Розділ «Жайме Лернер Акупунктура міста»

У районі Сан-Жеральду одна господиня встановила шопку у вітальні свого помешкання. Вона не замикає дверей і гостинно запрошує всіх охочих побачити її на власні очі. В іншому районі Белу-Орізонті сміттярі завжди працюють, весело співаючи. Саме таким чином міська доброта стала традицією столиці штату Мінас-Жерайс.

Такими вчинками люди виявляють свою насолоду і виносять особисту радість на загальноміський рівень.

Створюючи свої скульптури на пляжі Леме в Ріо-де-Жанейро, Оскар Німеєр теж долучається до акту великої міської доброти.

Один стоматолог із Курітіби, закінчивши свій трудовий день, стає у вікні свого стоматологічного кабінету і грає на трубі.

У Порту-Алеґре вікна однієї з радіостанцій виходять на Руа-да-Прая, а тому всі перехожі можуть дати інтерв’ю в прямому ефірі. Запрошувати громадян висловлювати ідеї та вносити корективи безпосередньо біля офісу радіостанції є істинним виявом міської доброти.

Коли я працював у Ріо-де-Жанейро, у нашій команді був один чудовий і талановитий дизайнер. Ніколи не забуду того дня, коли він прийшов на роботу в костюмі клоуна. Сів за свій планшет і цілий день спокійно працював, наче нічого не сталося. В кінці робочого дня він оголосив усім, що покидає нашу компанію, бо вирішив здійснити мрію всього свого життя: стати цирковим клоуном. Нікому не розповідаючи про свої наміри, він сам собі влаштував конкурс. Саме тоді й отримав свої перші оплески.

Якось я вийшов був послухати тріо Ельсіу Міліту, неперевершених музикантів, які виконують босанову. Як ви здогадалися, це було досить давно, але я досі не можу забути справжнього вияву міської доброти того вечора. Після виступу власник закладу, бачачи, що о такій пізній порі мені не вдається викликати таксі, довіз мене на власному автомобілі під самісінькі двері готелю.

У Маріпі, маленькому містечку на заході штату Парана, чиновники мерії посадили на вулицях орхідеї. Квіти цвіли так красиво, що городяни відплатили уряду своїм прихованим виявом міської доброти: ніхто не топтав і не нищив орхідей.

Ще одну красиву історію міської доброти, що сталася у Римі, розповів мені мій хороший приятель Доменіко де Масі. Щоп’ятниці мешканці одного з будинків міста організовують художню виставку у ліфті свого будинку. Ви піднімаєтесь і насолоджуєтеся мистецтвом. Але міська доброта на тому не закінчується: спускаючись сходами вниз, ви можете подзвонити в двері будь-якої квартири. Кожен мешканець і його сім’я розкажуть вам про картину та про її автора, запропонують кави. Щотижня виставляють роботи іншого художника. Цей приклад міської доброти справді щиро захоплює.

У місті Сальвадор Карлінос Браун утримує музичну школу у міських нетрях. Щосуботи він організовує справжні концерти локального масштабу. Знайшлась фірма, що зголосилася записати диски його шоу, і всі прибутки з продажу віддали тамтешнім мешканцям.

Мій зять Бас розповів якось історію про «підвісні плавучі сади мийників вікон» у багатоповерхівках Нью-Йорка. В одного архітектора виникла ідея поставити горщики з квітами на платформах, що їх використовують для миття вікон. Коли на платформах закріпили вазони, то пропливаючи повз вікна квартир, вони скидалися на плавучі сади. Щирий вияв незабутньої міської доброти.

Згадаймо хоча б 80-ті роки, коли в місті Курітіба до Різдва прикрашали всі автобуси. Декоровані дерева на різдвяну тематику, яскраві гірлянди — все це було виявом міської доброти, справжнім подарунком людям, які на Різдво змушені були працювати. Такі оздоблені автобуси, курсуючи містом, дарували і поширювали доброту і радість Різдва всім городянам.

Іноді міська доброта має безпосередній вплив на людину, як це, власне, сталося з покійним Сержіу Мерсером. Його смерть сколихнула Курітібу. Чудова людина з прекрасним характером, талановитий публіцист, неперевершений майстер слова. Таким знало його все населення міста.

Мерсер був особливим курітібцем, він уособлював обличчя і свідомість міста. Він знав усе, що потрібно знати про музику, літературу, і був справді великим культурним критиком, але насамперед він завжди був вірним другом. Окрім цього, мав іще один винятковий талант: він завжди був душею компанії. Якщо раптом тема бесіди ставала нудна, Мерсер завжди брав усе в свої руки і скеровував розмову у приємніше і цікавіше русло.

Він полюбляв оркеструвати і міг придумати нове аранжування в будь-який час і в будь-якому місці. Він обожнював танґо і мав свій уявний гурт у цьому жанрі. Не раз можна було побачити, як він «грає» оксамитовою стрічкою по коліну.

Усе місто прийшло провести його в останню путь. У той день підійшов до мене його двоюрідний брат і простягнув рідкісний компакт-диск танґо, мовивши: «Я збирався подарувати його Мерсеру, та оскільки його вже з нами немає, хочу, щоб ви як один із його найкращих друзів зберегли це».

Тоді я згадав, що теж придбав для Мерсера антологію танґо. Повертався тоді з кладовища з важким тягарем на серці.

Дорогою додому зайшов до ресторану, щоб замовити щось перекусити, бо ніхто з моїх родичів не мав бажання вийти кудись повечеряти. Там я зустрів Моніку Рішбітер і кількох її друзів, пригнічених та похмурих після похорону. Тоді мені спало на думку віддати Моніці книжку, яку мав подарувати Мерсеру.

Тоді в мене виникла ідея започаткувати Національний День Мерсера, коли кожен мав би робити подарунок приятелеві. Ним мало стати саме 6 березня — день, коли Курітіба втратила свого чудового друга. Оскільки ми вже не можемо дарувати йому подарунків, то вшановуватимемо його пам’ять, роблячи подарунки одне одному в день його смерті.

Це було б невимовним виявом міської доброти, яку Мерсер завжди дарував своєму місту.