Розділ «1917»

Не те щоб Кушинг сумнівався в реальності війни. Він давно був переконаний у тому, що США рано чи пізно вступлять у війну, просто зобов'язані зробити це. І він давно і наполегливо намагався підготувати своїх колег у Бостоні до цього факту. Після місяця, проведеного навесні 1915 року в Європі лікарем-спостерігачем, він навчився ненавидіти війну як феномен, але водночас припинив її боятися як події. Його майже не лякала близькість фронтової смуги. Бо, як він писав тієї весни у своєму щоденнику, «що ти далі від дому і ближче до театру військових дій, то менше про це чуєш і то менше тебе це лякає». Як невролог, він з того часу зацікавився феноменом «шоку від снаряда». Він відчував професійну цікавість. Але водночас з'явилися й інші, істотніші фактори.

Тоді він був нейтральним спостерігачем і скептично сприймав розповіді про злодіяння німців. Але тепер скепсису у нього поменшало. Вирішальним виявився день 8 травня 1915 року. Він повертався до США, коли його корабель поблизу берегів Ірландії натрапив на уламки «Лузітанії», потопленої напередодні німецьким підводним човном, у результаті чого загинули 1198 чоловіків, жінок і дітей. З-поміж них 124 пасажири були американськими громадянами. Годину корабель Кушинга прокладав собі шлях серед цих уламків. Вражений, Кушинг розглядав стільці, весла, ящики, що плавали за бортом, а поруч з перевернутим рятувальним плотом — тіла жінки і дитини. Удалині виднівся траулер. Люди виловлювали трупи з моря, отримуючи за кожне підняте тіло по фунту.

Він згадав це сьогодні, в травні 1917 року, коли вони знову побачили уламки корабельної аварії. Цього разу трупів не було видно. Лише сміття та рятувальний пояс. По обіді у них з'явився ескорт: маленький старий ескадрений міноносець з номером 29, виведеним на носі. Він ішов за ними на відстані близько п'ятисот метрів. Вони кричали «ура» і махали йому. Усі зітхнули з полегшенням. Кушинг подумав, що тепер багато хто зможе заснути цієї ночі.

Трохи пізніше вони, на верхній палубі, тренувалися тримати ноші. З незвички було важко. Навчали за книгою. У носовій частині корабля були складовані їх нещодавно упаковані армійські баули. Якщо все буде за планом, то «Саксонія» прибуде до порту Фалмута завтра, о шостій годині ранку.

---

151

---

Вівторок, 29 травня 1917 року Ангус Б’юкенен споглядає білий піщаний берег у Лінді

Три місяці іноді минають швидко. Стільки часу частина Б'юкенена перебувала в Кейптауні. Саме стільки тривав візит «до цієї прекрасної і мирної країни», — чистий рай. Перепочинок був необхідний. Інакше б королівські фузилери більше не витримали. Останнім часом у Східній Африці серед солдатів і офіцерів панували настрої пригніченості та апатії.

Хай там що, але мало що можна зробити в сезон дощів. Батальйони чорношкірих з Нігерії, Гани, Кенії та Вест-Індії залишили обороняти позиції під зливою.

Відпочивши, королівські стрільці знову повертаються до Східної Африки, бадьорі, щоб, як говорили, перемогти. Звісно, війська фон Леттова-Форбека загнані в південно-східний кут колонії, але вони ще не переможені остаточно. Новий командувач військ союзників південноафриканський генерал-майор Луїс «Джапі» ван Девентер налаштований більше на ведення бойових дій, а не на хитромудрі, але здебільшого даремні маневри з «кліщами» («Hard hitting» — це його метод). Звивисті марш-кидки через зарості бушу та джунглів, звісно, мали на меті скоротити людські втрати і перехитрити противника, але раз по раз це призводило до того, що кордони оборони розтягувалися вкрай. Якщо раніше командувач Сметс оберігав життя своїх солдатів на полі бою, то багаторазово втрачав їх на лікарняних ліжках. З-поміж 20 тисяч південноафриканських солдатів, посланих до Східної Африки, половину було відправлено додому з формулюванням «важкохворі». А багато з тих, кого, як Бьюкенена, евакуювали до Південної Африки для реабілітації, мали такий жалюгідний, виснажений вигляд, що викликали загальне співчуття. Ніколи ще білі люди не перебували у такому стані. Чорні — так, але не білі!

Конвой, що складався з п'яти кораблів, супроводжував війська напередодні майбутнього наступу. Вони кинули якір приблизно за два кілометри від білого піщаного берега, де, як передбачалося, висадяться солдати. Неподалік знаходилося місто Лінді, що перейшло до британців. Б'юкенен пише:

Ми споглядали цей берег зі змішаними почуттями: він будив нашу уяву, але країна ця і все, що вона містила, просто паралізували нас. Ми дивилися на берег більш тверезо і стримано, ніж раніше. Бо там, перед нами, простягалися зарості буша, як і колись, — похмуре бачення, непідвладне людському розуму.

