Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Бойовики підійшли до нас о третій годині ночі, а бій почався о тринадцятій з копійками. З третьої години ночі до першої години дня точилися дискусії: вони вийшли на наші частоти й психологічно обробляли. Казали, що повбивають нас.

З ними спілкувався лише один із наших старших командирів. Він уміло — і це його велика заслуга — затягував час. Доки цей командир відволікав увагу сепаратистів, інший спілкувався зі штабом і чекав, коли скоординують роботу авіації.

Ми ж із сепаратистами не спілкувалися, розуміючи, що перед боєм зайві емоції недоречні. І так було важко, перший бій… Ми як могли підтримували один одного і намагалися поводити себе так, щоб не вводити в паніку товаришів. На той час це було найголовнішим.

«Лише одна військова частина ЗСУ в Донецьку не здалася»

— Вороги вимагали від нас здати зброю — казали, тоді випустять. До речі, за тиждень до того в такий спосіб роззброїли міліціонерів: взяли в облогу, психологічно натиснули — і ті здали зброю. Можливо, навіть із тієї самої зброї по нас вели вогонь. Вони сподівалися, що ми так само відійдемо й обійдеться без втрат.

Загалом, дуже багато військових частин у Донецьку здали за домовленістю, за кримським сценарієм. Брали в облогу, налагоджували зв’язок і казали: «Ви стріляєте — ми стріляємо. Ви в нас не цілитесь — ми у вас не цілимося. Ви відстрілюєте весь боєкомплект. Кажете, що виходите. Здаєте зброю. Ви чинили опір. До вас нема жодних претензій, але ви вирішили врятувати людей». Отак домовлялися.

Єдина військова частина Збройних сил України в Донецьку, що не здалася, — це частина протиповітряної оборони поблизу Донецького аеропорту. До них приїздили, але командир сказав: «Ні!»

«Сепаратисти прикривалися цивільними»

— Основним психологічним ударом для сепаратистів стала робота авіації. Зайшли два Су-24 і здійснили по два удари. Заходили з боку сонця, так красиво, професійно. Ми прикривали тил.

Але у противника теж було своє прикриття — із житлового будинку вони вели вогонь із ПЗРК. Їхня ракета пішла по літаку, але йому вдалось ухилитися.

Сепаратисти фактично прикривались цивільними. Ми запитали «старшого», чи можемо працювати по тій вогневій точці, і він сказав: «Ні в якому разі». Вони вели вогонь по нас — ми не відповідали. Той день пройшов без втрат, тільки двоє поранених.

Український Су-24 наносить авіаудар по позиціях сепаратистів біля аеропорту. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»

Ми перебували в сріблястому ангарі. Дії сепаратистів були, скажемо так, хаотичні. Вони пробували наступати зі стрілецькою зброєю, але після першого авіаудару в них почалася паніка. Бойовий дух підупав, бо зрозуміли, що немає сенсу автоматами воювати проти літака. До того ж після першого удару ніхто не знав, чи буде другий. Ми ж тримали позиції, вели вогонь — виконували свою роботу. Бій тривав дві доби.

Вантажівка з проросійськими бойовиками біля аеропорту Донецька. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»

«Якби всі воювали так, як добровольці, ця війна була б переможною ходою»

— Після першого військового досвіду вже стало видно, хто є хто: на кого можна покластися, а хто зовсім не придатний для війни. Було таке, що люди забивалися в куток — і все. Лише тепер я можу сказати, що не всі підходять для армії. Це суто генетично, інстинкт самозахисту — або ти нападаєш, або лише захищаєшся.

Бойовики під час штурму Донецького аеропорту 26 травня 2014 року. Кадр з відео REUTERS

Добровольці знають, куди вони йдуть. Це основне. Якби всі воювали так, як добровольці, ця війна була б переможною ходою. Серед мобілізованих є толкові люди, але їх небагато. І найголовніше — вони погано навчені.

Новий термінал ДАП після перших боїв. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»

Військовослужбовці, які служили, мають елементарне уявлення про тактику: вони знають, як поводити себе. А непідготовленим під час бою командир постійно говорить, кому куди йти та що робити. І якщо раптом щось трапиться з командиром, вони стають не бойовою одиницею, а непідготовленими людьми з автоматами — і все. Тому головне завдання командира — навчити своїх людей, щоб у разі необхідності звичайний солдат зміг повести за собою людей.

Наші командири навчали нас усьому: стріляти зі всіх видів зброї, водити всі види техніки, і навіть люди, які не мали водійських прав, не вміли водити, там навчилися їздити на легковому транспорті, потім на вантажному — на «Уралах», на «ЗИЛах», — кожен міг стрибнути за кермо і повести технічний засіб за потреби.

Дуже добре спрацювали водії з нашого полку. Вони врятували багато техніки. Вона стояла не по-бойовому, а рядочком, одна машина за одною в зоні досяжності стрілецької зброї сепаратистів. Хлопці вдвох сідають у машину, їдуть, далі один вискакує, сідає за іншу. Одну ставлять — наступну беруть, і так вони ходка за ходкою під вогнем перегнали всю техніку. Як казали: чи зухвалі, чи відчайдушні.

Сепаратисти беруть участь у штурмі ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»

«Тіло загиблого товариша не могли вивезти місяць»

— Переломний момент був, коли Стрєлков вийшов зі Слов’янська і зайшов у Донецьк. На третій день він вирішив штурмувати аеропорт. А ми вже були певний час в оточенні, зрозуміли, що робити, як вести вогонь і не підпускати піхоту, прострілюючи досить велику дистанцію. Принаймні, тоді вони не задіяли проти нас техніку, був звичайний стрілецький бій. Пізніше сепаратисти почали використовувати БМП.