Розділ «1917»

Коли вози проторохкотіли дерев'яною обшивкою мосту і викотилися на протилежний берег, вони опинилися в Румунії. На що їм сподіватися? Учора, коли стало відомо, що вони вирушають у південнішу країну-сусіда, уся медсанчастина раділа. Адже йшлося про втечу не тільки від німців, які наступали, а й від розвалу, деморалізації та відступу, якими був позначений останній тиждень.

На тлі всього цього захлинувся «наступ за свободу»[250], остання спроба нового уряду продовжити війну. Частина, у якій служила Флоренс, належала до 8-ї армії, якій дійсно вдалося спочатку прорвати ворожі позиції на південь від Дністра, але незабаром, просунувшись усього на тридцять кілометрів, наступ застопорився через перебої в постачанні, а також відсутність ентузіазму в солдатському середовищі. Останні зустрічалися, ставили запитання, обговорювали умови, обирали комітети і вимагали права обирати собі офіцерів. Дезертирство в армії стало звичним явищем, до того ж тепер ніхто з дезертирів не таївся. Цілі дивізії відмовлялися йти в бій. З подивом і розгубленістю Флоренс констатувала, що більша частина солдатів дійсно не хоче більше битися. Тепер вони зганяли своє роздратування не тільки на власних офіцерах, але й на сестрах милосердя. Або тому, що ті були добровольцями, або ж тому, що вони жінки, або те й інше разом? До них почали ставитися з презирством, лаяли, ображали сороміцькими натяками. Уперше Флоренс почала боятися своїх же солдатів, почала ховатися від них.

По той бік кордону їм не доведеться спостерігати, як розвалюється російська армія. По той бік кордону румунські та російські війська навіть створили «філію» наступу за свободу. Зважаючи на останні новини, він тривав, і не без успіху. Так, вони з радістю вітали наступ, не тому що він відводив їх геть від війни, а тому що вони нарешті дісталися місця, де могли знадобитися по-справжньому.

Вони зупинилися в полі й пообідали — це була густа солдатська каша з м’ясом, рибою й овочами. Сонце стояло в зеніті й пекло немилосердно. Флоренс почула, як виникла суперечка. Звісно, про політику. Потім вона почула деякі деталі: голова уряду відправить Брусилова, їхнього героя, у відставку як відповідального за провал наступу. До суперечки долучаються багато інших незадоволених. Навіть Флоренс обурена. Але вона все ж утрималася від участі в дискусії, а замість цього попрямувала з подругою на річку, скупатися. На жаль, їм не вдалося знайти усамітненої місцини на березі: усюди їм назустріч траплялися солдати. І вони повернулися до колони, яка вишикувалася на полі. Сховалися в тіні, під великим візком. Флоренс устигла написати кілька листів, перш ніж пролунав наказ про виступ. Час наближався до четвертої години дня.

Потім вони дісталися до крутого пагорба. Там їм довелося чекати своєї черги, поки коні за допомогою людей не втягли наверх важко навантажені вози. Вона занотовує у своєму щоденнику:

Молоді солдати допомагали кожному коневі тягнути воза вгору. Забагато криків, вони без потреби хльостали коней. Нещасні, перелякані тварини розуміли, що від них вимагають, і докладали зусилля: їхнє важке, уривчасте дихання і змилені боки свідчили про неймовірне напруження, що їм коштував кожен крок нагору.

Піднявшись на пагорб, вони продовжували свій шлях поганими дорогами, то вгору, то вниз, гористою місцевістю, через селища з ошатними дерев'яними будиночками, з фіранками на вікнах, повз жінок і дітей в екзотичному, красиво вишитому одязі. Вона чула переляканий вигук однієї старої, коли та побачила людей, які крокували у військовій формі, їй здалося, що вона розчула деякі слова італійською. Ось вона, Румунія. Вони зупинилися в невеликому містечку і за рублі купили собі яблук у торговців-євреїв. Яєць дістати було ніде. Солдати вже все розкупили. Спека трохи відступила, коли вони дійшли до тінистого соснового бору.

Ближче до вечора вони отаборилися на пагорбі поблизу села. Намети не ставили, занадто спекотно, їхні похідні ліжка розташовувалися просто неба. Командир примудрився роздобути газету всього лише триденної давності і, розташувавшись біля багаття, голосно читав її солдатам. Там, як завжди, багато писали про політичний хаос у російській столиці, тому Флоренс слухала неуважно. Але одна історія зацікавила її, як і багатьох інших сестер милосердя. Новина про те, що в цьому кризовому становищі створюються жіночі піхотні батальйони.

Вона знала і раніше, що в російській армії є жінки-солдати. Вона навіть зустрічала деяких з них, коли їх привозили до шпиталю пораненими. Особливо запам'ятала одну, яку доглядала в Галичині, — двадцятирічна жінка, з відкритою раною біля скроні: куля лише зачепила її. Жінка хотіла негайно повернутися на передову. Нові батальйони, які цілком складаються із жінок, створювали з ініціативи Марії Бочкарьової, простої сибірячки, яка пішла за своїм чоловіком на війну, а коли він загинув, залишилася в армії. Вона була поранена, мала безліч нагород і дослужилася до сержанта. У газеті цитували її слова: «Якщо чоловіки відмовляються битися за свою країну, ми хочемо довести, на що здатні жінки». Один жіночий батальйон уже брав участь в бою, саме під час цього провального «наступу за свободу»: жінок послали в окоп, залишений дезертирами. Флоренс з іншими сестрами вважали цю новину просто сенсаційною.

Стояв теплий вечір. У зоряному небі сяяв величезний місяць.

---

163

---

П'ятниця, 17 серпня 1917 року Олива Кінг їде через Салоніки, що палали

Уже по обіді вона побачила, як у місті запалала пожежа. Вона захотіла поглянути на неї ближче. Коли почали шукати машини, що могли б допомогти порятунку запасів сербського інтендантства, вона не забарилася скористатися нагодою. І тільки після того, як вона проїхала повз вулицю Венізелоса, зрозуміла, наскільки все серйозно. Вогонь, що випадково спалахнув через чиюсь недбалість, захопив величезну територію. Весь турецький квартал міста був охоплений полум'ям.

Неможливо описати хаос, що запанував на вулицях. Натовпи людей у паніці вантажили свої пожитки на візки з волами або виносили речі на власній спині, їхали на відкритих возах, запряжених кіньми, або в довгих, вузьких, хитких грецьких колимагах, яким важко було роз'їхатися. Полум'я згарища гуло, щохвилини чувся страшний тріск, угору злітали снопи іскор, ледь черговий будинок (руйнувався). З ріки Вардар просто на місто мчав гарячий вихор, тому нас раз у раз обсипало іскрами і палаючими уламками. Ще не стемніло, і все довколо тонуло в незвичайному золотаво-багряному світлі, подібному до величного заходу.

До сьогоднішнього дня Салоніки були гучним, мальовничим і місцями насправді красивим містом, у якому сторіччя османського панування залишили свій незгладимий слід. Тут розташовувалося кілька мінаретів, міцна кріпосна стіна і чудовий базар. Блукаючи лабіринтами вузьких вуличок і середньовічних провулків, формально перебуваючи в кордонах Європи, не можна не помітити, як місто виглядає. Тут звучить і пахне як на Сході. (Ще п'ять років тому місто перебувало під османським пануванням.) Східний колорит навряд чи викликав роздратування, швидше здавався привабливою рисою міста. Салоніки — це поєднання мусульманських мечетей, візантійських храмів, грецьких православних базилік, трамваїв і кінотеатрів, вар'єте та барів, дорогих магазинів, фешенебельних ресторанів, першокласних готелів.

Декому місто здавалося вавилонським стовпотворінням не лише через змішання мов — Кінг і багато її друзів висловлювалися на діалекті, основу якого становила англійська, а до нього долучилися французька і сербська, — а й через свою гріховність.

Якщо це була справжня сутність міста, то тепер, схоже, настав час розплати. Вітер розносив полум'я з блискавичною швидкістю.

Кінг багаторазово наближалася до моря вогню, рятуючи найнеобхідніше або особисті речі погорільців. Роблячи зупинки, вона стрибала навколо маленького «форда», що правив за санітарну машину, і гасила іскри, що сипалися на нього. Потім їхала знову, безперервно гудучи, щоб пробитися крізь щільні натовпи людей: одні билися в істериці, були охоплені панікою, інші заціпеніли від горя. Вона відзначила подумки, що з палаючих будинків зазвичай виносили дві речі: великі дзеркала і бронзові спинки ліжок. Коли вогонь нарешті дістався порту і берега моря, вона побачила, що стіна вогню, п'ять кілометрів завдовжки, відділяє її від гаража. Проте вона поїхала далі. Бензин скінчився, тоді вона рухалася пішки, доки не здобула собі нову порцію пального.

У хаосі пожежі військова дисципліна не спрацьовувала. Як звичайно, самовідданість і героїзм переплелися з боягузтвом та користолюбством. Почалося мародерство. Лопнули великі винні бочки. І вино потекло вулицею «неначе кров», дзюркочучи в стічній канаві завглибшки в цілий дециметр. Солдати і цивільні кинулися на землю і припали до винної ріки. Коли Кінг знову проїжджала повз те місце, вона побачила, що всюди лежали упиті люди та блювали. Зі страшним гуркотом вибухнув склад боєприпасів. То тут, то там спалахувала стрілянина.

Коли наступного дня, після тривалої ночі, знову зійшло сонце, небо було завішане щільним шаром диму, крізь який не могло пробитися світло. Кінг їздила портом. Вона об’їжджала електрокабель трамвайних ліній, що провис над вулицею. Спостерігала, як солдати і цивільні копирсалися в ще димлячих руїнах, шукаючи собі здобич.

Олива Кінг кермувала машиною понад двадцять годин. Коли вона, виснажена, голодна, повернулася до своєї кімнати, щоб поспати, то виявила там жінку-безхатька з дев’ятьма дітьми. Згоріло майже півміста, 80 тисяч людей позбулися житла.