Розділ «1917»

Потім вони розбігаються й один за одним вистрибують назовні, майже так, як кидаються у воду стрибуни з вишки. Застрочили австрійські кулемети. Монеллі скаче вперед, униз. Бачить, як солдатові влучає в голову великий осколок снаряда. Бачить, що земля під ногами порита невеликими воронками. Бачить тіла, що лежать подекуди покотом, і відзначає подумки: «Тут дуже небезпечно, стережися!» Він ховається між скель, щоб перевести подих перед наступним відрізком шляху. «Усе життя проноситься перед очима в хвилину каяття, народжується передчуття і тут же зі страхом відкидається». Він знову поспішає вперед, повз нього свистять кулі — «зіо, зіо», — він устиг. Але бачить, що капітан лежить убитий.

Їх попереджали про газ, тому він надягає протигаз. Але за п’ять хвилин знімає його. Бігти в ньому бракує сил. Вони продовжують спускатися в наступну низину. Вона завалена трупами, як старими, ще з минулорічних боїв, скелетами в лахмітті, так і зовсім свіжими, ще теплими, що стікають кров'ю, — усі вони тепер єдині у своєму стані. Монеллі дістається ще одного небезпечного проходу. Там на них чекає австрійський кулемет, готовий убити кожного, хто наважиться перед ним з’явитися. Кулеметний вогонь знищив шестеро-семеро чоловік. Монеллі бачить, що солдат вагається; адже його товариш уже мертвий. Солдат пропонує повернути назад, але це не менш небезпечно. Монеллі бачить, як солдат перехрестився і кинувся вниз з укосу. Застрочив кулемет. Але солдат уцілів: біжить, стрибає, котиться зі схилу гори. Монеллі прямує за ним.

Час наближається до дванадцятої. Припікає сонце. Спекотно.

І знову підйом. Через гірський хребет. Там Монеллі дістається позицій роти. Позицій? Просто довгий ряд чорних скель та великі купи каміння на уступі, за якими ховаються солдати, нерухомі, притихлі, вражені, абсолютно паралізовані мінометним вогнем, вичікують чогось, пасивні, заручники обставин. Молоденький солдатик бачить Монеллі, попереджає його про небезпеку, піднімається і махає йому, запрошуючи попрямувати в укриття, але тієї самої миті падає замертво, убитий просто в груди.

Монеллі з командиром батальйону шукають штаб бригади. Знаходять його нарешті в заглибленні в скелі. Біля входу, обкладеного мішками з піском, стовпилися, як завжди, люди, які ховаються від безперервного артобстрілу. Тут така тіснота, що вони обидва пробиваються всередину, наступаючи на руки, ноги, тіла людей, але ніхто не реагує. Штаб розташувався у самій глибині печери. Там темно і зовсім тихо. Монеллі та його командир розраховували, що звістка про два батальйони, які прибули як підкріплення, буде зустрінута з удячністю і радістю, проте вони помилялися. Офіцери в штабі нічого навіть не чули про їх прибуття і привітали їх «без ентузіазму». У цій темній холодній печері панує похмурий настрій, так, похмурий, відзначений приниженням і покорою, почуттям приреченості в очікуванні неминучого. Командир бригади безпорадно констатує: «Ми оточені ворогом, і він може робити з нами все, що захоче».

Проте вони вийшли зі штабу з наказом про наступ, що навмання склав бригадний командир. Монеллі міркував, що хтось там, на самому верху, (можливо, командир корпусу?) вочевидь божевільний, бо інструкції, що вони отримують, дедалі більш суперечливі й плутані. Якщо взагалі ці інструкції доходять до них, бо під шквальним артилерійським вогнем телефонний зв'язок припиняється вже за п'ять хвилин. Тоді доводиться посилати людей в саме пекло, туди, де гуркіт і дим, де рвуться снаряди, щоб знайти пошкодження і відновити зв'язок. Найнебезпечніше на горі Ортігара бути телефоністом.

Якщо руйнівний потенціал армій переважував здатність генералів командувати цими арміями, жертвами такого парадоксу війни ставали не тільки телефоністи. У ході великих боїв комунікації майже завжди відключаються, і бої перетворюються на сліпе і безладне буцання з ворогом у клубах диму[241].

Сутеніє. Три запахи поширюються в повітрі: гіркий чад від вибухових речовин, солодкуватий сморід від гниття трупів і кислий запах людських випорожнень. Усі відправляють свої природні потреби просто там, де сидять або лежать, знімаючи штани на очах у оточуючих. Нерозумно було б чинити інакше. Гірке, солодке, кисле.

Цієї ночі одна рота дістається висоти 2003. І займає її.

За три дні австрійці знову відвойовують висоту.

---

158

---

Субота, 30 червня 1917 року Паоло Монеллі повертається з гори Ортігара

Він пробув нагорі п'ять днів і залишився живий. Іноді їх обстрілювали з усіх боків водночас. І тоді гора немов опинялася в центрі потужних електричних потоків, що перехрещувалися: земля під ногами тремтіла, підстрибувала, тріщала, шипіла. Вони жили поруч з мерцями, за рахунок мерців, — використовуючи їхні боєприпаси, з'їдаючи їхню їжу, випиваючи воду з їх фляжок, барикадуючи тілами краї окопів, стаючи на них, щоб зігріти змерзлі ноги. За два дні кожен другий з батальйону був уже вбитий, поранений або контужений. Монеллі розраховував, що кожен десятий, можливо, виживе, і відчайдушно сподівався, що опиниться поміж них. Коли ворожа артилерія вщухала, він шукав знак, навмання розгортаючи свою кишенькову книжечку Данте.

І він вижив.

Монеллі занотовує у щоденнику:

Ти занімів від захоплення, адже ти немов народився заново, ти споглядаєш світ, сидячи на сонці біля палатки. Життя як дар згори, у який мовчки впиваєшся здоровими зубами. Померлі — товариші, які не змогли все витримати і поспішили у своїх невідомих справах; але ми, вцілілі, відчуваємо на собі ніжну ласку життя. Немов нас гріє якийсь сімейний спогад: нам легше від того, що можна знову оповісти нещасним старим про повернення блудного сина, — звістка, про яку не можна було й помислити, коли ми вирушали в дорогу.

---

159

---

Четвер, 19 липня 1917 року Рене Арно став свідком провалу Марі Дельна в Нуайоні

Чому вистава не закінчується традиційно, співом «Марсельєзи»? Командир дивізії здивований і вельми обурений. Директор театру пояснює, трохи зніяковіло і плутано, що «з гіркого досвіду відомо: тепер, коли бойовий дух майже на нулі, краще уникати виконання французького національного гімну перед солдатами».

Адже всього три місяці минуло відтоді, як припинилися заколоти у французькій армії, і тільки тепер вона знову боєздатна. Але не як раніше. За зовнішнім спокоєм прихована напруженість.

Напевно, заколоти в армії наприкінці квітня можна описати, як розчарування. Генерали і політики нарікають на підбурювання соціалістів, пацифістську пропаганду, поширення революційної зарази з Росії та інше. Але крім того, весна у Франції взагалі вдалася тривожною. Безсумнівно, ішлося про ту саму відразу до війни, що і в Росії. І вона знайшла приблизно ті форми: непокора, страйки, демонстрації. Армійські заколоти ніколи не були частиною якогось організованого руху, правильніше описувати їх як страйки. Заколотники не мріяли про майбутнє, їх оточували повсякденні кошмари. За всім цим приховане надзвичайне розчарування.

Масштабний квітневий наступ французької армії супроводжувався тими самими риторичними і набундюченими закликами, що і наступ у Шампані восени 1915 року: підготовка бездоганна, німці зламані, прорив забезпечений, перемога за нами і так далі. Порожні обіцянки, що війна завершиться за 48 годин, змусили навіть тих, хто зовсім знемагали, мобілізувати свої сили. Allons enfants de la Patrie / Le jour de gloire est arrivé![242] Коли все знову зупиниться, обернувшись мінімальними успіхами ціною максимальних втрат, терпець урвався[243].