До крейсера наближається маленький пароплав. Солдати беруть особисті речі, спорядження, гвинтівки і пересідають на нього. Пароплав везе людей до баркаса, що чекав на них, і той мілководдям завершує подорож. Наостанок солдати, щоб не замочити ноги, верхи на спинах чорношкірих веслярів переїжджають на білий піщаний берег.

---

152

---

Четвер, 31 травня 1917 року Ріхард Штумпф бачить, як на «Гельґоланді» нагороджують двадцятьма Залізними хрестами

Через брак нових перемог доводиться прославляти старі. Річницю битви в Скагерраку бучно святкували на всьому флоті. Капітан «Гельґоланда» виголосив промову, «блискаючи очима». І що красномовніші й пихатіші ставали його слова, то більше він розпалювався:

Наші вороги прагнуть досягти своєї мети, вони роблять все, щоб зіпсувати стосунки між нашим Верховним головнокомандувачем та його армією і флотом. Якщо впаде дім Гогенцоллернів, нам будуть нав'язувати парламентську форму правління, як в Англії та Франції. І тоді нами, як і ними, керуватимуть торгаші, адвокати та журналісти. Якщо який-небудь генерал або інший військовий чин їм набридне, його звільнять. Після завершення війни нам потрібні ще більш сильна армія, ще більш сильний флот. Ми повинні чинити опір усім, хто хоче нав'язати парламентаризм Німеччини. Ми не можемо забувати про те, що велич Німеччини пов'язана з її імператорської династією, армією і ще молодим флотом. Пам'ятайте: соціал-демократи всіх країн, які воюють з нами, прагнуть знищити нас!

Наприкінці тричі проголосили заздоровницю «Його Величності, нашому Верховному головнокомандувачу». А потім нагородили Залізними хрестами двадцять чоловік, обраних досить довільно з-поміж тих, хто рік тому брав участь у битві.

Штумпф, як зазвичай, почувався роздвоєним, розгубленим і роздратованим. Емоційність оратора і магія слова вплинули на нього. Він підозрював, що все сказане цілком можливо виявитися правдою. Але почуття говорили одне, а розум підказував інше. Він добре розумів, чому капітан дотримує подібних поглядів. Можливо, він і сам мислив би так само, якби був офіцером. Але він не офіцер, а простий матрос, «незаможний пролетар», як він висловлювався. Він не міг змиритися з «посиленням автократичної влади імператора, армії та флоту». Так, «легко міркувати про такі речі, коли ти сам особисто нічим не ризикуєш». Штумпф не боявся парламентаризму. Він уважав, що і в стані ворога є багато хороших людей. Ні, зараз він «швидше англійський раб, ніж німецький моряк».

Занепокоєння, роздратування, розчарування, що охопили Штумпфа з тих пір, як почалася війна, лише частково корінилися у невдоволенні бюрократичною дисципліною і в безмежній нудьзі, спричинений бездіяльністю флоту. У ньому вирував також гнів проти нинішнього порядку в Німеччині, особливо проти того, що режим сприймав як свою основу, ядро і суть — проти класової системи. Ось чому патріот зразка 1914 року перетворився на озлобленого радикала, який заплутався 1917-го року.

Війна перетворювалася на щось таке, чого не можна було передбачити і тим паче бажати. І перш за все вона оголила класову систему суспільства. Кілька років військових дій зробили те, чого не змогли домогтися десятиліття соціалістичної та анархістської пропаганди, — війна викрила брехню, лицемірство і парадокси старого порядку. Суперечності й безглуздя європейського укладу життя особливо наочно оголилися на німецькому флоті.

Матроси й офіцери мешкали разом на одному кораблі, в переносному і буквальному сенсі сиділи в одному човні. І водночас умови їхнього життя разюче відрізнялися. Часом доходило до гротеску. Класові протиріччя виявлялися у всьому, починаючи з харчування і житла (офіцерські каюти обставляли як оселі вищого стану, зі східними килимами, шкіряними кріслами й оригіналами творів мистецтва) і завершуючи умовами праці та відпочинку (матроси рідко отримували звільнення, тоді як офіцери часом були відсутні місяцями; коли корабель стояв у порту, офіцери часто ночували у себе вдома). На кораблі все на виду, і відмінності особливо помітні. За відсутності дій, боїв, перемог, коротше кажучи, крові, відмінності ставали дедалі неприйнятнішими.

В армії все інакше. Там класові відмінності також впадали в очі, але на практиці вони ніколи не виглядали настільки разючими. Їх, як і раніше, можна було виправдати, посилаючись на вимоги військового обов'язку. Найважче на цій війні доводилося піхотним офіцерам нижчих чинів[237]. Але тут, на флоті, що знемагав від бездіяльності, до офіцерів не висували особливих вимог, вони мало чим жертвували, і тим паче не ризикували життям. За що їм тоді всі ці привілеї? Тільки за те, що вони вихідці з привілейованого класу? І тоді всі ці пихаті розмови про честь і обов'язок, про жертви не переконують і врешті-решт починають виглядати просто способом утримувати в покорі людей?