Розділ «Жайме Лернер Акупунктура міста»

Байдуже, про кого йдеться: продавців хотдогів у Нью-Йорку, чи — кокосового молока в Нордесте, чи торговців акараже в Баійї, чи тих, хто закликає «Кому мате?» на пляжах Ріо, чи про людей на Карибах із кошиками з фруктами на голові, — всі вони мають спільний компонент самоідентичності. Всі вони роблять свій вагомий внесок у запах, колір, звук наших буднів і пожвавлюють наше щодення.

Упродовж кількох років я жив навпроти кондитерської фабрики в районі Кабрал у Курітібі. Щодня там пекли різні види печива. Скажімо, четвер був днем кокосового печива, і весь район насичував солодкавий аромат підсмажених кокосів.

Фабрика вже давно закрилась, але й досі щочетверга я відчуваю запах кокосової стружки. А в південній частині міста всі насолоджувалися терпким ароматом чаю Мате Леау, що його виготовляють у тому регіоні. В усьому світі люди мають схожі історії про свої міста.

Але з загальної симфонії міста потроху зникають такі невід’ємні складові, як звук заточування ножів, заклики продавців фруктів, реклама товарів пормоутерами, вигуки заголовків з перших шпальт тощо.

Але виникають і нові особливості: наприклад, «людина-сендвіч» у Сан-Паулу та інша жива реклама в багатьох містах створюють багато можливостей для втілення різноманітних комерційних ідей. Але попри все, звуки, колір і аромати вуличного ринку не можуть зникнути з загальної картини уявлення про місто.

Бездушне місто, яке ані пахне, ані смердить…

Хороша переробка

Кожне місто має свою історію та свої орієнтири. Йдеться не лише про споруди архітектурного та історичного значення, що формують загальний спадок країни. Насамперед мені йдеться про пам’ятки, основні точки відліку міської тожсамості та свідчення належності до нього. Хай то буде завод чи старий трамвайчик, чи просто кілька спогадів, недбало розкиданих по рипучих полицях.

Та оскільки багато зі згаданих ознак втрачено назавжди або ж вони невпізнавано змінилися, наш обов’язок — знову зробити їх корисними, надати нових життєвих барв. Немає нічого кращого для мешканців міста і певного району зокрема, як заповнення таких прогалин.

Сан-Франциско став першим, де було впроваджено істинну і правильну первинну міську переробку. Старовинну шоколадну фабрику перетворили на розважальний центр Жірарделлі, а консервний завод Дель Мончі — на сучасний Кеннері. Обидва підприємства трансформовано наприкінці 60-х, і вони стали традиційним місцем атракцій, так званими Fisherman's Wharf, «причалами рибалок».

На початку 70-х у всьому світі, а зокрема і в Європі, виникали приклади блискавично спроектованих трансформацій на кшталт театру СЕСК[3] у Сан-Паулу, особливо — на залізничних вокзалах Лондона.

У місті Курітіба 1971 року перетворили старовинний пороховий льох на маленький театр «Пайол». Деякий час потому зупинений клейзавод перетворено на мистецький центр творчості.

Також не варто забувати про Пуерто-Мадеро в Буенос-Айресі, частину станції Жуліу Престеса в Сан-Паулу, перетворених на чудові концертні зали.

Було всяке, маємо безліч як добрих так і поганих прикладів. Але найважливіше — результат, досягнутий внаслідок відновлення покинутих територій, що в більшості випадків перетворилися на важливі культурні об’єкти сучасності. Це чудові вияви акупунктури міста.

Серйозні травми, що їх зазнали міські краєвиди від людей, як-от занедбані кар’єри та піщані кратери, зараз перетворюються на чудові парки й амфітеатри. Прикладом такого відновлення у Курітібі є Опера Араме та Кар’єр Паулу Лемінскі (Pedreira Paulo Leminski — простір для концертів, шоу та вистав просто неба, що вміщає понад вісімдесят тисяч відвідувачів), а також різних парків, що свідчать про внесок різноманітних етнічних груп у життя міста.

Наприклад, долина річки Іґуасу з прилеглими прірвами та ставками, що допомогли врятувати цілу державу від екологічної катастрофи. Коли в річку Іґуасу стався витік нафти, саме у цих ставках його було локалізовано і призупинено. Ні в першому, ні в другому ставку не вдалося знайти джерела нафти, і вже аж у десятому знайшли джерело і зупинити витік, розпочавши інтенсивну роботу з очистки річки. Божественне втручання? Навряд чи. Ці ставкові ями — беззаперечні рани, що їх люди завдали пейзажу, видобуваючи пісок із піщаних кар’єрів.

Це саме той випадок, коли травма стала панацеєю. Адже завдяки цим штучним ставкам вдалося повернути життя річці Іґуасу.

Люди на вулиці

Іноді я люблю поспостерігати, як краплина меду приваблює мурах або як бар чи яскрава вітрина магазину в бідному районі приваблює людей. Та насправді переважно самі люди приваблюють одне одного. Адже людина це одночасно і актор, і глядач цієї щоденної вистави міста.

Хороша акупунктура — це, власне, заохотити людей вийти на вулицю, створити місця зустрічей і найважливіше — зробити так, щоб кожна міська функція стала каталізатором їхньої взаємодії. Скажімо, транспортний термінал не конче має бути схожий на залізничний вокзал, він також може бути чудовим місцем зустрічі.