала один голос. Збори обговорювали питання та приймали рішення з проблем, якістосувалися всього суспільства: війни й миру, обрання посадових осіб, прийняттядо складу римського народу нових общин. Сенат складався зі старійшин 300 родів. Це був упливовий орган, який попередньообговорював питання, що виносилися на народні збори, а також міг самостійновирішувати багато різних справ, які стосувалися управління, фінансів,зовнішньої політики тощо. Рекс (цар) обирався на Народних зборах і був, передовсім, воєначальником іверховним суддею (у справах про зраду, заколот інші злочини, що вважалисяпублічними) та жерцем. Межі його повноважень визначалися звичаями. Значний уплив на управління справляли жрецькі колегії- авгури (на підставівсіляких знаків та гадань давали свої висновки про діяльність посадових осіб),понтифіки (слідкували за дотримуван­ням звичаїв і могли за їх порушеннязасуджувати навіть до страти), феціали (кидаючи закривавлений спис на територіюворога, здійсню­вали акт проголошення війни). 7.4. Реформи Сервія ТулліяШостим за порядком царем (рексом), якого обрали римляни, був Сервій Туллій(578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, якийзапровадив низку реформ, що завершили пере­творення родової общини на державу,ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприялипереходу до республіки. Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено нап'ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії- як раніше) цензу. Кожний клас виставляв 46 певну кількість військових одиниць — центурій (сотень) - і отримував таку жкількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії. клас - особи, які володіли майном не менше 100 000 асів,виставляли 98 центурій (голосів);клас - 75 000 асів і 22 центурії (голосів);клас - 50 000 асів та 20 центурій (голосів);клас - 25 000 асів і 22 центурії (голосів);клас -11 000 асів та ЗО центурій (голосів).Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства — пролетарі. Вонивиставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах. Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам.Усі центурії поділялися на "молодших" (від 17 до 46 років, які мали йти навійну) та "старших" (від 46 до 60 років — перебували в резерві). Кожні п'ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римськихгромадян. Запроваджені реформою центуріальні коміції (як новий вид народнихзборів), поступово замінили куріатш коміції. Кожна центурія в центуріальнихзборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів. Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сіль­ських триб(округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків,набір війська, визначали майнову спромож­ність громадян. Діяли трибутні збори.У Народних зборах виникає нова складова частина — трибутні коміції. Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичноїреспубліки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальнимизборами останнього царя. 7.5. Державний лад Риму в республіканський періодУ 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якоїбули Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на тривиди: центуріатні коміції- відігравали важливу роль (збори війська),приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищихмагістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які булопередбачено смертну кару);трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб,на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих47